Індивідуальність людини «пробуджується» на пенсії

«Дві палички здавна заміняють корейцям виделку і навіть ложку. Віртуозне володіння паличками з раннього дитинства формує здатність швидко маніпулювати ними»…

Так починається єдиний в Україні підручник з корейської мови, написаний українською. Простота викладення – те, чого так не вистачає більшості посібників з іноземних мов. Утім, авторка унікального підручника, чернівчанка Алла Агєєва переконана: щоби вивчити мову, найперше треба відчути думки і душу народу, що нею розмовляє.

«…Коли Корея ще не була єдиною державою, існував звичай збиратися всім разом і молитися за майбутній врожай. Ця турбота відобразилася у державному гімні республіки Корея: «Дай нам, Боже, гарну погоду на жнива, буде урожай, не страшні нам негаразди і буде жива країна». Серп – основний інструмент селянина. – так він виглядає у більшості корейців, бо вони правші. Звідси й починається корейський алфавіт…»

– Мій батько родом з Пхеньяна, мама – з Далекого Сходу. – розповідає Алла. – Там вони і познайомилися. Батько походив з сім’ї доволі багатого і освіченого фармацевта, людини, яку знали і поважали у місті. Тато переїхав з Кореї на початку минулого століття. Згодом, коли на Далекий Схід прийшла радянська влада, їх примусово вивезли до Узбекистану. Там народилися я та мій брат Трохим.

У дитинстві вдома розмовляли виключно корейською. Перші шкільні роки пам’ятаю погано, яскраві спогади з’являються від 5-го класу. Тоді батько віддав мене до російської школи. Він дуже хотів, щоби ми з братом отримали освіту і не працювали на полі, як більшість тамтешнього населення. Батько розумів, що без російської ми – ніхто у радянському суспільстві, не показував корейських книжок і суворо стежив за нашими успіхами у навчанні.

Для мене це було справжнім кошмаром, я майже нічого не розуміла у школі, особливо у перші роки. Російська мова дуже складна й незрозуміла для більшості іноземців, оскільки зовсім інша за своєю природою…

Після школи я вступила до Харківського бібліотечного інституту. Тут вийшла заміж. Згодом у Харківському медичному навчався уже й Трохим. Не замислюючись ми повторили долі предків: брат став імунологом і фармацевтом як дід, а я 29 років пропрацювала в училищі культури, як батько. Він був талановитим художником і сценаристом. Навіть малював портрети Сталіна, хоча в ті часи це було дозволено лише обраним.

Коли чоловікові на вибір запропонували місце режисера у кількох театрах України, ми довго роздумували: яке місто обрати? Тоді мій свекор порадив: «Їдьте до Чернівців!». Він колись проїжджав через Чернівці і йому сподобалися дахи будинків, які потопали в зелені і гостинні люди на вокзалі, тож вирішив, що це – найкраще місто. Як на мене, свекор не помилився. Коли до нас в гості приїхала моя мама, дуже раділа. Тутешній м’який клімат і ландшафти нагадували їй Далекий Схід, до суворого спекотного Узбекистану вона так і не звикла.

«За красою задуму і досконалістю втілення графіка приголосних може порівнюватися з картиною Ботічеллі «Народження Венери». Фантазія давніх людей створила богиню краси з піни морської; раціональний розум ученого вивів графіку мови як математичну формулу з практичного досвіду простої людини: писемність має бути доступною всім.»

– Серйозно вивчати корейську мову почала вже на пенсії. Взагалі людина як індивідуальність «пробуджується» лише на пенсії, раніше їй просто ніколи: бігаєш, думаєш, що їсти, де дитина ходить, що на роботі… Після виходу на пенсію допомагала чоловікові зі сценаріями вистав Народного театру і не думала про щось нове, аж раптом брат прислав мені поштою розробку графіки корейських літер…

На той час Трохим уже був ученим зі світовим іменем, власником єдиної в Узбекистані приватної клінічної лабораторії. Він розробив методику лікування цукрового діабету та алергії від бавовникового пилу, на яку страждають майже всі, хто працює на полях. У якийсь момент брат прийшов до Бога і почав вивчати корейську. Так народилася його розробка.

Спершу вона зовсім мене не зацікавила. Почала вивчати букви лише коли Трохим приїхав у гості. Брат залишив тільки 2 старі словники. Він допоміг мені збагнути: люди повинні знати рідну мову, інакше вони – тупі раби.

Спочатку було дуже складно. У корейській є звуки і букви, яких немає в російській, ієрогліфи запам’ятовувалися важко. А синтаксис – взагалі жах: у них зовсім інша побудова речень… І одного разу мені в голову прийшла думка: я вивчу усе це, коли напишу книжку для інших про те, як це можна запам’ятати і зрозуміти. Додаткові труднощі полягали в тому, що українську знала дуже погано, тож фактично довелося вивчати відразу дві мови. До речі, помітила, що українська і корейська вимови досить подібні – м’які і плавні…

За неповних 4 роки в мене зібралися кілограми зошитів. Працювала 12 годин на добу. Правил корейського правопису я не знала, тож сформулювала їх сама. Для мене це був нахабний вчинок, надто, зважаючи на природну скромність. 2001-го року 226 сторінок книги про граматику і побудову простих речень були готові.

На свій страх і ризик поїхала до Києва до професора Кім Сук Вона. У мене ще ніколи не було такої затятості! Той запросив мене на лекцію. З двох десятків студентів лише двоє більш-менш справлялися з завданнями, які для мене видавалися надто простими. І тут збагнула найголовніше: вони просто не мислять як корейці, для них це все абсолютно чуже, у них немає цього в крові. Вони нічого не знають про душу корейського народу, тому не вивчать цієї мови! Професор сказав, що мою книжку треба друкувати, бо вона не має аналогів в Україні.

Підручник побачив світ лише 2004-го. Його одразу ж «розмели» університети, в яких вивчають корейську. Іноді мене пізнають у книгарнях і просять примірник. Тоді я йду додому, беру свій власну книгу і несу людям. За моїм підручником вчаться вже онуки. Працюю над другою книгою, в якій будуть правила побудови складних речень та тексти про Корею і Україну…

«Чотирнадцята літера не схожа на жоден знак. Якщо придивитися, вона є перевернутим дзеркалом Венери. В наш час цим символом позначають осіб жіночої статі»

Невеличка струнка чорнява жінка з типово східною зовнішністю часто гуляє парком Шевченка. Їй подобаються лавочки у глибині парку, подалі від кафе і ресторанів. Алла частенько мовчить у компаніях і завжди їсть перед тим, як піти в гості. Впевнена, що жінка завжди має бездоганно виглядати. Не любить фотографуватися. Майже ніхто не знає, що її дівоче прізвище – Цой, а корейське ім’я, яким називали батьки, перекладається як Зірка або ж Молитва до Бога. Господь почув батьків і талант дівчинки засяяв як зірка – маленька, але тепла і яскрава.

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *