Гарет Джоунз: голос волаючого з пекла

Гарет Джоунз

Історія доволі короткого життя британського журналіста Гарета Джоунза заслуговує на зйомки не одного документального чи художнього фільму. І хоч найбільше його журналістське досягнення пов’язане з Україною, на жаль, небагато хто навіть серед інтелектуальних кіл нашої держави знає про цю легендарну персону.

25-річний валлієць Гарет Джоунз жив у доволі затишній міжвоєнній Великій Британії, закінчив Кембріджський університет, працював радником прем’єра Ллойд-Джорджа з міжнародних питань, як раптом його посилають на дипломатичне завдання у Радянський Союз, де він офіційно стає консультантом з радянської індустріалізації, але крім того працює журналістом.

Вже під час першої поїздки, 1930 року, Джоунз помічає негативи комуністичної системи: «Місцевий уряд – найжорстокіший з усіх можливих у світі. Селяни ненавидять комуністів. В Юзівці в перший день я зміг знайти лиш буханець хліба – і це був єдиний харч на весь день. Але багато робочих не мали навіть хліба і були занадто слабкі, щоби працювати».

Вдруге Гарет Джоунз приїхав до Радянського Союзу 1931 року, коли, між іншим, зустрівся із Надєждою Крупською, вдовою Лєніна, та подорожував індустріальними новобудовами країни.

Та найважливішим став третій приїзд Джоунза до СРСР у березні 1933 року, коли на територію України вже забороняли в’їжджати іноземцям. Це не зупинило Гарета, і він, сівши на потяг «Москва-Харків», здійснив подорож нелегально. Замість комуністичного раю, байки про який розповсюджувала радянська пропаганда, замість щасливих землеробів, які спільними зусиллями вирощують зерно на благо країни, співаючи при цьому веселі пісеньки про доброго дядю Сталіна, Джоунз побачив пекло: і дітей з розпухлими від голоду животами, і тіла мерців, які по кілька днів лежать на безлюдних вулицях, і порожні вимерлі села. Покинувши Радянський Союз, Гарет Джоунз написав статті у провідних світових виданнях, в тому числі й у «New York evening post» та «Manchester guardian», де говорилося про те, що в Україні голодомор. Він писав: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач:«У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо з голоду».

827a76f-2

Одна з публікацій Джоунза у Manchester Guardian. Заголовок: «Немає хліба!» Ґарет Джоунз чує голоси голоду по всій Україні – колишній житниці Росії»

Здавалося б, Джоунза, який наважився здійснити таку небезпечну подорож і розповісти про голодомор в Україні, мав би похвалити західний демократичний світ, але проти нього навпаки піднялися журналісти багатьох країн на чолі з уже знаменитим Пулітцерівським лауреатом Волтером Дюранті. У газеті «New York Times» Дюранті називає Джоунза відвертим брехуном і зазначає, що росіяни (маючи на увазі громадян цілого Радянського Союзу) голодні, але не помирають із голоду.

Причиною могла бути в тому, що того часу радянська влада заарештувала шістьох британських інженерів і західній пресі натякнули, що доля цих людей вирішується у залежності від реакції на статті Джоунза. Хоча американський журналіст Юджин Лайонс у своїх мемуарах був більш відвертим: «У Москві чи в Берліні, в Токіо чи в Римі – спокуса для діючого репортера лежить у сфері конформізму. Набагато зручніше і, зрештою, вигідніше притримати інформацію, призначену читачам, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж зіткнутися ніс у ніс із розгніваним цензором і дверима кабінетів, які зачиняються перед тобою… Ми визнали цього чортового Джоунза брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоби заспокоїти свою совість».

Звісно, після цього Гарету Джоунзу заборонили в’їжджати в СРСР, а питання голодомору зникло зі шпальт газет. Того ж 1933 року Джоунз першим з іноземних журналістів летить в одному літаку із Гітлером, після знайомства з яким передрікає початок Другої світової війни. Описуючи свій політ із канцлером Гітлером, Джоунз зазначає: «Якщо цей літак впаде, історія західного світу назавжди зміниться».

Pic15-holod

Пророцтва молодого журналіста справдяться, але сам він того вже не побачить, адже за два роки, 12 серпня 1935 року, Гарета Джоунза, якого журналістська доля занесла на Далекий Схід, уб’ють у Маньчжурії (територія сучасного Китаю) за досі нез’ясованих обставин. Історики називають імовірними убивцями агентів радянської розвідки.

За своє коротке – без одного дня тридцятирічне – життя Гарет Джоунз відвідав безліч країн світу, був особисто знайомий із провідними політиками свого часу, та все ж найбільшим досягненням валлійця була небезпечна тритижнева подорож епіцентром голодомору та його статті про цю трагедію у світових виданнях. Пам’ятають про нього і на батьківщині, в Уельсі,  пам’ятають і в Україні.

Розповідаючи про Гарета Джоунза, слід згадати і про його послідовника, Джеймса Мейса, громадянина США, який продовжив справу сміливого валлійця, досліджуючи питання голодомору 32-34 років. Завдяки Мейсові, питання про голодомор на Україні було реінкарноване та повернене на світові шпальти. Присвятивши все життя дослідженню голодомору, Джеймс переїхав до Києва й одружився з українкою. Але 2004 року могутнє серце цього дослідника перестало битися.

10

Голодомор

Деякі люди, серед них і політологи, і навіть журналісти, які вважають себе за великих професіоналів, кажуть: «А нащо вам той голодомор, навіщо вам ритися в тих кістках, у тому давно забутому минулому? Пишіть краще про квітуче майбутнє». Інші – пам’ятають, згадують, досліджують, а ще інші – відчувають, що голодомор і досі присутній в кожному з нас, вписаний в ДНК, усмоктаний з материнським молоком.

У соціальних мережах поширювалось інтерв’ю якоїсь жінки, депутата з Луганщини, де вона в День пам’яті жертв голодоморів заявила, що жодного голодомору не було, і що вона жодної свічки на вікна не ставитиме, тим паче, в неї повен холодильник ковбаси і про який взагалі  голодомор може вестися. Оскільки це представниця комуністичної партії, яка – о, абсурд! – не заборонена в Україні і навіть має представників у верховній раді (рука не піднімається писати з великих «В» та «Р»), то визнання нею голодомору доведе всю плазунську нікчемність її існування.

Якщо звернути увагу на карту голодомору, то побачимо, що регіони, де був найгостріший голод, зараз найбільше зрусифіковані. І, на жаль, там, де голодомор був найбільшим, у його існування вірять найменше, а навіть якщо й вірять, то замовчують, посилаються на неврожай. Чому мені, хлопцеві з Буковини, де цієї біди саме тоді, на щастя, не було, це болить, а тих, хто буквально ходить по кістках померлих, – ні? Чому це боліло Джоунзу, Мейсу?

Я можу пояснити це лише страхом перед вибором. Адже живучи в регіоні, де лютував голодомор, як цинічно це не звучить, можна бути або нащадком тих, хто вбивав, відбираючи останні колоски, або нащадком жертви, яка випадково видерлася з лабетів голодної смерті. Існує й третій варіант: бути людиною приїжджою, якій узагалі те, що відбувалося на цій землі 70-80 років тому, «до лампочки». Саме тому, коли Ющенко почав підіймати питання про голодомор, воно виявилося таким болючим, так по-різному сприйняте хворим суспільством. Адже кожний відчував свою вину, кожний побачив скелет у своїй шафі, який приховувала радянська пропаганда. Ющенко зробив великий і важливий крок, хоча і програшний для особисто для нього.

Голодомор досі блукає Україною тінями: тих, хто ніяк не може «нахапатися», наїстися, накрастися, перебуваючи на будь-якій посаді, починаючи від дрібного чиновника, підприємця і закінчуючи президентом. Десь у тісних кровоносних судинах блукає це кредо: «Ти або вбивця, або жертва: або пан – або пропав». А жертвою бути не хоче жоден. Тому й ситуація в країні така: жменька панів – і безмежна біднота, між якими ніяк не може протиснутися середній клас. Той середній клас, який у тридцяті було вбито. Український  народ «підсадили» на наркотик страху стати жертвою, бути обманутим, бути «лохом», бути не при владі, не при зв’язках. Країні потрібен серйозний психологічний аналіз і курс реабілітації. Адже для того, щоби проблему побороти, її спершу треба виявити.

По-перше, сьогоднішній українець повинен зрозуміти, що він не винен у тому, що сталося, як, скажімо, сьогоднішній німець не винен у смерті євреїв за часів фашизму.

По-друге, він повинен назвати імена тих людей, які винні. Навіть якщо це його предки. Ось, наприклад, моя прабабуся, що жила на Харківщині, одружилася на моєму прадідові лише тому, що він в 32 році працював у райкомі, і таким чином вона врятувала від голодної смерті  родину із десятка осіб. Виявляється, мій прадід мав багато їжі, коли інші не мали і крихти.

По-третє, сьогоднішній українець повинен пообіцяти самому собі, що зробить усе, аби таке не повторилося.

По-четверте, сьогоднішній українець повинен пам’ятати про померлих. Звісно, не щодня і навіть не щотижня, а десь між іншим, наприклад, купуючи хліб, подумати про те, що 80 років тому в якоїсь людини цей хліб насильно відібрали і вона через це померла.

Шлях до одужання дуже непростий.

Замовчування

Повертаючись від наслідків голодомору, які відчуваємо сьогодні, до статтей Гарета Джоунза, запитуємо себе: а в чому ж подвиг цього журналіста? Як на мене, подвиг Джоунза – в його професійності. Цей британський журналіст на відміну від решти не просиджував у московських кабаках, п’ючи горілку разом із партійною елітою та розважаючись зі шльондруватими партфункціонерками, а потім надсилаючи до світових ЗМІ звіти про успіхи п’ятирічок. Гарет, почувши на вулицях Москви про біду в Україні, одразу помчався в епіцентр подій. А коли зібрав інформацію, то зробив усе, щоби світ про це дізнався. Не боячись дискредитувати своє ім’я – а, будучи розумним та передбачливим, він знав, що може натрапити на негативну реакцію, все ж у першу чергу дбав про головне завдання журналіста – повідомити світ, не мовчати. Гарет Джоунз показав себе з найкращого боку на тлі інших знаменитих коресподентів, які заради особистої зручності просто мовчали.

Замовчування – один з найбільших гріхів, який носить на собі людство. Якби ці журналісти не замовчували питання про голодомор, можливо, кількість жертв була б значно меншою. А це могли би бути сотні тисяч чи навіть мільйони людей. І десяток мільйонів ненароджених українців, які будували б разом із нами Україну. Якби уряди західних держав не замовчували фашистської проблеми, коли Гітлер анексував Австрію, напав на Чехію, розміри іншого геноциду – єврейського – були б теж значно меншими.

Замовчування – це глобальна проблема сучасної України. Ми замовчуємо, що від нас вимагають хабарі і тихцем їх даємо, ми замовчуємо, коли колегу несправедливо звільняють з роботи, ми замовчуємо, коли наших дітей погано вчать у школах і ВУЗах, а з нас іще й беруть за те навчання гроші, ми замовчуємо, коли нас погано лікують, а потім виносимо те назбиране замовчане зло у стосунки в сім’ї, у громадський транспорт, у шкідливі звички.

Замовчування у наших ЗМІ – тема особлива, про яку можна написати не одну наукову дисертацію. На жаль, велика кількість телеканалів, радіостанцій, видань виконує функцію окозамилювальної системи, яка тільки те й робить, що нахабно маніпулює суспільною думкою та заробляє на цьому немалі гроші. Це гігантська машинерія, складена із журналістів, верстальних апаратів, телекамер, мікрофонів, обкручена кабелями та радіохвилями, якою керують у своїх темниках напарфумлені, в дорогих краватках безликі сторожі системи, охоронці спокою «обраних». Телебачення перетворилося на суцільний інтелектуальний голодомор, на рекламу сюрреалістчиного раю, де «гламурні» напівроздягені дівчата танцюють і співають, а «сміливі» чоловіки влаштовують «пацанські розбори» з неймовірною кількістю зброї. Так, наче кожна друга українка – співачка, а кожен другий українець – найманець-кілер. І не кожен громадянин спроможний збагнути, що ховається під завісою цього гламурного раю.

На щастя, не все так погано в нашому домі. Є багато журналістів, редакцій, і навіть кілька телеканалів, які боряться проти темників, заангажованих редакторів і хамовитих депутатів. Боротьба важка, але чим менше ми всі будемо мовчати, тим легше буде відродити Україну, викорінити зло, розсіяне вранішнім туманом над державою.

Тим часом Гарет Джоунз давно вже у когорті тих, хто не хотів замовчувати. Серед цих обраних є і Стус, і Чорновіл, поети розстріляного відродження і шістдесятники, Гонгадзе і Політковська, брати Кенеді, Мандела, і Ганді. Це люди, які власний комфорт і безпеку проміняли на пошуки правди, на служіння людству. Сьогодні серед них назване ім’я Гарета Джоунза. Кожен журналіст, блогер чи просто той, хто вміє добре писати, повинен згадувати щодня праведників цього світу, згадувати їхні справи, будуючи новий світ, де зло не приховуватиметься замовчуванням.

holodomor_19

Відповідальність

Як уже згадувалося, сьогоднішній українець не відповідальний за голодомор, але він відповідальний за пам’ять. Важливо не просто поставити в день пам’яті свічку на вікні й  помолитися за душі невинно убієнних, а й вийти на центральну площу свого міста і поставити свічку там. Важливо навіть на аватарах у соціальних мережах ставити зображення свічки, адже, поминаючи минуле, ми повинні дбати про майбутнє.

Важливо також, розмовляючи з людьми, які з тих чи інших причин не знають про голодомор чи не хочуть його визнавати, не банально ображати їх, а доводити свою думку, демонструючи документи: скидувати посилання на сайти про голодомор, принести книги, статті, фотографії. Звісно є такі особи, які ніколи не визнають правди, подібно луганській депутатці, оскільки їхній цинізм, їхня безсовісність не має меж. Таких людей треба просто ігнорувати.

Я більш ніж упевнений: якби хоча б мільйон свічок поставлять на майданах міст у День пам’яті жертв голодоморів, якби цього дня хоча б половина користувачів соцмереж замінили свої гарні обличчя на зображення запаленої свічки, то це одразу відобразилось би й на економіці країни. Адже без сильного суспільства, яке пам’ятає свою історію і цінує власну державу, не буває добробуту.

І ще одне: перебуваючи у Великій  Британії, а надто на безмежно красивому високому узбережжі Уельсу, не забудьте завітати до містечка Баррі, де стоїть меморіальна дошка Гарету Джоунзу, і поставити букетик не обов’язково дорогих квітів. Він за пишнотою не гнався, більше  – за правдою.

1bf4649c62c31beb0c7c969d7f24aa5bcb93cf14

P.S. Було б дуже чудово перекласти й видати записники Гарета Джоунза українською (сподіваюся, що хтось це вже робить). Не менш важливо втерти носа Волтеру Дюранті і відібрати у нього Пулітцерівську премію, передавши її Гарету Джоунзу.

Максим ДУПЕШКО, письменник

 

 

3 responses on Гарет Джоунз: голос волаючого з пекла

  1. В період “Сталінізму”,жорстокі роки індустріалізації,були досиь суворими для середнього класу.Звичайно Радянська влада не вбачала сенсу в тому щоб відкріто розповсюджувати правдиву інформацію про стан середнього класу.

  2. Кожна людина сама для себе має зрозуміти важкі людські втрати, і щорічно запалювати
    свічку.Оскільки це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію та на національну самосвідомість.

  3. ГОСПОДИ! Для чого все це було потрібно? Чого ТИ очікуєш від нашого народу?
    Душа моя не має відповідей на ці питання.
    ГОСПОДИ! Врозуми і просвіти! Дай ум творити волю ТВОЮ!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *