Люди – господарі території, на якій живуть

Коли вони це усвідомлять, їхнє життя кардинально зміниться. Однак переконати їх у цьому – одне з найважчих завдань керівника місцевого самоврядування, – вважає Григорій ТИМЧУК, голова Хотинської районної ради. – Так само, як і змусити посадовців відповідати за кожен свій крок. Хоча в цьому, на думку Тимчука, їм може допомогти народ, який повинен суворо питати з тих, кому довірив своє життя.

З основних засад роботи довгожителя на складній ниві виборних посад Григорія Макаровича Тимчука і розпочалася наша розмова. 11 років він керував Хотинською мерією і вже вдруге обирається головою Хотинської районної ради.
А народився у Шилівцях, 1978 року закінчив Львівську «Політехніку», здобув фах інженера. Викладав у технікумі. І ось уже понад 30 років служить людям рідної Хотинщини. Саме людям, а не собі… Тому й болить йому все, що не вдається, що не так. Але знає, як змінити на краще. Тож постійно рухається вперед. Інколи ж це буває ой як складно…

Будувати країну треба знизу

– Григорію Макаровичу, ви окреслили дві взаємопов’язані вимоги, без яких просто не може бути дієвого самоврядування – усвідомлення людей, що вони господарі території, на якій мешкають, і персональна відповідальність посадовців. А далі?
– У нашій державі одна з найбільших проблем — фінансові відносини між центром і регіонами. Вдамся до прикладу. Польська гміна – це така самоврядна територія, по-нашому, сільська рада, де мешкає, наприклад, 8 тисяч поляків, має бюджет близько 140 млн. грн. А Хотинський район із 68-тисячним населенням – тільки 79 млн. Ці цифри наводжу не для того, щоби показати, наскільки гірше ми живемо, а лише як приклад того, що все вирішується інакше, коли бюджет формується знизу догори. Переконаний, що будувати країну згори неможливо, це потрібно робити знизу і, бажано,зсередини.
Повернусь, до речі, до відповідальності владників. Згідно з законом, раз на рік сільські голови мають звітувати перед громадою. Так ось: там, де люди серйозно питають з того, кому довірили кермо, справи йдуть на краще.
Хочу похвалитися, що саме ми започаткували стосовно залучення громад до газифікації сіл. Скажімо, Клішківецька сільрада створила для цього 24 кооперативи і за 6 місяців вирішила проблему газифікації помешкань. А це, як не як, 90 км газопроводу.
Одне слово, завдання сьогодні – дати не рибку, а вудку. Так, після газифікації ми взялися за проблему енергозбереження. Іншими словами, щоби завдяки впровадженню енергозбережних технологій, зменшити навантаження на бюджет. І це нам вдається. Почали ж із себе, тобто з райради. Поставили котельню, яка удвічі зменшила фінансові витрати на опалення. Потім наші Крутеньки та Перебиківці виграли проект на півмільйона гривень в Українському фонді соціальних інвестицій і енергозбережні котельні будуть там працювати вже другий рік. У цих селах, до речі, дуже активні та енергійні громади з величезним потенціалом. А Перебиківці – загалом унікальне село. Воно у нас найбільш віддалене. Та це не завадило перебиківчанам провести 28 км газопроводу.

Сільрада без громади – мертвий орган

А все тому, що там дуже сильний актив села, очолюваний людиною, яка на своєму місці. Віктор Васильович Дронь зумів організувати людей на прокладання 18 км водогону для поливу овочів. З молодої плеяди – недобовоївський голова афганець Анатолій Васильович Мігалатюк . У Долинянах, скажімо, дуже активний голова – Валентина Григорівна Дудчак. Однією з перших у районі вона вирішила поставити енергозбережний котел у дитячій установі, зробила опалення до 100-річчя школи, відремонтувала будинок культури.
– А багато жінок очолюють у вас сільські громади?
– Восьмеро. Зарожанський голова Лідія Григорівна Тирон – у неї неспокійна вдача – обирається втретє. Бочківський голова Ніна Георгіївна Боднар – теж утретє. Зінаїда Михайлівна Жмуйда з Чепоносів – теж справжній ватажок, бо намагається вирішити всі проблеми, які виникають. Але це дуже важко, бо нинішнім сільським керівникам після реформування сільського господарства залишився складний спадок. Земельні майнові питання були вирішені без урахування інтересів їхніх власників. Замість колгоспів організувалися товариства з обмеженою відповідальністю. Але вони працюють неефективно. Натомість нашою гордістю стали фермерські господарства. Фермери-садоводи – такі як Микола Іванович Мусурівський, Олександр Іларіонович Бобик тощо – працюють за новітніми європейськими технологіями. З 1 га саду збирають майже 30 т яблук. А, як відомо, район між Прутом і Дністром є унікальним для садівництва. За свідченням японських учених, тут родять найсмачніші в світі яблука.
Почали відновлюватися і потужно розвиватися птахівництво і свинарство. І це завдяки двом підприємцям – Допіряку та Полуботку.

Благо чужими руками не створити

Одне слово, все залежить від людей. Бо не можна зробити благо для народу чужими руками. Ми вже відійшли від минулого і хочемо кращого майбутнього. Але ще, на жаль, не усвідомили, що це краще майбутнє маємо створювати власними руками, вже тут і зараз.
– І ви стверджуєте, що ніхто і ніщо вам не заважає?
– Як не гірко, але мушу визнати, що ми заручники тих політичних процесів, які відбуваються нагорі. Все розбивається об нестабільність, жорстку боротьбу за портфелі, яка переступає межі пристойності. Головне, що це дуже важко пояснити людям.
Загалом, партійні списки – крок назад. Та й населення до цього не готове. Політична культура низька. Коли ж говорити відверто, то серед партійців є чимало таких, які лише прикриваються партквитками, вирішуючи свої справи. Інколи доводиться очі опускати долу за дії окремих політиків. Важко й соромно. Та, попри це, переконаний, що, коли люди утверджуватимуть себе господарями власної території, то в нашій державі все буде гаразд.
Отож, рухаючись уперед, поставили перед собою завдання благоустрою населених пунктів. Захаращеність їхня сьогодні просто неймовірна. Мусимо щось робити, бо інакше задихнемося і загинемо під сміттям. Тому вирішуємо проблеми утилізації в одному населеному пункті, а потім це стане прикладом для інших.
– Ваш район славний сільським господарством. Але в самому Хотині, та й не тільки, була і промисловість…
– Бідою для хотиннчан є те, що не працює Зарожанський цукровий завод. Бо за цукристістю своєї продукції він посідав перше місце у світі!!. Та, на превеликий жаль, став жертвою приватизаційних махінацій.
Натомість нашою гордістю є фірма «Арго», де стоїть італійська лінія з виробництва кришок, які закручуються, і банок – 800 тисяч на добу. Подібного підприємства в Україні немає. Воно забезпечує кришкою Європу та Росію аж до Уралу.
– Григорію Макаровичу, коли б вам сказали: просіть у держави щось одне – і матимете це, яким було б ваше прохання?
– Ми ще дуже обмежені у можливостях. Щоби їх розширити, я не просив би коштів. Жодним чином. Нам потрібні механізми і повноваження, з допомогою яких ми самі заробили б. Адміністративно-територіальна реформа на часі.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *