Ігор БУРКУТ: Проект «Про українців і Україну» (частина 5)

Нашому поколінню випала велика честь закладати підвалини нової Української державності. Лягла на нас і величезна відповідальність за збереження того, що створено нашими предками, за творчий розвиток старовинних традицій, за побудову сучасної модернізованої держави. Виконання таких завдань вимагає значних зусиль не лише державних органів і громадських організацій, але й пересічних громадян. Та щоби збудувати щось путяще, треба мати певний план такого будівництва. А для цього зрозуміти всю складність завдань, які  стоять перед нами, і хоча би приблизно уявити той результат, якого прагнемо отримати. 

 

Суперництво столиць: Київ проти Москви

В імперській історії Росії існувала примітивна схемка: спочатку столицею Русі був Київ, а потім його мешканці під тиском ворожих орд переселилися на Північ і новою столицею великої східноєвропейської держави стала Москва.

Про заснування і Києва, і Москви здавна існували легенди, які згодом сприймалися вже як незаперечні факти. Проте розвиток науки про минуле спростовував чимало історичних міфів, на зміну їм приходили твердження, що спиралися на факти. Однак і легенди мають свою привабливість: нерідко в них за вигадками ховається призабута правда.

 

Скільки років Києву?

1982 року столиця УРСР відзначала своє 1500-річчя. Правда, достеменність цього ювілею ставили під сумнів фахівці – історики й археологи. Проте політики палко бажали відсвяткувати саме таку дату: під неї на їхні піджаки посипався дощ державних нагород, а до бюджету УРСР із бюджету союзного були виділені чималі додаткові кошти.

На святкування обіцяв приїхати «сам Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР, Маршал Радянського союзу і прочая, і прочая, і прочая – Леонід Ілліч Брежнєв». А в розімлілого від почестей, випитих шляхетних напоїв і спожитих вишуканих страв ясновельможного дідуся можна було випросити щось привабливе для себе особисто. Тож критикам-науковцям затулили пельку й почали готуватися до бундючних святкувань.

Довелося й мені спостерігати за урочистим дійством, правда – здалеку. Стояли ми з колегами-істориками й далі дискутували саме про дату заснування міста. Нарешті, один старенький професор сказав: «Друзі, хіба так важливо знати точний рік заснування міста? Радіймо, що москвичі визнали: Київ набагато старший від Москви!». На тому й заспокоїлися.

Археологи ж знають, що на місці сучасного Києва стоянки первісної людини існували вже в пізньому палеоліті – стародавньому кам’яному віку. Відтоді тут, на березі Дніпра, люди селилися постійно. А первинний руський літопис містить легенду про заснування міста трьома братами – Києм, Щеком, Хоривом і сестрою їхньою Либіддю. Мовляв, очолювали вони слов’янське плем’я полян і заклали на правому березі Дніпра свій стольний град, назвавши його на честь старшого брата Кия.

Проведені у Києві розкопки підтвердили, що місто тут існувало вже у другій половині V-го – першій половині VI-го століть. У вірменській хроніці Зенона Глака, написаній у VIII столітті, згадувалося про заснування міста Куара у «краю полуні». Сучасні фахівці вважають, що йдеться саме про Київ на території племені полян.

Місто зростало, багатіло: воно розташовувалося на шляху «з варяг у греки» і з часом перетворилося навіть на суперника Константинополя – столиці Візантії. Звідси християнство пішло по Русі, а безліч храмів і монастирів підкреслювали святість міста. Йому неодноразово довелося відстоювати свою свободу. Кияни  боронили рідне місто від орд степових кочовиків, а також від тих руських князів, що силою намагалися захопити великокняжий престол. 

Та врешті з’явився князь, який хотів вже не на київський престол сісти, а взагалі знищити Київ, щоби столицею Русі став його улюблений Суздаль. Народився він у селі Боголюбово неподалік Суздаля, тож і прозвали його Андрієм Боголюбським. Навесні 1169 р. суздальське військо захопило княжий Київ і три дні Великого посту руйнувало місто, по-звірячому вбивало його мешканців, навіть жінок і малих дітей. Грабували церкви, вкрали образ Божої Матері, за переказами, – написаний святим Лукою. Нині тримають цю святиню у Москві й не думають повертати законним власникам… Отак кияни вперше познайомилися із майбутнім «старшим братом»! Проте швидко відбудували зруйноване.

А у грудні 1240 р. Київ захопили монголо-татарські орди і знову зруйнували місто. На володіння ним призначали своїх холуїв, зокрема, 1249 року хан Золотої Орди видав «ярлик» на княжіння в Києві своєму вірному слузі князю Олександру Невському. Київ остаточно втрачає свою роль політичного центру всієї Русі.

А звідки з’явилася Москва?

1947 року в СРСР урочисто відзначалося 800-річчя Москви. За офіційною версією, місто заснував великий князь Юрій Довгорукий, кінний пам’ятник якому відкрили у центрі російської столиці, неподалік популярного грузинського ресторану «Арагві». Заснована була медаль «У пам’ять 800-річчя Москви», яку отримували навіть домогосподарки, що відзначилися громадською активністю. Аби лише прожили у Москві чи Підмосков’ї не менш ніж 5 років!

І все було б чудово, коли б не кляті історики. Дехто з них почав доводити, що задовго до Юрія Довгорукого, ще в ХІ ст., на Боровицькому пагорбі при усті річки Неглинної вже існувало місто, оточене дерев’яним частоколом і ровом. Часи були сталінські, й тих, хто забагато патякав, вміли дуже швидко примусити притримати язика…

Але правими були справжні фахівці, а не сталінські придворні казкописці. Юрій Довгорукий спалив чуже місто й наказав на його місці збудувати своє. Кілька письмових джерел так розповідали цю сумну і дуже повчальну історію про те, як на людській крові й стражданнях закладалося місто, яке нині для багатьох людей у цілому світі уособлює смерть, руїну і безбожну брехню.

Повертаючись 1147 року з чергового походу до Суздаля, Юрій Довгорукий заїхав у надзвичайно мальовничу місцину: зелені пагорби, між ними в’ється ріка, а в неї впадають невеличкі річечки. На їхніх берегах розкинулися гарні села й навіть місто. Коли князь запитав у селян, що працювали біля дороги, чиї це землі, то почув: «Боярина Степана Івановича Кучки». Юрій Довгорукий повернув до Кучкова – міста, в якому жив боярин. Князеві здалося, що прийняли його там без особливої радості, а коли він одразу почав вимагати в Кучки, щоб той продав йому землі, які так сподобалися князю, то почув: «Рідної землі ні п’яді на продам!». Таку відповідь Юрій розцінив як зухвалу й вирішив помститися бояринові. Хоча у боярському теремі князя та його дружинників добре нагодували і розмістили перепочивати, все ж план помсти зухвальцю вже складався у княжій голові.

Уранці Юрій Довгорукий вирушив далі, але «образи» не забув. Через деякий час він здійснив «каральну акцію», узявши із собою власного сина, того самого Андрія Боголюбського, якого ми вже згадували. Коли княжі дружинники оточили резиденцію боярина, ворота їм не відчинили. Тоді військо рушило на штурм і, долаючи опір боярської охорони, захопило терем. Князь наказав своєму синові Андрію вщент спалити Кучково, а на місці спаленого збудувати нове місто, яке назвати за іменем ріки. Степана Кучку вбили, а його дітей Юрій Довгорукий забрав до Суздаля. Боярська донька Уліта Степанівна була дівчина краси небаченої, і князь наказав своєму синові оженитися на ній. А двох братів красуні залишив прислуговувати Андрію Боголюбському.

Син Юрія Довгорукого всі накази батька виконав сумлінно. На місті вщент спаленого Кучкова була збудована Москва – місто, що належало до Володимиро-Суздальського князівства. А після захоплення його монголо-татарами хан надав Москві статус княжого міста. Жодні «кияни» туди не переселялися й не переносили великокняжої столиці. А зробили княжим містом Москву ординці, щоби зручніше їм було збирати данину з місцевого населення, а їхні баскаки мали де як слід перепочити. І платила Москва данину аж до 1700 року, вже навіть наступниці Золотої Орди – Кримському ханству. 

А ми повернімося до гіркої долі Степана Кучки та його нащадків. Уліта народжувала дітей убивці свого батька, але хлопчики невдовзі помирали. Жити з мерзотником Андрієм вона вже не могла і, домовившись із братами, убила негідника. Слуги Боголюбського схопили її, підвісили й розстріляли з луків. А один з її братів спромігся втекти, й далеких нащадків Кучки в письмових джерелах згадували аж до XVII століття…

Отак і було засноване місто, про яке у пізньосталінські часи майже щоденно по радіо співали: «Надежда мира, сердце всей России, моя столица, моя Москва!». Засноване на крові й брехні місто, осередок рабства і сваволі, яке століттями протистоїть Києву, місту справжньої духовності – місту, для якого свобода є найвищою цінністю. 

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *