«ПОЛІТБЮРО ЧК КПРС», або ЯК ЧК ОЧОЛИЛО ЦК

Проєкт Ігоря Буркута “Про українців і Україну”, продовження

 

В останні роки життя стан здоров’я «дорогого Леоніда Ілліча» помітно погіршився, його підсадили на наркотики. Поставало питання: хто буде наступником? Суслов керував ідеологією, зміцнюючи консервативно-догматичний напрямок, але 1980 року він помер. Після його смерті й далі повсюдно посилювалася русифікація, особливо помітна в Україні. Після відсторонення Шелеста республіканське керівництво очолив Щербицький, при ньому розгорнувся наступ на українську мову, історію, традиції. Проти цього намагалися протестувати дисиденти, але їх було мало. На початку 1970-х в УРСР на 48 млн. населення налічувалося не більше 975 дисидентів. Вони зазнавали переслідувань з боку КДБ, потрапляли в тюрми й табори, декого (В.Мороза, Л.Плюща, П.Григоренка) висилали за кордон.

Наприкінці 70-х – на початку 80-х стабільність у державі підтримувалася тим, що життєвий рівень радянських людей був найвищим за весь час існування СРСР. Господарськими справами займався переважно Косигін, але й того почало підводити здоров’я. У 1980 р. постало питання про призначення нового глави уряду, і найбільш ймовірним кандидатом на цю посаду вважався Петро Машеров, перший секретар ЦК Компартії Білорусі. Він був талановитим господарником, мав ґрунтовну фізико-математичну освіту й вирізнявся незвичною для партійного чиновника людяністю і простотою. Брежнєв побачив у Машерові серйозного конкурента, й за лічені дні до Пленуму ЦК КПРС, на якому того мали  призначити на посаду Голови Ради Міністрів СРСР, легковик  лідера Білорусі лоб в лоб зіткнувся з вантажівкою, повною картоплі. Машеров загинув. Дотепер багато хто вважає, що за наказом Брежнєва його конкурента знищив КДБ…

Кар’єра чекіста

А очолював організацію під трьома грізними літерами від 1967 року Юрій Андропов, найбільш загадкова фігура серед вищого радянського керівництва. Народився він 1914-го, але немає жодних даних про його батька. Західні дослідники батьком майбутнього головного чекіста називають власника ювелірного магазину Велва Лібермана, після ранньої смерті якого його удова вийшла заміж за грека Андропуло. Мовляв, слов’янізований варіант цього прізвища і обрав собі Юрій Володимирович. Згодом навчався у Рибінському технікумі річкового транспорту, Петрозаводському університеті, далі  у Вищій партійній школі при ЦК КПРС. Знайшов себе в комсомольській роботі: був комсоргом судноверфі у Рибінську, потім секретарем Ярославського обкома ВЛКСМ, а від 1940 р. – першим секретарем ЦК комсомолу Карело-Фінської РСР.

Під час війни, як сказано в офіційній біографії, «брав участь у партизанському русі в Карелії». Сучасні фінські історики пишуть, що у 1941-1944 роках справжнього партизанського руху в Карелії взагалі не було: місцеве населення не підтримувало Радянську владу. Натомість на карельській території під виглядом червоних партизанів діяли диверсійні групи НКВС, які завдавали ударів по комунікаціям противника, знищували невеликі фінські гарнізони. Їм на допомогу чекісти відправляли псевдо-партизанські загони, сформовані з кримінальних злочинців, ув’язнених у північних таборах ГУЛАГу. Завданням цих банд був терор проти мирного населення, щоби примусити його евакуюватися вглиб фінської території: СРСР потребував карельських земель, а не їхнього населення.

Отакий досвід «партизанської боротьби» мав майбутній  глава всесильного КДБ. Після війни Андропов перебував на партійній роботі, а від 1953-го – на дипломатичній. 1954 року він став Надзвичайним і повноважним послом СРСР в Угорщині. На цій посаді його застали події буремного 1956-го. В Угорщині спалахнула народна революція, яка справила на радянського посла величезне враження. Повсталі мешканці Будапешта тягнули до радянського посольства співробітників і агентів комуністичних спецслужб і вішали їх на ліхтарях і деревах просто перед вікнами дипломатичного представництва. Психіка дружини Андропова не витримала цієї жахливої картини й до самої смерті вона страждала від розладів психіки, а її чоловік від початку повстання вимагав у Москви негайно ввести в Угорщину радянські війська й силою придушити народні виступи. Його почули – і революцію було потоплено в крові.

Повернувшись 1957 року до СРСР, Юрій Андропов працював у ЦК КПРС, а 1967-го був призначений головою Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР.

Під впливом угорського досвіду він багато розмірковував над тим, як уникнути таких подій в СРСР. Вибух народного гніву у Будапешті спричинила репресивна політика угорських спецслужб, створених за зразком НКВС. Відтак вдаватися до масових репресій Андропов не став, вважаючи їх небезпечними для самої політичної системи. Натомість вирішив робити ставку на упередження, вчасно виявляючи небезпечні для влади явища й притлумляючи їх у зародку. За його ініціативою у складі КДБ створили П’яте управління, яке відстежувало появу небажаних для влади ідей і починало боротьбу з ними. Якщо у сталінські часи навіть за найменшої підозрі у нелояльності людини до правлячого режиму її фізично знищували або кидали у багаторічне ув’язнення, то за Андропова починали з «профілактики» – загрози майбутніх репресій, якщо винний не «покається» й не припинить своєї «шкідливої діяльності».

Але система залишалася вірною своїй садистській суті: незгідних з нею карали. У 60-70-і рр.особливого поширення отримала практика заточення дисидентів у спеціалізованих психлікарнях з вигаданим діагнозом «уповільнена шизофренія», де їхню психіку ламали за допомоги важких препаратів. Та найбільш відомих у світі критиків радянської системи намагалися карати інакше: їх висилали з країни, позбавляючи громадянства СРСР. До речі, чимало радянських громадян мріяло вирватися за межі країни, але виїхати з неї було дуже важко: ще зі сталінських часів спроба перебратися за кордон вважалася «зрадою Батьківщини» і найсуворіше каралася, аж до розстрілу.

Андропов перетворив КДБ на елітний орган, співробітники якого мали чималі привілеї, і потрапити до якого було дуже непросто. Головним конкурентом чекістів було МВС, два відомства жорстоко воювали за сфери впливу. За часів Андропова КДБ був менше охоплений корупцією, ніж МВС, і сам голова цього відомства різнився аскетизмом, на відміну від головного міліціонера, який полюбляв розкіш і красиве життя.

До чекістів звідусіль стікалася інформація: їхні «позаштатні» працівники існували в кожній організації й установі. Соціологічні опитування були тоді не в моді, дані соціології заміняли доноси «стукачів», які описували все, що відбувалося й говорилося навколо них. Тому Андропов був найбільш поінформованою людиною у радянському керівництві й добре уявляв собі реальний стан справ у суспільстві. А ситуація помітно погіршувалася.

СРСР програв змагання зі США у різних сферах життя, і розрив між ними поглиблювався. Американці скористалися радянським відставанням у науково-технічній сфері й нав’язали своїм конкурентам безперспективну гонку озброєнь у космосі, так звані «зоряні війни». Вона вимагала величезних витрат, які підірвали радянський бюджет, але не принесли позитивних результатів. Чималі кошти витрачалися на масштабні проєкти на зразок БАМ, користі від яких держава так і не дочекалася. Все це спричиняло зневіру й розчарування, порятунок від яких все більше людей шукало в пияцтві, а від початку афганської війни – і в наркотиках. Падала дисципліна виробництва, відбувалися й інші негативні процеси.

А Брежнєв цілком відірвався від реального життя. Група журналістів написала йому «мемуари», за які Леонід Ілліч отримав Ленінську премію в галузі літератури. Ці «твори» стали обов’язковими для вивчення в усіх колективах, але авторитету «авторові» вони не додали. Лише стали живленням для нових анекдотів, яких безліч ходило у різних верствах суспільства. Відчувалося, що епоха Брежнєва добігає кінця. А що далі?

Чекіст на чолі партії й держави

Компартія й політична поліція  (ВЧК–ОДПУ–НКВС–МГБ–КГБ) були пов’язані найтіснішим чином. У сталінські часи чекісти були під особистим контролем «вождя» і з його дозволу могли репресувати будь-кого з партійно-державної номенклатури. Після Сталіна спецслужби вже не могли чіпати номенклатурників, чим ті й скористалися по повній. Корупція за часів пізнього Брежнєва досягла піку. Але Леонід Ілліч виявився не вічним і восени 1982 р., на вісімнадцятому році правління відійшов у кращі світи. На чолі партії став Юрій Володимирович Андропов. Невдовзі він очолив і Президію Верховної Ради СРСР.

Лідером найбільшої за територією країни світу він став у 68 років, здоров’я його було кепським. Розуміючи, що часу замало, Андропов одразу взявся за кардинальні зміни, змістивши 18 керівників союзних міністерств і 37 керівників областей. Особливий резонанс мало відсторонення  міністра внутрішніх справ, особистого брежнєвського друга Щолокова. Відчуваючи, що лише відставкою це не завершиться, міністр застрелився. Слідом за ним наклала на себе руки й його дружина. А щодо високопосадовців-корупціонерів одна за одною порушувалися кримінальні справи. У народі такі кроки нової влади зустріли схвально. Але тут же почалася кампанія  за «підвищення трудової дисципліни», яка потягла зовсім іншу суспільну реакцію.

Серед робочого дня міліціонери почали заходити в магазини, перукарні, кінотеатри тощо і перевіряти у присутніх документи, запитуючи, чому ті не на роботі. Зупиняли перехожих на вулиці, ставлячи такі ж питання. Про «прогульників» негайно повідомляли на їхнє місце роботи,  де людям виносили догани, позбавляли премій чи знаходили інші методи покарання. Щоб не потрапити у таку неприємність, люди мусили брати на роботі довідки, які підтверджували їхнє право перебувати за межами робочого місця у певний час. До речі, результати такого підвищення трудової дисципліни виявилися позитивними: зросла продуктивність праці, а в магазинах продавці стали менше обвішувати і обраховувати покупців. Утім, постійний міліцейський контроль збурював перш за все негативну реакцію простолюду. Дещо зменшила її поява так званої «андропівки».

За правління Брежнєва у продажу з’являлися різні сорти горілки – «Московська», «Столична», «Посольська» тощо. Найдешевша з них –  «Російська» – продавалася по 5 карбованців 30 копійок за півлітрову пляшку. А за Андропова на вітрини горілчаних магазинів виставили пляшки з простим написом «Водка», і вартістю 4 рублі 70 копійок. Народу це сподобалося. Російською слово «Водка» тут же розшифрували «Вот Он Добрый Какой Андропов». Правда, у продажу було безлліч низькоякісних алкогольних напоїв, що носили назву «плодово-ягідних». Народ називав їх «плодово-вигідними», а якість цього продукту оцінював словами «шмурдяк» або «бормотуха». «Біле міцне» прозвали «біоміцином», «Сонцедар» – «Ударом по печінці» тощо. Пили дуже багато, що негативно позначалося на здоров’ї, і призводило до зростання нещасних випадків на виробництві й у побуті.

У перші місяці правління Андропова виникли сподівання на реальне покращення. Але стан здоров’я керівника різко погіршився, він все більше часу перебував у лікарні, і надії поступово згасали. Найбільш мобільна частина радянського населення вже давно збагнула, що нічого доброго чекати не доводиться й треба шукати можливостей виїхати за кордон. Легально це можна було зробити лише під приводом «возз’єднання родин», чим скористалися насамперед радянські євреї й німці, які мали родичів за кордоном. Але отримати дозвіл на виїзд було непросто, людям чинили багато перешкод. Пропаганда активно боролася проти «сіонізму», що насправді означало антисемітську державну політику. Від неї й намагалися втекти ті, хто хотів забезпечити пристойне майбутнє собі й своїм дітям.

Що більше невирішених проблем поставало у країні, то активнішою ставала офіційна контрпропаганда, що намагалася нейтралізувати вплив західної радіопропаганди, від якої радянські люди дізнавалися про те, про що комуністична пропаганда мовчала. Мисляча частина суспільства чудово розуміла, що система потребує докорінного реформування. Дуже добре розумів це і Андропов. Але його думка була спрямована на збереження СРСР, правда, в дуже зміненому вигляді.

Суперечності між Москвою і союзними республіками зростали, для подолання опору місцевих «князьків» Андропов задумав ліквідувати союзні республіки, замінивши їх «штатами» на зразок американських. Замість національних кордонів межами штатів мали стати кордони економічні, проте реалізувати свій задум він не встиг. Керував країною з лікарняної палати, долаючи важкий біль і складні медичні процедури. 1984 рік Андропов пережити не зміг. Старе й недуже радянське керівництво показувало всьому світові: величезна держава смертельно хвора, як і ті, хто один за одним опиняються на її чолі.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *