9 березня – день народження українського пророка
Тарас Шевченко. Автопортрет. Оренбург. 1849 р. Папір, сепія
До Шевченківських днів мистецтвознавця Тетяна ДУГАЄВА підготувала до друку фрагменти повісті Гео Шкурупія про Шевченка-художника. Вони зацікавлять тих, хто не байдужий до цієї грані таланту Шевченка. Адже мова піде про вигляд його майстерні, про роль малювання в нелегкому житті українського генія.
Збережено тогочасний правопис.
«…Уже в Петербурзі, одержавши волю й працюючи у великого Карла Брюллова, Шевченко одержав той зовнішній лоск, що допоміг йому бути рівним у будь-якому високому товаристві. Вирвавшись з неволі й познайомившись через Брюллова з багатьма кращими петербурзькими домами, Тарас Шевченко часто став роз’їжджати по вечорах. Він увійшов у моду і його скрізь почали приймати, як дивовинку.
В цей період життя Шевченко жив у свого земляка художника Сошенка, що витяг його з рабства.
***
…За крамольні вірші, що турбували його особу, розправився він (Микола перший) і з Шевченком, віддавши його на 10 років у салдати. Такої розправи не міг би вигадати жоден середньовічний інквізитор.
Власне Шевченко був убитий цією розправою, як були вбиті Пушкін і Лєрмонтов, тільки його смерть мала страшну агонію, що тривала десять років. Звичайне фізичне знищення було забавкою в порівнянні з такою повільною смертю. Ось у тій добі знущання й рабства виріс і згас геній поета Тараса Шевченка, що збудив заголомшену волю своїх братів-українців, що збудив вільну вибухову думку пригніченого народу.
***
…Ти зрозумій, Миколо, що все те горе, — з запалом заговорив Шевченко, — всі ті знущання минули, ніби не торкаючись мене, — найменшого сліду не залишили вони по собі. Досвід, кажуть, є кращий наш учитель, але гіркий досвід пройшов повз мене. Мені здається, що я такий самий, який був і десять років тому. Жодна рисочка в моєму внутрішньому образі не змінилась. Чи добре це? Добре! ? Але це мучить мене, бо мої, прямо таки, молодечі прагнення, не можуть знайти виходу.
Ти подивись на мене! Я лисий, старий, як сфінкси, що біля академії, але й вони краще збереглися.
Костомаров розумів свого друга. Він знав гарячу натуру Шевченка, відчував, що справді внутрішньо він лишився тим самим завзятим художником богеми й зі співчуттям дивився на його розбиту широку постать, незграбну й важкувату від брудного салдатського життя. Найбільшого катування для культурної людини важко було й вигадати. Порожня безглузда дисципліна могла б убити будь-який міцний характер, але вона лише зруйнувала тіло Шевченка, не торкнувшись його душі. Він був усе той самий молодий поет…».
***
В товаристві часом пригадували історію, яка трапилася з молодим Шевченком.
«…Якийсь генерал замовив портрета, кажуть, Тарасові Григоровичу, хоч це він часто заперечує, за п’ятдесят карбованців. Коли портрет був готовий, генерал відмовився платити, чи йому портрет не сподобався, але він одмовився прийняти його. Ображений художник, що його таланта не визнав генерал, а ще більше за те, що він дурно працював, вирішив жорстоко помститися. Щасливий випадок йому допоміг. Художник випадково довідався, що генерал ретельно відвідує одну цирульню, де підтримує своє волосяне господарство. Блискуча ідея спала на думку художникові! Він запропонував цирульникові купити в нього для вивіски генерала з намиленою бородою. Така вивіска, як переконував цирульника художник, створила б його підприємству велику рекляму та підтримала б аристократичний тон. Цирульник охоче погодився, і майже дурно купив цю прикрасу для свого підприємства. Незабаром генерал, що прийшов постригтись, помітив на вивісці свій портрет. Од такої ганьби генерал трохи не оскаженів! Але нічого було робити й генералові довелося викупити свій портрет уже в цирульника за великі гроші, та ще з намиленою бородою! Ось який штукар був Тарас Григорович замолоду…
***
…Петербург лише перший час після повороту Шевченка із заслання захопив його своїм життям. Побачення з друзями й близькими знайомими, що їх він так довго не бачив, насичували повним темпом його дні. Він був постійний гість Карташевських і графів Толстих, ходив по театрах та музеях, оглядав старі знайомі місця Петербургу, що їх він міг лише уявляти в бурних касарнях Новопетровського форту. Але це все було швидкоминуче. Минуло два роки й Шевченко знову був самотній. Навіть в оточенні добрих друзів він відчував, що в них усіх є свої особисті інтереси, й що вони далекі від нього, а часто навіть і чужі своїм станом і психологією. Од самотності, од розчарувань, од марних надій, що живилися фантастичними мріями, Шевченка рятувало його мистецтво.
Палючі вірші, що в них він вкладав усе своє обурення проти несправедливості, думи й почуття, протест навіть проти самого бога, що був також облудником пригніченого кріпака, дозволяли забувати йому про свою самотність. З папером він ділився соціяльними й особистими бідами. Він знав, що навіть для своїх кращих друзів він є чудак, а люди хоч і близькі йому, але що стояли на вищих щаблях суспільності, ніколи звичайно не забували, що він колишній кріпак, раб, мужик. Вони ставилися до нього прихильно, як до певної цінності, як до самородка, оригінала, феномена їхньої доби.
Співучі вірші, ніжні й свіжі, як дівчата теплої України, гарячі фарби палітри, енергійні сліди голки й різця на міді, образи майбутньої кривавої помсти неминучих революцій, що їх створювала його фантазія, насичували його життя, бо без них він був би такий же нещасний солдат, як кілька часу тому, був би непотрібен нікому й найбільше самому собі.
Збираючись писати олійними фарбами, він подорожував по базарах й закутках Петербургу, відшукуючи собі різноманітні аксесуари, потрібні йому для героїв своїх картин. По місту він відшукував старі шматки оксамиту, парчі, футра, заходив у різні крамнички, до костюмерів і до знайомих, що в них серед старого шмаття на горищах і в коморах він вибирав цінності, що їхньої ціни вони не відчували. Іноді, забравшись у величезну академічну комору, рився в хаосі старих запорошених і запліснявілих картин, щоб відшукати старовинного майстра або цікавий характерний портрет.
Робота над офортами, вірші й ходіння по місту наповнювали його дні, допомагаючи забути про старість і про гіркі думи.
***
Повернувшись додому, Шевченко взявся до роботи над офортом. Мешкав він у будинку художньої Академії. Помешкання його було з двох кімнат: одна в антресолях — для кабінету і спальні, друга під нею, дуже вузька з одним вікном, що перед ним Шевченко працював за мольбертом. Крім стола з книжками, естампами та різним канцелярським приладдям, невеличкої канапи, двох столиків і ширми, в цій кімнаті більше нічого не було. Вузькі двері, крутими вузькими сходами вели на антресолі. Тут така сама кімната, як і нижча, з квадратовим вікном до підлоги. Праворуч у кутку стояв стіл, що на ньому завжди писав Шевченко. Ліжко, в ногах ліжка простенький столик, на ньому карафка з водою, рукомийник і посуд до чаю. У приміщенні, як це часто буває, коли немає дбайливої жіночої руки, панувало поетичне безладдя.
На столі в безладді були розставлені слоїки з різними їдкими розчинами для офортів, різці, голки, мідні плятівки, естампи, щітки й фарби. Тут же часто лежала й недоїдена їжа, якісь коробки й, як символ суму за господаркою, що прибрала б це все, заплутавшись серед різців, змійкою лежало українське намисто. По кутках можна було наткнутися на пучки барвінку, засохлої рути й інших трав та квітів, що нагадували про степи України самотньому вигнанцеві. Взагалі весь вигляд приміщення був спартанський і мав ознаки, характерні для кожної художньої мансарди.
Шевченко кілька разів за допомогою служки пробував навести порядок, але завжди виявлялось, що при такому безладді легше було знайти потрібну річ. Через це він не дуже дбав за особливий порядок у приміщенні.
…коли він перебирав свої папери і малюнки, шукаючи потрібний ескіз для офорту, він натрапив на ескізи, що їх він робив на засланні й на свій щоденник, що був написаний за останній рік заслання. З них повіяло терпким духом пустелі, де він провів десять років. Повіяло мертвою пусткою берегів Уралу та Ори, …
***
…Шевченко закрив щоденник. З цих сторінок повіяло на нього таким одчайдушним сумом і нудьгою чекання, що в порівнянні з теперішнім його настроєм, були чорною ніччю. Він одразу відчув усю ріжницю теперішнього свого стану від минулого й його настрій змінився на бадьорий та енергійний. Попереду в нього ще було майбутнє й він був вільний робити, що схоче. Брат влаштує справу з землею і тоді він переїде на Україну, а тепер до праці. Треба заробити багато грошей, щоб у цьому світі, де ніщо не робиться без них, не почувати знову себе знедоленим.
Шевченко взявся за недокінчену гравюру. Гострою крицевою голкою він провів кілька останніх глибоких рис на мідній дошці, рівно вкритій чорним лаком. Тепер треба було вкрити дошку лаком з другого боку й умочити її в розчин азотового квасу, що довершить процес гравірування.
Талановитий флорентійський мастер Томазо Фініґвера,* що зовсім випадково знайшов спосіб друкування естампів за допомогою звичайної сажі й ганчірки, мабуть, ніколи не гадав, що він цим зробить величезну послугу й тим художникам, що ніколи не були в його прекрасній Флоренції».
*Томазо Фініґвера (Tommaso Finiguerra, 1426-1464) — ювелір, художник і друкар із Флоренції, котрий винайшов техніку гравюри.
Ґео — Георгій (Юрій) Данилович — український письменник, представник напряму панфутуризму. Жертва більшовицького терору.
«Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка» – це п’ять текстів Ґео Шкурупія, надрукованих у журналі «Життя й революція» (три перші) і «Нова ґенерація» (два останні) 1930 року. Збережено правопис тих видань.
Шкурупій народився 20 квітня 1903 р. в Бендерах Бесарабської губернії, в родині машиніста-залізничника та вчительки.
1920 р. закінчив Другу Київську класичну гімназію. Навчався у Київському університеті (медичний факультет) та Інституті зовнішніх зносин. 1920 р. Ґео Шкурупій надрукував перші прозові твори і поезії. 1930 р. Ґ. Шкурупій стає на чолі київської «Нової Генерації», редагує її видання «Авангард — альманах пролетарських митців Н. Г.».
3 грудня 1934 р. Ґео Шкурупій був заарештований НКВС та обвинувачений у належності до «київської терористичної організації ОУН». 25 листопада 1937 р. «особлива трійка засудила його до смертної кари. Розстріляний 8 грудня 1937 р. в урочищі Сандармох.
Газета «Версії» зверталася до теми ролі жінки в житті Т.Г. Шевченка в матеріалі «Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка від Ґео Шкурупія» (№10, 2018 року).
(Серед малюнків буковинської художниці Ірини Беклемішевої київського періоду є «Портрет Г. Шкурупія» 1930 р.).
