Георгій МАЗУРАШУ: «Цікавіше дізнаватися про успіхи земляків, ніж про зачіску Бекхема»

Хто такий хороший журналіст? Чесний, сміливий, педантичний до фактів, фахівець у тій галузі, про яку розповідає читачеві цікаво та захопливо… Якщо ж він ще й пише про буковинський спорт, то цей журналіст таки напевне – Георгій Мазурашу! 

Про перші інтерв’ю, місцевих чемпіонів та… мстивого міністра – у розмові зі знаним спортивним журналістом напередодні Міжнародного дня спортивного журналіста, який відзначаємо 2 липня.

1062516_555271224531762_1194909894_n 

– Як ви потрапили до журналістики? Розкажіть про свої перші публікації…

Мій перехід зі спорту до журналістики відбувся, так би мовити, «планово випадково». Коли зрозумів, що мій час у спорті минає, почав шукати можливості залишитися в спорті в іншій якості.

До творчості тягнуло з дитинства. Свого часу навіть посилав гуморески на спортивні теми до журналу «Крокодил». Щоправда, нічого не надрукували… Ще не завершивши спортивної кар’єри, спробував писати невеличкі інформації про успіхи колег-спортсменів. Звісно, починав з легкоатлетичних новин, бо в цьому виді спорту «варився». Першим надрукували в «Університетському віснику» інтерв’ю з моїм другом Ігорем Сурлою, він уже був у збірній України. Потім дописував у «Відродження», пару «інформашок» надрукував «Час». А перші гонорари заробив 1995 року в «Новій буковинській газеті», де редактором був нинішній віце-губернатор Георгій Галиць.

По закінченні істфаку пішов був на роботу в міліцію. Обіцяли перевести на спортивну роботу, та минуло півроку, а цього не сталося. І, щойно отримавши звання лейтенанта, я написав рапорт на звільнення. 1996-го, «транзитом» через ОДА  й будівельний технікум прийшов до «Молодого буковинця».

Пам’ятним був дебют на телебаченні. В ті роки на ТВА робили огляд преси – вустами представників газет. Якось Галиць був у відрядженні, то заступник редактора Ірина Садова взяла мене на той огляд. Зайшли до студії, де оператор Віктор Верхоляк «заспокоїв»: «Жодних дублів, все пишемо з першого разу!» І таки записали!

Потім Сергій Батюк залучав до роботи над «Спортхронометром» – так я «доторкнувся» і до телевізійної журналістики. Робив сюжети на представництві ICTV (10 канал), потім на «Ніко-TV» (майбутній 5 канал), де майже рік був автором і ведучим спортивної програми. Причому, як правило, над програмою працював уночі (крім денних зйомок). Писав до столичних газет. Одне слово, звичайна «журналістська суєта». Доводилося писати і на інші теми, але душею завжди був у спорті. Щиро вірю, що фізкультура і спорт, в т.ч. інформаційно-пропагандистська складова, допоможуть виправити катастрофічну ситуацію зі здоров’ям нації!

DSC_1720-Mazurashu-Vasjka

 2007 р., Олімпійський день, з молодшим сином Васьком на фініші. Фото Василя Кияшко

– Які журналістські матеріали вам найбільше запам’яталися?
Багато чого можна згадати – не вистачить цілого номеру «Версій». Особливо приємно згадувати матеріали, з якими я, можна сказати, зростав разом з майбутніми нашими зірковими спортсменами. Пригадую, як записував інтерв’ю з юним Іваном Гешком після його перших успіхів на національній арені. Колеги в процесі підготовки матеріалу жартували, мовляв, ти задаєш запитання 20-30 секунд, а він відповідає: «Так», «Ні», «Напевно»… Потім я Івану згадав це, коли після годинного прямого ефіру на облдержтелебаченні він сказав: «Так швидко все минуло, навіть не встигли нормально поговорити». Запам’яталося й перше інтерв’ю зі справжніми зірками буковинського спорту лучницями Ліною Герасименко і Тетяною Мунтян.

Окремо стоять футбольні матеріали, адже з дитинства мріяв стати футболістом. Тож цікаво було зустрічатися вже в якості журналіста зі своїми нещодавніми кумирами.

А після матеріалу про встановлений у Львові юніорський рекорд Європи в потрійному стрибку в приміщенні головна героїня, Євгенія Ставчанська, розповідала, що її почали впізнавати на вулиці, брали автограф на «МБ» з її фотографією на першій сторінці. До речі, той рекорд досі залишається непобитим.

Або інтерв’ю для ОДТРК «Буковина» з маленькою ще Наталкою Лупу після її перемоги на на дистанції 1500 м на Європейському Олімпійському юнацькому фестивалі в Парижі. Нас з оператором завезли до неї в Маршинці. Я записувався для початку перед їхньою старенькою хатинкою і комок в горлі стояв. Я прихопив із собою кавун, то її молодші сестрички так зраділи, ніби я їм не знати що привіз, а не звичайний фрукт. Сім’я бідна, як, утім, у більшості інших наших відомих спортсменів. Радієш, коли бодай трішечки допоможеш талановитим землякам на шляху до великих успіхів!

SONY DSC

 

З олімпійською групою підтримки ReD Foxes на Кубку України з боксу у Чернівцях

– Ваші враження від спортивної журналістики, зокрема, на Буковині? Чи  доводилося вам «вибивати площу» під спортивні публікації, переконувати редакторів видань, що спортивні матеріали в них мають бути присутніми?
У нас область маленька і, відповідно, спортивна журналістика не численна. Та «нас мало, а ми в тільняшках». На жаль, поки не виходить хоча б цих кількох спортивних журналістів по-справжньому об’єднати в один «інформаційний кулак»:) Це й моя провина, адже мене обрали головою обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України. Колись пробував поспілкуватися «душевно» з колегами. Головне, що намагався і намагаюсь донести до них, – відчуття відповідальності за сказане, написане. І те, що ми повинні не просто складати речення зі спортивних термінів, а жити спортом, відчувати його пульс, розумітися на пріоритетах.

Щоби не було так, як нерідко в ефірах національних каналів, коли спортивний випуск або програму починають, як каже відомий тренер Денис Тищук, із зачіски Бекхема і бой-френдів Курнікової, а потім, поміж іншим, розказують, що наші стали чемпіонами в такому-то  виді спорту… На моє переконання, професійний спортивний журналіст повинен знатися на спортивних пріоритетах і відчувати справжню ціну тих чи інших успіхів, а не орієнтуватися лише на їхню словесну складову чи на офіційний чи неофіційний гонорар, який може «світити» за той чи інший матеріал і його позицію в ефірі чи на сторінці. Запитання про «вибивання площі» – це «в яблучко»: чимало було суперечок на цю тему. Через такі непорозуміння я фактично припинив співпрацю з газетами, перейшовши на спортивний портал (спочатку heshko.com, який був першим інтернет-ресурсом, присвяченим спортивному життю Буковини, а від 2009 р. ці функції «перекочували» на SportBuk.com).

Для мене завжди пріоритетнішими були матеріали про досягнення земляків! Хоча мені часто закидають: мовляв, кому цікаво читати про «якихось там місцевих чемпіонів». Але вони ставали чемпіонами України, а деякі – і Європи, й світу! Якщо ігнорувати їхні перші успіхи, скажімо, національного рівня, то з яким обличчам приходити за інтерв’ю, коли їхні досягнення зацікавили вже й загальноукраїнську пресу? Взагалі я переконаний, що у загальноновинному  виданні стабільне місце повинні мати всі «головні» теми, до яких належить і спорт. І буковинцям природніше дізнаватися про успіхи земляків, ніж про зачіску Бекхема.

110526-Gromyk-Goverla-sportbuk.com (27)-Mazurashu

 

На Говерлі з Олександром Громиком, який забіг на гору за 55 хв. 20 сек., потрапивши до Книги рекордів України

– Ви щиро переймаєтеся життям спортсменів і, насамперед, їхніми проблемами. Чи здатна журналістика практично допомогати їм? Чи, зважаючи на ваш «чиновницький» досвід, ви краще повернулися б до «влади», бо там, ймовірно, більше можливостей?

Журналістику недарма називають «четвертою владою». Активне інформування про успіхи наших спортсменів і про їхні проблеми, певною мірою, впливає на реакцію владних структур. Не так, як це було за радянської системи, але все ж таки… Свого часу деякі люди з оточення перших осіб міста і області казали, що ми, журналісти, допомогли отримати квартири окремим нашим відомим спортсменам. І це чудово! Хоча, бачите, після Олімпіади-2012 поки що залишається перерваною традиція забезпечувати житлом у Чернівцях олімпійців і параолімпійців… Це тим більше дивно, що нині обов’язки мера виконує доволі спортивна людина Віталій Михайлішин. Не можу зрозуміти, чому все так розвивається… Та й обласна влада могла би не залишатися осторонь. Особливо якщо врахувати, що губернатор Михайло Папієв є головою обласного відділення НОК України. На Закарпатті цього року якось змогли за кошти обласного бюджету придбати квартири для своїх олімпійців!

Чи хотів би повернутися до влади? Просто аби було, – точно ні! Взагалі я сильний противник нашої забюрократизованої і в багатьох випадках алогічної державної системи управління! Коли 2005 року найкращі спортсмени й тренери області таємним голосуванням рекомендували мене на посаду керівника крайового спорту, зробити той крок мені було непросто. Бо в душі я не чиновник. Але за допомоги відмінного спортивного чиновника Богдана Вітовського, який працював зі мною заступником, ми дещо зробили-таки! Про те, що на Буковині покінчили зі «спортивним відкатами», досі згадують у спортивному середовищі в різних регіонах. У межах наших повноважень ми навіть скоротили кілька посад чиновників. Коли ініціювали створення в районах на базі освітянської та «колосівської» спортшкіл однієї районної ДЮСШ, яка була б підпорядкована відповідному владному підрозділу з питань фізкультури і спорту, це збурило великий спротив. Хоча ми акцентували, що йдеться не про те, щоби когось викинути на вулицю. Просто було б менше функціонерів і більше практичної роботи. Депутати почали «захищати спорт», ніби що більше чиновників, то краще в нас спорт розвивається.

Не може бідна країна дозволити собі утримувати такий величезний штат чиновників, які виконують часто непотрібні з точки зору практичності та здорового глузду функції! І стосується це не лише спорту…
– Нагадайте нашим читачам про славно(сумно?)звісний «смс-конфлікт»: як мстивий міністр забрав два спортивні майданчики у Буковини…

«СМС-конфлікт»? Це окрема тема. Влітку 2008 р. не зміг поїхати на колегію Міністерства до Києва, бо організовував спортивні заходи – до Дня журналіста, до речі. Заступник був у відпустці. Набрав міністра Юрія Павленка і попросив з розумінням поставитися до цього. Він сказав, нехай йому губернатор напише, що я не можу їхати на колегію. Володимир Куліш був у відрядженні, тож відправили відповідного листа за підписом першого заступника Віктора Павлюка. І вже десь за півгодини після скинутого факсу, мені зателефонував заступник міністра Драпушко, накричав, що, мовляв, «всі можуть, а ти не можеш» і кинув трубку… Я спробував його набрати, але через комутатор потрапив до іншого кабінету. Почав набирати Павленка, той не брав трубку. Тоді написав йому: «Дякую за «розуміння». Подзвонив Драпушку, «вичитав» і кинув трубку. Напевно, він уявив себе партійним босом радянських часів. Але я безпартійний.

І після цього закрутилося… Можна уявити собі рівень міністра, якщо він зачитував це повідомлення на колегії. Потім на нараді попросив терміново знайти для нього весь негатив по Чернівецькій області в напрямках сім’ї, молоді та спорту. Більше він на дзвінки від мене вже трубку не брав. Хоча до того спілкувалися і через СМС, у мене досі є повідомлення від нього, це нормальний сучасний спосіб спілкування.

Найгірше, що через цей смішний конфлікт Павленко тоді відібрав у нашої області два майданчики зі штучним покриттям, які мали бути облаштовані у Кельменцях та Сокирянах. На всю країну вже адреси були оголошені. Я сказав одразу, що звільняюсь, але нехай не киває інших. І звільнився. А майданчики так і не повернули. На письмові звернення від ОДА, з якої радості забрав майданчики, Павленко так і не відповів,. І лише через рік, на запит народного депутата Петра Гасюка він двічі нахабно відбрехався. Причому вдруге вже й не став підписувати сам, доручивши це заступнику. А на моє письмове прохання провести службове розслідування за фактом листа-наклепу на мене з боку Павленка, на жаль, не відреагувала ні попередня, ні наступна владні команди…

– Зрозуміло, чому. Як відомо, перший запис у трудовій книжці Павленка – міністр. Він призначений з самої «гори»…

– Повернутися я міг би, якби була реальна можливість провести якісь системні зміни або реалізувати якийсь серйозний спортивний проект, наприклад, будівництво олімпійської бази на найвищій в Україні «плоскій» горі Томнатікул в Путильському районі (1580 м над рівнем моря). Спортінтернат в Кіцмані так і не вдалося запустити повноцінно, хоча влада ніби підтримувала цей проект. І нині теоретично підтримує, але практично чомусь не дуже…

– Чи можливе для вас життя без спорту? А ще й без клавіатури? Ким мріяли стати в дитинстві?
– Переважно мої мрії стосувалися спорту. То хотів, аби мене віддали в Москву в хокейну школу ЦСКА (бо ж хокей в ті часи був ще популярнішим, ніж тепер), то хотів стати футболістом і кілька років щодня (без жодних вихідних) робив певний комплекс вправ з м’ячем, потім знайомі дивувалися, що легкоатлет може так з м’ячем обходитися (якось на очах у футбольної компанії набив 4400 разів і зловив м’яч, бо вже сутеніло).

Думаю, життя без спорту, за великим рахунком, неможливе для більшості людей. Просто одні вміють прикрашати (і якісно покращувати) своє життя фізкультурою і спортом, а інші ігнорують це, усвідомлюючи або не усвідомлюючи, що втрачають можливість навіть своє здоров’я покращувати, аби довше тримати себе в гарній фізичній формі. Та я знаю, що «життя є і поза спортом». І без клавіатури я жив до 1998-го! У кожного щось в житті є більш пріоритетним. Головне, щоби ми працювали з душею і щиро! А якщо це ще й улюблена справа, як у мене, то… Яке тоді може бути у мене життя без спорту!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

 

 

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *