Та, що любов’ю перемогла забуття

Коли живеш поруч з талановитою людиною, бачиш і зустрічаєшся з нею щодня, звикаєш до цього дарунку долі і просто насолоджуєшся спілкуванням і комфортом. Коли ж втрачаєш друга, виникає чорна діра, що всмоктує й частину твого життя. Але будні, суєта суєт змушують тебе бігти далі. І коли ти, захеканий, нарешті зупиняєшся, то з’ясовуєтся – життя позаду. Але тепло тих, хто щедро ділився з тобою своєю любов’ю, огортає, охороняє, збагачує, бо залишається навжди тут, на Землі. Все це – про людину напрочуд творчу, про  Любов РЕВУЦЬКУ, мою однокласницю й подругу.

DSC_6817

Першого лютого їй виповнилося б 60 років. Та вже майже два десятиліття її немає серед нас. Тож на юбілей мисткині – художниці й письменниці – у бібліотеці №21, що на Проспекті Незалежності 115, у літературно-мистецькій вітальні зібралися Любині друзі, рідні, колеги.

…Коли через роки поглянула на її твори, виставлені у книгозбірні, серце защеміло:  скільки могла б іще написати! Вдивіться в них: попри те, що Люба була особистістю яскравою, веселковою, феєричною і любила життя, вже з ранньої юності тяжіла до його філософського осмислення.

DSC_6822

А листья уносит осень.

Уносит, чтоб не сберечь.

…Я снова стою меж россыпей

Надежд, ожиданий и встреч.

DSC_6823

Її внутрішнє життя було насиченим і чомусь.. трагічним. Кажуть, поезія знає про нас більше, ніж ми самі. Можливо, передбачала, що піде завчасно від нас, залишивши по собі картини, вірші і прозові твори та… однорічного сина Павлика.

Пам’ятаю Любочку років з 12-ти, саме тоді вона прийшла до нашого 6-А середньої школи № 7, нині гімназії №1. Висока, худенька і дуже скромна. Ніхто навіть не здгадувався, що її тато був головним редактором телебачення. На ті часи це було, мабуть, зрідні космонавту.

…Вона завжди була у пошуку –  чогось кращого, неймовірного, казкового. Дуже багато читала. А коли чогось торкалася, то перетворювала це на красу. В її майстерні було чимало чудернацьких, але дуже оригінальних речей. Окремі з них вона знаходила… на смітнику. Люди позбавлялися від старого непотребу, а вона ці викинуті раритети помічала скрізь. Особливо гордилося вищуканими міні-диванчиком і кріслом кінця ХІХ століття, які сама реставрувала. Загалом її майстерня нагадувала помешкання чародійки, воно не мов магнітом приваблювало та затягувало до себе її колег по цеху, журналістів, письменників, одне слово, особистості творчі. Хоча серед її друзів були люди різноманітних професій. Тепер, згадуючи та аналізуючі ті часи, починаю усвідомлювати, що люди тягнулися до неї, бо вона дарувала їм щедрість і тепло своєї душі. До неї забігали висповідатися, поплакати, знайти розраду – як жінки, так і чоловіки. А тягнулися тому, що відчували рятівну силу Любиної щирої любові та  співчуття. Пригадалося чиєсь класичне: творить і перемагає любов, а сила тільки завойовує.

Усі ці думки зринули в мені, коли побачила на зустрічі у бібліотеці Любині картини. Вони навіяли спогади і жаль. Адже практично весь її творчий доробок роз’їхався усім світом. Лише кілька картин із своєї домашньої колекції подарувала Художньому музею наша однокласниця Гертруда Завада-Гафіца…

DSC_6826

А того ж таки дня до бібліотечної літературно-мистецької вітальні, якою керує Галина Скиданюк, завітали літератори та прихильники красного письменства на чолі з патріархом буковинської журналістики, батьком Любові Ревуцької Михайлом Олександровичем Ревуцьким. Книгу про нього «Садівник саду божественних пісень» презентував її автор Юхим Гусар. Але це вже інша історія життя, втім не менш насичена і трагічна…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *