25-річний студент-доброволець із Донецька: «Щойно ми знімемо блок-пости, як різні Гіві та Мотороли сядуть на джипи й поїдуть Україною грабувати…»

Із третьокурсником Макіївського інституту будівництва й архітектури Максимом ми зустрілися в редакції, куди він зайшов зі своєю дівчиною Анною перед від’їздом на фронт. Домовилися не називати прізвище, бо вся його сім’я залишилася в окупованому Донецьку і хлопець боїться за її безпеку.
28 квітня 2014 року Максим приїхав до Дніпра та записався добровольцем до батальйону «Дніпро-1». Далі був вишкіл, і вже 3 червня 2014 року хлопець прибув до АТО. Потім його частина виокремилася у спецпідрозділ.
А перед цим звичайний донецький хлопчина, закінчивши технікум, втупив на 3-ій курс Макіївського інституту – хотів бути архітектором. Та мрію перекреслила війна.
– Чому пішов добровольцем? – перепитує Макс. – Що спонукало до цього?
Замислившись буквально на долю секунди, відповідає:
– Першим рядком у низці причин стоїть подія, що назавжди врізалася мені у пам’ять. Одного дня у центрі Донецька зупинився автобус із українськими прапорами. Щойно з нього вийшли люди, як на них несподівано з-за спини напали та повалили на землю і дуже сильно побили. Так відлупцювали, що кожен з них лежав у калюжі крові. Я зрозумів, що це зло і що я не хочу в цьому брати участі.
По-друге, я народився в Україні, ніколи не жив і не хочу жити в Росії, тим паче в такій вигаданій штучній структурі як «ДНР». Я непогано знаю історію, тож бачу, що цей сценарій, який час від часу повторюється в різних місцях – від Придністров’я до Карабаху, – використовується постійно. Це також спонукало до спротиву. Тим паче, що батьківщину не вибирають. Вона дається тобі від народження. Навіть якщо твоя мати алкоголічка, вона все одно твоя мати… А наша ж Україна – загалом унікальна, ні за неї, ні за її народ соромитися не доводиться. Я не зрадив ні свою державу, ні своє місто. Мріяв, що дійдемо до Донецька, звільнимо його, – продовжує розповідь Максим. – Та, на жаль, поки що не склалося. Знаючи, що мені нікуди їхати у відпустку, Ігор, мій товариш по службі запросив мене до себе у Чернівці. Так я опинився у вашому надзвичайно чудовому місті. Та все хороше, на жаль, швидко закінчується…
Коли ти, шановний читачу, пробігаєш очима ці рядки, Максим уже на фронті. Він має кілька військових спеціальностей: командира-навідника МТ-12 (снайперської гвинтівки артилерії), гранатометника та кулеметника-навідника броньованої машини розвідки.
Казав, що коротко про війну не розповісти. Та все ж він спромігся зробити це досить влучно . Вмикаю диктофону: «Коли мене запитують, навіщо та за що воюєш, відповідаю коротко: «За цілісність України». І додаю: «Як тільки ми знімемо блок-пости, різні Гіві та Мотороли сядуть на джипи й поїдуть Україною робити все, що хочуть. І найперше – грабувати й ґвалтувати. Коли ж наберуться по самісіньку зав’язку, почнуть закручувати гайки, щоби зберегти своє місце біля корита. Тим паче, що Росія зачинила, як відомо, двері перед цими виродками, тож їм нічого не залишається, як чинити безчинства на чужій землі. Оскільки у них в руках зброя, вони відчувають себе владниками й господарями».
Утім, попри свій патріотизм, Максим свідомий того, що добровольці – найдешевша військова сила і що не все так добре у «данському королівстві», як хотілося б українським громадянам. На його думку, нам усім бракує європейського підходу. Цитую: «Ми, громадяни, повинні координувати дії влади».
Мудрий хлопець, і дуже хочеться, щоби з ним, дай Боже, нічого поганого на фронті не трапилося.
Завершити ж розповідь про нього хочу життєствердним позитивом.
Нагадаю, що до редакції, як уже говорилося, він прийшов з дівчиною Анною. Вона теж із Донецька. Вони навіть вчилися разом у Макіївці. Однак зустрілися не там. Анна зараз продовжує навчання у Харкові, а Максим воює. В один голос стверджують: «У нас фронтове кохання».
Ось їхні розповіді про те фронтове знайомство.
Оповідь Максима: «Ми щойно звільнили Артемівськ, вибивши з нього бандформування. З автоматом у руках я обходив кабінети адмінбудинку. В одному з них побачив дівчину-білявку, вона щось робила за комп’ютером. І я зрозумів, що мушу з нею познайомитися. Та не знав, як це зробити. Тому знову й знову заглядав до кімнати, аж поки – еврика! – не додумався…»
Розповідь Анни: «До кімнати, де я працювала, хтось прочинив двері. Це був високий, стрункий, з автоматом у руках військовий… Потім цей же симпатичний хлопчина заглянув ще раз. Аж раптом двері рішуче відкрилися і він зайшов із двома чашками кави та бананами. Посміхаючись, сказав: «Запрошую на каву». Потім ми пили каву на східцях та розмовляли, розмовляли, ніби давні знайомі, що давно не бачилися й дуже раді зустрічі…»

P.S. Спілкування з Максимом залишило по собі дивний і дуже приємний… післясмак: 25-річний хлопчина справляє незабутнє враження своєю добротою і світлістю. Люди зі зброєю найчастіше бувають зовсім інші…
За цю зустріч маю подякувати Ользі Скобєєвій-Бауер, представниці двох громадських організацій – «Еко-Культури» та Спілки жінок України (Чернівці). Саме вона запропонувала створити в газеті галерею словесних портретів людей, які відчувають особливу ауру сьогодення та відповідають своїми вчинками на її виклики.
Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *