Позбавлення ілюзій. 94-й: червоний ренесанс

Продовжуємо серію матеріалів, присвячену буковинській історії 1991-2011 рр. Буковина – дивовижний регіон, по-своєму винятковий. Єдиний, де вже 20 років не розчаровуються у своїх обранцях. За кого б тут не голосували – за «лівих» чи «правих», у депутатських кріслах завжди опиняються ті ж самі.  Отже, сьогодні про 1994 р.

Не розстанусь з комсомолом…

Ще в 91-му у людей палали щоки від ненависті до «комуністичних злочинців» і всі знали, в чому істина. А вже у 94-му народ доволі дружно проголосував за представників «лівого» табору та «червоний директорат».

Перечитуючи список депутатів 94-го року, здається, що переживаєш важкий напад дежавю. Наприклад, у післявиборній газеті, оцінюючи розподіл політичних сил в обласній раді, пишуть, що до «партії влади» входять: Василь Довгий, Олександр Грушко, Михайло Романів, Євген Луцишин, Іван Шилепницький, Іван Демчак, Василь Васкан, Аркадій Скіпор, Георгій Березовський.

У бідненькому списку «демократів» Георгій Галиць, Василь Терицану. Це, нагадаю, 94-й.

І ще сімнадцять років після того буковинці з ентузіазмом ходитимуть на вибори, сваритимуть владу, вступатимуть у політичні суперечки. І у 2011-му маємо «знайомі всі обличчя». Це факт.

Як його інтерпретувати? Очевидно, це якась таємниця буковинської демократії. А, може, демократії взагалі? Насправді народу байдуже, хто у владі, але він хоче шоу, видовищ і пристрастей.

Сльози навертаються від читання передвиборних програм майбутніх депутатів. Вони бажали лише раю на землі і ратували за професійних управлінців: «Я йду для того, щоб у держави були патріотичні керівники, які дбають…». Хотіли раю – отримали його.

Цікавим з точки зору провальних політтехнологій був перебіг виборів на посаду мера Чернівців 1994 року. Супротивники Миколи Федорука лякали виборців його комсомольським минулим. На цьому постійно акцентували увагу в антифедоруківських статтях. Однак, з’ясувалося, що виборців тоді це не тільки не лякало, але й приваблювало!

З родзинок долі: особисто мене вразило «пророче» передвиборне інтерв’ю Георгія Філіпчука із пафосною назвою «Георгій Філіпчук: Нечисті на руку люди намагаються використовувати екологічну скруту для власного збагачення».

Коли врахувати, що нашого земляка, який став аж міністром екології, нині звинувачують саме у чомусь подібному, то просто диву даєшся. Як усе закручено! Звісно, провину доводить тільки суд. І ми намагаємося вірити в невинність до останнього.

Але з цього приводу згадалося спілкування з психологом наркологічного центру, який зізнався мені, що весь час хоче спробувати, як воно – бути наркоманом. Адже весь день психолог бачив тільки наркоманів, наркоманів, наркоманів… А наші посадовці весь час бачать корупціонерів. Гадаєте, легко їм, сердешним?

Для того, щоб оцінити, як все переплуталося у державі, скажу, що газета «Час» у 94-му так натхненно агітувала за колишнього партідеолога Кравчука, що нагадувала газету «Правда» радянського періоду.

А водночас…

А влада намагалася дати раду величезній власності, що залишалася без господаря. Як правильно провести приватизацію? Чомусь коментар про тодішню буковинську приватизацію мені хотілося взяти у Володимира Куліша. Адже він був співробітником буковинської філії Інституту світової економіки. До того ж він, як згадувалося у попередніх статтях рубрики, проводив процес роздержавлення власності за часів мерства Віктора Павлюка. І згодом, сподіваюся, такий коментар візьму. Але, виявилося, що далекого 94-го він уже давав такі коментарі буковинській пресі. І буковинцям нема навіть на кого нарікати: «ми не знали чим закінчиться приватизація».

Прогноз Куліша 1994 року абсолютно прозорий: псевдосправедливість, якої чекають люди – нереальна. Вже на початку статті економіста позиціонують як противника передачі підприємств трудовим колективам. Висловлювання самого Куліша такі: «Майже всі підприємства, орендовані трудовими колективами, зупинилися. Причина – брак інвестицій. Приватизація у такий спосіб не утвердила реального господаря, він не вніс готівку для утворення необхідних обігових коштів підприємства. Відкрите ж акціонування дає змогу стати акціонерами не тільки працівникам самого підприємства, але й іншим громадянам, комерційним структурам, в тому числі – іноземним (…). Відбулося не що інше, як колективізація промисловості, що дуже нагадує колективізацію у сільському господарстві у пам’ятні всім часи».

Звісно, пан Куліш пропонує інший шлях – відкрите акціонування. Навіщо ці заводи-колгоспи? І це цілком логічно. Чому працівник «Кварцу» має право на «Кварц», а працівник дитячого садочка що? – на «грибок» на дитячому майданчику? Чому виробничники отримують все, а працівники соціальних сфер – нічого?

Звісно, нині ця аргументація виглядає смішною. Адже тепер ми знаємо, що внаслідок розрекламованого відкритого акціонування втратили все не тільки працівники соціальної сфери, але й виробничники, які хоч щось мали. А власність зосередилася в руках невеликого прошарку.

І от що цікаво: гадаю, що це інтерв’ю з економістом Кулішем не було «бомбою», ударним матеріалом, не сколихнуло люд, ніхто особливо не зачитувався. Але саме там написано про те, що визначить наше майбутнє. На відміну від «ударних матеріалів», які із захватом перечитували та передавали одне одному. Наостанок Куліш називає приблизну ціну ваучера – 40 тисяч доларів.

Чим же зачитувалися?

94-го телебачення та ЗМІ починають нагадувати американські бойовики. Злочини та ситуації, про які раніше й не чули, стають звичними. Громадян це вже не стільки лякає, скільки розважає.

Адже цікаво було дізнатися, наприклад, з новин, що в стрілянині на околиці Чернівців поранено відомих російських «авторитетів». Причому, на зафрахтованому літаку лікувати їх вирушили світила російської медицини, а слідом – тележурналісти з «Останкіно».

Одного з кандидатів у депутати міської ради (жінку, до речі) відкрито звинувачують у тому, що вона «хрещена мама чернівецької мафії». Одразу з’являються люди, які твердять, що обмовили чесну бізневумен. Громадськість гадає: мафіозі – не мафіозі… І не дивується такій обставині, і такому вибору.

Життя перетворюється на кіно, кіно – на життя.

Майже голлівудівський сексуальний маніяк з’являється і в Чернівцях. З’ясувалося, що в реальності це не цікаво, а гидко, гірко й дебільно. Остання характеристика – головна. Звісно, чернівецька міліція для профілактики затримала кількох підозрюваних (серед них був навіть міліціонер), поки, нарешті, не виявила справжнього злочинця.

Маніяком виявився не вільний філософ з психологічними травмами (як у Голівуді), а тупий контролер тролейбусного управління, який дарував зняті з убитих речі… дружині. Дружина ж, ніжна душа, так і не здогадалася, що її чоловік – збоченець і вбивця. Як тонко люди відчувають одне одного в шлюбі!

Поки маніяк гуляв ще на свободі, його закликав звернутися до лікарів Григорій Рибак, зірка чернівецької сексології. Ці репортажі із задушевним голосом лікаря Рибака «Прийди, тобі допоможуть» чомусь досі пам’ятаються. Втім, Рибак не зловив своєї рибки. Маніяк не прийшов добровільно, його схопили й розстріляли.

До речі, ще одна з родзинок часу. Секс – все ще новинка, не в сенсі самого сексу, а в сенсі – поговорити. Той же Рибак випускає в 94-му книгу, яка носить спокусливу з огляду на маркетинг назву «Записки сексолога». Але у продаж вона чомусь так і не потрапила, хоча й містила чимало корисних порад.

Однак, від сексу – до злочинців. Ще один процес у центрі загальної уваги відбувається аж у Києві. Нарешті після погрому в Софії Київській звернули увагу на «Біле братство». В ході слідства з’ясувалося, що релігія, крім усього, – потужний бізнес. Юрій Кривоногов із Марією Деві Христос об’їздили мало не весь світ за короткі два роки. Хоча на той момент навіть поїздка до Туреччини – ознака розкоші.

Атмосфера «бєспрєдела» простежується в дрібницях. Наприклад, локальна, але показова і чомусь вражаюча справа: у Чернівцях на проспекті один з пасажирів побив водія тролейбуса, жінку. Ніхто з пасажирів не втрутився.

Ринок «Чернівці»

Того часу, як переважна більшість буковинських підприємств банкрутує, зупиняється, звільняють з них працівників, лише одна галузь розквітає. Приймається постанова міськради про організацію 15-ти ринків у Чернівцях. Звісно, влада дещо лукавить. Більшість з цих ринків на той момент вже давно існує. І постанова ця – фактично їхня легалізація. Але число «15» виглядає солідно.

Лише один ринок не дає спокою владі. Це ринок «Критий» біля Філармонії. Перша кампанія щодо закриття цього ринку починається 1994-го. Магазини теж перетворюються на міні-ринки. Адже спеціалізовані крамниці зникають. Поруч із молоком у магазинчиках можна придбати одяг, іграшки, канцтовари… До цього теж швидко звикають.

Перші штучні продукти

У продажу в Чернівцях з’являється популярне іноземне морозиво зі штучними наповнювачами й барвниками. Його везуть аж з Києва. А до столиці привозять невідомо звідки… Буковинці зачаровані новим продуктом, він користується неабиякою популярністю.

Так розпочалося близьке знайомство із досягненнями хімії у виробництві харчів. Досі чернівчани їли пломбір, зроблений з тривіального молока та цукру. І він псувався через кілька годин. Нове морозиво можна зберігати по півроку. Продавців це неабияк тішить. Тим більше воно таке барвисте, запашне й солодке. Єдине, на що скаржаться, – ціна: дорогувато. Лише затяті хіміки та інтелектуали здогадувалися: тепер, споживаючи солодощі, і гадки не матимеш, що саме має перетравити твій шлунок. Утім, всі, як уже було сказано, в захопленні.

Санепідстанція та різні експертизи вправно збирають данину з виробників пиріжків. Що їм до того морозива! До речі, 94-й – це рік, коли з вулиць остаточно зникають ящики з чебуреками, ті самі, що колись по чотирнадцять копійок… Надовго щезають і пончики. Тепер пончики, бурда-кава за 22 копійки, щасливе дитинство й радянська влада вибудовуються в один асоціативний ряд. Нині для декого все це разом: образ біднуватого, невибагливого натурального соціалістичного щастя. В капіталізму ж – відчутний присмак хімії.

Ведучий рубрики – Сергій ВОРОНЦОВ