Нещодавно, готуючи науково-популярний матеріал, я наткнувся на вірш відомого письменника Йосипа Бродського «Einem alten Architekten in Rom». У ньому майбутній Нобелівський лауреат ділиться враженням від відвідин Калінінградської області і описує себе гостем у мертвому місті. Кенігсберг для нього схожий на Рим, розгромлений та розграбований варварами.
Далі – більше! Мені на очі потрапило інтерв’ю (я би сказав, сповідь) колишнього радянського сапера. Вчився він у Калінінградському військовому училищі приблизно у той самий час, коли місто відвідав Бродський. Офіцер розповідав, як цілеспрямовано руйнували старі німецькі будинки, які й без того серйозно постраждали від війни, і серед них – королівський замок, що навіть у руїнах справляв враження. Туди відправляли курсантів-саперів на практику, що виглядало особливо цинічно. Навіть через 50 з гаком років після описуваних подій горе-юнкер варварського загону з неприхованою пихою розповідає про те, як стирав (прямо чи побічно) з лиця землі руїни колись передового за європейським масштабом міста – безсумнівно, одного із важливих інтелектуальних осередків тогочасної європейської культури, наводячи при цьому деталі, про які не може знати ніхто крім очевидця.
Будинки ж були збудовані німцями – на совість – на віки. Тому зруйнувати їх виявилося не так-то і просто. І все-таки жорстокий злочинний наказ «спущений» з Москви було виконано. Частину будинків зруйнували вибухом, іншу частину розібрали на цеглинки, які в процесі, звичайно, покрали!
Загалом із «русскім міром» все ясно – зруйнувати те, що ти не збудував, пустити коту під хвіст 700 років історичного пласту на неймовірно важливій для європейської історії, науки та культури території, що дісталася тобі як військовий трофей, і всерйоз цим гордитися – там нормально.
У нас, на щастя, місто у війну постраждало відносно мало, хоча деякі місця, наприклад, вулиця Поштова, постраждали незворотно. Але у середмісті війна триває й нині. Ось тільки зброя на ній зовсім інша – наступ ультрасучасних постмодернових архітектурних форм навіть на буферну зону об’єкта ЮНЕСКО, скляні коробки в центрі міста, проектування без врахування особливостей території. Зливові мережі, виведені назовні, а не всередину, дренажна система, яку востаннє ремонтували чортзна-коли… А ще вивіски в кольорах, які чортзна-хто «винайшов» саме для цієї будови і для цього закладу!
Я навіть не кажу про металопластикові вікна і системи утеплення. Про їхній аж ніяк не позитивний вплив на збереження культурної спадщини говорили всі, кому не лінь! А ще елементи декору, які пропадають… не лишень при їх встановленні, а й при ремонті взагалі (знайдіть, наприклад, архівне фото Німецького дому на Роші)! А як «оббудували» віллу Ольга на вулиці Головній?! Її вже й не побачиш, а вона мала розкішні вхідні сходи! І, мабуть, лише розголос врятував її від остаточного знесення. Але чи остаточно врятував? І чи надовго?
Нещодавно я спостерігав за протестом жителів вулиці Залізняка та прилеглих, що були проти знесення самобутніх маленьких будиночків, серед яких були і прекрасні вілли ще австрійської забудови. Вони за проєктом мали б звільнити місце для «вежам» аж на 24 поверхи! І це у сейсмічно активній зоні, та ще й поруч із залізничною колією!.. Де здоровий глузд?
Складається враження, що Чернівці, які колись можна було спокійно назвати «маленьким Парижем» чи «маленьким Віднем», свідомо доводять до стану «страченого міста». Адже те, що роблять (свідомо чи несвідомо) із нашою архітектурною спадщиною відрізняється від того, що вже сталося у Кенігсберзі після війни, тільки тим, що там була злочинна дія, а тут – злочинна бездіяльність – м’яка сила у порівняння із жорсткою. Але результат обох дій, на жаль, все ж однаковий.
Якщо у Чернівцях цю ганебну «місію» доведуть до кінця, про ще одне європейське місто неймовірної краси доведеться говорити тільки у минулому або давноминулому часі. Саме тому архітектурну спадщину потрібно зберігати, щоби потім не сумувати за нею, переглядаючи архівні фото та відео. Адже тоді плакати буде пізно.
Влад ГОРЕНЮК, небайдужий чернівчанин
