Диктатура провінціалізму

Тихою сапою Україну захопила диктатура: провінційне мислення у найгіршому його прояві.

Провінційне суспільство, як, зрештою, будь-яке, прагне стабільності. Різниця лиш у тому, що провінція не хоче змін.

Йдеться не про заміну провідних телефонів на мобільні, а про систему соціальних стосунків, традицій, порядку тощо.

Провінціал тримається за звичаї, як дитина за соску. У провінції, скажімо, не дають хабарів. Тут…«відсапують», тобто відробляють незаконні послуги працею, речами, грішми.

Що є для провінціала закон? Маячня. Невже кум не допоможе кумові? Чи тато не витягне сина з буцегарні, байдуже, що син – злочинець?

Ми підтримуємо хлопців з «нашого села» і не любимо чужих…

Ми такі, з родинно-племінним соціальним устроєм життя: у селах Буковини зберігається матріархат, важливі питання остаточно вирішує старша в родині жінка… Велика повага до матері, а через неї і до Богоматері.

Просимо Бога відпустити гріхи – і водночас звертаємось до чаклуна: приворожити чоловіка чи покарати сусіда…

Ми – звичайні провінційні люди, звичайне населення нашої держави.

Чому ми такі? Можливо, через інстинкт виживання, сформований століттями життя під чужими панами.

А, може, ми просто «найхитріша» нація у світі, яка перемудрила саму себе. Більшості наших не потрібні заводи. Межа прагнень – генделик, нафтозаправочка…

Хочемо, щоби київські пани не втручалися в наші справи. Але настирливо вимагатимемо допомоги у держави, коли нам припече, навіть через власну недбалість.

Кажуть, коли фольклор називають національною культурою, така країна деградує. Якщо сільські звичаї укорінюються в місті – місто стає селом…

Якщо нам запропонують інопланетні технології, дешеві джерела енергії, безліч нових знань про світ та його будову в обмін на відмову від «містечкових» інтересів – і об’єднання в одну загальнолюдську державу в обмін на домінування в нашому суспільстві загальнолюдських, а не національних інтересів, чи погодимося?

У державі давно панують провінційні інтереси. Не засуджуємо можновладців за хабарництво, за небажання вирішувати державні проблеми, за їхній егоїзм – корпоративний і родинно-клановий. Вони ж усі провінціали, їхня колиска – провінція. Тож і живуть за провінційними законами, точніше, звичаями. Бо законів вони не визнають. Тому, напевно, наша «еліта» так легко йде на зміни в Конституції.

Уберігаючи певним чином від непродуманих рішень, провінційний світогляд гальмує розвиток суспільства агресивним ставленням до змін. Не формальних змін керманичів або паперових законів, а змін свідомості.

Проблеми, перелічені вище, характерні не лише для Буковини та України. Вони є скрізь, де живуть люди. Але «там» вони підконтрольні. У нас цей процес поза контролем. Бо ми, напевне, варвари. Бо ми, провінціали, не можемо об’єднатися навіть перед глобальною катастрофою – загрозою втратити власну державу, стати людьми другого чи третього сорту в чужій країні.

Які в нас шанси на успіх в умовах тривалої диктатури провінціалізму? Жодних! Хоча й будуватимемо гонорові покої та вілли, відпочиватимемо на дорогих курортах і вважатимемо селюками тих, хто розмовляє українською, і хамами або москалями, тих, хто розмовляє російською. Але всі разом «молитимемося» на Америку чи Росію, сподіваючись на їхню «ласку». А вони такі хороші – саме українцям допомагатимуть задарма! Ха-ха…

Утім, вирішення проблеми диктатури провінціалізму – на поверхні. Воно в об’єднанні усіх вільних людей. Вільних не політично або юридично – вільних від стереотипів провінційного способу життя.

Коли об’єднаються люди, патріотично налаштовані не за мовним, родинним або територіальним принципом, а за покликом душі, за відчуттям єдності з цим світом, тоді спаде полуда з їхніх очей. Бо відчують себе громадянами не свого села, а цілої планети. І, дасть Бог, щось зміниться і ми перестанемо бути провінціалами, себто варварами.

Юрій ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, кандидат технічних наук