Сучасна людина навряд чи зможе провести у лісі бодай три дні без води і харчів. А в період Другої світової війни десятки і сотні тисяч чоловіків, жінок і дітей жили та боролися на окупованих територіях, перебравшись до лісу.
Про те, як виживали партизани – розповідь Ігоря БУРКУТА, кандидата історичних наук. Вона стане також у пригоді тим, хто хоче спробувати екстриму і… вижити самотужки у природі без цивілізаційних благ.
Лісові фортеці базувалися на болотах
Лісисто-болотиста місцевість найкраще підходить для базування партизанів. Ворог не може скористатися там бойовою технікою, та й піхоті непросто здолати мочари. Тому для партизанського табору знаходили невелике узвишшя серед боліт, де за певною схемою створювали систему оборони. Якщо противник і знаходив табір, він мусив спочатку подолати сильний кулеметний вогонь сторожових постів, замаскованих у траншеях та окопах навколо землянок. А потім і самі землянки перетворювалися на вогневі точки: їх будували з розрахунку на довгострокову оборону. Це була справжня лісова фортеця.
Підраховано, що один партизан відволікав на себе десять солдатів ворога.
Та партизани не відсиджувалися у таборах – вони діяли активно. Команди підривників вирушали на ворожі комунікації, здійснювалися нальоти на села і містечка, де знищувалися ворожі гарнізони та склади. Вирушали і в далекі рейди.
Для перепочинку партизани облаштовували в лісах запасні бази, що теж були пристосовані до оборони. Карателі намагалися їх виявляти й знищувати. На боротьбу з партизанами кидалися значні сили. Один партизан відволікав на себе десять солдатів ворога, чим помітно послаблювалися фронтові частини противника.
Гітлерівці вважали ефективними методами боротьби з партизанами блокаду й масове прочісування лісів. Для цього використовували цілі дивізії з бронетехнікою, артилерією та авіацією – їх навіть знімали з фронту. Партизанський ліс оточувався зусібіч. Розрахунок робився на те, що невдовзі в обложених скінчаться запаси продовольства і вони або здадуться, або підуть на прорив. А на відкритій місцевості перевагу мали німецькі регулярні частини.
Борошно можна зробити навіть з пирію
Утім, ліс давав народним месникам не лише прихисток. Він також і годував людей. Але для цього потрібні були спеціальні знання. Скажімо, дичина – зайці, різноманітні птахи, у лісових нетрях – дикі свині, олені, лосі. У річках та потічках – риба й раки. Зголоднілі люди використовували в їжу жаб, вужів, змій, їжаків, білок. Отже, необхідний для нормальної діяльності людського організму тваринний білок за певних навичок у лісі можна було добути. Виручали партизанів їстівні гриби, що містять чимало поживних речовин. Правда, їхня енергетична цінність невисока – лише 20-40 кілокалорій. Значно калорійнішими є лісові горіхи, а ліщини чимало росте в українських лісах. У лісах Криму є ще й фундук.
Від голоду рятували людей і лісові ягоди. Суниця, малина, ожина, чорниці, брусниця, болотна журавлина. Але справжньою «партизанською ягодою» назвали горобину. Незважаючи на гіркуватий присмак, вона подобається багатьом. Особливо після того, як вдарить перший морозець і знищить гіркоту ягоди. А вона дуже корисна. Споживаючи лише горобину, партизан зберігав здатність активно рухатися і вести ефективну боротьбу.
Перший морозець позбавляв зайвої терпкості й ягоди терену. Після приморозків смачнішими стають також ягоди черемхи. У зимовому лісі можна знайти й глід та шипшину, які теж тамують голод. Поживна їжа серед засніжених дерев – соснові чи ялинові шишки. Якщо їх трохи потримати над вогнем, вони розкриваються і з них випадає насіння. Хоча воно невеличке, та за поживністю – як горіхи.
Влітку від голоду рятують трави та листя деяких дерев. Приміром, липове листя містить чимало цукру, тому його споживають, коли немає іншої їжі. Стебла трави борщівника їдять сирими, як і листя заячої капусти. Кропиву й лободу варять.
Нестачу хліба та картоплі компенсували бульбами деяких диких рослин. Так, на берегах спокійних рівнинних річок і ставків, на заболочених луках росте стрілолист звичайний – досить розповсюджена рослина. На його кореневищах є бульби, інколи досить великі. В них чимало крохмалю: японці та китайці, наприклад, саме з них добувають крохмаль у промислових масштабах. А радянські партизани пекли ці бульби на вогнищі, й отримували страву, що своїм смаком майже не відрізнялася від печеної картоплі. Варили чи смажили молоді парості та кореневища рогозу, які містять до 46% крохмалю і 11% цукру.
Коли в партизан залишалося хоч трохи житнього борошна, до нього додавали так зване «дерев’яне» борошно. Його робили із заболоні – зовнішньої частини деревини, що йде зразу ж за корою. Для цього гострим ножем зрізали кору, зчищали заболонь, дрібнесенько її краяли і виварювали у кількох водах. Потім висушували і розтирали. Навіть коли не лишалося житнього борошна, із дерев’яного з водою замішували тісто і пекли їстівні коржі. А з яглиці, яку ще називають «земляним хлібом», робили їстівні драглі. Борошно виготовляли також з кореневищ рогозу, очерету, білого латаття. І навіть з кореневищ звичайного лопуха чи пирію – всім відомого й дуже розповсюдженого бур’яну.
Від голоду рятували ще й дубові жолуді. Їх вимочували, міняючи воду два-три рази, а потім підсмажували на вугіллі. З жолудів та цикорію робили замінник кави, проте для цього треба було добре знати технологію приготування цього продукту. Ретельної обробки вимагала папороть орляк, яку також споживали в їжу. Втім, з нею необхідно поводитися обережно, тут потрібні певні знання і навички, інакше замість їжі можна отримати небезпечний продукт. Ще уважнішим треба бути, споживаючи сіро-голубі лишайники або деякі види моху, з яких роблять щось подібне до киселю. Втім, ця їжа не зовсім безпечна, особливо треба стерегтися жовтих лишайників – вони отруйні.
Забрали харчі за папір з печаткою
Утім, коли безпосередньої загрози не було, партизани вели господарство, забезпечуючи себе необхідними продуктами. На їхніх базах розміщалися не лише бійці загонів, нерідко тут переховувалися й їхні родичі. Й усім знаходилася робота: шити й ремонтувати одяг і взуття, випасати худобу в лісі, отримуючи від неї м’ясо, молоко та шкіру. Навколо партизанських таборів розбивали городи, маскуючи їх від спостереження ворожої повітряної розвідки. Така діяльність дозволяла забезпечувати автономне постачання харчами. А на базі могли бути і досить відчутні запаси продовольства, закладені ще у період формування партизанського загону, до відступу Червоної армії.
Борошно ховали у мішках, занурюючи їх у воду. Від вологи утворювалася міцна кірка, яка добре зберігала продукт у їстівному стані. Існували спеціальні технології тривалого зберігання крупів і навіть м’ясних продуктів у підземних сховищах. Інколи партизанам могли перекинути літаками з «Великої землі» запаси сухарів, м’ясних консервів, сухого молока чи яєчного порошку. Втім, таких продуктів не вистачало і на фронті, тому сподіватися на їхні регулярні поставки не доводилося. Харчі закидали хіба що перед рейдом.
Досить складно доводилося партизанам під час рейдів. Адже забирати продукти у місцевого населення було небезпечно, бо це підривало довіру до партизанів. Для закупівлі потрібні були гроші, а їх не вистачало. Тому використовували різноманітні документи з печатками партизанських загонів, за якими після вигнання окупантів обіцяли повернути кошти за вилучене продовольство чи речі.
Михайло Наумов: з чернівецького лейтенанта – у генерали
Особливі проблеми мала партизанська кавалерія: коні вимагають фуражу (зерна і сіна), регулярної перековки, ветеринарного обслуговування. Хоча саме рейди кавалерійських партизанських з’єднань були особливо небезпечними для ворога. Найбільш відомим було з’єднання Михайла Наумова. Уродженець Уралу, він розпочинав службу у прикордонних військах НКВС. У 1940 р. командував навчальним батальйоном прикордонників у Чернівцях, а війну зустрів у Дрогобичі на Львівщині. У перші дні був поранений і залишився на лікування в галичан. Незважаючи на повсюдну ненависть мешканців Західної України до співробітників НКВС, своїми людськими якостями здобув прихильність і допомогу галичан. Після одужання в січні 1942 р. пішки вирушив із Галича на схід і дійшов до Орловської області РРФСР. Зустрів партизанів, долучився до них рядовим бійцем. Невдовзі вже командував загоном. А 1 лютого 1943 р. на чолі кавалерійського з’єднання вирушив у знаменитий Степовий рейд. Такого ще не було: велика маса партизанської кінноти пересувалася степами України, ховаючись від ворожої авіації у невеличких гаях, ярах, чагарниках. Змінюючи напрямок руху, кіннотники несподівано з’являлися біля залізниць, підривали мости і рейки, налітали на ворожі гарнізони. Їм удалося навіть установити місце розташування ставки Гітлера на Вінниччині. Результати рейду перевершили всі сподівання і старшому лейтенанту Наумову одразу присвоїли звання генерал-майора – унікальний випадок в історії війни. До того ж він став Героєм Радянського Союзу. З’єднання Наумова здійснило ще два рейди, загалом подолавши близько 10 тис. км. На своєму шляху наумівці не лише громили ворога, а й наводили порядок з тими партизанськими загонами, які грабували мирне населення і допускали різні безчинства. Тому авторитет Наумова серед населення був значно вищим, ніж, наприклад, Сабурова. Про поведінку останнього 23 січня 1943 р. вимушений був докладати шеф НКВС Лаврентій Берія самому Сталіну, вимагаючи покарання винного. Я читав цей папір і мені було страшно. Мова йшла про пияка, гвалтівника, вбивцю, на чиїх руках море безневинної крові.
1943-44 років червоні партизани України здобули безцінний досвід ефективної боротьби з ворогом. Їхні лави постійно зростали, народ почав надавати партизанам дієву допомогу, вважаючи їх своїми захисниками. В Україні утворювалися великі партизанські зони, на території яких проживали сотні тисяч мешканців. Там відновлювалася робота радянських установ, діяли радянські школи, лікарні, розпочинали роботу підприємства місцевої промисловості. Партизани спромоглися не тільки вижити, а й вийти з лісу та знищити противника. Бо ніхто не може здолати народ.
Партизанський рух був важливим чинником перемоги. Вже після війни в УРСР збиралася детальна інформація про його учасників. З’ясувалося, що через партизанські загони (в тому числі й зарубіжного Руху Опору) пройшло близько 180 тис. наших земляків. З них 95 удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а партизанські генерали Ковпак і Федоров отримали це звання двічі.
У масовій свідомості сформований ідеалізований стереотип партизана – народного месника і заступника, який буцімто завжди і всюди користувався «всенародною підтримкою». Життя було набагато складнішим і суворішим. Тож треба знати всю правду. Багато людей партизанів боялися: за контакти з ними окупанти нещадно карали. І серед самих партизанів траплялися мародери, п’яниці та ґвалтівники. Хоча найкращі партизанські командири підтримували сувору дисципліну аж до розстрілів подібних осіб, все ж партизанський рух мав і темні сторони.
На жаль, більшість наших сучасників не знає навіть його світлих сторін, їм невідомі справжні герої-партизани. Покоління виховувалося в основному на образі Зої Космодем’янської. А хто знає партизана, який підірвав найбільше гітлерівських ешелонів? Запам’ятаймо хоча б Григорія Токуєва – він знищив 19 ешелонів (!) ворога. Ми далеко не все знаємо про партизанський рух. Він ще потребує своїх дослідників.
