У Тернополі на гендерному форумі для медіа західноукраїнських областей презентували Порадник з гендерної чутливості українських медіа і мапи гендерночутливих регіональних медіа України, нагороджували учасників/ць, переможців/иць другого Конкурсу журналістських матеріалів на гендерну тематику і спростовували міфи про фемінізм.
Упереджене ставлення до фемінізму – найбільшою мірою через непоінформованість про нього. Це підтвердилося на гендерному форумі для медіа за участі ЗМІ Тернопільської, Волинської, Рівненської, Хмельницької, Чернівецької, Івано-Франківської, Закарпатської та Львівської областей. Навіть деякі представниці преси взагалі сумнівалися в існуванні проблеми гендерної нерівності в Україні та вважали запровадження гендерних квот у політиці неприроднім. Щоправда, це більше відображало заангажовану позицію однієї локальної партії, аніж переконання, що базуються на глибокому знанні теми. Тож саме розширенню таких знань присвятили свої виступи-презентації дві докторки наук – Олена Стрельник (соціологічних) і Оксана Кісь (історичних), і одна громадська активістка, що очолює ГО «Студена», Анастасія Мельниченко.
Лекція Оксани Стрельник спростовувала міфи про «кризу сім’ї в Україні».
Адже яскраві заголовки на кшталт «Жінки обирають кар’єру, а не сім’ю», «Жінки не хочуть народжувати», «30 млн абортів за роки Незалежності», «Пізня вагітність – загроза генетичних відхилень у дитини» чи «Україна – перша в Європі за кількістю розлучень» не відображають об’єктивну реальність, а є маніпуляцією.
Наприклад, за реальними дослідженнями, за роки незалежності України цінність сім’ї жодним чином не змінилася, а серед ціннісної орієнтації молоді сімейне щастя з великим відривом від інших посідає перше місце.
Молоді дівчата і жінки віком до 35 років майже вдвічі більш орієнтовані на народжуваність, аніж чоловіки – тож звідки міф, що жінки не хочуть народжувати?
Також від 2001 року кількість абортів в Україні зменшилася більш ніж уп’ятеро. А порівнювати їх з кількістю абортів у Польщі (як це часто роблять) узагалі некоректно, оскільки там аборти заборонені законодавчо, і багато жінок, які їдуть робити їх в інші країни, до офіційної статистики не потрапляють. Окрім цього, рівень народжуваності в Польщі нижчий за середній рівень по Європі, тож це демонструє, що заборона абортів не може підняти народжуваність і вирішити демографічну ситуацію.
Жінки, які вирішили народжувати в більш пізньому віці, переважно народжують від партнерів-однолітків чи й старших за себе – тож загрози здоров’ю маляти можуть залежати від віку не лише матері, а й батька, або від поєднання вікових особливостей обох батьків.
Кількість розлучень на тисячу населення в Україні справді більша, ніж в Європі. Але ж у європейських країнах в середньому і реєструють шлюбів менше. Тому коректним є показник відношення кількості розлучень до кількості укладених шлюбів, і він в Україні не відрізняється від середньоєвропейського.
Фактами і науковими дослідженнями спростовуються хибні твердження, з яких потім маніпулятивно роблять хибні висновки – і про фемінізм, і про загальний стан України.
Зрештою, вся загальноприйнята, написана досьогодні історія людства – це історія імперій, воєн і завоювань, історія правителів, тобто – «чоловіча історія людства», вважає старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії Оксана Кісь.
Ні, звісно, про жінок писали – але в чому недоліки традиційних досліджень? Все, що було написане про жінок – писалося «через призму» чоловіків. По-перше, писали зазвичай про видатних жінок (княгинь, королев) – про одиниці, суспільну еліту, яка мала відмінний від загальної маси досвід. По-друге, писали про тих, хто зробив внесок у якісь «соціальні проекти» – і знов-таки, ці досягнення вимірюються «чоловічими» стандартами, нормами. По-третє, писали про історію жіночого руху, жіночих організацій, боротьби жінок за свої права – але насправді це також одиниці, дуже невелика частка суспільно свідомих жінок… Насправді ж, як писала дослідниця жіночої історії Герда Лернер: «Жінки завжди творили історію такою ж мірою, як і чоловіки, а не просто «робили свій внесок» у неї…» Тож коли говоримо про минуле, варто не лише «пишатися нашими видатними українками». Чи лише оплакувати жіночу долю. Чи романтизувати це минуле, оперувати міфами, які як правило мають дуже мало стосунку до реалій. Слід звертати увагу не лише на «видатних» жінок і робити їх «видимими» для суспільства. Бо, як твердить Оксана Кісь, хоч «у жінок не завжди був вибір, але велика їх частина ніколи не були слабкою статтю. Вони не могли собі цього дозволити».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
