2008-й проголошений Роком національного усиновлення. Головний зміст акції зрозумілий: в Україні по 63 роках після останньої війни множаться сироти. Система сучасних сиротинців – інтернатів для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування – практично вичерпала себе, адже її випускники майже не здатні соціально адаптуватися в суспільстві.
Шляхетна програма, ініційована Президентом, передбачає не лише безпосереднє влаштування сиріт по сім’ях. Більш перспективним у сенсі фінансування і виховання вважається створення прийомних сімей та будинків сімейного типу.
Найкраще про це знають працівники служби у справах дітей Чернівецької ОДА. За їхніми даними, на Буковині нараховується 1194 дитини-сироти. Але 717 з них перебувають під сімейною опікою, тобто за втрати батьків ними опікуються інші родичі: тітки-дядьки, бабусі-дідусі або старші брати чи сестри.
Чернівецька область посідає перше місце за кількістю прийомних сімей і будинків сімейного типу: прийомних сімей у краї – 45, будинків сімейного типу – 10. Останні вважаються вищою формою сімейної опіки над дітьми, яку здатна створити держава за допомоги усиновлювачів-добровольців. На нинішньому форумі усиновлювачів, що відбувся у Києві наприкінці нинішнього листопада, делегація з Буковини була чи не найчисельнішою.
Мета програми національного усиновлення не лише у розвитку сімейних форм колективного утримання сиріт: в Україні дуже важко просувається справа сімейного усиновлення, тобто надання можливості дітям мати справжню сім’ю, а бездітним сім’ям – отримати довгоочікувану дитину.
Реальність така, що у сім’ю за кордон дитині потрапити легше, ніж у нас. Між тим лише останнім часом в Україні зроблені кроки з приєднання до Європейської конвенції про права дитини 1996 року, без чого Україна поки що позбавлена можливості дізнаватися про подальшу долю своїх маленьких громадян, які потрапили в іноземні сім’ї.
Безпрецедентний приклад самопожертви в ім’я дітей-сиріт привезли до Києва також з Буковини. Президент нагородив званням Героя України священика, настоятеля монастиря в Банченах Герцаївського району отця Михаїла Жара. Маючи трьох власних – тепер уже дорослих – дітей, о.Михаїл офіційно всиновив 32 дитини і взяв під опіку ще 120.
У турботах про сиріт настоятелю допомагають монахи й монахині з сусідніх чоловічого й жіночого монастирів, добровольці з навколишніх сіл, численні меценати, депутати, діячі мистецтв… Власне, побачивши підопічних отця Михаїла, їх важко називати сиротами, адже при цьому слові в нашій уяві автоматично виникає щось убоге, забите, нерозумне…
Але беззастережно віддатися гармонії втішних чисел заважає розповсюджений на початку листопада прес-реліз КРУ в Чернівецькій області, в якому зазначалися серйозні недоліки у діяльності служби у справах дітей, що ставлять під сумнів розрекламовану програму фінансування турботи над сиротами «Гроші ходять за дитиною».
Частину цих недоліків працівники служби визнають, хоча виправдовуються тим, що це не з їхньої вини. Так, зокрема, постійно запізнюється фінансування – до 2 місяців. Трапляються випадки повернення дітей до інтернатів з прийомних сімей чи будинків сімейного типу, надто коли це стосується хворих дітей. У сиріт-інвалідів (а таких у нашому краї нараховується 8) в Україні практично немає шансу соціальної адаптації.
Сиротам, навіть обдарованим, важко пробитися до освіти, після закінчення школи на них очікує хіба що ПТУ. У наш жорстоко прагматичний час в Україні немає програми заходів з відбору і влаштування сиріт на навчання до університетів чи інститутів: вони не потрапляють на безкоштовне навчання, а система кредитування навчання просто відсутня. Та й хто ризикне кредитувати сироту?
Тож, віддаючи шану таким феноменам-усиновлювачам, як отець Жар, і навіть таким ентузіастам серед чиновників Служби у справах дітей, як Олександр Мадей, не можу позбутися думки, що сирітська доля в Україні більш за все залежить від особистої порядності тих, до чиїх рук потрапляють ці діти – і кошти, призначені на їхнє виховання.
Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»
