Після смерті Сталіна навіть у найвищому керівництві держави розуміли необхідність глибоких політичних та економічних змін, але їхнє здійснення гальмувала інерція старої системи. Та зміни все ж таки відбувалися, важливим свідченням чого стала промова Хрущова на ХХ з’їзді КПРС 1956 року.
40 днів волі у «Степлагу»
За амністією 1953-го на волю вийшов понад мільйон людей. Однак політичних амністія не торкнулася, їхнє становище в таборах навпаки стало ще гіршим. Це призвело до серії повстань, придушених жорстоко і безжально. Найбільшим з них було Кенгірське – у так званому «Степлагу» в Казахстані. Там були окремі зони для чоловіків і жінок, зеки працювали на шахтах, на будівництві ГЕС і цілої низки інших об’єктів. Адміністрація майже відкрито обкрадала в’язнів: краденими харчами охоронці відгодовували свиней у своїх домашніх господарствах. А люди жорстоко голодували. Охорона нерідко застосовувала проти зеків зброю, причому, без потреби. Наприклад, коли у Великдень порівнялися дві колони в’язнів, яких гнали на роботу, і з колон пролунало: «Христос воскрес!» – «Воїстину воскрес!», охоронець відкрив автоматний вогонь по колоні, кільканадцять людей загинуло і ще більше було поранено. Жодної реакції з боку адміністрації на таке неправомірне застосування зброї не було.
Більшість у таборі становили українські повстанці та підпільники, у більшості молоді. Були там і партизани з республік Прибалтики, і колишні червоноармійці та радянські офіцери, тобто, люди з великим досвідом збройної боротьби. Спільним було одне: всі сиділи за «політику». Адміністрація перекинула на чоловічу зону кілька сотень кримінальних злочинців, щоби з їхньою допомогою тримати політичних «в узді». Проте «політики» одразу попередили «блатних» про свою значну чисельну перевагу і небажання жити за кримінальними «понятіями». Ті ж звикли поважати Силу, тож вирішили підкоритися.
Політичні готувалися до рішучого виступу, який розпочався 16 травня 1954 р. Тисячі в’язнів відмовилися виходити на роботу з вимогами суттєвого пом’якшення режиму. Охорона намагалася силою змусити їх припинити страйк, натомість повсталі витурили охоронців і встановили на території табору свою владу. Вони зруйнували саманну стіну, яка розмежовувала чоловічу і жіночу зони, але не сталося жодного згвалтування: навіть кримінальних злочинців повстанці попередили, що за подібні спроби смертна кара неминуча. А православні і католицькі священики, які відбували у таборі покарання, здійснили кілька церемоній вінчання для тих пар, що вирішили укласти шлюб.
Керівники повстання створили власні збройні сили для оборони, почалося виробництво саморобної холодної зброї і самопалів. А дівчата пошили уніформу на зразок форми УПА для тих, хто взяв зброю в руки. Упродовж 40 днів повстанці тримали оборону. Тривали переговори з керівництвом ГУЛАГу, МВС і прокурорами на чолі з Генеральним прокурором СРСР Руденком. Влада прикидалася, ніби готова піти на поступки, проте стягала сили для звірячого придушення виступу. Коли з дивізії внутрішніх військ ім. Дзержинського до Кенгірського табору прибули 5 танків Т-34, віддали наказ вдарити з усіх сил по повсталих.
Танки рушили через жіночу зону, але українські дівчата намагалися їх зупинити, взявшись за руки і вишукавшись у живий ланцюг. Проте «доблесні радянські танкісти» скерували свої грізні бойові машини просто на дівчат і розчавили їх, перетворивши дівочі тіла на жахливе криваве місиво… А хлопці закидали танки пляшками із запальною сумішшю і спалили три з них. Проте сили були нерівними: проти кулеметів і автоматів внутрішніх військ – саморобні піки й самопали. Повстання було придушене, близько 700 ув’язнених загинуло. У степу бульдозерами викопали ями, самоскидами вивезли туди тіла загиблих (за свідченнями очевидців, і важкопоранених), де й закопали. Коли на самоскиди вантажили рештки розчавлених танками українських дівчат, чимало учасників цього дійства втрачали свідомість від жахливого видовища.
Організаторів повстання, яких видав в’язень на прізвище Кузнєцов, засудили до смертної кари. А керував повстанцями член ОУН і вояк УПА Гірш Келлер (він же Василь Пендрак) із псевдо «Жид». Серед керівників були етнічні литовці, росіяни, люди іншого етнічного походження. Пліч-о-пліч билися православні, католики, протестанти, мусульмани, іудеї, атеїсти. Жодного конфлікту на міжнаціональній чи міжконфесійній основі за 40 днів волі у «Степлагу» не було. Головна маса бійців – воїни УПА, поруч з ними у бій вступили навіть кримінальники. З їхнього боку не виявилося ні зрадників, ні боягузів.
плашка
Танки рушили через жіночу зону, але українські дівчата, намагаючись їх зупинити, взялись за руки і вишукавались у живий ланцюг. Але танкісти… розчавили їх. Коли на самоскиди вантажили зібрані рештки, присутні втрачали свідомість від жахливого видовища.
Хоча виступ ув’язнених жорстоко придушили, все ж у владі зрозуміли, що на волю слід випускати й політичних. Почалася підготовка до цього, а щоби пояснити громадськості, що відбувається, треба було визнати хоча б частину злочинів самої влади. Керівник партії Хрущов вирішив всю відповідальність за злочини перекласти на Сталіна і на керівників спецслужб, щоби сама партія виглядала «чистенькою». Хоча 1954-1955 року Хрущов намагався відволікати увагу народу на відзначення різних круглих дат, щоби зміцнювати позиції великодержавного шовінізму в ідейному житті суспільства.
Історія на службі політики
На початку 1954-го в СРСР розгорнулося помпезне святкування «300-річчя возз’єднання України з Росією. Йшлося про Переяславські угоди Богдана Хмельницького з представниками російського царя Олексія Михайловича. Що було написано в їхньому тексті, достеменно невідомо: російські, а потім і радянські історики розповідали, що український гетьман «передав Україну під високу руку царя». Сучасні українські історики вважають, що в документі йшлося про союз двох сторін для спільної боротьби проти Речі Посполитої. Та і йшлося в ньому лише про Лівобережну (тобто, не всю) Україну.
Радянські історики замовчували факт, що присягати цареві відмовилися запорожці, а також київський митрополит. Вони першими побачили небезпеку в тому, що московська сторона вимагала присяги лише від українців, а цар на себе такого зобов’язання не брав. Українці ж звикли, що польські королі, укладаючи договір з козаками, давали їм присягу, беручи на себе певні зобов’язання. На що розраховував Хмельницький, сказати важко. Швидше за все, на те, що союз із Московією буде тимчасовим, нетривким. Останні місяці життя гетьмана саме й свідчили, що він шукав інших союзників.
Звісно, під час святкування «300-річчя возз’єднання» казали зовсім про інше. Пропаганда стверджувала, що лише під владою Москви Україна почала розквітати і що, завдяки «дружбі з Росією» вона досягла небачених успіхів. Мовляв, існує «віковічна братерська любов українців до росіян», завдяки якій розвивається і міцніє «дружба народів». А щоб продемонструвати «велику братерську любов і довіру російського народу до українського», Москва в лютому 1954-го. передала зі складу РРФСР до УРСР Крим.
Ще 1944-го з Криму насильно вивезли корінне населення і завезли мешканців російських областей. Тож росіяни в момент передачі півострова складали переважну більшість його населення. А віддавали Крим Україні не через «братерську любов», а з чисто економічних причин. Після депортації кримських татар сільське господарство Криму цілком занепало: нове населення не вміло збирати дощову й снігову воду, а води в Криму завжди не вистачало. Коли його передали України, почалося будівництво каналу з Дніпра, щоби дніпровською водою зросити посушливу північ півострова. Україна вклала величезні кошти зі свого бюджету в розвиток Кримської області, й за відносно короткий період перетворила його на «всесоюзну здравницю».
Якщо до Криму за часів його перебування у складі РРСФР приїджало максимум 700 тисяч відпочивальників, то у складі УРСР це число зросло до 8 млн. Підкреслимо: гроші на розвиток цього «подарунка Москви» виділяв Київ за рахунок інших областей УРСР, які недоотримували кошти, потрібні для їхнього успішного розвитку. Є такий вираз – «подарунок диявола»: коли хтось ніби отримує подарунок, але має через нього дуже серйозні пробеми. Коли Україна перетворила занедбаний край на справжню перлину, Москва 2014 року нахабно захопила її й намагається переконати світ, що «повернула своє». Отака «дружба й братерство»…
1955-го в СРСР широко відзначали дві круглі дати: 100-річчя оборони Севастополя під час так званої Кримської війни 1854-1856 років і 50-річчя оборони Порт-Артура під час російсько-японської війни 1904-1905 років. Обидві ці війни царська Росія ганебно програла: і Севастополь, і Порт-Артур здала противнику. Здавалося б, що тут святкувати? Але треба знати особливість російської історіографії: вона вміє власні поразки перетворювати на перемоги, а перемоги противника подавати як поразки. Разючий приклад – Бородинська битва 1812 року. В усьому світі її сприймають як перемогу Наполеона: російська армія зазнала більших втрат, ніж французька, і змушена була залишити не тільки поле битви, але і першу столицю Росії, Москву, в якій на поталу ворогу залишила десять тисяч своїх поранених. У решті-решт Москва згоріла.
А російські історики у цьому побачили перемогу: зі спаленої Москви французи мусили узимку відступати шляхом, який самі ж розорили під час наступу. Від голоду, холоду і постійних нападів росіян велика армія Наполеона зникла, як туман від поривів сильного вітру. Так, це поразка французів. Але ж не під Бородіно!
Кримську війну Росія розв’язала з агресивною метою, намагаючись витіснити Османську імперію з Балкан, а також захопити в турків Константинополь та протоки Босфор і Дарданелли. На захист Туреччини виступили наймогутніші держави тогочасного світу – Велика Британія і Франція, війну з якими відстала Російська імперія виграти не могла у принципі. Її солдати і матроси мужнього боронили головну базу Чорноморського флоту – Севастополь, але мусили здати і його. Серед захисників міста було багато українців, наприклад, відомий матрос Петро Кішка, який прославився своєю сміливістю й умінням перехитрити ворога. Радянські історики з тієї оборони Севастополя зробили справжній культ, намагаючись за його допомоги пропагувати «непереможність російської армії».
Багато говорили вони й про іншу оборону – портового міста на території Китаю, яке носило тоді назву Порт-Артур, а нині китайці називають його Люйшунь. Царська Росія арендувала в Китайської імперії деякі території, і це місто було там головним портом. 1904 року японці й росіяни розпочали війну за контроль над Кореєю і частиною китайських земель. Несподівано для себе, росіяни цю війну ганебно програли. Але історики знайшли у ній героїчну сторінку – оборону Порт-Артура. До речі, роль українців у тій обороні також досить помітна. Систему оборони організував генерал Роман Кондратенко. Під його командуванням місто успішно протистояло спробам японців захопити його. А після загибелі Кондратенка від японського снаряду російський генерал Стессель підписав капітуляцію. Програш у війні з Японією прискорив революційні події в Росії, і 1955 р. 50-річчя першої російської революції широко відзначалося в СРСР.
А 1945-го Порт-Артур зайняла Червона армія і на десять років Москва знову розташувала у ньому військово-морську базу. Там базувалися радянські винищувачі, які взяли участь у корейській війні, збивши чимало американських літаків. Відзначення ювілею оборони Порт-Артуру радянська пропаганда якраз непрямо ув’язувала з подіями цієї війни, про всяк випадок створюючи уяву у населення СРСР про можливість успішної оборони міста в разі війни у тому регіоні.
Хрущов зміцнює позиції
Доки Георгій Маленков очолював Раду Міністрів СРСР, партійне керівництво на чолі з Хрущовим не мало можливостей постійно втручатися в економічні справи держави. А ідей у Микити Сергійовича у цій галузі було багато. Проте авторитет голови уряду і його міцні позиції в партії й спецслужбах не давали можливості Першому секретарю ЦК КПРС розгорнутися на повну. За спиною Маленкова точилася прихована, але дуже жорстка боротьба за його зміщення.
Ліберальні ідеї, які все голосніше озвучував голова Ради Міністрів, зустрічали зростаючий опір партійно-радянської номенклатури. Нарешті, вона знайшла привід для зміщення Маленкова з посади. Він висловив цілком слушну думку про те, що вище керівництво занадто дорого обходиться державі, отримуючи дуже високі зарплати і перебуваючи на повному державному утриманні. Маленков запропонував позбавити вищих посадовців цього привілею: мовляв, зарплати їм має вистачати на цілком пристойне життя. Цим він підписав собі вирок.
1955-го Маленкова змістили з посади, а призначили на неї міністра оборони, маршала Радянського Союзу Миколу Булганіна. Ця кандидатура влаштовувала всі групи, які вели боротьбу за верховну владу в країні. Булганін не мав ні того авторитету, не тієї підтримки в партії й радянських органах, які мав, скажімо, В’ячеслав Молотов. Не висловлював він і ліберально-реформаторських ідей, хоча як виконавець чужих ідей показав себе непогано. Починав він чекістом, потім перейшов на партійну роботу, де й проявив риси, потрібніні для успішного просування по службі в партапараті. Під час війни був членом військових рад фронтів, почав генерал-лейтенантом, і дійшов до вищого військового звання.
На момент призначення главою уряду Булганін задовольняв Хрущова. Тепер Микита Сергійович міг братися за широку реалізацію своїх реформаторських ідей. Деякий досвід у цьому він уже мав: недарма громадська думка в СРСР пов’язувала з іменем Хрущова військову реформу, яка розпочалася 1953 року, і освоєння цілини, яке розгорнулося 1954-го. Та про хрущовські реформи ще поговоримо.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
