Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗАМІСТЬ «РУСИНІВ» І «МАЛОРОСІВ» – УКРАЇНЦІ (частина 17)

Під час Першої світової війни західні і східні українці відчули себе єдиним народом, і новий етнонім «українці» прийшов на зміну застарілому «русини» та штучно вигаданому «малороси». Упродовж 1914-1918 років бойові дії точилися на українській території, наш народ зазнав великих втрат. Гинули не лише військовики, але й мирне населення, руйнувалися міста і села, залізниці й мости. Згорав врожай на полях, гинула худоба. Війна принесла багато нещасть простим людям, але в її полумї остаточно згоріли старі ілюзії москвофільські й австрофільські. Замість них мільйони українців збагнули, що захистити свій народ від знищення вони зможуть, лише створивши власну державу.

 

Прихід російських «визволителів»: п’яні солдати спали на бруківці, а поруч лежали гвинтівки… 

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. чимало галичан і буковинців подавалося на заробітки до сусідньої Російської імперії – на землі Волині, Поділля, Бессарабії. Аграрне перенаселення західноукраїнського села було величезним, селяни страждали від безземелля і малоземелля. На час збирання врожаю вони наймалися у поміщицькі господарства, але через надлишок робочої сили в Австрії заробітки були малими. Інша річ – у сусідній Росії: там платили більше, бо робочих рук не вистачало. Кордон між двома державами охоронявся не надто ретельно, тож чимало людей переходило його нелегально.

Більше того, з російського боку патрулювали кінні козачі патрулі і козаки вночі гілками позначали брід через прикордонну річку Збруч. Чому? А тому, що коли галичани поверталися з грошима, біля броду їх перехоплювали козаки й вимагали хабара, щоб пропустити через кордон. Корумпованість австрійських чиновників була високою, але до російських їм було далеко. Наші люди стикалися з цією стороною російської дійсності й дещо знали про її масштаби. Але галичани і буковинці не встигали познайомитися з корінною Росією: вони працювали на українських землях, неподалік від кордону. А тут жили українці, які розмовляли такою ж мовою, як і в нас, їхні звичаї і традиції були зрозумілими нашим людям.

Отже, чимало західних українців вважало, що саме такими є більшість росіян. Цим користалися проповідники москвофільства, переконуючи наших людей у тому, що вони і росіяни – «один народ». Подібні настрої отримали помітне поширення в Галичині, трохи менше – на Буковині. Лише зростання грамотності українського населення дозволяло долати москвофільські ілюзії, проте на селян ефективно діяла соціальна пропаганда москвофілів. Ті брехали, що невдовзі прийде «білий цар», забере землю у поміщиків-поляків та євреїв-орендарів і віддасть її «руським селянам». А ще російський цар повністю скасує податки, якими влада в Австро-Угорщині давила бідне селянство. Наївні люди вірили цій брехні, тим більше, що москвофільські ідеї найчастіше пропагували попи, яким населення довіряло.

І от настав серпень 1914 року. Протягом 5 серпня – 8 вересня на теренах Галичини і Буковини зіткнулися дві армії – австро-угорська і російська. До 2 мільйонів чоловік взяли участь у запеклих боях, у яких австрійці зазнали поразки. Понад 100 тисяч їхніх солдат потрапили до російського полону, а загальні втрати австрійців перевищили 300 тис. чол. Росіяни зайняли Львів і Чернівці, і галичани та буковинці невдовзі побачили, які «визволителі» прийшли до них. Москвофіли захоплено вітали російські війська, царська преса була наповнена радісними реляціями про те, як солдат зустрічали хлібом-сіллю, закидали квітами. «Білий цар» невдовзі відвідав Львів, але ні землі селянам не дав, ні від податків їх не звільнив. Розчарування прийшло швидко, як до мешканців Донбасу, які через 100 років, 2014-го, кричали: «Путін, пріді! Путін, спасі!».

Від перших же хвилин наївні ілюзії москвофілів почали розвіюватися, як дим. Землі не отримали, податки лише зросли, ще й всякої мерзоти до хати поналізло. Із початком війни в Росії був введений «сухий закон», а в Австрії алкоголь залишався у вільному продажу. І коли окупанти захопили галицькі й буковинські міста, побачивши заповітні пляшки, російські алкаші кинулися грабувати магазини й тут же напивалися до нестями. Чернівчани були вражені, коли побачили, як п’яні солдати спали на бруківці Панської вулиці й поруч із ними лежали гвинтівки…

Хвиля грабежів прокотилася містами і селами Буковини та Галичини. Особливо «відзначилися» козаки. Вони не лише грабували, але й організовували єврейські погроми – явище, незнайоме буковинцям. Ще й закликали буковинських селян долучатися до них, проте особливого відгуку такі заклики не знайшли. Навпаки, місцеві українці та румуни намагалися рятувати сусідів-євреїв від озвірілих погромників. А православні священики рятували сувої Тори з підпалених козаками синагог і ховали священну книгу іудеїв під вівтарями у церквах. Уже після війни православний митрополит Буковини урочисто передав збережені реліквії єврейським рабинам.

Потерпали від «визволителів» не лише євреї. Репресій зазнали австрійські чиновники та активісти громадських організацій, і не лише вони. Російська «охранка» почала повсюди шукати «ворогів», до числа яких зараховували свідомих українців, польських патріотів та всіх, хто хоч чимсь збудив підозру окупантів.

 

Страждання невинних людей: і цар і цісар ֪– одного поля ягоди

Слово «українець» збурювало в російських шовіністів невимовну лють. Вони заперечували навіть існування такого народу, проголошуючи «малоросів» частиною «єдіного русского народа». Українська мова на окупованих територіях опинилася поза законом, українські школи були переведені на російську мову викладання. Розгромлено українські гімназії, знищено чимало підручників і літератури. Розпорядження окупаційної адміністрації друкувалися лише німецькою, румунською та російською мовами. Тих українських громадсько-політичних діячів, які не встигли евакуюватися з австрійськими військами та адміністрацію, насильно висилали до Сибіру.

Підлу роль зіграли активісти-москвофіли, які доносили царській охранці на свідомих українців. Постраждали від них і вчителі, й активісти українських громадських організацій. У Чернівцях особливо лютували брати Геровські – давні агенти російських спецслужб. Олексій Геровський отримав дорадчу посаду в окупаційній адміністрації, що дозволило йому звести рахунки з багатьма представниками буковинської інтелектуальної еліти. Проте переважна більшість москвофілів жодних посад не отримала, що српичинило в їхньому середовищі негативну реакцію: сподівалися, що влада опиниться в їхніх руках. Натомість з Росії прислали чимало чиновників, які значно поступалися австрійським і за фаховими якостями, і за моральним рівнем. Продажність, хамство, невміння налагодити повсякденне життя були характерними рисами таких урядовців.

Коли західні українці побачили справжнє обличчя «визволителів», серед них швидко зросло бажання якомога швидшого звільнення від них. Невдовзі австрійці перешли в наступ і витіснили російські війська з частини окупованих територій. Проте місцеве населення зазнало нових поневірянь. Австрійські генерали не бажали визнавати свою бездарність і слабкість власної армії, тож вину за перші успіхи росіян вони переклали на «зрадників-русинів»: мовляв, саме завдяки допомозі русинського населення росіяни зуміли завдатити австро-угорським військам нищівного удару на початку війни.

Почалися репресії проти «зрадників». Від них постраждало багато абсолютно невинних людей, на яких доносили ті, хто заздрив сусідам або мав з ними якісь невирішені суперечки. Військово-польові суди швидко виносили вироки, які тут же виконувалися. Багатьох людей страчували навіть без суду і слідства – за рішенням австро-угорських офіцерів або навіть унтер-офіцерів. Москвофілів могли вбити й цивільні люди, щоби помститися за доноси російським властям. Підозрюваних у допомозі росіянам відправляли до концтаборів, найвідоміший з яких – Талергоф. Масові репресії австро-угорських властей підірвали австрофільські настрої серед західних українців, так само, як російські репресії зруйнували москвофільські ілюзії.

Усі ці біди відбувалися в краї, розореному війною. Чоловіків мобілізували до війська, жінки з дітьми мусили самотужки вести господарство. Окупанти забирали то коней, то останню корову-годувальницю. Голод і хвороби викошували людей. Холера, висипний тиф та інші заразні недуги, які під час воєн лютують серед населення, забирали людські життя, багатьох калічили.

Лінія фронту досить довго проходила по Дністру і окупанти евакуювали до Росії мирне населення. А села спалювали. Припускається, що вивезено було не менше 100 тисяч українців. Війна завдавала все нових і нових нещасть простим людям. Бідних жінок силою змушували копати окопи, ще й знущалися над ними, нерідко ґвалтували. Втома від війни оволодівала мільйонами людей.

 

Пробудження свідомості: вихід у проголошенні незалежності

Все більше солдатів розуміло, що їм доводиться проливати кров за чужі інтереси. Помирати за російського царя або австрійського цісаря, коли вдома жінка і діти голодують і мучаться, бажало все менше з них. Свідомо билися з ворогом лише ті, хто мав перед собою високу мету. Така стояла перед українськими січовими стрільцями, які прагнули вибороти незалежну Україну. І з протилежного боку фронту серед українців – солдатів та офіцерів Російської імператорської армії – визрівали подібні настрої.

У складі австро-угорської та німецької армії з українців-військовополонених були сформовані дві дивізії, так звані «сірожупанна» і «синьожупанна» (за кольором військової форми). Їх планували кинути проти росіян для реалізації планів Відня і Берліна, проте свідома частина воїнів цих дивізій думала про те, що вони мають стати основою нової української армії. Серед цих військовиків активно працювали пропагандисти ідеї української державності з числа емігрантів з Російської імперії. Все більше українців починали розуміти, що вони не якісь «малороси», а представники окремої європейської нації, які мають право на самостійне державне існування.

В Австро-Угорщині ж до 1918 р. в офіційному слововжитку використовувався старий етнонім «русини». Правда, галичани і буковинці, після того, як їхніми землями прокотилася війна і російські та австрійські чиновники використали термін «русини» на шкоду самим українцям, почали масово відмовлятися від цієї архаїки і називати себе українцями. Створювалися умови для об’єднання розділеного народу і його боротьби за спільну українську державу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *