Хто з нас, читачу, на шкільних уроках географії не працював із контурною картою? Правда ж, цікаво, коли під твоєю рукою білий простір заповнюється написами, штриховкою, позначками? Сьогоднішня зустріч читачів «Версій» – з людиною, яка дуже багато зробила для того, щоби на карті було якнайменше білих місць.
Досьє «Версій»
Григорій Миколайович МАХРОВ народився 1937 року. Мандрівник, географ, художник і фотохудожник, літератор і спортсмен. Дійсний член Географічного товариства України при НАН. Педагог, вихователь, аматор театру та естради.
Майстер спорту з боксу й туризму, інструктор-методист з пішохідного та гірського туризму. Серед звань та нагород особливо пишається Почесним знаком рятувальної служби федерації альпінізму СРСР, знаком «Ветеран туризму». Автор кількох монографій з проблем спортивного туризму. У видавництві «Прут» щойно вийшла книга Г.Махрова «Народжені стежки».
– Ваша книга, Григорію Миколайовичу, має промовисту назву…
– Так, це правда. Книга про ті стежки, що ми з товаришами – мандрівниками, туристами, прокладали уперше, ніби народжуючи їх…
– Звідки у Вас така пристрасть до мандрівок?
– Я виріс у післявоєнному Бресті та на Смоленщині. Тодішні діти не були надто опікувані дорослими. Батько загинув на фронті, виростив мене дід. Перші походи мої з «пацанами» були, звісно ж, до Біловезької Пущі. Небезпечні то були мандри: ліси зберігали багато залишків жорстокої битви. Тоді ж добре ознайомився із зоряним небом, навчився орієнтуватися на місцевості, географічна карта стала «промовляти» для мене.
Додам лише, що просто й легко мені ніколи не жилося: не намагався пристосовуватися й заводити «потрібні зв’язки».
– Попри приналежність до непосидючого туристського племені, Ви досить відома в Чернівцях людина: художник, фотограф, виступали в аматорському театрі, в естрадних колективах…
– На Буковину я потрапив 1966-го, трохи романтично, трохи кумедно: дорогою до Одеси, де мав одружуватися, заїхав до сестри, вона працювала в Чернівцях художницею. Спершу затримався, щоби допомогти сестрі виконати термінове замовлення, а потім виявилося, що в Одесі мене вже й не чекають…
1969-го прийняли художником до Палацу культури текстильників. У дитячому секторі створив агітбригаду зі старшокласників. Я вже мав подібний досвід, коли вчився у Смоленську, але там моїми гуртківцями були так звані важкі підлітки, зібрані буквально з вулиці.
Керував художньою студією для молоді й підлітків. Коли до нас прийшла доволі велика група студентів-медиків, серед інших був Володя Івасюк. Згодом і мандрували інколи разом.
Ця «восходівська» пора закінчилася для мене зі зміною керівництва Палацу текстильників.
Але на той час уже виникли зв’язки з туристами й альпіністами: ми вивчили Українські Карпати, потім здійснили похід на Кавказ… Далі були вже Сибір, Якутія, Приполяр’я… І звідусюди привозили звіти про маршрути і… нові назви на карті.
– Коли знайомишся з Вашою книгою «Народжені стежки», не полишає відчуття її багатоплановості: це й своєрідний звіт про здійснені маршрути, і знак вдячності друзям, з якими пройшли усі ці маршрути, і просто захопливе художнє полотно про те, як усе це було…
– Мені важко судити, я автор, але добре, коли читач помічає саме аспект дружби. Це ж не просто люди з рюкзаками, тільки вслухайтеся у цей перелік: фотожурналіст Емануїл Друкман, Микола Кочубей, шкільний учитель – мої однокурсники на геофаці, Анатолій Помогайленко, геолог, Зенон Новицький, завкафедрою Івано-Франківського інституту нафти й газу, Олег Нікітенко – військовий, Віталій Демченко, поет і журналіст, Василь Шадний, доцент математичного факультету ЧНУ, Ігор Лаптєв, математик, старший викладач залізничного технікуму, Георгій Логвинов, професор-фізик, завідувач Тернопольським відділенням інституту термоелектрики НАНУ, Микола Сава, біолог, кінооператор, бард…
– Наскільки я знаю, Ви зворушливо й навіть ніжно підтримуєте цю дружбу.
– Намагаємося, наскільки дозволяють обставини, бачитися. На відміну від минулих років, ми стали більш говіркими, але далеко не всі можуть нині зібратися біля ласкавого туристського вогнища. Пам’ятаєте, у Пушкіна: «Иных уж нет, а те далече»? Це, мабуть, найважче випробування для чоловічої дружби…
– В одній з пісень Висоцького дана, здається вичерпна характеристика туристського, мандрівного життя: ризик і непомірна праця. Скажіть, чого більше?
– Щодо ризику скажу одразу: він, звичайно, присутній, але люди, що йдуть в туризм, особливо, в альпінізм, тільки задля нього, довго не тримаються. На маршруті потрібні виваженість і вміння приймати правильні рішення. Розповім, наприклад, такий випадок. На маршруті у льодову розщелину упав рюкзак Макса Друкмана з усіма документами експедиції. Група мала закінчити підйом на перевал до вечора. Усі пішли вперед, залишилися ми з Миколою Кочубеєм. Довше розповідаєш: тоді все вирішувалося за лічені хвилини. Я був більш досвідченим туристом і розумів: мені спуститися легше, а от досвіду витягти мене у Миколи може не вистачити, тож спускався Кочубей. Рюкзак ми дістали й на перевал вийшли благополучно. То чого тут більше, праці чи ризику?
Праця мандрівників, за великим рахунком мало змінилася за минулі століття. Може, спорядження стало кращим, надійнішим, зв’язок з’явився, до місця початку маршруту дістаємося більш сучасними засобами, а далі, як 200-300 років тому, – ніжками, ніжками…
– Чи допомагало туризму те, що ви художник?
– Швидше, мені-художнику допомагали мандри: багато бачив такого, що сидячи в студії, навіть уявити собі не міг. Здається, це саме можу сказати й про фотографію. Принаймні, і картини, і фотознімки – рівноправні складові «Народжених стежок».
– На фотографіях у кінці книги нові, молоді обличчя… Вони вже інші, але вони якісь… ваші, ці молоді люди, чи не так?
– Я займався з молодими практично усе життя. Багато з тих, хто прийшли у спортивний туризм зовсім «зеленими», проходили сувору школу і ставали друзями назавжди. Коли приходить до тебе молодь, розумієш, що життя продовжується
– А немає спокуси просто написати книгу про все? Адже так багато цікавого залишилося за рамками книги…
– Дуже важко нині видаватися… Але… поживемо-побачимо!
Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»
