Золоті оплески-2016: День шостий. Мистецтво без мовних бар’єрів

 

На екваторі «Золотих оплесків» чернівецького глядача порадувала вистава Театру ім. Міхая Емінеску з (так і хочеться додати – сусідніх) Ботошан за п’єсою відомого драматурга Альберта Р.Герні «Ти мій Бог» (в оригіналі «Сильвія»). Цей театр уже не вперше на нашому фестивалі, але цього разу театральна інтрига ще й у тому, що це – режисерська робота художнього керівника Чернівецького облмуздраму н.а. України Людмили Скрипки.  Оскільки електронного перекладача на озброєнні в нашому театрі немає, дивилися, що називається, наживо.

Найперше вразило просторове і кольорове вирішення сцени (художник-постановник – «прибуковинена», а тепер вже й «приботошанена» львів’янка Наталія Тарасенко). Білий колір умовних стін та меблів, навіть комп’ютера й одягу в гардеробній, більше підходив не для людської оселі, де живе сім’я, а для операційної – і вона-таки виникає в ході дійства. Боротьба кольорів відбувалася в ході вистави навіть не між білим і чорним – Добром і Злом, а між білим – Байдужістю, що обертається на Зло, і червоним – Любов’ю, Вірністю і… болем.

На початку дуже переймалася, чи зрозумію зміст, не володіючи румунською, але рухи, репліки, пересування сценою були настільки точно й детально вирішені режисером і зіграні акторами (абсолютно усіма!), що засвоєних за життя на Буковині слів та фраз румунською цілком вистачило для розуміння і дійства, і художньої тканини вистави.

Сюжет п’єси, значно адаптованої та переакцентованої Людмилою Скрипкою, ніби й простий: подружня пара з 22-ма роками стажу, Грег (Богдан Мункачу) і Кейт (Сильвія Рейляну), як то кажуть, «смертельно» занудилися одне з одним. Грег на прогулянці знаходить собаку, називає її Сильвією (Джина Петрашку-Замфіраче) і приводить додому. Це аж ніяк не надихає його строгу дружину, дослідницю англійської літератури й Шекспіра зокрема, Кейт, бо порушує не лише звичний розпорядок, але й просто створює безлад в оселі.

Весь час здавалося, що зводити виставу лише до ситуації із собакою, неправильно. Це було про всіх нас. Про те, чи вміємо ми любити, прощати, бути вірними, людяними, визнавати за кимсь право на вибір. Ситуації, що в них потрапляли герої, весь час ставили перед ними саме завдання вибору. З чимсь їм вдавалося справлятися, із чимсь ні. Але без найменшої «натяжки» режисер і актори прийшли до розуміння цих ніби й простих речей, до свідомого вибору на користь Любові. І все це робилося не в лоб, пафосними заявами, а усім процесом життя на сцені – тому й було зрозумілим навіть для тих, хто не володіє румунською. І ще одне зауваження. От я, наприклад, кілька разів писала про Людмилу Скрипку з різних приводів, але треба було подивитися таку її виставу, де слова нібито відійшли для мене на другий план, – аби зрозуміти Скрипку-режисера: як вона бачить сцену і чого хоче від акторів. Понад десять років у режисурі Людмила Іванівна зростала, вчилася, відточувала майстерність, аби тепер почути, що це на сьогодні – її найкраща вистава.

Я спробувала з інструментом глядацьких емоцій висловити те, про що говорили на обговоренні театральні профі – члени журі і актори Ботошанського театру. Висновок для нинішнього фестивалю може бути один: це серйозна заявка на номінації. І рішення журі вже не так довго чекати: часу лишилося менше половини.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *