Не надто розпещені дитячим театром (бачили переважно постановки нашого облмуздраму і нашого ж лялькового театру), не особливо й орієнтуємося в сучасних тенденціях. Тому – суто суб’єктивні враження.

Насправді як для аматорів – дуже непогано. Дорослі керівники добре попрацювали, а діти дуже старалися. Зрештою, саме вони й здобули гран-прі обласного огляду-конкурсу «Буковинська театральна весна», отримавши визнання найкращого серед аматорських колективів.  Дуже строкаті і розмаїті костюми, багато музики, танців, використання технічних елементів у сценографії, інтерактив (одного разу герої зі сцени залучили зал до руханки, а іншого – запропонували плескати, коли на екрані з’являлися зображення позитивних мультяшних героїв, і опускати великий палець донизу, коли там показували негативних героїв) – усе було наче й за правилами. Але чомусь… нуднувато. Мій син зауважив, що «коли стоїш на сцені – це все так весело видається, а коли дивишся з залу – розумієш, як воно насправді».

Чому ж так? Та мабуть тому, що події, які доволі динамічно змінювалися на сцені, якось мали були пов’язані між собою. «А як же ж Нестайко?» – спитаєте ви. А от чи погодився б Нестайко з такою інтерпретацією його творів – ніхто не дізнається. Звісно, від нього там дещо залишилося: імена деяких героїв, назви деяких казкових місцевостей, сонячні зайці, які наприкінці все ж з’являються, коли вже ніхто й не очікував… Але загалом – це точно не Нестайко. Я-то читала його ще в своєму дитинстві, яке закінчилося, а Всеволод Зіновійович продовжував і продовжував писати. А мій син перечитав більше казок цього письменника – написаних уже після закінчення мого далекого дитинства. І більшість героїв і подій так і не ідентифікував. А події на сцені, попри їх начебто поєднання спільними героями і автором, залишилися низкою окремих – непоганих! – концертних номерів.

І тут не в дитячій пам’яті річ. Важко насправді уявити, щоби герої Нестайка співали в своїх пісеньках «на мене всі забили». Чи наполегливо обзивалися «дурепами» (навіть негативні герої в нього були вишуканішими у висловлюваннях). Чи ВодяниК називався ВодяниЙ. І вже геть незрозуміло, навіщо класного моторошного українського літературного героя Пана Морока перейменували на банального Бабая… Хоча коли «професор Небувальського університету» Королева Глупої Ночі виступала в ролі телеведучої і розповідала про «щастя в депресії», це було дотепно – цілком у стилі сучасного «Радіо «Скорбота».

Словом, діти отримали нагоду виступити на (відносно) великій сцені – і це добре. Тепер важливо, аби вони разом зі своїми керівниками творчо розвивалися і зростали. І таки перечитали «Сонячних зайчиків» Всеволода Нестайка в оригіналі.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Про Нестайка… без Нестайка. Золоті оплески: день передостанній, дитяча частина спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відразу до п’єси. Звідки в репертуарі цей прохідний, банальний, з усіх світових сюжетів насмиканий твір? Здалося, автор – такий собі невизнаний абсурдист, але згодом виявилось, все добре, він просто графоман.

Якщо коротко, це історія про дві сімейні пари (старшу та молодшу), які промишляють дрібним шахрайством та вдаваною проституцією. Можливо, за задумом герої мали б бути подібними до шайки графа Каліостро, але, на жаль, ніхто з них не він (та не вона).

Тому доводиться довго слухати нудні діалоги та спостерігати за поганими спробами акторів продемонструвати грайливість, пристрасть, обурення та сімейну драму.

Проте, в п’єсі багато гумору, порнографічного за змістом та формою, виконаного в різних площинах – вище, нижче поясу, тобто, на будь-який смак та вподобання.

Здається, то мало б бути однаково болісно: акторам – грати, а глядачеві – дивитися. Та ж ні, згадування в тексті «міської та обласної рад» і жарти про ціни на газ прикрасять будь-яке бездарне дійство, отже певна частина залу реагувала досить жваво, а дехто ще й дітей з собою узяв, Боже, який жах.

Заради об’єктивності, слід відзначити, що на сцені все ж був один професійно працюючий актор, який зіграв роль Аттіліо (народний артист України Ярослав Мука). Але одна людина тут, звичайно, безсила, втім, щодо цієї вистави безсиле, в принципі, усе.

Ближче до фіналу, коли здається, що гірше вже не буде, виявляється – буде. Наша комедія раптом набуває трагікомічного пафосу та драматичної напруги фільму «Непристойна пропозиція». В хід йдуть сплюндрована невинність, заплямована гідність та інша, незрозуміло звідки витягнута, нісенітниця.

Мабуть, в цей момент автори вирішили, що тепер вже можна все, тому без жодних вагань використовують чужу музику (не вказану в жодному описі вистави) та чужі художні прийоми. Тільки «моральные ценности не продаются, их можно разрушить, купить их нельзя» (с). Ось так і манеру Захарова не можна просто так узяти і натягнути на себе, нічого доброго не вийде, окрім сорому.

Отже, «невыразимая печаль открыла два огромных глаза», а закрити так і не змогла. Найсумніше, що це ж і не театр зовсім, імітація, підміна, такий собі новий вид мистецтва, з яким не потрібно мати нічого спільного.

У чернівецький вечірній туман я вийшла з відчуттям безвиході. Ніби це дійсно усе, на що ми заслуговуємо. Оце, ще три-чотири сумнівні антрепризи на рік, і щоквартально – вистава «Чорного Квадрату» в якості безумовного щеплення від гарного смаку.

І краще не знати, що десь в Україні грають чудові вистави, від яких неможливо відірватися ані розумом, ані серцем, і талановиті люди працюють із актуальним сучасним репертуаром. Не знати, щоб не розуміти, в якій глибокій культурній ізоляції ми тут перебуваємо.

На цій не надто оптимістичній ноті чотирнадцятий фестиваль «Золоті оплески Буковини» для мене завершений. Але, щоб було не так сумно, наостанок ще швиденько історію розповім. Майже веселу, про цифри.

Коли я вчилася в університеті, студентів старших курсів щороку відправляли на всеукраїнські олімпіади. Так, двічі наприкінці квітня, я опинялась у чарівному залитому сакурою Ужгороді. І ось, повертаюсь я з олімпіади на кафедру. Не подумайте, раптом, добре, не з першим, другим або третім, але з цілим тринадцятим місцем. Мій науковий керівник подивився на мене скептично, підняв мефістофельську брову та сказав: «Знаєте, Настю, тринадцять, це, абсолютно точно, краще, ніж чотирнадцять, а деколи – навіть краще, ніж дванадцять». І, як завжди, виявився абсолютно правий.

Анастасія БЕРІДЗЕ.

Фото Ольги ДОГОТАР

Запис Про імітацію і підміну театру. Золоті оплески: день шостий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Так було зі мною навіть не стільки на самій виставі Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша «Зірка кохання», скільки після неї… Режисер-постановник вистави, заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк ставив її за відомою  п’єсою Олександра Галіна «Сірена і Вікторія» як бенефіс для цьогорічного ювілею народної артистки України Олени Галл-Савальської. Матеріал не надто глибокий у філософському розумінні, але він зіграв роль своєрідної канви, по якій можна вишивати хоч простою ниткою, хоч золотою, хоч бісером, а хоч лелітками…

Не гадатиму, чи навмисне Олена Ігорівна згадує в ході вистави подробиці свого чернівецького дитинства, щоби зробити приємне нашому глядачеві. Мабуть, і в самої актриси щось зрушило в душі…  Але так вже вийшло, що маленьку дівчинку поруч з гарною актрисою з таким незвичним подвійним прізвищем колись я бачила… І вже студенткою слухала (бо ж вистава музична) «Наталку-Полтавку» із заслуженою артисткою України Валентиною Гаврилівною Галл-Савальською в заголовній ролі. Навіть пам’ятаю, що сиділа тоді в лівій стороні партеру, десь у 10-11 ряду, купивши за 30 копійок вхідний квиток і ледь угледівши вільне місце: частіше доводилося стояти…

А ще запам’яталася та вистава тим, що Миколу грав сам Дмитро Гнатюк, тоді вже відомий співак – і вже не чернівецький, не пам’ятаю вже, з якої нагоди він виступав того вечора у Чернівцях…

І от через півстоліття на чернівецькій сцені «Зірка кохання» і Олена Галл-Савальська в головній ролі. У Херсоні її називають Королевою сцени. Вона зриває овації, щойно глядачі чують її ім’я. Сильна, вольова, характерна і самодостатня народна артистка України Олена Галл-Савальська вже 42 роки працює в театрі.

Її творчий доробок нараховує чимало ролей, яких навіть сама артистка не рахує. І уявіть собі, що свого часу мама акторки, заслужена актриса України Валентина Галл-Савальська, відмовляла доньку від театру – добре, що не послухалася.

Не порівнюватиму Олену з матір’ю, бо вони геть різні. Коли Валентина Гаврилівна проживала своє активне акторське життя – а тривало воно не лише у Чернівцях і Херсоні, а ще й у тодішньому Ленінграді, Києві, радянські актриси були зовсім іншими… І це не погано, й не добре, це просто так було… А чим схожі перелічувати  – якось банально. За подіями п’єса не надто складна – зустріч двох жіночих доль (у ролі Вікторії – Євгенія Кірсанова) конфлікту характерів не містить, швидше взаємодоповнення і взаємовплив. І хоча «Зірка кохання» в назві нібито має означати, що кохання, як зірка, освітлює будь-яке життя, тільки ми не завжди це бачимо й розуміємо в житті власному, – та справжньою зіркою цієї вистави виявляється саме героїня Галл-Савальської, Сірена. І варто віддати належне, вона обертає навколо себе й злагоджений акторський ансамбль.

Більше того, вона виривається в цьому, так би мовити, на оперативний простір. Тільки не треба це трактувати як «тягне на себе ковдру», бо швидше навпаки – дає кожному можливість розкритися… І музика вистави в цьому теж допомагає. Найскладніше самій Олені Ігорівні грати співачку: саме тому, що має дуже незвичний для наших країв голос. А в перших сценах намагалася ніби приховати його за хрипкістю курильниці… Коли ж вона береться співати «по-справжньому» – виринають у пам’яті відомі джазові співачки, такі, як Елла Фітцджеральд, наприклад.

З персонажів другого плану запам’ятався бармен (Сергій Мевша), із власним життям і власною філософією, а не просто тло для героїнь. Чесно кажучи, Костянтин  (заслужений артист України Руслан Вишнивецький) аж ніяк не вражає, щось у ньому штучне, вигадане (починаючи з перуки). І до останнього не зрозуміло, для чого…

Історія Вікторії, молодшої подруги власниці ресторану – якій заманулося вчитися англійської – по-своєму цікава.  Вікторія – людина дуже відповідальна й щиро засмучується, що її учениця не робить успіхів у науці. Може, навпаки, Сірена навчає Вікторію більш складної науки – життя. А далі Сірена співає англійською джазову мелодію, і розуміємо, що маємо справу не лише з актрисою-виконавицею, але й з актрисою – героїнею вистави…

А коли вже на фінальних поклонах актриса зізналася «Ніколи не думала, що коли буду на пенсії, гратиму на цій сцені», мене вже зовсім пройняло… І з особливим сентиментом почула, що мати актриси ще жива…

Фото Миколи Гавки

Нехай не дивуються мої друзі, що пишу й про себе: якщо глядач не проживає сценічне життя разом з акторами, він даремно прийшов на виставу. Але усе написане – може, й не вся, але чиста правда.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Життя стороннім не буває. Золоті оплески: день четвертий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Оперета «Гуцулка Ксеня» написана українським композитором, диригентом, педагогом  і музично-громадським діячем Ярославом Барничем  (1896-1967) як своєрідний перифраз до його ж ліричного танго «Гуцулка Ксеня». Зауважу, що пісня ця в роки моєї юності була настільки популярна, що містилася в репертуарі усіх можливих оркестрів, виконувалася у студентських концертах, і оголошували її як… народну. І не дивно, бо поетичний і музичний ряд пісні не ламав навіть ритм «запозиченого в буржуазного Заходу» танго, який сприймався як особливість виконання…

Про те, що в «Гуцулки Ксені» аж два автори – справжній і нав’язаний пропагандою – дізналася вже студенткою і, звісно ж, від Анатолія Миколайовича Добрянського. Думаю, зайво розповідати тут, хто він.

Так от, пісню цю Я.Барнич присвятив своїй учениці, красуні Ксені. Чи був у порівняно молодого в ті роки станіславівського професора музики до дівчини особливий сентимент, важко сказати, бо старший був за неї майже на 20 років. Але  ще й оперету на власне лібрето 1938 року написав.

Чому в радянській музичній критиці авторами музики й слів «Гуцулки Ксені» значилися Р.Савицький з І.Недільським, зрозуміло: 1944 року Я.Барнич емігрував до Канади, пізніше опинився у США, де й помер 1967 року. Ксеня Клиновська, за слідами в Інтернеті, так само потрапила до еміграції і померла в Чикаго…

Тож поява цієї постановки в репертуарі Івано-франківського театру не тільки виправдана, але й обов’язкова, приблизно як для Чернівців твори Ольги Кобилянської в репертуарі нашого театру.

Фестивальний вечір з «Гуцулкою Ксенею» видався святковим. Попри розтиражованість твору Я.Барнича через нещодавній художній фільм, зал нашого театру був ущент заповнений, з приставними стільцями включно.

Ростислав Держипільський, Олексій Гнатковський, диригент Богдан Ткачук, художник Олеся Головач, три вокальні педагоги і хореограф…Гарні голоси співочих персонажів,  молоді обличчя хору-балету, злагодженість масових номерів… усе це працює на користь виставі.

У постановки народного артиста України Ростислава Держипільського на афіші значиться «мюзикл». До нас цей жанр прийшов усе з тієї ж Америки – країни-мрії, пізнати яку можна тільки поживши там звичайним життям – навіть не просто побувавши в гостях. А у цій виставі ми й опинилися в гостях – за сюжетом, тим паче за жанром. Для мюзиклу – біднувато. І нещадне напускання диму разом з розкиданням леліток персонажем Гнатковського розкошів не додає.  Недаремно ж Філіпп Кіркоров ледь виплутався з боргів, коли ставив «Чикаго». Може, за якийсь час вишкіл команди Держипільського й сягне рівня мюзиклу, але, поки  видно, як тяжко нести їм героя чи героїню на плечах, доти це не мюзикл.

І ще мені хотілося б, щоби виконавиця ролі Ксені, Валерія Мочарська, і далі брала уроки вокалу: з такими даними просто образливо пропадати зі звуком, коли в першому ряду чути вже тільки від другого рядочка пісні. Колектив же молодий і все у них витанцюється. Якщо постараються.

«Гуцулка Ксеня» – теж про вибір у коханні. Тут вже дилема, порівняно з «Жіночою логікою» першого дня фестивалю, формулюється «їхати – не їхати». Так само актуально, як і вісім десятиріч тому. Хіба мало ми знаємо «свідомих українок», які вже «там»?

І повірте, судити тут несправедливо. Для театру ж важливо, щоби вибір героїв не був «для сюжету», а був правдивою грою в запропонованих обставинах.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Історія кохання в ритмі Танго. Золоті оплески: день третій спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що поробиш, коли цілий рік очікувана подія почалася відвертою нудьгою? Розумію, що будь-яка вистава не може подобатися усім. Але ж фестиваль. Конкурс, змагання…

Хоча й дивилася «Скапена» утретє і, звісно, отримала й нові враження, почну, мабуть, від враження зовнішнього. Художник-постановник Наталія Руденко-Краєвська, чиї роботи гарно приживаються в репертуарі чернівецького театру, знову скористалася білою головною нотою – яку розписала яскраво й водночас вишукано, традиційно й новаторськи. Сценографія так само сучасно-модульна. Простір сцени вибагливо розсікається нібито звичайними піддонами, що надає широкі можливості і для миттєвої зміни декорацій, і для акторської гри. Додамо ще зображувальні й звукові можливості сучасної техніки, так само використані зі смаком, з вигадкою – тут відчувається робота режисера – і з гумором.
На афішу завбачливо винесене слово «фарс»: від чогось воно звільняє, до чогось по-новому зобов’язує.  Режисер відразу відсилає нас до старовинного театру ляльок, які «оживають» від поруху накидки Скапена. Складається враження, що саме ця накидка – якийсь чарівний двигун вистави. І акторам, зайнятим у ній, це, вочевидь, до душі: вони просто купаються у дійстві – у його високодинамічній легкості. Хоча якою ціною дається ця легкість, видно у фіналі, коли трупа знімає перуки на останніх поклонах…

Хоча одразу скажу про те, що «муляло»  від першого перегляду. Це завелика кількість децибел у крику персонажів. Так, обрана ось така манера гри, вона підтримується пластикою кожного персонажа, але здається, що було б навіть цікавіше, коли б актори-ляльки все-таки не кричали, а … грали крик. Тим паче, що в декого з акторів фрази вимовлялися на загальному тлі просто невиразно, доводилося здогадуватися за змістом сцени…

Постановка осучаснена: доволі «продовгувата» мольєрівська п’єса вклалася у 2 з половиною години з одним антрактом.
Найголовніше, на чому хочеться наголосити – саме на смаку, із яким закручена ця нелегка-легка вистава. Навіть деякі відверті жести, «нижчі за плінтус», не педалюються і не стають головним засобом для збурення сміху.
Класика, ніколи не втомлююся повторюватися, на те й класика, що дозволяє говорити про сучасне «відкритим текстом», не вдаючись до викривальної риторики і проголошення гасел. Принаймні, режисер-постановник Дмитро Гусаков знайшов у ній широке поле для своєї креативності.
І, нарешті, Дмитро Леончик. Він уже у «Дванадцятій ночі» спромігся бути центром вистави, а тут, як кажуть, сам Мольєр звелів! І в них вийшло – у Мольєра і в двох Дмитрів – Гусакова й Леончика.
А ще (даруйте, без звань, бо маю більший пієтет, ніж до звань, до самих акторів) у Андрія Циганка і В’ячеслава Стаханова, у Миколи Гоменюка, Сніжани Винарчук, Марини Тимку, Ксенії Король, Назара Кавулича і Григорія Руденка-Краєвського. У всієї скапенівської команди.
І в нас із вами, дорогі чернівецькі глядачі, вийшло – насолодитися цікавою виставою.
А «Золоті оплески Буковини» лунатимуть ще 10 днів.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Маєте проблеми? Кличте Скапена. «Золоті оплески»: день другий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Привабило перш за все ім’я автора п’єси, нашого земляка – а чернівчан колишніх не буває! – Анатолія Крима. Особисто я йшла на виставу ще й за українською мовою, адже саме Черкащина й Полтавщина – колиска літературної мови українців. Режисер-постановник, заслужена артистка України  Людмила Колосович сама здійснила переклад. Переклад грамотний, цілком адекватний, за винятком… імен персонажів. Чи то на Черкащині користуються нині саме російськими варіантами імен, чи то перекладачка не наважилася аж настільки «українізувати» Крима…

Далі пішло важче. Історія удови, яка зважилася «пошукати щастя» спершу у ворожки, пробачте, в екстрасенса, а далі на цвинтарі – маючи на увазі можливе знайомство з удівцем, – теж не шокує, адже кожна людина, в будь-якому віці, має права на свій пошук щастя.

І щастя прийшло, навіть у двох примірниках. І таке буває. І розповідати про все це учасники вистави намагалися смішно. Та оглядалася на обличчя своїх знайомих і бачила на них вираз нудьги… Це почуття мої друзі та колеги так і винесли з залу, обговорювали вже на вулиці – на канапу ж цього року не запрошують. І першу половину неділі телефон у мене не замовкав: розчарованих таки було… Навіть прозора алюзія з фільмом «Красунечка» з Річардом Гіром і Джулією Робертс, висловлена сукнею в горошок, ситуацію не рятує. Ну не зрозуміло мені, чого ці чоловіки ламають списа за цю героїню… Навпаки, саме отут стало смішно. Не комедійно.

Мені заперечать, що зал сміявся… А я згадую вже давнє інтерв’ю з багаторічною членкинею журі «Золотих оплесків», театрознавицею – яка знає про український і світовий театр усе! – Галиною Канарською. Вона сказала тоді ключову для мене фразу: «На жаль, не тільки театр виховує глядача, але й глядач виховує театр…»,  маючи на увазі, що в гонитві за успіхом театр доволі часто дозволяє собі й сірість, приправлену відвертою брутальністю…

От і складалося враження, що акторам і самим нудно показувати оце все… Відпочити від щодення глядачеві, може, й вдалося. Але насолодитися мистецтвом комедії – аж ніяк. Одна з моїх подруг сформулювала це таким чином: «Театр уже зовсім інший!».

І завершальні оплески стоячи цього разу говорять лише про ввічливість чернівецького глядача і бажання подякувати за приїзд, за виступ.

«Золоті оплески Буковини» лунатимуть ще 11 днів.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач газети «Версії»

Запис Не все смішне є комедією. «Золоті оплески»: день перший спершу з'явиться на Медіа-Версії.