Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ТЯЖКА АГОНІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ (частина 11)

Наступницею Козацької держави Богдана Хмельницького стала Гетьманщина. Вона мала статус автономії у складі Російської імперії, але мусила весь час боронити свої автономні права. Під владою Росії були також Слобідська Україна і Запоріжжя, яких Санкт-Петербург першими позбавив навіть залишків автономії й цілком долучив до своєї імперії. На Слобожанщині існувало п’ять козацьких полків і проживало понад 600 тисяч українців. Імператорським указом 1765 року козацькі полки перетворені на уланські  та гусарські, а козацькій старшині надані російські офіцерські чини й дворянські права. Запорозькі землі царизм роздавав своєму дворянству або заселяв колоністами сербами, болгарами, молдаванами, греками, німцями. А 1775 року остаточно ліквідував автономію Запоріжжя, як до того зробив із Слобожанщиною. Лихо впритул насунулося на Гетьманщину.

 

Спроба українців визволитися з-під царської влади

Після смерті Богдана Хмельницького його держава зазнала важких випробувань, які отримали назву Руїни. Ситуацію спробував стабілізувати гетьман Іван Мазепа, який почав правити 1687 року. Його влада розповсюджувалася лише на Лівобережну Україну, а Правобережжя залишалося під управлінням Речі Посполитої. За перші кільканадцять років свого правління Мазепа чимало зробив для наведення порядку на Гетьманщині. Зокрема, він законодавчо обмежив селянські повинності, проти зростання яких селяни повставали кілька разів.

А на Гетьманщині замість польських панів уже панували свої – спадкова козацька шляхта і православні монастирі, які примушували селян працювати на себе. Мазепа встановив, що панщина не повинна перевищувати два дні на тиждень. Гетьману довелося витримати важку боротьбу за булаву з конкурентами, які намагалися скинути його з посади. Як уроджений інтриган, він вміло сварив своїх противників і спирався на цілковиту підтримку царя Петра І, який вважав Мазепу своїм вірним другом. На вимогу царя гетьман відправляв козаків будувати фортеці та на війну з турками, а згодом і шведами – 1700 року Росія вступила у Північну війну за контроль над узбережжям Балтійського моря.

Мазепі вдалося розгромити польських союзників шведського короля  на Правобережжі й узяти під свій контроль Київське та Брацлавське воєводства, де від 1705 р. установлено українську адміністративну систему. Під владою гетьмана опинилася майже вся територія колишньої Козацької держави Богдана Хмельницького. Та на початку 1708 р. шведський король Карл ХІІ рушив на Московщину через українські землі. Мазепа звернувся до Петра із проханням надати допомогу військами, але той відмовив. Гетьман сприйняв таку відмову як грубе порушення Переяславської угоди й вирішив перейти на бік шведського короля. На його думку, українсько-шведський союз допоміг би йому звільнитися з-під царської влади, яка не виконала своєї функції захисту України. Тодішнє західне право дозволяло васалові відмовлятися служити сюзерену, який не виконав власного обов’язку захистити своїх підлеглих від ворогів.

Перехід гетьмана на бік Карла ХІІ для більшості українців був незрозумілим і підтримки з їхнього боку не зустрів. А цар по-звірячому помстився, знищивши гетьманську столицю Батурин разом із її населенням. Після поразки шведів під Полтавою у 1709 р. гетьман відправився у вимушену еміграцію, де невдовзі й помер. А його зовсім не підготовлений перехід на шведський бік не приніс Україні визволення від московської влади. Навпаки, царська адміністрація посилила наступ на автономні права, щоб їх зовсім ліквідувати й остаточно підкорити Україну. Петро І переніс гетьманську столицю до Глухова, аж під російський кордон. Його представник був призначений для контролю над діяльністю гетьмана, а полковників цар призначав уже особисто. Козаків кинули на важкі роботи з будівництва каналів та фортифікаційних споруд.

Малоросійська колегія проти України

На Гетьманщині гарнізонами стояли полки регулярної російської армії. Вони мали не лише суто військові функції, але фактично намагалися підміняти тут собою органи гетьманської влади. З України до імперської столиці надходила велика кількість скарг на старшинську сваволю й прохання «навести лад». 1722 року царський уряд створив у Глухові «Малоросійську колегію», до складу якої увійшли шість офіцерів російських полків і прокурор, а очолив цей орган бригадир (по-сучасному – бригадний генерал) Вельямінов. Як завжди, російська влада вдалася до чергової облуди, розповідаючи наївним українцям, що новий орган створено для «їхнього захисту». Мовляв, козача старшина незаконно закріпачує селян, суди продажні й судять лише за гроші, а державна скарбниця не отримує достатньо податків, бо старшина розкрадає ці гроші.

На жаль, егоїзм спадкової шляхти та козачої старшини й насправді виявився безмежним. Демократичні традиції Козачої держави були занехаяні цілком, повсюдно запанувала сваволя українського панства. Недарма українці здавна кажуть: «Не дай Боже з Івана пана!». Під час визвольної війни велика маса селянства покозачилася, з тих козаків дехто вибився нагору і отримав реальну владу. Владою ж дехто скористався не для розвитку України, а лише для  власного збагачення. Фактично безконтрольно ці люди закріпачували селян, захоплювали вільні землі й створювали великі маєтки. Опиняючись на суддівських посадах, виносили несправедливі вироки й перетворили суди на розсадник корупції. Невдоволення таким станом речей швидко поширювалося в українському суспільстві, чим і скористався цар. Малоросійська колегія отримала такі повноваження: 1) розглядати скарги місцевих козаків і селян на дії Генерального суду і старшини, приймаючи відповідні рішення; 2) контролювати фінанси; 3) перешкоджати гнобленню старшиною рядового козацтва і селянства. Але реальне життя завжди вносить корективи у будь-які гарні задуми.

Замість наведення ладу, Малоросійська колегія перетворилася на ще одну корумповану структуру, яка зводила нанівець залишки автономних прав, що ними могли користуватися українці. Чужі люди отримали можливість правити Україною, чим і скористалися для набивання власної калитки. Створили якусь попередницю нинішніх ДНР/ЛНР, встановивши повний контроль над Гетьманщиною. Нічим іншим заклики до «царя-батюшки прийти і врятувати від українських крадіїв і хабарників» завершитися й не могли. Натомість, на додаток до своїх, отримали прийшлих злодіїв, хабарників, до того ж, ще й катів…

Українці швидко розібралися у справжній меті цих «правозахисників», і невдоволення діями Малоросійської колегії зростало. Але Росія почала готуватися до нової війни з Османською імперією і 1727 року скасувала Малоросійську колегію – для захоплення нових земель потрібна була кров українських козаків. Натомість гетьманом було обрано Данила Апостола, який розробив кодекс з 28 статей для врегулювання стосунків між Гетьманщиною та Росією. Цей документ був чинним до скасування автономії Гетьманщини.

Ліквідація автономії Гетьманщини

Останнім гетьманом 1750 року було обрано Кирила Розумовського – молодшого брата фаворита імператриці Єлизавети. У віці 18 років прекрасно освічений в Європі Кирило став президентом Імператорської академії наук у Санкт-Петербурзі. Сучасним українцям важко уявити собі такого молодого академіка, адже нині Національну Академію наук України очолює Борис Патон, якому нинішнього року виповнюється сто років. Він є ровесником самої Академії наук України…

Та повернімось до Кирила Розумовського. Здебільшого перебував він у Санкт-Петербурзі, а Гетьманщиною правила старшина. Вона намагалася відновити ту адміністративну систему, яка існувала в Речі Посполитій, – усю владу сконцентрувати в руках шляхти. А царський уряд надавав старшині все нові привілеї, наближаючи її до російського дворянства – привілейованої верстви суспільства. За кінцеву мету царизм ставив повну ліквідацію автономії України – і при цьому спирався на українську шляхту.

Останнього удару Гетьманщині завдала імператриця Катерина ІІ, назавжди скасувавши 1764 року посаду гетьмана. До речі, останній гетьман брав активну участь у перевороті 1762 року, завдяки якому Катерина взяла всю владу в імперії. На знак подяки вона надала Кирилові Розумовському чин генерал-ад’ютанта й звання сенатора. А через два роки, позбавляючи гетьманського титулу, водночас зробила його генерал-фельдмаршалом. Здається, він був цим задоволений.

Дворянські титули згодом отримала й українська старшина, яка погодилася з повною інтеграцією Гетьманщини в Російську імперію. На момент скасування Гетьманщини в ній налічувалося зо три сотні представників давньої православної аристократії, і понад  дві тисячі – нової козацької шляхти. Це приблизно 0,2% всього населення Гетьманщини, та саме їх царська влада вважала своєю опорою в Україні. Задля відчутних привілеїв ця соціальна верства фактично пішла на змову з царизмом і обміняла на власне сите й розкішне життя українську державність, задля досягнення якої було пролито стільки людської крові.

Старшина отримувала привілеї, а становище козаків-хліборобів лише погіршувалося, їхній стан наблизився до стану селянського.  1781 року було скасовано українську адміністративну систему, натомість було створене Малоросійське генерал-губернаторство. Через два роки замість козачих полків сформували 10 кавалерійських полків регулярної армії. І 1783 року завершене закріпачення українського селянства, якому різко обмежили свободу пересування.

Царизм роздавав українські землі російським офіцерам і чиновникам, а ті завозили сюди кріпаків-росіян з півночі. Селилися тут й іноземні колоністи, переважно з Балкан. У містах торгівлю перебирали в свої руки купці з Росії, а також греки та євреї. Деякі євреї прийняли православ’я і навіть покозачилися. Роди вихрестів Марковичів, Крижанівських і Герциків зайняли помітне місце в козацькій адміністрації. А народ створив пісню «Вража баба, Катернино, що ти наробила…»

 До Європи малоросам – зась?

Ліквідація Гетьманщини віддалила українські землі від Європи. Навіть торгівля з європейськими країнами через штучні обмеження різко занепала. Її було перетворено на придаток російської торгівлі. Санкт-Петербург здійснював шалений наступ на все українське, намагаючись повністю інтегрувати Україну в свою імперію. Процес цей був дуже складним і наштовхувався на опір декого з українців. Для русифікації використовувалися різні інструменти, одним із найбільш ефективних виявилася православна церква. Ще 1686 року православну Київську митрополію було передано з відання Вселенського патріарха під юрисдикцію патріарха Московського. Після скасування Гетьманщини наприкінці XVIII ст. православну церкву в Україні перетворили на частину Російської православної церкви.

Українцям не вдалося утримати навіть залишків територіальної автономії – і в духовному житті вони опинилися під повним контролем чужого патріархату. Свідомий опір русифікації ставили лише окремі інтелектуали, насамперед козацькі літописці. І прості люди, зберігаючи рідну мову, народні звичаї й традиції, не давали чужинцям повністю перекроїти українське житті на свій лад. Хтось перетворювався на малоросів, а хтось намагався зберегти свою справжню сутність. Для українства наставали важкі часи.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *