У світі є чимало способів заробляти легкі гроші. Багато з них винайдені саме в Україні. При цьому, аби наповнити свої кишені хрусткими купюрами, не обов’язково мати якусь причетність до комерційних чи фінансових установ. Приміром, можна гордо носити звання викладача якогось вищого навчального закладу – і шматок масла на кусень хліба (офіційну зарплату) вам гарантований.
Хтось вигукне, що подібні заробітки – це хабарництво та корупція. Однак не варто театрально хапатися за серце і тягнутися до валідолу. Бо в Україні боротьба з корупцією – це як секс без наміру завагітніти: головне – процес, а не результат. При цьому можна вигадати такі способи підтримки власного матеріального становища, що комар у вигляді суворого дядька з міліції чи прокуратури носа не підточить. Одним таким способом користується сивочолий професор з серйозного факультету ЧНУ, де викладають точні науки. Не знаємо, чи сам вигадав, чи скористався досвідом колег, але факт залишається фактом.
…В усіх людей від науки є одна невиліковна хвороба: вони чомусь переконані, що всім цікаво дізнатися про їхні думки, а тому полюбляють писати книжки. Витравити з них це бажання неможливо, як неможливо повністю витравити тарганів. Але на видання книжок потрібні гроші. Тому наш герой пропонує студентам надати матеріальну допомогу кафедрі, якою керує, на видавничу справу. При цьому натякає, що тим студентам, які скинуться, жити в університеті стане легше та веселіше. Студентам що? Вони раді зробити так, аби безсмертні творіння їхніх викладачів увійшли до анналів цивілізації та каналів каналізації, тому скидаються.
Наш герой видає книжку, п’є з колегами по сто грамів і отримує новий головний біль: а що з тими книжками робити? Частину – роздати друзям, знайомим, до бібліотек, а далі? Хочеться ж іще й заробити. Тепер студентам «пропонують» ці книжки придбати, знову ж таки обіцяючи легке життя та безтурботну сесію. В курилках і туалетах студенти клянуть викладача та його опус на чім світ стоїть, але книжки купують, бо не зробити це означає підписати собі смертний вирок. Коли ж нашому герою на заліку чи іспиті нагадають, що він обіцяв допомогти і не валити, той робить здивоване обличчя і видає гнівну тираду на кшталт того, що «ці руки ніколи нічого не крали, і навіть нічого не писали», і, звісно ж, своєї обіцянки зрікається. А вже
невдовзі оголошує новий мобілізаційний збір «добровільних» пожертвувань. При всьому нічого кримінального в цій схемі немає, адже студенти самі «займають чергу», аби підтримати потяг до паперомарнування цього завідувача кафедрою, а потім результат цього потягу ще й придбати.
Але апетит, як відомо, приходить із їжею, тож наш сивочолий професор тепер не тільки студентів змушує купувати свої наукові праці, а ще й працівників своєї кафедри.
Андрій КОЛМОГОРОВ
У світі є чимало способів заробляти легкі гроші. Багато з них винайдені саме в Україні. При цьому, аби наповнити свої кишені хрусткими купюрами, не обов’язково мати якусь причетність до комерційних чи фінансових установ. Приміром, можна гордо носити звання викладача якогось вищого навчального закладу – і шматок масла на кусень хліба (офіційну зарплату) вам гарантований.
Хтось вигукне, що подібні заробітки – це хабарництво та корупція. Однак не варто театрально хапатися за серце і тягнутися до валідолу. Бо в Україні боротьба з корупцією – це як секс без наміру завагітніти: головне – процес, а не результат. При цьому можна вигадати такі способи підтримки власного матеріального становища, що комар у вигляді суворого дядька з міліції чи прокуратури носа не підточить. Одним таким способом користується сивочолий професор з серйозного факультету ЧНУ, де викладають точні науки. Не знаємо, чи сам вигадав, чи скористався досвідом колег, але факт залишається фактом.
…В усіх людей від науки є одна невиліковна хвороба: вони чомусь переконані, що всім цікаво дізнатися про їхні думки, а тому полюбляють писати книжки. Витравити з них це бажання неможливо, як неможливо повністю витравити тарганів. Але на видання книжок потрібні гроші. Тому наш герой пропонує студентам надати матеріальну допомогу кафедрі, якою керує, на видавничу справу. При цьому натякає, що тим студентам, які скинуться, жити в університеті стане легше та веселіше. Студентам що? Вони раді зробити так, аби безсмертні творіння їхніх викладачів увійшли до анналів цивілізації та каналів каналізації, тому скидаються.
Наш герой видає книжку, п’є з колегами по сто грамів і отримує новий головний біль: а що з тими книжками робити? Частину – роздати друзям, знайомим, до бібліотек, а далі? Хочеться ж іще й заробити. Тепер студентам «пропонують» ці книжки придбати, знову ж таки обіцяючи легке життя та безтурботну сесію. В курилках і туалетах студенти клянуть викладача та його опус на чім світ стоїть, але книжки купують, бо не зробити це означає підписати собі смертний вирок. Коли ж нашому герою на заліку чи іспиті нагадають, що він обіцяв допомогти і не валити, той робить здивоване обличчя і видає гнівну тираду на кшталт того, що «ці руки ніколи нічого не крали, і навіть нічого не писали», і, звісно ж, своєї обіцянки зрікається. А вже
невдовзі оголошує новий мобілізаційний збір «добровільних» пожертвувань. При всьому нічого кримінального в цій схемі немає, адже студенти самі «займають чергу», аби підтримати потяг до паперомарнування цього завідувача кафедрою, а потім результат цього потягу ще й придбати.
Але апетит, як відомо, приходить із їжею, тож наш сивочолий професор тепер не тільки студентів змушує купувати свої наукові праці, а ще й працівників своєї кафедри.
Андрій КОЛМОГОРОВ
