Ігор ДЕМЕНЧУК вважає себе найперше людиною гір. А це означає, що він ніколи й нікого не кине напризволяще.
Друзі стверджують, що Ігор намагається усіх підтримати і допомогти, зазвичай суттєво ускладнюючи цим собі життя. І люди якось одразу відчувають це в ньому: такий не залишить у біді, не підведе, не підставить.
4 лютого чернівчанину Ігореві Деменчуку виповнилося 60. Та це саме той випадок, коли вік зовсім не торкнувся чоловіка. Досі намотує кілометри горами, куди ходить частенько сам-один і, буває, що й без їжі. «Після Паміру Українські Карпати для мене як рідний дім, де знаєш кожен куток, каже він. – Та все ж без підготовки не раджу подорожувати навіть Карпатами: гори не прощають поблажливого і поверхневого до себе ставлення. Це – аксіома».
Протягом цілого життя Ігоря надихали чотири різні музи – подорожі, фотографія, пісня й техніка, – які вимагають зовсім різнобічних якостей характеру.
Глибоцькі бітли
Свою першу електрогітару Ігор зробив сам, ще навчаючись у 8 класі Глибоцької середньої школи. Разом із друзями з ансамблю «Альтаїр» (зірка закоханих і романтиків), слухали «Голос Америки» і записували концерти бітлів на зібраному дружбаном Серьожкою Івановим бобінному магнітофоні. А потім відтворювали ті композиції на шкільних вечорах. «Ще й одягалися як бітли – у джинсові костюми, – каже Ігор. – І дуже пишалися тим, що нас називали глибоцькими бітлами».
На шкільному новорічному концерті гру «Альтаїру» почув директор Глибоцького будинку культури і запросив хлопців грати на танцях. «І пообіцяв платити нам за це по 3 рублі, що дозволило мені згодом зібрати власноруч свій перший, а потім і другий велосипед, а пізніше, перед армією, – і мікромотоцикл та різні електронні пристрої, – розповідав Ігор. – Грав із нами в клубі і Павло Цепілован, нині заслужений працівник культури України, який очолює оркестр клезмерської тобто народної єврейської музики у Хесед Шушані і грає в оркестрі облмуздрамтеатру. Саме у ДК ми почали грати на фірмових гітарах, а потім ще «Смерічка» передала будинку культури орган «Вельтмайстер».
Потяг Ігоря до музики, зрештою, є закономірним. Коли його батько – майбутній офіцер – вчився у Москві, він часто бував у гостях у маминого брата В’ячеслава Козаковцева, соліста Державного академічного театру опери та балету («Большой театр» Росі́ї), згодом – керівника хору ветеранів Великого театру. Ігор пригадує, що дядько був богом у музиці і навіть вигравав теоретичні музичні «змагання» з Магомаєвим. «Пізніше мій двоюрідний брат співав у відомому за радянських часів ансамблі «Добрі молодці».
Тож коли сім’я Деменчуків переїхала до Глибокої, куди направили служити батька, Ігор, співав у хорі хлопчиків. І навіть в армії він теж грав у ансамблі з хлопцями з музичного взводу, хоча служив у радіотехнічних військах.
У шкільні роки Ігор «розривався» між музичною школою, фотооб’єднанням й авіа-та автомодельним гуртками. За журналом «Моделіст-конструктор» почав виготовляти ще й кордові авто- та авіамоделі. Деталі діставав без грошей – просто обмінювалися. Попри це, кілька разів отримував престижні всесоюзні та всеукраїнські премії за свої фотороботи.
«Світ великий і цікавий, – сміється Деменчук. – Усього хотілося спробувати».
Цікава людина = цікава робота = цікавий відпочинок
У гори Ігор почав ходити в університетські роки, коли вступив на фізфак. Вчився на вечірньому відділенні й працював лаборантом на кафедрі мікроелектроніки: брав участь у госптемі. У ті часи науковцям-фізикам, особливо чернівецьким, які гриміли на весь Союз, замовляли розробку різних тем для народного господарства та військово-промислового комплексу.
Та крім роботи була ще й музика. Ігор захопився організацією дискотек. Допомагав йому в цьому Ілля Фрунзе, із яким вони удвох винаймали кімнату. Це із ним він почав ходити в гори. Хлопці набирали багато відгулів за чергування на вирощуванні кристалів, – і гайда в Карпати. Наснажені верталися до Чернівців і затівали наступні творчі… оборудки. Бо як іще назвати поставлену ними виставу за однією із перших радянських рок-опер «Зірка і смерть Хоакіна Мур’єти, чілійського розбійника» Олексія Рибникова і Павла Грушка. Там були і машина часу, і вітрильник піратів…
А коли госптема на фізфаці закінчилася, Ігор пішов на «Кварц», де оволодів професією токаря на високоточному верстаті .
Саме тоді познайомився і з Віктором Стребежевим, нині завідувачем кафедри фізики провідників і наноструктур ЧНУ, який став його другом: обох єднала віддана, безтямна любов до гітари й гір. Разом з ним та Олександром Барашем у 1980-му створили клуб самодіяльної пісні (КСП) «Баллада». І їхній дует тривалий час прикрашав туристичні зльоти та бардівські фестивалі.
А перед цим була армія. І дідівщина, хоча й без мордобою. Та все ж таки жорстка. «Інколи до ранку доводилося драїти туалети зубною щіткою», – добродушно розповідав Ігор.
Після армії відновився на фізфаці й отримав роботу на кафедрі. На останньому курсі йому запропонували посаду військового представника в цеху діодів і транзисторів на «Гравітоні». Відповідальність неймовірна. І знань потребувалося чимало. Тож довелося забути про гори й засісти за вивчення документів.
«Ще й дипломну роботу, як на лихо, творчу взяв: не теоретичний матеріал довелося обробляти, а мусив представляти власне дослідження про діоди, які світяться, – розповідав Ігор. – Та саме завдяки цьому я і «в’їхав» у професію. Таких, «самостійних», нас було кілька, й керував нами п. Лихобабин з кафедри напівпровідникових приладів. Блискучий педагог був. Ми всі його пам’ятаємо».
Таджикистан очима Деменчука
– Після захисту диплома продовжував їздити в альптабори під час відпустки, – каже Ігор. – Активно запрацював наш бардівський клуб «Балада», проводили фестиваль «Довбушанка» – поблизу вершини гори Довбушанка на однойменному притулку. До нас приїжджали барди з усього Союзу – Молдови, Росії. Багато було й своїх, буковинців. Особливо студентів геофаку. Саме до них я звернувся пізніше, коли мене якось щемно потягло в гори – але щоби справжні, і надовго, а не у відпустку. Кількох наших географів розподілили до Таджикистану – в гідрометеослужбу Душанбе. Я списався з ними і подав заяву на звільнення і полетів у Душанбе. Спочатку жив у жіночому гуртожитку в коридорі. Не виходило з пропискою. Можна було і в міліцію загриміти. Та все ж різними правдами-неправдами прописався та влаштувався на роботу у відділ лавин і селів гідрометеослужби. Спека там така, що не передати. Прокинешся рано-вранці, виллєш на себе відро води і знов лягаєш до ліжка – інакше просто не заснути. Та рятували постійні відрядження на вертольотах до Таджицьких гір, які є продовження Тянь-Шаню. Пілоти мішками привозили білі гриби й мумійо, яке на базарі міняли на продукти. Навесні ж зацвітали поля тюльпанів – краса неймовірна. Та поруч росла трава, від якої робилися хімічні опіки»…
Відтак Ігор застряг на гідрометеостанції, що стояла на річці Вахш, у заповіднику «Тигрова балка». В якості гідролога заміряв глибину річки, швидкість течії, мутність і температуру води тощо. Продукти й навіть хліб, не трималися: одразу псувалися, тож харчувалися переважно консервами і цукерками. Зарплата була удвічі-тричі меншою за ту, що отримував на заводі. А ще на додачу – хмари комарів, шакали, і неймовірна кількість змій. Начальником станції була Наталя: приїхали сюди з чоловіком, бо їхня хата в Душанбе згоріла. Ця пара і врятувала Ігоря від негативних роздумів, бо самотність у таких умовах – річ вельми неприємна. Особливо ж здружився із малою Оленкою, «дитям тигровобалківських джунглів», як він її називав. Мала могла спокійнісінько засунути руки в нору і витягти звідти змійку – і ніхто ніколи її не кусав. І страху не мала. Ходила босніж по 50-градусному піску. З нею бігав купатися на річку, запустивши спочатку через кущі песика, чи то пак шакала, якого знайшли маленьким і виховали як пса: тільки так можна було ходити, бо усе кишіло зміями. Висіли навіть на гілках, а собацюга-шакалюга їх своїм гавканням розганяв.
У заповіднику, на жаль, браконьєрили. Якось, спілкуючись із цими представниками «любителів природи», Ігор сказав, що поскаржиться на них до газети, а ті відповіли, що заріжуть його. Так і порозумілися…
Лавини навчають скромності
Мрія Ігоря про гори здійснилася лише тоді, коли звільнилося місце на сніголавинній гідрологічній станції «Харам-куль», розташованій на висоті понад 3000 метрів. На посаду гідролога-лавинника погодився одразу ж. Закидали на станцію гелікоптером, а взимку з нього ж скидали продукти й листи.
Режим дня на станції був наближеним до природи. Вставали із сонцем, із темрявою лягали. Рятувала бібліотека, сформована із книг Московського бібколектора. Натомість фільмотека була дуже слабенькою – Ігор узяв на себе ще й обов’язки кіномеханіка. Щомісяця доводилося викопувати 32 шурфи по 5,5 метрів завглибшки: 16 на південному і 16 на північному схилах. Щільноміром – це такий прилад у вигляді трубок з вагами, за допомоги якого досліджується фізика снігу – брав проби, а далі вираховував, скільки з цього снігу буде води. Такі виміри замовляло міністерство сільського господарства. А сніг міг падати і 10 діб поспіль – з хати неможливо було вийти.
До речі, Ігор розробив свою методику передбачення сходження лавин, якій потім навчив свого наступника. «А ще лавини навчили мене скромності, як казав свого часу їхній досліджувач Монтгомері Отвотер», – стверджує чоловік.
Памір, за словами Ігоря, – гори страшні. Там селі та лавини накривали кишлаки – й ніхто ніколи про це не говорив. Барси, вовки, багато куниць і навіть ведмеді. «Боже, а я сам-один там шастав на лижах! – сміється. – Та коли побачив якось свіжі сліди ведмежати, мене звідти як вітром здуло».
Коли ж Ігор повернувся додому й потрапив на «Буковель», його вельми засмутила неграмотна взаємодія з навколишньою природою.
– Як розташовані хати в горах і з чого вони збудовані? – запитав він і сам відповів: – Правильно, з дерева – і стоять далеко одна від одної. А на курорті піднялися кам’яниці на бетоні – схили можуть не витримати, якщо станеться дощове літо чи осінь, і поїхати вниз. Тим паче, що й дерева на схилах майже вирубані.
З Паміру Ігор повернувся на «Електронмаші», у конструкторське бюро, потім працював маркетологом. Тоді й сталася неприємна подія через його порядність. Сказав естонцям,потенційним покупцям, що «Іскра» – машина ненадійна, а вони повідомили це керівництву.
Відтоді до його життя увійшла обчислювальна техніка. До речі, він відкрив одну з перших у Чернівцях комп’ютерних фірм. Хоча підприємництво – не його фішка. Ігор проявляється в іншому. Для нього важливі дві речі: розуміння світу й узгодженість з природою.
– Бувають періоди, – зізнається він, – коли я вже не можу переносити цивілізацію навіть «на нюх». І це сигнал, що час у гори. Ходжу один: мені із собою не нудно. І не страшно. А чому має бути страшно? Страх – річ марна: якщо ти поважаєш стихію і любиш її, з тобою нічого не трапиться. Хіба що різні й дуже приємні… дива. Якщо ти з горами на одній хвилі, вони дадуть тобі все, що потрібно – і навіть нагодують. Тож їжі в гори буває, не беру.
Нині Ігор найбільше часу поза роботою – а працює інженером-комп’ютерником в обласній стоматологічній поліклініці, – присвячує виконавській та пісенній творчості. У поліклініці Ігор налаштував мережу взаємодії рентгенапарата з комп’ютерами лікарів. Отже, там уже не купують рентгенівські плівки: знімки зубів пацієнтів одразу потрапляють на комп’ютери лікарів-стоматологів.
Ігор записав 2 альбоми. Один ще давно, там багато пісень на слова його друга Віктора Стребежева, а нещодавній складено з пісень на слова Олени Касьян – львівської неймовірно талановитої авторки, яка пише пронизливі поезії та вже чотири роки бореться з ІV стадією раку. Деменчук ніколи з нею не бачився, але спілкується у фейсбуці та допомагає збирати кошти на лікування Олени.
Ще один автор, який вдало лягає на музику Ігоря – Аркадій Томулець, одна із половинок феєричної буковинської пари Томулець-Гончарова. А переконатися, що пісня Ігоря Деменчука варта того, аби її слухати, зможете 27 лютого (час повідомимо пізніше) у Центрі естетики й дозвілля («Шепетівці»). Не пошкодуєте: Ігорю є що сказати людям.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото з архіву Ігоря ДЕМЕНЧУКА
