Найкращий сир Австрії зварив… буковинець

територія позитиву

До відкриття цієї рубрики редакцію спонукали суспільні настрої. Всі ми сьогодні знервовані й розгублені. Та якщо уважно подивитися довкола, можна знайти паростки нового, яке зігріє душу, порадує серце та позбавить депресії.

Найкращий сир Австрії зварив… буковинець

Юрій ВІЗНЮК із Шишківців, що на Кіцманщині, став переможцем Європейської кезіади 2001 року в Австрії. Тоді ця держава надала йому безпроцентний кредит. Тож нині Юрій варить сири для буковинців і відкриває нове спрямування в діяльності шишківчан. За радянських часів вони, як відомо, славилися овочівництвом, а тепер переорієнтовуються на тваринництво.

Отже, Юрій ВІЗНЮК –

Я – оптиміст. У моєму житті, зрештою, все було як у всіх: вирізняв мене хіба що оптимізм. Народився в сім’ї колгоспників, закінчив школу, Кіцманський сільськогосподарський технікум за фахом агронома, відслужив в армії й вступив на біологічний факультет ЧНУ на спеціальність «агрохімія та ґрунтознавство». Ще під час навчання поїхав на практику-роботу до Австрії, де пізніше пропрацював 15 років. Там пропонували мені залишитися дві найпрестижніші сільськогосподарські фірми. Та я повернувся додому, бо хочу розбудовувати рідну державу: вважав і вважаю, що Україні нині потрібні найперше професіонали. А ще хотів, аби мої діти – а у мене четверо дівчаток – росли в Україні.

 Якби знав дорогу, втік би з австрійської практики. І таке непереборне бажання у мене з’явилося за кілька тижнів до її закінчення. Чому? Бо так важко я до того ніколи не працював. І сил терпіти вже не було. А потрапив я до фермера, який вирощував овочі. Адже колись наш колгосп-мільйонер мав саме овочеву спеціалізацію і я гадав, що цим і займатимусь.

Працювали від зорі до зорі. Спали по 6 годин: повірите, в мене не було сил навіть помитися. За перший місяць я схуд на 21 кілограм. Але фермер не був експлуататором. Ми вставали разом, разом снідали та йшли у поле. Він працював не менше за мене а, може, й більше. Та він був до цього звичний….

 Тільки Бог мене зцілив – і після того я увірував у Нього. Було це так: восени ми почали зрізати «пекінку» (пекінську капусту – авт.). А вона зранку покрита льодом і чомусь таким гострим, як лезо. Від нього навіть рукавиці не рятували. Тож усі пальці були порізані. Після «пекінки» йшли копати буряк, де був глинистий грунт. І ця глина забивалася у порізи. Долоні загноїлися, піднялася температура, та від роботи ніхто не звільняв. Щоправда, мені привезли якісь мазі, пігулки, та нічого не допомагало. Саме тоді я й хотів утекти з практики – думав, вистрибну через вікно й побіжу світ за очі… Тоді фермер узяв мене вперше до церкви. Я зайшов у середину, глянув на ікони – і сльози потекли з моїх очей, як у малої дитини. Стою я серед храму, здоровий хлопака, і нічого не можу з собою вдіяти. Люди озираються… А я раптом відчув, ніби мене чимсь накрило… Не годен цього пояснити словами. Та й навіть зараз, коли пригадую той дивний стан, у мене мурашки по шкірі бігають. А через два дні після відвідин церкви руки мої цілком загоїлися.

 А після практики фермер подарував мені машину. Я першим у селі пригнав додому авто з-за кордону. Скажу чесно, про машину я мріяв – мабуть, як і кожний молодий хлопець. А ще той фермер вибачився, що так змушував мене працювати…

Антон Гакшпіль – найкраща людина серед тих, з ким мені довелося зустрічатися, і я вдячний долі за наше знайомство . Він президент сільськогосподарської палати Форанберга, землі на кшталт нашого Прикарпаття. Ця палата переймається усіма справами фермерів. Якщо в когось із них проблема, скажімо, хвороба ратиць у корів, він збирає фахівців, які вивчають питання і видають рекомендації. До слова, все це робиться для фермерів безкоштовно.

Саме Гакшпіль дуже багато робить для українців. Я познайомив його з професором-ґрунтознавцем з нашого біофаку Іваном Івановичем Назаренком, на жаль, нині покійним. Між ними виникла дружба і, зрозуміло, почалася співпраця двох професіоналів. Саме завдяки Гакшпілю, 130 наших студентів уже стажувалися в Австрії. І саме завдяки йому, я потрапив у Альпи-Вайсенбах до сировара Ігнаса Бера. Вайсенбах перекладається як «білий струмочок». І справді, вода там чиста, як сльоза – годі десь такої шукати.

 Висококласним сироваром мене зробив дідусь Ігнас Бер. Прадіди його теж варили в Альпах сир. Нині йому під 90, але виглядає він парубком і бігає горами так, що молодий не дожене. Ігнас передав мені всі свої секрети. На опанування їх у мене й пішло 15 років. Хоча перших п’ять я не мав права навіть дивитися у бік чанів: лише випускав корів пастися, а потім розвозив горами на конику коров’ячий гній та розкидував його – для удобрення.

 Наца (так скорочено-лагідно називали Ігнаса) усе робить за старовинним місячним календарем. У їхній сім’ї вже не перше століття він переходить від батька до сина. У господарстві я не бачив ані мила, ані миючих засобів. Виключно зола: нею мили і руки, і чани від молока… А ще Наца ніколи не приступав до роботи, поки не перехрестить молоко та не прочитає над ним молитву.

 Якщо молоко під твоїми простягнутими над ним руками поводиться спокійно, можеш варити сир. Такий тест я пройшов у Ігнаса через 5 років роботи, коли почав позирати убік чанів.

Він мене покликав і каже:

– Ану, спробуй молоко на смак. Яке воно, по-твоєму?

– Молоко як молоко, – відповідаю.

Тоді він покликав мене на пробу ще раз: – Ану, зараз скуштуй.

– Солонувате, – кажу.

– А чому, знаєш?

– Мабуть, паслися на тому схилі, – махнув рукою вбік.

– Правильно, – задоволено посміхнувся Ігнас. – Анну, простягни руки над молоком.

Я простяг, він уважно подивився і плеснув мене по спині:

– Будеш варити сир!

Я, звісно, нічого тоді не зрозумів, а він і не пояснював. Та відтоді я почав вставати на півгодини раніше, щоби зробити свою роботу до того, як Ігнас почне варити сир, і спостерігати за процесом.

Коли учергове до нього навідався один із синів, він закликав нас до чанів і наказав простягти руки над молоком синові. І я на власні очі побачив, що молоко під руками його сина захвилювалося і від центру до стінок пішли хвильки. Тепер Ігнас пояснив:

– Молоко – живий організм із багатьма живими бактеріями. Вони й реагують на біополе людини. Якщо поля несумісні – добрий сир не звариться.

Відтоді я почав варити сир разом з Нацою.

 2001 року сталася пам’ятна для мене подія, що змінила моє життя. Щороку в Австрії відбувається Європейська кезіада (від нім. Käse – сир) – це такий фестиваль-конкурс сироварів країни, де визначається десятка кращих. До слова, учасники не самі привозять найкращі зразки свого сиру на конкурс, а відповідна комісія приїжджає до сировара додому і в підвалі сама відбирає сир. Такі підвали, до речі, я бачив у старих австрійських будинках Чернівців: там завжди однакова температура +12(14).

Уже багато років поспіль Ігнас Бер завжди брав на конкурсі третє місце, але того 2001 року за третє місце його прізвище не назвали. Коли ж оголосили перше місце і сказали «Ігнас Бер», він у мене, як завше, з гумором перепитав: «Це не галюцинація? Мене назвали?»

Йому вручили медаль, конверт із чеком на 10 тис. шилінгів – і він почав розповідати про те, як вариться його сир, тобто про стадо у 50 корів, яке пасеться на альпійських лугах, розташованих на 1800 метрів над рівнем моря, про повну відсутність хімії в циклі та міцні дідівські традиції. І тут раптом він покликав мене і сказав, що нарешті він знайшов людину, якій зміг передати всі знання свого роду з сироваріння. І що ця людина – українець Юрій. І їй він передає медаль і грошову винагороду, бо сир-переможець був зварений 7 липня – у день народження Ігнаса. Цього дня сировар ніколи не працює. Тож найсмачніший австрійський сир зварив саме Юрій.

 Того ж року мені подарували чан для варіння сиру, а пізніше Антон Гакшпіль допоміг мені взяти безвідсотковий кредит. Австрійський банк запропонував мені кредит у півмільйона євро, та я побоявся брати таку суму, зупинився на ста тисячах. І правильно зробив. Бо з початком кризи повертати його стало дуже важко. Наразі завдяки австрійським коштам я облаштував сучасний сироварний цех і купив на околиці Шишківців закинутий консервний завод. Там зроблю доїльні зали – апаратуру вже купив на аукціоні в Австрії. Поруч розташоване пасовище: утримання тварин буде безприв’язне, як і скрізь у Європі. Поруч є вода, доволі великі озера. Найкращого місця для сироварного комплексу не знайти. Наца мене вчив: аби отримати добрий сир, треба звести до мінімуму віддаль між коровою та чаном із молоком. А ще маю мрію зробити так, як в ізраїльських кібуцах: там корови перед тим як потрапити на доїння, проходять… душ, який їх обмиває й знизу, й зверху, а потім сухе тепле повітря обсушує. І на дойку вони поступають чистесенькі та пахучі, як немовлята.

«Буковина-Форальберг». Так я назвав на честь австрійського побратима своє приватне сільськогосподарське підприємство. Бо саме сільськогосподарська палата Форальберга допомагає мені в усьому – консультує, підтримує…».

Через с/г підприємство я даватиму односельцям по 2 нетелі (молоді корови – авт.) безкоштовно, а вони здаватимуть мені молоко.

У планах – випуск питних йогуртів і навіть оздоровчі ванни з «мойке» – так австрійці називають рідину, яка залишається після сиру. Це не зовсім зеро, але річ дуже корисна. В Європі у SPA-салонах дуже цінуються такі оздоровчі ванни.

Повірте, все це в нас – у шишківчан – буде: я ж оптиміст і за жодних обставин не опускаю рук.

Один у полі не воїн: новостворений сільськогосподарський кооператив «Екоперспектива» відродить село. Щоби здійснити задумане, потрібні, найперше люди. Люди, які не тільки хочуть, а ще й уміють працювати. Щоби задіяти населення, ми створили у Шишківцях сільськогосподарський обслуговуючий кооператив. Маю дуже велику надію на молодь. Адже більше третини села вже побувало в Австрії – тож побачили, як там господарюють і що з того мають. Ми будемо збирати й заготовляти молоко, займатися його переробкою, зберіганням і збутом. Але це тільки початок. Далі повернемо собі колишню славу овочівників і займемося тваринництвом.

СОК «Екоперсектива» створений за допомоги ПроООНівської програми «Розвиток, орієнтований на громаду».

Щоправда, люди бояться податкового і державного тиску. Та, попри це, у них все ж таки з’явилася надія на те, що чесною працею можна заробити гроші.

Із розповідей Юрія Візнюка про тварин

«Протягом усього мого перебування в Австрійських Альпах лідером череди була корова на ім’я Тамара. Та настав день, коли було вирішено відправити її на м’ясо. Зістарілася. А в австрійців святкують не вихід на полонину, а повернення звідти. Череду прикрашають вінками, квітами, а дорогою вниз ще й пригощають цукерками та шоколадом.

Так от, перед тим, як почати спуск, Тамара, – а на неї вдягли найбільший дзвін, – збігла хутко на пагорб і застигла. Я підійшов до неї і побачив, що з очей у корови течуть сльози. Вона прощалася з горами і життям. Це було моє найсумніше повернення

з літування. Тамара відмовлялася від пригощань і приречено йшла донизу. Я не зміг довести її до кінця шляху і пішов геть…

Хочу, щоби таку коровку мали мої двійнята – Іринка та Христинка. Назву її обов’язково Тамарою…»

«Наца був великим противником безрогих корів. Адже, щоби роги не росли, телятам їх припалюють.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

 

Ши́шківці — село в Кіцманському районі Чернівецької області.

Уперше згадуються в грамоті молдавських господарів від 1739 року.

Культурним осередком села завжди була школа, яка з’явилася у Шишківцях 1854 року. Тут не тільки давали освіту, а й навчали дітей основам домашнього господарювання.

 

Вихідці з цього села:

Дерпак Юрій Юрійович (1968 р. н.) – медик, кандидат медичних наук.

Шупеня Микола Миколайович (1957 р. н.) – юрист, свого часу заступник Міністра юстиції.

Рихло Петро Васильович (1951 р. н.) – доктор філологічних наук, професор Чернівецького університету, відомий перекладач німецькомовних авторів.

Руснак Іван Степанович (професор) (1949 р. н.) – педагог, доктор педагогічних наук, професор ЧНУ.

Радомський Іван Степанович (1948 р. н.) – художник, член Національної спілки художників.

Липовик Василь Васильович (1944 р. н.) – фізик-математик, кандидат фізико-математичних наук, професор Криворізького технічного університету.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *