Минуло декілька днів після відкриття виставки художника Анатолія Фурлета у Чернівецькому художньому музеї. І за певними законами живих матерій, мали б віддалятися чи вивітрюватись, чи нашаровуватись іншими враженнями і почуттями пережиті моменти зустрічі з його полотнами. Але цього не відбувається. Вони не просто залізли у мізки і душу, вони наздоганяють часом цілісним сюжетом, часом фрагментом або ж лише певним штрихом чи відтінком.
Виставка Фурлетових художніх речей під назвою “Пам’ять про майбутнє” ризикована.
Про ризики тепер модно говорити у якихось аналітичних речах, пов’язаних перш за все економікою, торгівлею і будівництвом, та творчість нашого великого сучасника – Анатолія Фурлета теж великий ризик, перш за все тональністю та сюжетними композиціями – наскрізь синтезованими міфоідеологемами національної промоції.
У чому ризик? Ця всуціль поетична художня лексика полотен потребує підготовленого глядача, співучасника (здатного рецепторами зору, слуху, звуку, доторку) вникнути в багатошаровість мистецького письма, бути з автором на одній хвилі емоційного і духовного настрою, вловлювати як окреслені деталі, так і натяки на них, іноді ледь видимі, можливо, аж уявні.
Анатолій Фурлет таким чином вивершує свою мистецьку голгофу, підкладаючи під неї “каміння” знизу від самої серцевини прароду і праземлі родової праістини, які саме йому було доручено-призначено Всевишнім промислом явити світові.
До цього споглядання – сприйняття готові не всі, але автор послідовно, делікатно і філігранно веде свого прихильника (а, може і опонента), шляхом вбирання, насичення, наповнення відчуттями тривалої і безперервної національної спадщини – спогадами про майбутнє. Адже всі найматеріалістичніші, найтеоритичніші, найметафізичніші поняття всеодно починаються з народження ідеї – категорії творчої, зліпленої з глини матриці, щільника, від альфи до омеги.
Фурлет на цьому шляху рухається не лише як творець полотен. У нього на тих полотнах задіяне до руху, до обов’язку, (рости, цвісти, достигати, жати ниву, сапати грядку, доїти козу, переносити місяць, перекочувати сонце, переміщатись крізь товщу століть і тисячоліть) … Наскрізьний образ, який діє і провадить світ цього руху – жінка у всіх іпостасях – юної, зрілої, вічної, жінка-природа: зима, весна, літо, осінь, жінка-мисткиня, яка вміє все на світі – ще від часів його сотворіння аж до незапам’ятних часів.
Цей Фурлетівський рух (як білий птах з чорною ознакою) у кожній роботі має ознаку національну: чи то солярний знак, чи нитка, розторочена з маминої куделі, чи профіль вишиванки на буковинській іконі, чи трипільській ринці, чи хотинських бесагах, чи недобоївському мурі, викладеному насухо ідеально підштукованим каменем.
Не менш ризикованими є і максимально пастельні, ніби застелені туманом кольори та відтінки на переважній більшості робіт майстра. Вони не особливо увиразнені здалеку. Їх треба розглядати зблизька, на відстані двох-трьох кроків. Але у цьому не лише ризики, а й важливі переваги. Можна реально помітити навіть мікроскопічну крапелину роси на поранковому дзвіночку, який теж не пришпилений до постійного свого місце розташування, а так собі рухається вздовж старого частоколу, який змайстрували іще діди довкола своїх обійсть аби все трималося разом: сім’я, родина, маржина, сад-виноград.
Жоден герой чи предмет чи деталь на Фурлетових роботах не позує: він робить свою роботу, він чинить свій сенс – зшиває пам’ять, за готарем якої – майбутнє.
Отже, ризики – виправдані. Автором створено галерею національної ідентичності: побуту, ремесла, ментальності, духу, які всіма цими категоріями задіяні у часі і позачасі, у контексті білого світу і всесвіту, у діалогах і монологах між людьми, тваринами, деревами і травами, небом і Богом. Між усіма ними у автора зав’язана повна гармонія співіснування, співпереживання, співспілкування, співспорідненості.
У такому світі хочеться жити, іти поруч іж чепоноською жінкою, яка несе кудись півня і поговорити з нею про життя-буття, новини на куті, згадати минуле, налаштуватися на майбутнє.
Або ж набрати води із мурованої з каменю-кругляка кирниці і нести її на голові у решеті, або ж кликати надвечір додому гусей, які розбрелися по світу, як наші люди, стояти на хвіртці і рахувати: один, два, три, сотня, тисяча…, або ж приміряти і собі капелюх з вечірньої димки і побути панею не від світу цього, а від світу того, де нічого не минає. Або набратися сміливості стояти у міському дворику, невість ким і невість коли і розглядати тіні дерев і тіні людей, які то увиразнюються то зникають, і так ходять по колу колообігом дня і ночі. А ще можна доторкнутись до фрески з учасниками чергового якогось віча, чи зібрання, чи майдану. Де поміж живими стоять вічні, а поміж всіма – сам Батько неба і землі.
Словом – Фурлет у своїх роботах розчинений і розщеплений на мільйони мікронів народної пам’яті, яка з уламків і трісок, краплин і згустків знов збирається докупи.
І видає нагора естетику цілющої української живописної культури, зрівня, або ж і понад рівня всім світовим взірцям.
Хочете позбутися возу з камінням суєт, розчарувань і пекучого болю втрат, приходьте до Фурлетових полотен, – вони когось розрадять, когось заспокоять, комусь дадуть силу, а когось налаштують на те, щоб ніколи більше, ніде і ніхто не смів гладити нас по голові іржавими граблями.
Віра Китайгородська, член спілки письменників України, голова Чернівецького обласного об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка