Начальник управління охорони навколишнього природного середовища Юрій ШУТАК – людина, яку можна вважати успішною: освіта, сім’я, престижна робота. Проте сам п. Юрій каже, що найщасливішим у його житті був літній день 1980 року, коли демобілізований солдат Шутак вилітав з Кабула до Ташкента…
– Ви працюєте в управлінні близько двох місяців. Ким бути легше: заступником губернатора чи начальником управління екології?
– Думаю, що немає такої роботи, де легко працюється. Проте заступником бути усе-таки простіше, ніж начальником.
– Які основні завдання ставите перед собою?
– Перш за все, намагаємось покращити техногенну ситуацію в області. Впорядковумо сміттєзвалища, наводимо лад з санітарними рубками лісу, відновлюємо популяцію зубрів у НПП «Вижницький», створюємо нові національні парки – «Хотинський» і «Черемоський». Намагаємося розв’язати проблему якісної питної води.
– Із незаконними рубками лісу борються усі: прокуратура, екоінспекція, міліція… Чому ж крадуть на мільйони, а винними завжди залишаються рядові лісівники? Невже начальники лісгоспів не знають, що відбувається у їхніх господарствах?
– Тут є кілька моментів. Лісники дійсно рубають. Знаю, що в деяких лісгоспах є навіть заборгованість із зарплати. Будучи заступником голови ОДА, я з колегами підрахував, що лісова галузь нерентабельна, за рік вони давали лише близько 6 тис. грн прибутку (!). Таке відбувається через те, що лісопереробної галузі в нас немає, торгуємо сировиною. Видатки лісового господарства фінансуються лише на 5-6% від потреби. Тому лісгоспи «крутяться» за рахунок власних коштів. Зрозуміло, що бажання заробити додаткову копійку штовхає лісників на «ліві» рубки. Думаю, начальникам відомо, що робиться в лісах, але це вже їхні внутрішні «розборки». Коли лісівники мали би більшу зарплату, а господарство – сучасну систему штрихування дерев, крали б менше.
– Проблемою буковинської питної води останнім часом почали перейматися румуни, поляки… Чи отримують міста і села реальну користь від таких міжнародних проектів?
– Міжнародних проектів у нас немає, є проекти транскордонного співробітництва. Вони частково охоплюють територію Буковини (наприклад, Буковинські Карпати), тому сюди приїжджають іноземці. Користі, за великим рахунком, з того небагато, бо в тих же Польщі і Румунії ситуація з водою не набагато краща. Хай вони розбираються краще у себе, а в Україні ніхто нічого для нас робити не буде. Коли ми самі не навчимося газдувати, ніхто нам не допоможе.
– Що треба робити буковинцям, аби пити чисту воду?
– Оскільки більшість наших річок бере початок у Карпатах, то спочатку треба виховати культуру господарювання і побуту. Ми повсякчас говоримо про руслорегулювальні роботи, облаштування сміттєзвалищ, але до людей погано «доходить». Сільським головам постійно чогось не вистачає, особливо грошей. Скажіть, скільки треба грошей, щоб зібрати громаду і вирубати хащі або обгородити сміттєзвалище? Це так само, як у хаті: твоє сміття ніхто замість тебе не замітатиме. А нині маємо парадоксальну ситуацію: на Путильщині віднайшли нове пояснення бездіяльності: «У нас сміття немає, його повінню змило!». А що робити Новоселицькому району, куди те сміття «припливло»? Ще люди часто забувають чомусь, навіщо потрібна каналізація. У наш час вже ніби й соромно про це казати, але досі не всі знають, навіщо потрібен туалет…
– Чи збудують, нарешті, у Чернівцях сміттєпереробний завод і цивілізовані сміттєзвалища?
– На його будівництво пішло вже 3 млн. грн. Знаю, що закупили потрібне обладнання. Детальніше треба у мера запитувати, це його парафія. Щодо смітників, то тут маємо успіхи. Ми одні з перших в Україні завершуємо паспортизацію сміттєзвалищ. Закупили нову техніку для прибирання сміття: грейдери, вантажівки, контейнери. Витратили на це майже 2,3 млн. грн. Видали чимало приписів сільським головам на облаштування смітників, вони до нас прислухаються.
– Може великі адмін-штрафи діяли б на порушників ефективніше?
– За кордоном за екологічні порушення карають навіть позбавленням волі до 3-х років, а у нас Верховна Рада досі не спромоглася підвищити штрафи. Так само досі немає низки необхідних для роботи законів, зокрема, Закону «Про землю». Залишається лише сподіватися…
– Багато керівників скаржаться на те, що закони протирічать одне одному…
– У нас такого немає. Найбільша колізія виникає, коли хочеш обійти закон…
– Як Ви ставитесь до двовладдя в екологічній інспекції?
– Негативно. Але ні п. Дутчак, ні п. Ткачук у цьому не винні. Тут усе залежить не від них, а від подвійних стандартів «нагорі». Вони обидва – професіонали, але вже треба обирати когось одного, щоби не ускладнювати роботу і нам, і колективу інспекції.
– Що найбільше заважає в роботі?
– Вже давно помітив, що будь-якому державному чиновнику найбільше не вистачає грошей для реалізації усіх програм. У співробітників моїх низька зарплата, а отже – низька мотивація до роботи. Ну й, звичайно, хотілося б, щоби мої підлеглі були мобільнішими, мали сучасну техніку і обладнання. Тоді якість роботи була би кращою.
– Що основне в роботі з колективом?
– Дисципліна, відповідальність і правильні управлінські рішення. Я – прихильник колегіального прийняття рішень. Головне, щоби кожний чітко знав, що і як саме йому потрібно робити. Ще намагаюсь підтримати тих, хто займається наукою. Я й сам – здобувач ЧНУ, пишу дисертацію про економічні засади створення і розвитку національних парків.
– Як довго триває Ваш робочий день? Ви уявляєте себе на пенсії?
– Часто він починається о 5.30 ранку і закінчується о пів на першу ночі. Багато часу займають різні колегії, комісії, засідання…
На пенсії? Це цікаво… Думаю, тоді матиму час собою зайнятися.
– Як Ви відпочиваєте?
– У відпустці не був вже 2 роки. Їжджу до Старої Жадови Сторожинецького району, я звідти родом. Граю у великий теніс уже десятки років, плаваю, взимку катаюся на гірських лижах. Взагалі, полюбляю екстрим.
– Ви – азартна людина?
– Настільки, щоб грати в казино чи в автоматах – ні. Я взагалі противник таких розваг, вони гублять молодь. Іноді граю в преферанс, але в нашому місті мало хто знається на цій грі…
– Як ставиться родина до Вашої діяльності?
– Коли приходжу пізно з роботи, жінка зустрічає нормально. Коли затримався у лазні або на корті – теж не дуже обурюється. Ще у мене найкращі в світі діти: доця вчиться в Києві в академії МЗС, а син – одинадцятикласник.
– Який день у житті вважаєте найщасливішим?
– Найщасливіший період – студентські роки, вони безтурботні. А найрадісніший день був у 1980 році. Я служив в Афганістані і не знав, чи повернуся живим додому. Мені залишалося зовсім трохи до дембелю і я вступав до політехнічного інституту. Коли прийшов лист, що мене звільняють на кілька місяців раніше, радощам не було межі! Тим, хто усе життя прожив цивільним, такого не зрозуміти…
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»