Директор одного з найуспішніших агропромислових господарств області – ТОВ «Валявське» – очолює його впродовж 18-ти років. Ще 2007-го за досягнуті високі показники був удостоєний ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.
До посади керівника йшов від рядового будівельника після восьмирічки й армії, через здобуття освіти, сільське головування і роботу в агрофірмі.
У час, коли кілька тваринницьких господарств краю збанкрутували, Василь Корнелійович вкладає в реконструкцію комплексу понад 10 млн. грн., не бере допомоги від держави й збирає захоплені відгуки від колег і навіть від влади. Цілком спокійно обговорює питання, що зазвичай ховаються у коморах реальності за блискучим оптимістичним фасадом. Філософського ставлення до проблем, мабуть, навчився у мандрах світами: Північною і Південною Америкою, Канадою, Аргентиною, Бразилією, Мексикою, всією Європою, Японією, Індією, Китаєм. Кругом знаходив те, що можна застосувати в рідній Валяві. А наступного місяця їде до Нової Зеландії та Австралії: вивчати секрети успіху молочного скотарства.
Фасад публічності
За останні три роки товариство «Валявське» побудувало 4-рядний корівник, доїльний зал типу «DeLavaI», ангар для збереження зерна, зроблене покриття на зернових токах. На фермі утримують чотириста корів, надій на корову складає в середньому 5814 кг молока. Для автоматизації процесу доїння товариство придбало сучасний доїльний зал, який забезпечує високу продуктивність праці. Процес доїння контролюється оператором з комп’ютера. До залу привчають молодих корів-первісток, і щороку кількість худоби, яку доять в автоматизованому залі, зростає. Це підвищить продуктивність корів і зменшить затрати праці.
ТОВ отримало статус племінного заводу з розведення великої рогатої худоби української червоно-рябої молочної породи. Це високоудійна худоба, яку ще й продають підприємствам і населенню.
На полях ТОВ «Валявське» використовують п’ятипільну сівозміну – це не так добре, як у часи СРСР, коли сівозміна була семипільною, але й не так сумно, як, приміром, зовсім поруч, на Глибоччині, де 15 років поспіль сіяли ріпак і так виснажили землю, що тепер потрібні десятиліття на її відновлення. Тут вирощують кукурудзу, сою, ріпак, кормове зерно. У господарстві створений один з найкращих парків сільськогосподарської техніки.
Близько 150 місцевих жителів забезпечені роботою. Попри те, що більшість процесів автоматизовані, безлюдних технологій не існує. «Все одно тій корові перед доїнням хтось має вим’я помити, – сміється Василь Івасюк. І додає, що навіть рядовому працівнику тепер потрібно мати щонайменше середню спеціальну освіту: – Ми перейшли на такий рівень технологій, що без знань не впораєшся. Різниця в техніці нового покоління – це все одно що раніше, грубо кажучи, керував «Запорожцем», а тепер новим комп’ютеризованим «Мерседесом».
Комори реальності
Відмова від державної допомоги – це не зверхність чи самовпевненість Василя Івасюка як керівника господарства. Це, по-перше, – здоровий глузд, а по-друге – не принципово великі втрати. Щороку держава надає 7-8 млн. грн. дотацій сільгосппідприємствам. Скільки з них пропонується фермерським господарствам? Порівняно – копійки. Наприклад, на штучне запліднення худоби на цілий Кіцманський район держава відшкодовує 22 тисячі гривень на рік. Лише одне ТОВ «Валявське» на одну закупку спермопродукції витрачає близько 40 тис. грн., а таких закупок здійснюється упродовж року – чотири. 160 тисяч вкладає одне господарство району – і 22 тисячі відшкодовується на весь район! Більше того, фермери кажуть, що «всі дотації крутяться навколо столиці й корпорацій». І отримують їх через певні, скажемо так, процедури (які в народі звуться «відкатами»).
Раніше ТОВ «Валявське» вирощувало ще й цукровий буряк, збирали 600 центнерів з гектара. Але нині в області вже немає жодного цукрового заводу, тож нема й сенсу його сіяти. Про колишні досягнення в цукробуряківництві нагадує хіба що комбайн «Holmer» вартістю 3 млн., який свого часу придбало господарство.
Ситуація з молоком – подібна. Навряд чи дуже вигідно займатися молочним скотарством у краї, де немає молокопереробних заводів. Тож наразі у ТОВ «Валявське» щодня 6,5 тонн молока забирають на сусідню Тернопільщину. Там його перепаковують і потім продають нашим же людям!
А історія з податком на гній! Виявляється, лише цього року його скасували, а досі господарства, які вивозили на поля це органічне добриво, сплачували податок за забруднення навколишнього середовища! І саме торік місцева податкова намагалася накласти на ТОВ «Валявське» штраф розміром 300 тис. грн. за вивезення гною на поля! – За кордоном продукція, вирощена на органічних добривах, користується більшим попитом і має вищу ціну. У нас це донедавна обкладалося податком, – дивується Василь Корнелійович. – Більше того, вимагали розробку спеціальних проектів зі збереження довкілля, утилізації гною, приватні фірми отримували за це гроші, а тепер усе це скасували!».
Корпорація vs ферми
Великі корпорації прийшли в сільське господарство і виглядають досі успішними. Але й вони крім фасаду публічності мають власні комори реальності.
– Холдинги – це бізнесові проекти, – стверджує Василь Івасюк. – А проекти мають свій термін. Тож холдинги розпадуться ще за нашої пам’яті. Німеччина також запроваджувала холдинги у повоєнний час і зрештою відмовилася від цього. Фермер – основа всього. Поясню, чому. Кращого робітника, ніж ти сам, світ ще не вигадав. Власники корпорацій живуть у столицях, а землю обробляти треба в усій країні. Завдання власників – вчасно повернути банкові кредити з відсотками, та ще й отримати прибутки, забезпечити себе і свою родину. Їх не цікавить екологія місцевостей, які вони використовують, виснаження землі. Якщо столичний власник багато заробив, у що вкладе? Не в якісь далекі від нього села – це точно. Швидше, у купівлю нерухомості, зазвичай – за кордоном. А я – фермер, що народився в цьому селі і вмирати буду тут. Тож думаю про свій завтрашній і післязавтрашній, і післяпіслязавтрашній день. У мене працює близько півтори сотні людей: місцеве населення зайняте, має зарплату, будує чи підтримує своє житло, ростить дітей, водить їх у дитсадочки і школи… В усе це своє ми і вкладаємо те, що заробляємо. Мусимо конкурувати, щоби нас не поглинули корпорації. Для цього потрібна фінансова незалежність. А корпорації дають щось лише в перший рік. Отож місцеві люди, які надали їм свою землю в користування, насправді ту землю вже навряд чи бачитимуть. Скільки випадків, що корпорації одне одному бізнес перепродують, а людей до відома не ставлять. Довести це в суді майже неможливо, адже судитися треба за місцем реєстрації фірми, а вона зареєстрована в столиці. Хто з селян має можливість і кошти їздити на судові засідання? І де гарантія, з нашим рівнем корумпованості суддів, що суд прийме сторону селянина?
На користь фермерів свідчить і світовий досвід (я вже говорив про Німеччину), і наше радянське минуле – тоді, коли воно було ще успішним. Чому колгоспи організовували якщо не в кожному селі, то хоча б один на два села? Невже не простіше було б створити одне господарство на область, з одним керівником і бухгалтером? Очевидно, що це було неефективно. Тому й новий закон про продаж землі має певні обмеження, аби в одні руки не потрапляло більше 1 тис. гектарів. Бо, знаєте, рекет, як на мене, буває різний. Рекет – це не лише коли в тебе гаманець відібрали чи золотий ланцюжок у підворітні зняли. Це й доведення до банкрутства різними шляхами, які начебто й не суперечать закону. Завдання держави – не допускати таких ситуацій.
Секрет успіху
– Усе залежить від керівника, – вважає Василь Івасюк. – Від того, які цілі він перед собою ставить. Якщо мета – за короткий час заробити багато грошей, це підприємство приречене. Якщо перспективи тривалі, плани далекоглядні і є наміри працювати, розвиватися, давати людям роботу – тоді й успіх буде.
Василь Івасюк має чіткі відповіді на провокативне питання «Що би ви зробили, якби були міністром?»: «Найперше, встановив би чіткі, зрозумілі правила гри, – каже він, – і не міняв би їх щонайменше 10 років. Змінив би податкову систему на прозору. Зменшив би кількість перевіряльників. Залишив би лише тих, хто працює в реальному секторі економіки. Податки мають бути чіткі, фіксовані. Встановити, що сплачувати їх треба чи від гектара, чи від виробленої тонни пшениці, чи від виручки. І нічого іншого би не вигадував. А так маємо безліч прихованих податків і зборів. Наприклад, ідентифікація худоби. 40 гривень вартує пластмасова бирка на вухові тварини. До того ж, ці гроші йдуть не до державної казни, а приватній структурі, наближеній до когось у «верхах»… І за 5 років роботи у запропонованих мною умовах ми станемо житницею не лише Європи, а й світу. Людям треба дати відчути, що вони тут заробляють. А далі і з їхніх дітей хтось залишиться працювати на землі».
Праця аграрія – важка, і не лише в Україні. Завжди і всюди вона залежить від погодних умов, завжди це робота на повітрі, це протяги і пил, спека чи мороз…. Але від неї є результат: достаток в сім’ї. Попри те, що в Україні цей результат досягається важко, Василь Івасюк свого аграрного вибору не мінятиме: «У мої роки міняти стиль життя неможливо, – зізнається він. – Я віддаюся роботі, бо я так вихований. І ще – я патріот своєї країни, вірю в перспективу України. З такими землями, кліматом – навіть з такими людьми – ми маємо жити в рази краще, ніж живемо. Ми не можемо бути вічно «унікальною країною» з дикими законами».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
