На початку ХХ ст. все більше європейців відчувало: старі імперії самовичерпалися, настає час створення нових, національних держав. Загнивання імперської архаїки поглиблювалося.
Розпад і створення…
Розпад почався з Османської імперії: турки програвали одну війну за іншою, втрачаючи все нові й нові території. Втім, і Російська імперія зазнала ганебної поразки у війні з Японією1905 року, втративши Південний Сахалін і Курили. Та й усередині старіючої імперії зростали національно-визвольні рухи.
На такому тлі Австро-Угорська монархія виглядала стабільною. Проте лише на перший погляд, адже міжнаціональні суперечності погрожували вщент розірвати цю «клаптикову державу». Будь-яка імперія прагне розширення, а переможні війни сприяють її зміцненню. Відень готувався до них і шукав слабшого противника, якого можна було б розгромити швидко і без особливих утрат. На цю роль обрали Сербію. Невеличка балканська держава мала велетенські амбіції: серед її правлячої верхівки поширювалася ідея «югославізму». Суть її полягала в об’єднанні навколо Белграда всіх південних слов’ян і створенні єдиної держави на чолі з правлячою в Сербії династією Карагеоргієвичів. На шляху до реалізації такої мрії стояла Болгарія, яка не бажала визнавати сербську зверхність, натомість хотіла прилучити до себе всі македонські землі, поділені між різними державами. У кількох війнах із Сербією болгари встояли, проте від Македонії їм дістався лише шматочок, решту поділили серби й греки. А Белград після перемоги у балканських війнах майже відкрито почав претендувати на Воєводину, Хорватію, Словенію, Боснію й Герцеговину. Всіма ними тоді розпоряджалася Австро-Угорщина. Сербську небезпеку вона розглядала як серйозну і готова була до силового вирішення конфлікту. Проте за спиною невеликого Сербського королівства стояла величезна Російська імперія, ігнорувати інтереси якої Відень не міг.
Піар або Пошук виправдання
Коли держава готується до війни, вона насамперед шукає виправдання такої політики в очах власних громадян і в очах світової громадськості. Найчастіше нагадується про необхідність захищати свої цінності від зовнішніх ворогів. Національні держави тут мають переваги: вони розповідають про унікальність національної культури, якій нібито загрожує зовнішній ворог, що прагне підкорити й асимілювати чужу націю. Але багатонаціональні імперії не можуть обрати такий шлях, оскільки в них існують панівна нація і залежні від неї народи, що прагнуть більшої самостійності.
В Австро-Угорщині панівні позиції посідали німецькомовні австрійці. Здавалось би, саме вони мали бути найбільшими патріотами Австрії. Проте чимало німецькомовних громадян відчували свою єдність із німцями імперії Гогенцоллернів, створеної 1871 року внаслідок об’єднання десятків німецьких держав під владою Пруссії. Майже водночас зародилася й доктрина пангерманізму, що висувала претензії Німеччини на світове панування. Її прибічники заявляли про культурну перевагу німців над усіма іншими народами, до яких вони ставилися з демонстративною погордою.
Нейманн подарував Гітлеру тепле пальто, за що той облаяв його
Особливу зневагу пангерманістів притягували євреї та слов’яни, яких в Австро-Угорщині проживало багато. Австрійська статистика розрізняла підданих імперії не за їхньою національною самосвідомістю, а за рідною мовою та віросповіданням. Євреї-ашкеназі (тобто німецькі євреї) розмовляли мовою їдиш, близькою до німецької, тому офіційно їх зараховували до «німецькомовних». Утім, серед євреїв Австрії вже зародився сіонізм – прагнення будувати власну державу в Палестині. А на побутовому рівні в Габсбурзькій монархії відчутним був антисемітизм. Хоча єврейських погромів тут не було (Австрія – не Росія!), проте вулицями Відня вже швендяв патологічний ненависник євреїв – Адольф Гітлер. У грудні 1909 р. цей двадцятирічний бездомний художник-невдаха замерзав на вулиці. Гроші в Адольфа скінчилися, і добросердечний торговець поношеними речами Нейманн віддав йому тепле пальто, зовсім безкоштовно. Замість подяки цей угорський за походженням єврей почув лише гнівні образи на адресу «брудних євреїв, які все мають».
У травні 1913 р. Гітлер з австрійської столиці переїхав до німецького міста Мюнхена, бо не хотів служити в австрійській армії й жити в казармі поруч із «чехами та іншими слов’янами». Серед німецькомовних австрійців, які складали меншість населення держави, Гітлер за своїми поглядами був далеко не самотнім. Але між австрійцями частіше зустрічалися патріоти саме Австрії. На них досить ефективно діяла габсбурзька пропаганда, яка оспівувала велич монархії, її славну історію, велику австрійську культуру.
Під скіпетр Габсбурга чи царського орла?
Австрієць пишався своїми земляками – геніальними композиторами Гайдном, Моцартом, Бетховеном. Він гордився видатними австрійськими письменниками і поетами, блискучими художниками, особливо Віденського Сецессіону. Проте інші народи Австро-Угорщини плекали власні надбання, їх важко було об’єднати навколо знакових фігур австро-німецької культури. Угорці вибороли рівні права з австрійцями й прагнули якнайшвидше асимілювати слов’ян і румунів, які проживали в угорській частині двоєдиної монархії. Слов’яни ж намагалися зберегти себе й протистояли наступу панівних націй. На початку ХХ ст. особливу активність проявляли чехи, у середовищі яких зріли ідеї відродження власної державності. А польська еліта мала надію відродити Річ Посполиту «від моря до моря». Серед західних українців точилася боротьба протилежних ідейно-політичних напрямків. Народовці виступали за об’єднання українських земель під скіпетром Габсбургів, а москвофіли хотіли навернути Галичину, Буковину й Закарпаття під владу російського царя. Між румунами Австро-Угорщини зріло бажання об’єднатися із незалежним Румунським королівством. Яку спільну модель патріотизму можна було запропонувати таким різним народам із протилежними мріями і прагненнями?
Російський панславізм = німецький пангерманізм
Ідею реформувати монархію висунув спадкоємець престолу ерцгерцог Франц-Фердинанд. Одружений із чешкою, він добре знав настрої слов’ян. Тому виступав за надання їм тих же прав, які мали німецькомовні австрійці та угорці, а відтак перетворення двоєдиної монархії на триєдину Австро-Угро-Славію. Ця ідея зустріла шалений опір як затятих австрійських патріотів, так і пангерманістів, які зовсім не сприймали слов’ян рівними собі. Подібні плани спричинили тривогу і в Сербії: в разі їхньої реалізації сподівання Белграда на приєднання до свого королівства південнослов’янських земель монархії Габсбургів ставали зовсім примарними. Тривожили вони й Росію, яка намагалася протиставляти слов’ян Австро-Угорщини німцям і угорцям, виходячи з власних загарбницьких планів. Російський панславізм був нічим не кращий за німецький пангерманізм.
Франц-Фердинанд передбачав кінець імперій, тому не хотів війни
Число ворогів Франца-Фердинанда швидко зростало. 17 серпня 1913 р. імператор призначає його генерал-інспектором збройних сил Австро-Угорської монархії. На відміну від багатьох генералів-маразматиків прогнилої імперії, п’ятдесятирічний генерал-інспектор мав гострий розум і аналітичні здібності. Він різко виступав проти можливої війни із Сербією, безпомилково передбачаючи наступний хід подій: на допомогу сербам прийде Росія, далі у бойові дії вступлять і всі великі держави. А результатом великої війни буде розпад і Австро-Угорщини, і Російської імперії.
Такі прогнози збурювали шалену лють тупих австрійських генералів. Вони вважали себе найбільшими патріотами Австро-Угорщини і для її зміцнення готувалися до переможної війни. Проте такий «патріотизм» несе лише загибель загниваючій державі. Наприкінці ХХ ст. тим же шляхом «в нікуди» пішли правителі СРСР, розв’язавши «маленьку переможну» війну в Афганістані. А вона зжерла величезні ресурси і підштовхнула процеси розпаду радянської імперії. Мисляча частина суспільства попереджала, що подібні авантюри неминуче завершуються дуже погано, але Кремль не дослухався. Так само на початку ХХ ст. австрійські «патріоти» не хотіли чути аргументованих антивоєнних прогнозів. Це було шовіністичне сп’яніння, яке передує великим історичним потрясінням.
Ігор Буркут, кандидат історичних наук
