Олексій НАДКЕРНИЧНИЙ: «Коли починали працювати над «Срібним павуком», навіть гадки не мали, що так невдовзі ця річ стане такою актуальною…»

Незабаром у нашому муздрамі має відбутися, може, найочікуваніша останнім часом прем’єра: «Срібний павук» за однойменним твором нашого земляка Василя Кожелянка в інсценізації Неди Нежданої.

Покійний Василь Кожелянко визначав жанр своєї прози як «альтернативна історія». Він подавав власну версію того, як було – чи як могло би  бути – в певній історичній ситуації. Вже при читанні роману неодноразово дивуєшся, як письменник умів несподівано обернути «навколо вісі» відомі нам, чернівчанам факти, як з клаптиків відомого складав власне історичне полотно, та ще й густо, але філігранно гаптоване авторською іронією.

Тим паче цікавою має бути нинішня прем’єра. З виконавцем однієї з головних ролей актором Олексієм НАДКЕРНИЧНИМ спілкувалися напередодні її.

портрет

– Олексію, коли перед нашою зустріччю перечитувала твір Кожелянка, нічого ще не знала про те, як розподілені ролі. Але примірювала персонажів до відомого мені акторського складу нашого театру. От з Гельмутом і Каролем не помилилася… Ви з Назаром Кавулею такі ж різні, як і персонажі, яких граєте. Як вам працюється в парі?

– Ми, звичайно, готувалися. Коли читав роман, дуже добре уявляв його собі як своєрідний фільм – елегантний, вишуканий. Автор виписав усе, що відбувається з героями, до рухів, відтак працювати було й легко, й воднораз важко: відтворити ці рухи, ці дії, передати і авторську іронічність – і  людську трагедію у фіналі.

Гельмут і Кароль різні не лише за вихованням, а й за ідеологією. І об’єднати в кінці цю пару, показати виправдано фінал їхньої історії…

Нас консультували фахівці з філфаку ЧНУ. Дуже цікаву підказку дала племінниця Василя Кожелянка: Гельмут і Кароль – це дві різні іпостасі самого автора. Це все, що Василь Кожелянко знав про багатонаціональну Буковину, про історію, про людські стосунки…

– Подивилася лише частину репетиції, побачила наочно акторські «сім потів»… Мимоволі згадала запитання, яке можна ставити будь-якому акторові: як тебе занесло на ці «галери»?

Скрипка-репетиция

– Якось так вийшло, що професіями й не перебирав. Все дитинство щось співав, показував, читав вірші. Був у десятому класі, коли батьки перебралися з Якутії, як кажуть, «на материк» – до Котовська. Природно, що поступати в театральне училище поїхав до Одеси. Чесно кажучи, з мовою спершу було дуже важко… Більше того, вийшло так, що моє уявлення про акторське навчання, про театр взагалі аніскільки не відповідали дійсності…

– Гірше чи краще?

– Ні, просто зовсім інше. Курс набирав тодішній художній керівник Одеського театру Ляльок Євгеній Юзефович Гімельфарб. Уже студентом я працював у театрі ляльок, на загал вийшло років 8-9. Хороша школа. Ляльковий театр – особливий. Актор грає й бачить себе – ляльку – зі сторони. Через це в деяких моментах ляльковий театр на голову вищий.

– Але ж за деякий час ти залишив ляльковий на користь музкомедії?

– Так, у якийсь момент вирішив, що треба спробувати ще чогось. Прийшов до музкомедії й попросив мене прослухати. І взяли. Зіграв Ромео в рок-опері Євгена Лапейка, Привид у «Кентервільському привиді»… На той час я уже навчався заочно у Харківській державній академії культури. Пробувався також до Одеського українського театру імені Василька, але туди мене брали… монтувальником сцени…

– І раптом такий «кульбіт долі» – Чернівці… Як ти сюди потрапив?

– Через кохання. Я закінчував уже академію, через два дні мав отримати диплом. І все, поїхав би! Але доля таки звела нас. Хоча я ніколи не вірив у кохання з першого погляду. Я побачив Люсьєну (актриса Люсьєна Шутко – авт.) вкоридорі академії. А вона ж уже рік тому, як закінчила її! Це просто треба було нам побачити одне одного!

– А вона як? Теж з першого погляду?

– Так. Це було як удар блискавки. Одразу постало питання буди разом. Люсьєна – харків’янка, я працював в Одесі. До Харкова переїжджати я не хотів, хоча там безліч різних театрів. Люсьєна не хотіла до Одеси.

Харків на той момент (а, може й досі) залишався совдепівським містом. Одеса – місто взагалі особливе, держава в державі… Нам потрібний був театр, де було б комфортно обом.

І ми поїхали до Чернівців. Прослуховували Юрій Михайлович Марчак і Людмила Іванівна Скрипка. Співали, танцювали, розповідали… Старалися. І нас узяли, обох.

Ролі пішли з перших днів. «Кайдашева сім’я», «Шельменко-денщик», «Лавина», «Панночка»…

– І є улюблені ролі?

– Мабуть-таки, Молодий чоловік в «Лавині». І Сава в «Землі.

Такі різні…

– Мені дуже хотілося спробувати себе в негативній ролі, передати не лише те, що в мені є. Такі ролі зазвичай складніші, вимагають більшого акторства. Давно чекав такої можливості якось зламати щось стереотипне в собі…

Не все рівно-гладко, звичайно. Скажімо, «Лавину» чернівецька публіка не сприйняла, а на виїзді зустрічають дуже добре. На театральному фестивалі в Миколаєві взяли 4 з 11 призів.

– Чернівецька публіка особлива, більше схиляється до класичної постановки. Та ж «Панночка», скажімо, не дуже вдала вистава, хоча окремі акторські роботи – просто клас. І твій Хома Брут, і Хвеська Ксенії Король…

– Справа в тому, що «Панночка» робилася дуже поспіхом, практично за два тижні. Може, й справді чогось не вистачило, аби зібрати виставу в одне-єдине.

– А «Срібний павук»? Як складалася робота над виставою? Чи задовольнила інсценізація Неди Нежданої?

– Чим цікаво працювати з Людмилою Іванівною Скрипкою – вона точно знає, чого хоче. Від сцени, від вистави, від кожного актора. Відчуває простір сцени вздовж і впоперек. Тож деякі репліки, мізансцени перероблялися на ходу, налаштовувалися до загального задуму.

Шельменко

– Чи не виникало спокуси скористатися виграшною стилістикою такого вдалого «Інциденту»?

– Були такі моменти. Тим більше що не можна зовсім відкидати попередні вистави, їх треба аналізувати, вивчати. Але Людмила Іванівна узяла й спрямувала мене в інший бік. У який саме – побачите на прем’єрі.

– Вистава про передвоєнні та воєнні роки, але деякі колізії, людські стосунки, репліки так лягають на наше нинішнє…

– Так, і це виникло саме в останні місяці. Коли ми бралися за «Срібного павука», навіть і гадки не мали, що все так обернеться, що відчуття й передчуття історії від Василя Кожелянка стануть такими пророчими.

– А давай закінчимо особистим. Як це – коли дружина – актриса? Та ще й така характерна, як Люсьєна? Як вам удається пристосовуватися один до одного?

– Ніколи не міг уявити, що моя жінка буде актриса. Та ще й працюватиме зі мною в одному театрі…

– Та ще й гратимете закохану пару, як ото в «Шельменку»…

– Так, так! І скажу відверто: всім, що в мене виходить, на добрих 80 відсотків завдячую Люсьєні. Вона насправді позитивна, правдива й відверта. І дуже сильна натура. В неї є своя правда, такий незламний стрижень. Тож наш випадок – привід  ще раз сказати: «Ніколи не кажи ніколи!»

 

Довідково:

Олексій НАДКЕРНИЧНИЙ – актор Чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської від 2011 року.

Народився 27 травня 1986 року в м. Алдан (Якутія-Саха), середню школу закінчив у Котовську на Одещині.

Уже навчаючись в Одеському театрально-художньому училищі, кілька років працював у Одеському театрі ляльок, згодом – у Одеському театрі музичної комедії.
Вищу театральну освіту отримав у Харківській державній академії культури.
До Чернівецького муздрамтеатру прийшов у 2011 році, практично з понад 10-річним акторським досвідом. На чернівецькій сцені зіграв Лавріна («Кайдашева сім’я» І.Нечуя-Левицького), С.Параджанова («Тисяча снопів вітру» Г.Канарської та Л.Скрипки), Молодого чоловіка («Лавина» Т. Джудженоглу), капітана Скворцова («Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка), Хому Брута («Панночка» Н.Садур за М.Гоголем), Саву («Земля» за О.Кобилянською), низку ролей у виставах для дітей. У Театральній студії для дітей та молоді при театрі викладає акторську майстерність.

 

Лариса ХОМИЧ

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *