ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ДЕТЕКТИВ


1. НИРКА.
АБО НІЧ У КРАЙОВІЙ ЛІКАРНІ.

Травень місяць початку двадцятого сторіччя. Чернівці. Світило лагідне весняне сонце.
По пішохідній вулиці Панський йшов, ледь прикульговуючи та помахуючи тростиною, високий, стрункий брюнет з сивиною років сорока, вдягнений у строгу темно-сіру трійку. Його зовнішність доповнювали невеликі вуса та чітка хода, які видавали колишнього військового.
Барон Карл фон Штернбер, капітан австрійської армії у відставці за пораненням у ногу, нещодавно переїхав у Чернівці, які йому нагадували Відень та невеликі міста рідної Чехії.
Настрій піднімали гарні дами, які теж дефілювали Панською вулицею. Задивившись на одну з них, Карл підсковзнувся на бруківці та відчув гострий біль у лівій, пораненій, нозі. Він повільно дійшов до трамвайної зупинки на площі Ринок, доїхав трамваєм до станції Фольксгарден та, спираючись на тростину, ледь докульгував до крайової лікарні, що навпроти Фольксгардену (Народного саду). Там завели медичну картку та направили в оглядову палату.
Невдовзі до нього зайшла в білому халаті висока, спортивної статури, синьоока блондинка років тридцяти п’яти.
– Доброго дня, пане Штернбер! Я ваш лікуючий лікар Клара Федорович, – представилась вона.
– Карл у Клари вкрав корали… – пробурмотів Карл початок поширеної скороговірки і вони разом розсміялися. Це зразу внесло невимушену атмосферу до їхніх відносин.
– Давайте оглянемо вашу ногу,- наказовим тоном запропонувала лікарка.
Карл зняв черевик , шкарпетку та закатав штанину. Клара уважно оглянула.
– Нічого критичного. Кістки цілі, є порушення конгруентності суставних поверхонь кісток, інакше кажучи – вивих, але на тлі поранення ви відчуваєте значний біль. Вмощуйтесь зручніше та тримайтеся міцно за ліжко. Зараз стане легше, – сказала лікар.
Після того, як Карл виконав її вказівку, Клара взяла його стопу в обидві руки, знайшла потрібне місце та різко крутнула. Він відчув майже нестерпний біль, який швидко пройшов.
– От і все, тепер туго перебинтуємо ногу та треба полежати декілька днів у хірургічному відділенні під наглядом. – констатувала Клара.
– 2 –
Хоча у фон Штернбера була окрема палата (його статок це дозволяв), вночі в приміщенні було душно. Біль практично вщух. Карл вирішив прогулятися не дуже добре освітленими доріжками лікарні. Потім присів на лавочку та закурив папіроску. Невдовзі він побачив, як двое санітарів пронесли ноші із хірургічного відділеня в бік трупарні з чимось, накритим білим простирадлом, але не надав цьому значення.
Трохи згодом почувся несамовитий крик та стогін, що лунали десь з другого поверху хірургічного відділення. «Врешті решт я ж улікарні. Тут хворі. Можуть бути і тяжко. Їм буває дуже погано. То вони стогнуть й кричать», – подумав Карл.
Але десь ще через пігодини він побачив, як ті ж самі двоє санітарів знову пронесли ноші з хірургічного відділеня в бік трупарні з чимось, накритим білим простирадлом. Карл глянув на свій кишеньковий годинник. «В них що сьогодні – епідемія? За майже сорок хвилин друге тіло до трупарні», – хмикнув Карл та вирішив розшукати лікаря Федорович, яка цієї ночі була чергова.
Знайшовши Клару, він розповів усе, що побачив та почув.
– Ну, це ж лікарня, – відповіла Клара, – давайте сходимо на другий поверх до відділення та пошукаємо тяжкохворого, який міг стогнати та кричати.
– Може зробимо трохи інакше, спочатку сходимо до трупарні? – запронував Карл.
– Добре, – погодилась лікарка, – тільки візьму ліхтар. Але де ми візьмемо ключі від трупарні ? – затурбувалась Клара.
– За це не хвилюйтесь, якось відчинимо, – посміхнуся Карл. І вони разом вийшли з відділення.
Вже через декілька хвилин вони підійшли до трупарні. Карл щось дістав зі своєї тростини, поколупався у замку, двері відчинились і вони зайшли до затхлого приміщення трупарні. Тут було п’ять тіл.
Уважно оглянувши тіла, вони побачили, що два з них мають свіжі післяопераційні шви ззаду по боках на спині. Одна – жінка середніх років, а ось інший був дуже дивний. Чоловік років пятдесяти з довгим пасмом нестриженого сивого волосся, неголений, з брудними довгими нігтями. На грудях були дві свіжі рани в області серця. Але найпримітніше – в нього не було правої, до коліна, ноги із застарілим шрамом.
– Дуже схожий на жебрака або безхатька. А ось тепер можна піти і до хірургічного відділення – констатував Карл.
У відділенні на другому поверсі вони почули стогін, що йшов з однієї з палат. Там вони побачили чоловіка років сорока та огрядну, в роках, жінку, які стояли перед ліжком. У жінки в руках був шприц з якоюсь прозорою рідиною. Обидва були у білих халатах, що свідчило про їхню належність до медичного персоналу. Перед ними на ліжку лежала на боці жінка, яка трохи стогнала.
– Знайомтесь, пане фон Штернбер, це один з наших найдосвічених хірургів пан Мирослав Вайцеховський та медсестра пані Марія Ткачук, – промовила Клара,
– Це ж не ваше чергування. Що тут сталося? – запитала вона у пана Мирослава.
– Та нічого критичного. Просто жіночка після операції на нирці відчуває сильний біль, зараз пані Марія вколе знеболююче і все буде добре, – відповів Вайцеховський.
Карл з Кларою пішли з палати.
– Пані Федорович, – звернувся Карл до Клари, – вам не здається, що відбувається щось не дуже зрозуміле. Мій досвід військового розвідника підказує, що треба починати з тіла того безахтаченка, який лежить у трупарні без ноги. Тут, навпроти лікарні, у Фольксгардені, у теплі пори року ночами збираються жебраки та безхатченки. Думаю, що одноногий чоловік – примітна особа. Підемо, попитаємо?
– Згодна, тільки треба перевдягнутися, – відповіла Клара, – через десять хвилин зустрічаємось біля бокового входу до Фольксгардену, що навпроти лікарні.
Невдовзі вони вийшли з лікарні. Клара йшла трохи попереду, ззаду чимчикував Карл, оскільки на лівій нозі в нього був лікарняний тапочок. Клара вже зайшла до саду, як Карл побачив, як три тіні кинулися до неї. Він швидко перехопив тростину та підсік одного з них під коліно. Той впав. Карл розвернувся до інших нападників, але його допомога вже не була потрібна, обидва лежали та стогнали.
– Отакої, – промовив здивовано Карл, – це ж ви як?
– 3 –
– Та ніяк, – усміхнулася Клара, – це вони просто тікали від вас та спіткнулися.
Карл підійшов до безхатька, якого він підсік тростиною, вихопив із тростини щось на зразок шпаги та приставив тому до горла.
– Слухай мене уважно, мені потрібно дізнатися про одноногого безхатька, і, – він покрутив у вільній руці золоту крону, – ця монета стане твоя, а також по кроні отримає кожен, хто повідомить щось корисне про одноногого безхатька. Ми будемо сидіти тут і чекати.
Навіть у місячному сяйві були видно, як очі безхатька жадібно заблищали. Він підскочив і кудись побіг. Досить скоро він повернуся, з ним йшли ще двоє таких як він.
– Ось ці знають про одноногого, – сказав перший та простягнув руку за грішми.
– Зачекай, – відрізав Карл, – спочатку послухаємо, що вони розкажуть.
– Так, ми знаємого одноногого,- почали ті, – у попередню ніч ми бачили як він спав тут на лавочці, до нього підійшов якийсь пан та двоє санітарів з ношами. Пан вихопив ножа та двічі вдарив одноногого у груди, а санітари поклали того на ноші та кудись понесли.
– А добре разгледіли того пана? Зможете його впізнати?- спитав Карл.
– Так, – відповіли безхатьки, – ніч була така сама місячна, як зараз.
– Добре, – кивнув Карл, – тримайте, по кроні ви заробили. А можете заробити ще.
– Що треба від нас? – зраділи безхатченки.
– У вас є якісь документи, і ви зможете повторити те, що нам тут розповіли, у поліції?
Безхатьки гордовито надули щоки:

– Ми громадяни Австро-Угорщини і в нас є паспорти, – відповіли безхатьки й переглянулися один з одним, – а що стосується поліції, то завжди раді, щоб вони не ганяли нас з місць, де ми жебракуємо. Та й заробити можна…
– Ну то йдіть за нами, – відповів Карл, та вже до Клари додав: Повертаємось до лікарні й телефонуємо до поліції. Я зрозумів, що відбувається.
Клара дивилася на нього здивованими очима:

– То поясніть!
– Не на часі, – відповів Карл, – тільки згадайте, з якого боку шви у тих двох тіл у трупарні та у тієї жінки, яку нам показав лікар Войцеховський.
Невдовзі вони були на території лікарні, посадили безхатьків на лавочку та попросили почекати.
– Йдемо, Кларо, телефонуйте до поліції, скажете, що йдеться про два вбиства,- запронував Карл.
Невдовзі до кабінету пані Федорович зайшли троє поліціантів на чолі з офіцером, який представився старшим інспектором кримінальної поліції Паулем Мозером.
– Ось тепер ходімо до лікаря Войцеховського, – запропонував Карл.
Мирослав Войцеховський був у своєму кабінеті та аж підскочив з крісла, коли побачив таку представницьку делегацію.
– Я звинувачую вас, пане Войцеховський, у двох вбивствах, – різко почав Карл, – ваша помилка, яка, власне кажучи, й зародила в мене підозру, була в тому, що ви показали в палаті нам з пані Кларою жінку, у якої був шов знизу на спині з правого боку, а у двох тіл, що у трупарні, свіжі шви з лівих сторін.
– То й що, – знизав плечима лікар Войцеховський, – ті тіла не мають ніякого стосунку до цієї жінки, ми ж в лікарні, а тут час від часу помирають.
– Я так і думав, що ви це скажете, пане Войцеховський, – посміхнувся Карл, – запросіть, будь ласка, до нас тих двох санітарів, які цієї ночі виносили тіла з хірургічного відділення до трупарні, а вас, пане старший інспектор, прошу послати когось з ваших підлеглих у двір лікарні та привести до нас безхатьків, які сидять там на лавочці. Крім того, прошу вас, пане старший інспектор, з дозволу пана Войцеховського, оглянути його стіл та шафу.
Невдовзі Пауль Мозер у нижній шуфляді стола знайшов ніж. Прийшли санітари, які пітвердили, що виносили з хірургічного відділення до трупарні два тіла. Незабаром привели безхатченків, які у лікарі Вайцеховському впізнали пана, який бив ножем одноногого у Народному саді.

– 4 –
– Тепер все, думаю на ножі можна буде знайти сліди крові людини, – втомлено промовив Карл, – Войцеховський ваш, пане старший інспектор, от тільки не можу зрозуміти, пане Войцеховський, навіщо вам все це було потрібно.
– Я сильний, досвідчений хірург, але не визнаний, – оповів Войцеховський, – якось мені трапилася дуже хвора на нирки клієнтка, з медичної картки якої я дізнався, що родичів у неї немає. Вирішив замахнутися на Нобелівську премію в області медицини та пересадити нирку. Але для цього потрібна була людська нирка.
Найпростіше взяти нирку у безхатченка. Операція пройшла невдало, пацієнтка померла. А далі ви все знаєте.
– Накрутили ви, пане Войцеховський, – Пауль Мозер простягнув Войцеховському кайданки, – буцегарня плаче за вами.

Поліцейскі вивели Войцеховського.
Розпочинався ранок. Карл з Кларою шпацірували доріжками лікарні.
– Важке чергування в мене вийшло, – усміхнулася Клара. – А ви дуже кмітливий та спостережливий, пане Штернбер.
– Досвід військової розвідки, – пояснив Карл. – Узагалі в мене таке враження, що ми знайомі давно та попереду в нас ще не одна спільна справа. Давайте на ти, так легше спілкуватися.
– Згода, – розсміялася Клара.

Олег Канюченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *