Росіяни намагалися нас розстріляти – Наталія про дорогу з Харкова до Чернівців

Харків одним з перших відчув рашистську лють. Ракетні обстріли міста почались фактично одразу, людям не треба було дивитись новини, щоби дізнатись, що почалась повномасштабна війна: вони її бачили, чули і відчували на собі. Хтось одразу ж виїхав із міста. Хтось не міг – це було надто небезпечно. А хтось і досі там.

Харків’янка Наталія до останнього не вірила в можливість війни. Всі розмови про початок вторгнення вважала плітками. До війни жили звичайним життям.

«Що мені треба для щастя? Робота, дім, родина, відпочинок. Мені 45 років. Проживала сама. Чоловіка не маю, а донька вже має своє доросле життям».

Ранок 24 лютого, мав початися в Наталії, як зазвичай. Підйом о 5:00, сніданок та робота. Проте жінка ще не встигла встати з ліжка, як почула дзвінок у двері.

«Це була моя донька. Ми з нею жили в одному будинку, але на різних поверхах. Вона була перелякана: «Мамо, ми збираємо речі, війна почалася». Я не могла в це повірити. Перша реакція – шок. Навіть ніколи думки не допускала, що війна може початися. Не вірила до останнього. Вже коли на свої очі побачила з вікна та почула вибухи, навіть тоді здалося, що дивлюся фільм, але дуже реалістичний».

Жінка спробувала заспокоїти доньку та почала вмовляти трішки зачекати й не панікувати.

«Я намагалася себе опанувати. Вважала, що це швидко закінчиться. Щоби відволіктися від думок, почала прибирати в квартирі. Адже на роботу йти не треба, можна було і похазяйнувати. Моє прибирання супроводжувалося різними звуками, переважно вибухами. Я не хотіла думати про погане. Десь між 7-ою та 8-ою ранку до мене знову забігла донька. Сказала, що вже 3 години як по всьому Харкову оголошена повітряна тривога і тому треба терміново йти в укриття. В той час сирен ще не було, тож я не зовсім вірила у правдивість цих новин. Донька за мене дуже хвилювалася, тому я її послухала. Ми разом взяли необхідні речі, продукти та спустилися у підвал».

Наталія пригадує, що перші дні ще можна було виходити на вулицю чи до магазину. Однак коли на фоні повної тиші прилетіло буквально за 10 метрів від їхнього будинку, тоді стало страшно виходити навіть у під’їзд. Наталя з донькою змушені були жити в підвалі, додому ходили тільки за продуктами та водою.

«Я розуміла, що так жити вічно не можна. Через тиждень війни доньці зателефонував її близьких друг. Він запросив нас переїхати в містечко, яке теж обстрілювалося, але не так активно, як Харків. Ми погодилися, за що я потім дуже пожалкувала».

Наступні два тижні жили у знайомих в Харківській області. Там було відносно безпечно. Проте одного разу це місто дуже сильно обстріляли.

«На ранок зникли світло й газ та зайшли російські війська. У нас здали нерви і ми прийняли рішення терміново переїхати на захід України. Залишалось одне питання: як?

Разом з донькою почали шукати таку можливість. Обдзвонювали друзів, знайомих. Один мій друг напередодні війни переїхав саме з Харкова до Чернівців. Він повідомив, що там є  волонтерський центр, де нас зустрінуть, розселять, при потребі одягнуть.

Знайомі доньки мали машину, вони теж погодилися виїжджати. І це було на краще, адже разом безпечніше. Проте фортуна повернулася не в наш бік. Уже наступного дня, коли ми зібралися в дорогу, прочитали в Фейсбуці, що окупанти поставили свої блокпости. Нам було дуже страшно, та ми вирішили все ж таки їхати».

Дві родини тричі намагалась виїхати та кожного разу росіяни повертали їх назад. По місту були розташовані кілька ворожих блокпостів, перевірку на них повинні проходити всі жителі. Окупанти перевіряли автівки, багаж, документи і навіть телефони.

«40 автівок стояли на трасі. Нічого не пояснюючи, нікого не хотіли пропускати. Люди з маленькими дітками йшли на переговори, та їм відповіли: «Нам все одно, діти у вас, чи ні, ви нікуди не поїдете». Ми розуміли, що завтра буде ще більше машин, тому, щоби не втрачати чергу вирішили спати на трасі. Наступного дня, коли ми прокинулися, то побачили, що людей починають пропускати. На передостанньому блокпості ми простояли 5 годин, щоби в результаті почути: «Ми вас нікуди не пропускаємо». Я почала кричати, у мене стався нервовий зрив. Їжі майже не лишилося, всю ніч були в машині.

Вранці я звернулася до солдатів, кажучи їм, що вони порушують мої права. Вони розсміялися. І ось в цей момент я почула, як трішки вище голови щось пролетіло. Люди позаду мене почали кричати. Друг доньки схопив мене та посадив у машину. Він розвернув транспорт та рушив у невідомому мені напрямку, – згадувала жінка. – Я не усвідомила, що трапилося. Ніби перебувала в якомусь іншому вимірі. І в мене всю дорогу  текли сльози – зупинити їх не могла. А коли прийшла до тями, донька розповіла, що росіяни через мою істерику намагалися нас розстріляти. У мене тоді пішли мурашки по тілу. Бути вбитою цими виродками. Чому? Скажіть? Що я їм зробила? Вони були здатні всіх розстріляти, навіть жінку з дитиною. Ось так вони людей «рятують»?», – риторичне запитання зависло в повітрі.

Вирішили їхати селами. Пощастило, окупанти не знали цієї дороги. Уже під’їжджаючи до українського блокпосту Наталія відчула полегшення.

«Коли побачила український прапор, усвідомила, як нам пощастило – ми вижили. На українському блокпості ми пройшли паспортний контроль та дочекались «провідника», який допоміг виїхати з області безпечно, бо дороги заміновані. Далі ми поїхали до Львова, де попрощалися з близькими друзями, які за дорогу стали нам рідними, і з донькою поїхали до Чернівців.»

На момент розмови Наталія з донькою жили в притулку для переселенців у Чернівцях, та  все ще здригалися, коли чули сирени чи інші гучні звуки.

Від такого оговтаєшся не одразу…

Марія Боднарашек, студентка відділення журналістики філологічного факультету ЧНУ

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.