Легко втратити державність
Упродовж століть українці були бездержавними. Сучасне покоління нерідко задає питання: чому сусідні народи створювали власні держави і зберігали їх, а наші предки раптом свою державу втратили. Адже колись мали могутню Київську Русь, проте вона розпалася на окремі князівства і згодом їх поглинули сусідні народи.
Власну державу створити непросто, необхідні величезні зусилля і простих людей, і еліти. Натомість втрачається державність напрочуд легко. Це відбувається найчастіше тоді, коли еліта зайнята лише власним збагаченням, а прості люди втрачають бажання гинути за чужі інтереси й пасивно спостерігають за ходом подій. Розглянемо, як українці спочатку створили сильне князівство, яке навіть набуло статус королівства, а згодом утратили все, що отримали у спадок від героїчних предків.
Як виникло Галицько-Волинське князівство
За часів Київської Русі великі князі київські своїм нащадкам виділяли землі, де ті правили, визнаючи верховну владу київського князя. Князівства ці були різними і за територією своєю, і за кількістю населення. Одні славилися своїми багатствами, інші не мали чогось принадного, слабшали і з часом поглиналися іншими князівствами. На майбутніх західноукраїнських землях виникло Теребовлянське князівство, першим князем якого від 1092 р. був Василько Ростиславович. Він протистояв спробам Польщі та Угорщини захопити князівство, вступив також у гострий конфлікт із їхнім союзником, великим князем Київським Святополком Ізяславовичем, через що був покараний осліпленням. Проте свої володіння зберегти спромігся.
Для захисту від численних ворогів Василько заселив південний схід князівства представниками тюркських племен – берендеями, торками, печенігами. Дотепер про них нагадують назви населених пунктів: Торське, Печеніжин тощо. Зі столиці князівства (нинішнього міста Теребовля Тернопільської області) тоді ще повноводною річкою Серет до Дністра пливли човни з купцями і товарами під озброєною охороною. Напроти впадіння Серету у Дністер розташовувалося літописне місто Василів – нині село Заставнівського району Чернівецької області. Життя тут кипіло: Дністер був головною транспортною артерією західноукраїнських земель. А торгувати наші предки мали чим. Особливу цінність мала сіль: її поклади біля міста Галича давали можливість вивозити цей дефіцитний у ті часи товар туди, де відчувалася нестача життєво необхідного продукту.
Поступово збагачувалося місто Галич, яке від 1124 р. стало столицею Галицького князівства, до складу якого невдовзі увійшло і князівство Теребовлянське. Його правитель Ярослав Осмомисл установив контроль над новим міжнародним торговим шляхом від Балтійського моря до Чорного. Коли половці перекрили постачання солі з Криму, Галич став головним її джерелом для великого регіону. А вже 1199 року Галицьке князівство об’єдналося з Володимир-Волинським під владою князя Романа Мстиславовича, який правив до 1205 р.
Розквіт Галицько-Волинського королівства – розквіт української держави
Волинський князь Роман за шість років свого правління об’єднаним князівством зробив його могутньою державою, розгромивши противників і призначивши до Києва залежного від себе князя-намісника. Вдалося йому приборкати й зажерливих бояр, які намагалися грати роль тодішніх олігархів, розтягаючи багатства держави по власних кишенях. Проте правління його завершилося трагічно: Роман загинув у сутичці з поляками, а його малолітні сини Данило і Василько ще не могли правити державою.
Бояри спробували захопити владу в князівстві у свої руки, намагаючись не допустити установлення там князівської династії. Вони навіть вигнали удову князя з малолітніми синами з Галича. Але Данило Романович підростав і розпочав боротьбу за повернення престолу. Це вдалося йому 1238 року, і наступні чверть століття його правління виявилися періодом розквіту держави. Під владою галицько-волинського князя опинилася фактично більша частина українських земель, тому його державу можна вважати українською.
Покінчивши з міжусобицями, Данило Галицький головну увагу звернув на економічний розвиток князівства. Він запрошував ремісників і торгівців з інших країн, які сприяли швидкому відродженню слави галицьких міст. А підтримка міст дозволяла князеві обмежувати свавілля бояр.
Утім, невдовзі проявилася й негативна сторона утворення великих іноземних громад у містах. Вони не підлягали галицькій владі, а користувалися значною автономією, що згодом мало для галичан дуже погані наслідки: мешканці міст не були зацікавлені у збереженні єдиної держави.
На початках же підтримка розвитку ремесла і торгівлі збагачувала галицькі міста. А ситуація навколо них складалася дуже непросто. Монгольська навала принесла чимало нещасть галичанам, хоча водночас різко ослабила Польщу й Угорщину, яким було вже не до захоплення українських земель. Данило Галицький готувався до рішучої боротьби з монголами, укладаючи союзи з учорашніми противниками – поляками, угорцями, литовцями. Він вступив у переговори з папою римським, щоби утворити могутню антимонгольську коаліцію. 1253 р. понтифік прислав Данилові королівську корону, визнавши його європейським монархом. Але умовою коаліції глава католицької церкви вважав укладення унії з православними, що спричиняло спротив з їхнього боку.
Данилові вдалося розширити свої володіння, домогтися значного покращення економічного становища Галицько-Волинської держави, зміцнити її міжнародний авторитет. Але антимонгольську коаліцію він створити не спромігся. Монгольська агентура підбурювала православних галичан проти зближення з католиками, спровокувала заворушення серед тюрків, що проживали у прикордонних землях. А потім велика монгольська армія під проводом Бурундая спустошила Галичину і Волинь. Від сильного потрясіння Данило Романович помер. Від цього моменту почався занепад Галицько-Волинського королівства.
Втрата державності
Династія Романовичів на галицькому престолі поступово вгасала. Вона не залишила нащадків чоловічої статі і 1325 року престол було передано племіннику останнього Романовича, сину його сестри Марії й мазовецького князя з польської династії П’ястів. Болеславу Тройденовичу. Щоби заспокоїти народ, він прийняв православ’я і почав правити під іменем Юрія ІІ.
За його правління галицькі міста почали отримувати Магдебурзьке право, король оточив себе іноземними радниками. Боярство виявилося вкрай невдоволеним такою політикою, воно ще й підозрювало, що Юрій таємно сповідував католицизм. Бояри вступили у змову й 1340 року отруїли останнього галицько-волинського короля.
Держава занурилася в анархію. Цим скористався польський король Казимир ІІІ Великий, близький родич покійного Юрія-Болеслава Тройденовича. Розпочалася запекла боротьба за галицько-волинські землі між Польщею, Угорщиною та Литвою. А ставити опір не хотіли ні бояри, які продавалися загарбникам, ні простолюд, стомлений повним безладом.
Чому українці втратили власну державу? Більшість істориків традиційно звинувачують у цьому зовнішній фактор – іноземних загарбників. Але молоді вітчизняні історики звертають головну увагу на внутрішні чинники: егоїзм боярства – тодішньої олігархії – і опір православного духовенства спробам спільних дій з католиками для протистояння монгольській навалі. Звісно, було й чимало інших чинників, які різко ослабили державу, але відсутність патріотично налаштованої еліти насамперед веде до втрати завоювань попередніх поколінь. З цієї історії нам необхідно робити серйозні висновки.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
