Вона помирала дуже важко: болі не давали забутися. Знімали ж їх тільки сильнодіючі наркотичні засоби. А де ж їх було взяти на початку 90-х?.. Тож друзі й родичі чернівецької художниці Любові Ревуцької усіма правдами й неправдами діставали дефіцитні засоби. Любця дуже тішилася і… берегла їх. А коли померла від раку – а сталося це саме такого весняного дня, тільки 16 років тому, – ми знайшли невикористані ампулки зі знеболювальним. Вона терпіла жахливу муку, але лишала ліки на більш чорний час…
Сьогодні в Україні шириться хоспісний рух, мета якого – створити добрі умови для хворого, який помирає, і допомогти його рідним.
Голова облдержадміністрації В. КУЛІШ видав розпорядження «Про створення робочої групи з вивчення питання створення хоспісів у Чернівецькій області».
У маніфесті хоспісного руху зазначено: «Що б не трапилось, ми не залишимо вас. Ви помираєте, але ми, як і раніше, з вами».
ХОСПІС – це багатопрофільна програма, що передбачає систему допомоги смертельно хворим людям в останні місяці їхнього життя.
Щороку від раку в Україні помирає до 100 тисяч людей. А ще ж є десятки тисяч так званих неперспективних хворих: їх наша медицина спрямовує помирати додому. Серед таких – недужі на розсіяний склероз, СНІД, цироз печінки тощо. І йдуть з життя ці люди у страшних муках. Хоча у світі існує паліативна, тобто симптоматична допомога (паліатив у перекладі напівзахід), яка полегшує страждання і відхід у небуття важкохворих.
Та в Україні, на жаль, налічується лише 19 хоспісів і паліативних відділень, які мають 600 ліжок. Згідно ж світової практики, на 1,5 млн. населення має бути щонайменше 100 хоспісних ліжок.
Та найстрашніше, що в державі немає умов для надання всім, хто цього потребує, якісної медичної допомоги. Зокрема, лише 10% тих, хто реально цього потребує, отримують опіумні анальгетики. Зрештою, як зізнаються профі, у них не вистачає й кваліфікованих спеціалістів, бо оплата праці абсолютно не відповідає об’єму роботи.
– Особливо важка ситуація в сільських районах, – зізнається головний лікар обласного онкодиспансеру Анатолій ГОНЦА. – Там люди позбавлені найпростішої паліативної допомоги.
Паліативна медицина означає систему заходів з полегшення симптомів хвороби та зменшення страждань пацієнтів: не можеш вилікувати – позбав страждань.
Право на гідне життя до кінця
Перший заклад хоспісного типу з’явився ще 1842 року в Ліоні. Потім – в інших містах Франції, відтак в Ірландії. На початку ХХ століття відкрилося кілька хоспісів у Англії. Та тільки у Лондонському хоспісі святого Луки хворі з невиліковними стадіями раку почали отримувати знеболювальні препарати. І там же сформульоване основне завдання хоспісу – полегшення не тільки фізичного стану вмираючого, а й його душевних страждань.
Прорив у ставленні
суспільства до безнадійно хворих зробила книга англійського журналіста Віктора Зорза «Я помираю щасливою», в якій він розповів про життя і смерть своєї доньки в хоспісі. 1971 року вона захворіла меланомою, а через рік, у віці 26 років, померла. В її пам’ять Віктор Зорза організував кілька десятків хоспісів у Радянському Союзі та Індії.
Лише після того, як світ побачив цю книгу, людство дізналося про хоспіси – спеціалізовані заклади, де доглядають тих, від кого відмовилася медицина і яким не допомогло спеціалізоване лікування.
На Буковині вперше заговорив про необхідність створення хоспісів ще у середині минулого століття професор-медик Роман Сенютович. Сьогодні ж це вже стало нагальною потребою з огляду на кількість онкохворих.
Анатолій ГОНЦА, головний лікар онкодиспансеру:
– Ми зрозуміли, що далі відкладати це питання не можна. Тому створили кілька хоспісних ліжок у себе в диспансері. Але ми не маємо ні умов для цього, ні штату. Палати переповнені хворими і тому трапляються випадки, що поруч лежать ті, що вмирають, і ті, що одужують. А це, самі розумієте, психологічно дуже неправильно, та й не етично.
Оскільки переймаємось не тільки фізичним здоров’ям хворих, а й станом їхньої душі, бо це дуже впливає на перебіг недуги, відкрили на території диспансеру капличку, будуємо церкву. Та, головне, збираємо гроші на хоспіс. На наші клопоти відгукнулася голандська християнська організація. Як тільки ми розпочнемо будівництво хоспісу, вони вкладуть у нього 50 тисяч євро.
Допомагають уже сьогодні
Натомість Німеччина вже допомагає Буковині. На її кошти діє Чернівецька обласна благодійна спілка самаритян. Очолює її лікар-онколог Ілля ТАЩУК:
– Наше завдання – допомогти самотнім і важко хворим у догляді вдома. Це своєрідна швидка допомога, яка містить лише догляд. Програма діятиме півтора року і має на меті переконати буковинську владу в своїй корисності. Бо такі підходи, вибачте за каламбур, є виходом для суспільства. Адже кидати напризволяще немічних і хворих – це самогубство. А відтак ми вже самі тут у себе повинні підтримати створену за допомогою іноземних коштів службу.
«Дякуємо, наша мама померла»
За статисткою, 60% родичів, які поховали своїх близьких, потерпають потім від депресії, а 40% – починають хворіти. Хоспіси ж не тільки полегшують відхід безнадійних хворих, а й допомагають їхнім родичам.
Президент Всеукраїнської ради захисту прав і безпеки пацієнтів Віктор Сердюк згадував, як одного разу його просто приголомшив дзвінок людей, яким він посприяв у тому, щоби їхній матері, яка помирала від раку, призначили морфій. У слухавці прозвучало буквально наступне: «Дякуємо, наша мама померла». Та проаналізувавши ситуацію, він зрозумів: йому дякували за те, що жінка без страждань покинула цей світ.
Адже це так важливо, щоби людина могла померти по-людськи. А для цього потрібні всього-на -всього хоспіси. Для їхнього будівництва і відкриття треба чимало грошей. Але справа того варта. Бо – добра, а на таку годиться і з миру по нитці…
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
Буковинці, перерахуймо гроші на хоспіси! Хто скільки може!
р/р 35422003002695, МФО 856135 ГУДКУ у Чернівецькій області
Валютний рахунок: р/р 2553001300218, інд. Код 02005792, в «Укрпромбанку», МФО 356293
