Конфлікт поколінь. Як поєднати молоде-зелене і старе-слабе

До редакції звернувся вчитель фізкультури Рідківської ЗОШ Новоселицького району Василь Білецький із проханням допомогти захистити його трудові права, які порушує директор школи та райвідділ освіти. Суть конфлікту в тому, що у чоловіка забрали години з навчального навантаження, а немає годин – немає й зарплати.

Старий = непотрібний?

У цій історії є одне велике АЛЕ Василеві Білецькому вже… 68 років, тож позиція директора школи, який вважає, що вчитель фізкультури повинен бодай бігати й стрибати, цілком зрозуміла. Сам пан Білецький вважає себе гарним спеціалістом, тож добровільно йти на пенсію не збирається:

– Я викладав у школі багато років, сам спортсмен зі стажем, – розповідає чоловік і показує купу дипломів та медалей. – Підготував багато чемпіонів району і навіть області, брав участь у різних змаганнях, зокрема, у спартакіаді ветеранів. Усе життя отримував лише подяки.

А тут до школи прийшов молодий учитель, якому віддали більшість годин. І я одразу став непотрібним. Почалися різні перевірки з райвідділу освіти, мені знизили категорію, сказали, що немає якихось розробок…

Як це може бути: все життя був потрібним і грамотним, а тут раптом став зайвим і непрофесіональним? Я написав скаргу до районної прокуратури, але там мені не допомогли, натомість прислали у відповідь… чистий аркуш фірмового бланку! Тоді поскаржився до обласної прокуратури, де мою справу розглянули і вирішили: навантаження й зарплату мені урізали незаконно. Але переглядати документи ніхто не збирається…

Історія пана Василя непоодинока, причому більше характерна не для шкіл, а для інститутів чи університетів, де на кожній кафедрі працює як мінімум по 2-3 подібних «раритети», без яких, за версіями керівників, навчальний заклад просто… перестане існувати.

Студенти буковинських вишів на запитання про якість знань, отриманих від «титулованих» викладачів-пенсіонерів, відповідати відмовилися, мовляв, нам ще вчитися. Але порадили зайти на сайт univerlife.com, де можна прочитати анонімні відгуки про тих чи інших викладачів. Дозволю собі навести кілька типових коментарів під фото знаних науковців більш ніж поважного віку (з міркувань етики прізвища викладачів-«героїв» не надаю):

1. Всі лекції – за книжками: збилася, чи загубила речення – починає півгодини хаотично шукати… отакий спеціаліст. За гроші можна не тільки професором бути і книжки писати (в яких сама нічого не петрає), але і у космос полетіти…

2. Авторитарний диктатор, здійснює активну торгівлю балами і дипломами, кожен рік набирає на факультет безліч недоумків, місце яким в ПТУ максимум (масовка). Критерій оцінювання (загалом на факультеті, проте є приємні виключення) – розмір грошової винагороди, гучність прізвища батьків студента або ж можливість визубрити N кількість сторінок формату А4. Вміння думати та використовувати ці знання не враховуються. Це не додає честі цьому поважному, привітному Пану…

3. (усі подальші коментарі про одну й ту ж людину)

■На парах зовсім не цікаво сидіти… собі лекцію читає… ніхто його не слухає:)))
■Це просто жах! На лекції краще взагалі не приходити. Приймає ІнДЗ в магазині «Сумки» в розмірі 200 грн))
■Лекции отстой. На них поспать разве что можно, а лучше туда и не приходить, всё равно не помнит.
■Непоганий викладач, правда склероз його мучить!!! =)
■Рівень знань студентів прямо пропорційно залежить від суми на рахунку «Розрахунки з викладачами»!:)

Звичайно, звинувачення у незнанні предметів чи хабарництві можна знайти і стосовно молодших викладачів, але їх набагато менше. Примітно, що в кінці коментарів, автори запитують, навіщо тримати у ВНЗ пенсіонерів, які пам’ятають ще Жовтневу революцію, проте, не знають, що таке Інтернет.

Коментар психолога

Аріна Янкова, викладач факультету педагогіки і соціальної психології ЧНУ ім. Федьковича:

– Вік людини не може бути приводом для відмови у праві на роботу, інакше можна стверджувати, що йдеться про відверту дискримінацію за віком. Якщо ж таким приводом стають низькі результати професійної діяльності, прояви десоціалізації, виражена конфліктність – тоді це стає питанням професійної придатності, яке повинне вирішуватися в інтересах організації.

Чи то директор, чи то декан факультету повинен бути, в першу чергу, гарним менеджером. Важко уявити, скільки людей втратили би право на життя, якби у 60 на пенсію відправили Миколу Амосова, наскільки збідніла б література без Лева Толстого чи Бернарда Шоу, які написали найкращі твори у поважному віці. А що тоді казати про духовну спадщину останніх років життя Іоанна Павла ІІ?

З іншого боку, якщо людина відчуває, що їй важко працювати, треба мати мужність, аби звільнитися самому. Самодостатня особистість розуміє, що рано чи пізно треба передати свою справу молодим.

Зрештою, на пенсії також чимало справ: діти, онуки, хатнє господарство, спілкування з друзями, хобі… Коли людина цього не усвідомлює, а її перебування на посаді завдає організації більше шкоди, ніж користі, керівник повинен прийняти рішення на користь установи.

Доктори є – науки немає

Насправді ж, не все так просто, як видається на перший погляд. Згідно з вітчизняним законодавством про освіту, кожний навчальний заклад, надто вищий, повинен мати певний (і доволі вагомий) відсоток професорів, доцентів, кандидатів і докторів, заслужених вчителів з вищими категоріями тощо. Інакше у ВНЗ відберуть ліцензію на підготовку фахівців.

Оскільки нині захист кандидатської чи докторської обходиться в десятки тисяч доларів, не кожний молодий фахівець може собі це дозволити. Тож для збереження ліцензії ВНЗ часто «везе» на собі «титулованих» 65-75-річних спеціалістів.

У кращому випадку предмет, який вони викладають, ділиться на професора (доцента), який формально читає лекції, і асистента, який веде практичні заняття (а то й увесь курс).

У гіршому – студентам доводиться слухати про економічні теорії часів царя Гороха, «мертві» мови програмування чи філософію КПРС.

Інша цінність «дідусів і бабусь» від освіти – за ними можна закріпити аспірантів і здобувачів наукового ступеня або ж увести їх до складу Вченої ради чи Ради із захисту дисертацій. Звичайно, жодних зусиль до навчання студента від них не вимагається.

У школі «кухня» аналогічна: «динозаврихи зі стажем» не вважають за потрібне змінювати методику викладання і тримаються, допоки не виженуть.

Водночас молодим фахівцям влаштуватися на роботу неможливо: місць немає. А коли навіть місця є, то молодий викладач ВНЗ повинен вступити до аспірантури і… захиститися.

Таким чином маємо ще один парадокс: у 21-22 роки люди закінчують університет, у 26-30 – стають кандидатами наук! Нехай у фізиці чи хімії такий кандидат зробив хоча б кілька дослідів на кафедрі, а що може винайти чи удосконалити кандидат економічних, юридичних чи припустимо політичних наук, який не має жодного досвіду практичної роботи?

Як випускник ВНЗ, який ані дня не працював, може читати практикум з бухгалтерського обліку чи політичних технологій? І чи не тому в нас абсолютно немає науки – з незліченною кількістю кандидатів та докторів?

На цю тему ми розмірковували з Оксаною Івасюк, викладачем філологічного факультету ЧНУ ім. Федьковича:

– На жаль, в Україні немає жодного документа, який регламентував би розв’язання цієї проблеми у правовому полі. Неможливо однозначно сказати, до якого віку може працювати викладач: усе залежить від його особистих якостей.

Звичайно, у випадку з учителем фізкультури та й зі спортивними тренерами загалом можна говорити про віковий ценз, так само як і для вчителів початкових класів чи груп продовженого дня (старшій людині важко слідкувати одночасно за 25-30-ма учнями) або викладачами точних наук.

Що ж до викладачів гуманітарного циклу, то тут можливі винятки. Приміром, коли я жила в Чехії, то в університеті, де я працювала, викладав 90-річний (!) чоловік. Цей професор-філолог приходив за індивідуальним графіком, розповідав студентам про поетів та письменників, яких він знав особисто… Жодний студент ніколи не сказав, що на лекціях нецікаво.

Так само спірним є питання наявності у викладача наукового ступеня. Я би розрізняла поняття «викладач» і «тренер».

Для того, щоби навчити фонетики чи граматики, розв’язувати задачі з фізики та математики або складати бухгалтерський баланс, не потрібно жодного ступеня. Ця людина не повинна щось досліджувати: вона повинна вміти навчити студента практиці, вона – тренер.

А там, де потрібні глибокі дослідження, наукові розробки, звичайно, треба мати науковий ступінь. Тож при визначенні статусу ВНЗ важливіше оцінювати якість теоретичних знань і практичних навиків студентів, а не ступінь тих, хто їх цьому навчив.

Що ж до викладачів похилого віку, то є позашкільна освіта: якщо батьки приводять до тебе свою дитину і платять за гуртки, отже, ти працюєш добре. Немає дітей – працюєш погано, час зайнятися чимось іншим.

Від редакції

На жаль, жодних інших відповідей чи коментарів з цього приводу ми не отримали.

Керівники ВНЗ і шкіл тактично мовчать, в обласному управлінні освіти пояснили, що це може знати лише начальник, якого ніколи немає на роботі (принаймні за 2 тижні ми не змогли його там застати), а рядові вчителі чи викладачі не будуть «гнати» на колег…

Чи не тому до редакції потрапляють на практику студенти, які не вміють грамотно писати, навіть з точки зору орфографії, не те, що викласти думку на папері. Утім, думку теж треба мати.

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *