Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: Кремль закручує гайки (частина 24)

Кілька років «нової економічної політики» дозволили СРСР більш-менш налагодити нормальне життя. Кремль вирішив, що можна припиняти «відступ до капіталізму» і знову братися за рішуче запровадження комуністичних експериментів. Але насамперед треба було закріпити владу нового лідера партії. По смерті засновника партії Леніна 1924 року в шаленій боротьбі за лідерство першість отримав Сталін, який обіймав технічну посаду генерального секретаря ВКП (б). Його диктаторські амбіції потребували виходу: влади Сталін прагнув необмеженої.

 

Розгром опозиції

Більшовикам була властива особлива нетерпимість до поглядів, не схожих з їхніми власними. Відтак вони забороняли конкуруючі політичні партії, закривали газети, які сповідували інші цінності, ніж більшовицькі. Правда, всередині своєї партії спочатку допускали наявність різних поглядів на вирішення проблем, тому тут існувала опозиція. Сталіну ж вона була зовсім не потрібна: його рішення завжди проголошувалися «єдино вірними» і цей «вождь партії й народу», за словами партійних пропагандистів, «ніколи не помилявся».

Головним сталінським конкурентом був Лев Троцький, якого вважали творцем Червоної армії й провідним теоретиком більшовизму після Леніна. Він вважав, що революція має бути постійною («перманентною») й повинна охопити цілий світ. А Сталін виступав за «побудову соціалізму в одній окремо взятій державі», хоча й не відмовлявся від ідеї світової революції. Кожна з цих точок зору мала своїх прибічників усередині партії. Звісно, головна боротьба точилася не за ідеї – їх використовували для широкої публіки – а за особисту владу над партією та країною.

У СРСР створили розгалужений партійно-державний апарат – і кількість чиновників значно перевищила ту, що існувала при царському режимі. Офіційна пропаганда стверджувала, що в країні перемогла «народна влада», яку здійснюють «вихідці з робітничого класу і селянства», непідкупні й справедливі, які ведуть аскетичний спосіб життя, всі сили віддаючи на «будівництво світлого майбутнього». Проте звичайні громадяни бачили зовсім інше: хабарництво чиновників перейшло навіть ті межі, що були до революції. Головний чекіст Дзержинський намагався боротися з цим ганебним явищем, наказуючи розстрілювати хабарників-чекістів без суду й слідства. Проте ефективність цього методу виявилася нульовою: на місце кожного покараного тут же приходили нові, не менш жадібні й зажерливі. 

Вища номенклатура вела життя, дуже далеке від аскетичного. Вона захоплювала  конфісковані у «класових ворогів» розкішні палаци, начальничків за державні гроші обслуговували охоронці, кухарі та інші слуги. Родини вищих керівників перебували на повному державному утриманні: всі їхні забаганки виконувалися коштом державного бюджету. Офіційна ж пропаганда розповідала про «особисту скромність і невибагливість» Сталіна та його найближчих поплічників. Особливо діяла на наївних фотографія сталінської квартири у Кремлі, де серед мінімуму обстановки стояло залізне солдатське ліжко, прикрите солдатською сірою шинеллю – мовляв, «вождь спить у таких спартанських умовах». Але широкій публіці не демонстрували сталінські дачі, яких з часом збудували близько двадцяти у різних курортних місцях СРСР. Там постійно тримали повний штат обслуги, незалежно від того, перебував там Сталін чи ні. Коли ж наїжджав туди, то вечорами за столом постійно сиділа  найближча сталінська камарилья разом з керівниками республіки, куди «вождь» приїхав на відпочинок. Пили багато, їли різноманітні делікатеси, і цих «аскетів» розважали найкращі артисти, привезені за державний рахунок. Сталін використовував ці розваги для того, щоби сильно напоївши наближених, вивідати їхні справжні настрої («що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці»). Такий метод свого часу полюбляв Іван Грозний, тож Сталін і тут поводився по-царськи. 

Партійно-державне чиновництво перейняло від знищених поміщиків їхні улюблені розваги, зокрема, полювання на дикого звіра. Йосиф Віссаріонович цим не захоплювався, на відміну від Троцького. А сталінські пропагандисти робили все, щоби широка публіка дізнавалася про такі звички опозиціонерів, і це авторитету противникам Сталіна в очах простолюду не додавало. Невдоволення простих людей стилем життя номенклатури зростало, і сталіністи запровадили термін «обуржуазнення» стосовно тих керівників, яких Кремль вирішив позбутися. Висувалися їм ще й інші звинувачення, все частіше – політичні.

1927-го Троцький поїхав на полювання подалі від Москви. Скориставшись цим, Сталін раптово зняв його з усіх посад. А вже 1929-го Троцького вислали з СРСР, і він уже ніколи туди не повернувся. Прибічників же цього діяча, які протестували проти розправи над своїм кумиром, піддали різним репресіям. Під керівництвом Сталіна ці заходи оголосили «ліквідацією троцькістської опозиції». У боротьбі проти свого головного конкурента новий господар Кремля використав таких «старих більшовиків» як Каменєв, Зінов’єв,  Бухарін. Згодом надійшла й їхня черга відчути на собі важку руку «вождя партії й народу».

Опозицію громили не лише у Москві, але й у союзних республіках, разом із троцькістами удари отримували й інші «підозрілі елементи». В Україні керівник республіканської парторганізації Каганович заявив, що в умовах  НЕПу «зріс капіталізм», із чим необхідно рішуче боротися. Під цим приводом перший удар завдали українізації. На початку 1927-го із посади наркома освіти зняли Олександра Шумського, активного прибічника українізації. З найвищої трибуни Каганович критикував письменників Хвильового та Зерова за їхні спроби звільнити українську літературу від російського впливу. Наступ на будь-які прояви свободи думки розгортався повсюдно.

 

Підготовка до війни

Більшовики підкреслювали, що СРСР зусибіч оточений ворогами і треба бути постійно готовими до війни, щоби «захистити Батьківщину трудящих всього світу». Але йшлося зовсім не про захист, навпаки. Війну в Кремлі задумували як наступальну, з метою  створення нових «соціалістичних радянських республік» і розширення СРСР до максимальних масштабів: недарма на гербі Радянського Союзу було зображено земну кулю. Для цього потрібна була велика армія, озброєна за останнім словом військової науки і техніки. Спочатку ж треба було створити могутню промисловість, здатну забезпечити цю армію всім необхідним.

Після важких Першої світової та інших воєн, які прокотилися територією колишньої Російської імперії після революцій 1917 року, реальних можливостей для створення сучасної армії ще не існувало. А воювати й захоплювати нові землі дуже хотілося. Тому СРСР обрав тактику розгортання партизанської війни в сусідніх країнах, перш за все Польщі та Румунії. Користуючись масовим невдоволенням українців, які опинилися на території цих держав, де їх намагалися денаціоналізувати, радянські спецслужби закидали туди зброю й навчених партизанським методам боротьби бойовиків. Ті намагалися піднімати повстання, розгортати партизанський рух, проте головної мети так і не досягли. Революційні настрої у світі вже йшли на спад, отож 1926 року СРСР мусив припинити активну підготовку до партизанської війни в сусідніх країнах.

Курс взяли на створення добре озброєної армії з великою кількістю танків і бойових літаків. А для випуску бойової техніки насамперед перш за все треба було забезпечити достатню кількість металу і створити розвинуту машинобудівну промисловість. Відтак постало питання: де взяти для цього величезні кошти? Розраховувати на кредити Заходу не доводилося, а можливості розвивати міжнародну торгівлю для отримання необхідної валюти були дуже обмеженими. Традиційні товари радянського експорту – ліс і нафта – не могли дати потрібних коштів. Доводилося платити золотом і продавати за рубіж культурні цінності. Держава вилучила значні цінності у церкви, але цього було замало.

На лісоповал і видобуток золота в умовах Крайньої Півночі почали відправляти ув’язнених, кількість яких зростала. Розгорталися політичні репресії, які забезпечували безкоштовною робочою силою ті галузі господарства, які мали надавати державі потрібні  для індустріалізації великі кошти. Але й цього не вистачало. Для Кремля залишався останній резерв, який ще можна було використати ефективно – село. На світовому ринку користувалися попитом зерно та інші харчові продукти, проте вилучити їх у селян було непросто. Під керівництвом Сталіна у Кремлі почали розробляти план, як за коштом села створити могутню промисловість і озброїти велику армію.

Втім, треба було ще й розробити сучасну зброю. Царська Росія не випускала танків, у ній вироблялося мало бойових літаків, слабкою була й автомобільна промисловість. Серйозні проблеми існували з випуском важкої артилерії. А Перша світова війна показала, що для перемоги армія мала пересісти з коней на мотори, замість традиційної кавалерії на полі бою найважливішою рухливою силою стають танки і мотопіхота. Великого значення набуває важка артилерія, необхідна для прориву сильних ліній оборони противника. А з повітря успішний наступ танків повинна підтримувати могутня авіація.

Власними зусиллями створити нову військову техніку дуже непросто, краще для початку скористатися чужим досвідом. Такий досвід мала Німеччина, яка програла Велику війну і їй заборонили випускати танки, бойову авіацію, важку артилерію, хімічну зброю. Тут на допомогу прийшов СРСР, який на своїй території почав використовувати німецькі напрацювання, натомість дозволяючи випробувати нові зразки зброї на радянських полігонах, а також навчати танкістів, військових льотчиків і спеціалістів з хімічної зброї. А радянські командири вищого рангу проходили навчання у Німеччині, де військова наука була тоді на високому рівні. Німецькі генерали приїжджали читати лекції в радянських військових академіях. Така широка співпраця згодом дала можливість сучасним історикам  повним правом заявити: меч гітлерівського вермахту викували в Радянському Союзі.

Не лише в німців переймали сучасне озброєння. У Британії закупили ліцензії на випуск бронетехніки, завдяки яким на озброєння Червоної армії поступили тисячі танкеток Т-27 і легких танків Т-26. А у США купили  швидкісний танк Крісті, на основі якого у Харкові розгорнули виробництво  танків сімейства БТ, досвід яких використано при створенні знаменитого танку Т-34. В Україні будувалися нові заводи, де випускалася водночас і військова, і цивільна продукція – як на тому ж Харківському тракторному. В місті Ізюмі почали випуск оптики для артилерійських систем на основі західних технологій. У Шостці виробляли порох та іншу потрібну для армії продукцію. На випадок війни бойові дії планували розгорнути у прикордонних областях із перенесенням їх на територію противника. Тому заводи з виробництва пороху, вибухівки і взагалі боєприпасів будувалися в Україні, щоб легше було їх постачати частинам діючої армії. Забігаючи наперед, скажемо: коли війна таки почалася, ці заводи були втрачені у перші ж тижні і, якби не допомога Британії й США, то Червона армія 1941 року залишилася б і без пороху…

Заводи, потрібні для створення сучасної моторизованої армії, будувалися і в інших республіках, а також у столиці СРСР. Так, у Москві на автомобільному заводі, колись закупленому в італійців, організували випуск вантажівки ЗІС-5, скопійованої з американського автомобіля «Отокар», ліцензію на випуск якого не купували. А за ліцензією американця Форда у Горькому почали випускати автомашини ГАЗ-АА, які радянські люди називали «полуторками» (вони вільно перевозили 1,5 тонни вантажу). На базі цієї машини створили найкращий радянський бронеавтомобіль БА-10. Перелік можна продовжувати, але вже зрозуміло головне: СРСР максимально використав західний досвід для випуску сучасної зброї. А переважна більшість заводів, де розгорнулося це виробництво, також створена західними спеціалістами. І заплачено за них найжахливішу ціну, яку тільки можна собі уявити. Але про неї йтиметься наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *