Тема фестивалю цього року була особливою — 50 років компанії Apple. Її історія розпочалася у 1976 році, коли Стів Джобс, Стів Возняк і Рональд Вейн заснували компанію для продажу створених ними комп’ютерів Apple I. Від невеликого гаражного проєкту до однієї з найвпливовіших технологічних компаній світу — ця історія стала символом інновацій, сміливості мислення і віри в ідею.

Саме ця ідея — почати з малого, але мислити масштабно — стала наскрізною для робіт учасників фестивалю. Учні не просто відтворювали відомі факти чи образи, а переосмислювали спадщину Apple через сучасні цифрові інструменти: створювали анімації, 2D- та 3D-графіку, інтерактивні проєкти, комп’ютерні програми та навіть власні інтерпретації історії розвитку технологій.

Як і на етапі відкриття, про який ми вже писали, фестиваль залишився простором творчості та експерименту. Але тепер — це ще й простір результату. За кожною роботою — десятки годин пошуку, навчання, випробувань і вдосконалення. І це відчувається: рівень виконання, продуманість ідей, технічна якість і художнє бачення свідчать про серйозну підготовку та справжню зацікавленість учнів.

Особливо вражає те, що для багатьох учасників це вже не просто навчальні роботи, а перші кроки у професійному світі. Програмування, дизайн, анімація, робота з цифровим контентом — це ті навички, які сьогодні формують майбутнє. І фестиваль дає можливість не лише їх продемонструвати, а й усвідомити власний потенціал.

Обласний фестиваль комп’ютерних програм вкотре довів: сучасні учні — це покоління, яке не просто користується технологіями, а творить їхній зміст. І, можливо, серед сьогоднішніх учасників — ті, хто завтра створюватиме нові «Apple» у світі цифрових інновацій.

Публікуємо абсолютних переможців Фестивалю:

У номінації «Комп’ютерна 2D графіка, графічний редактор Paint, формат А5»:

молодша вікова категорія:

за І місце – Олександру СЛАСТЕНКО, ученицю 3 класу опорного закладу «Романковецький ліцей імені академіка Костянтина Федоровича Поповича» Сокирянської територіальної громади Дністровського району (керівник – Юрій КУВІЛА);

середня вікова категорія, дизайн і композиція:

за І місце – Ульяну ПОПОВИЧ, ученицю 6 класу Банилівського опорного ліцею імені Івана Діяконюка Банилівської територіальної громади Вижницького району (керівник – Олександра ВОЛОШИН);

середня вікова категорія, креатив:

за І місце:

– Софію БОРИСЕВИЧ, ученицю 6 класу Новодністровського опорного закладу загальної середньої освіти «Новодністровська гімназія» Новодністровської територіальної громади Дністровського району (керівник – Вікторія БОНДАРЧУК);

– Іванну ПОПОВИЧ, ученицю 5 класу Вашковецького ліцею Вашковецької територіальної громади Дністровського району (керівник –    Анатолій БАНДАЛАК);

середня вікова категорія, портрет:

за І місце – Анну ПОПОВИЧ, ученицю 6 класу опорного закладу «Вашківецький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів» Вашківецької територіальної громади Вижницького району (керівник –   Наталія ГИРШВЕЛЬД);

старша вікова категорія, портрет:

за І місце:

– Надію ЛІЩУК, вихованку гуртка «Сучасна інформатика» Чернівецького центру юних техніків імені Леоніда Костянтиновича Каденюка Чернівецької територіальної громади Чернівецького району (керівник –                               Катерина БРОЗИНСЬКА);

старша вікова категорія, естетика:

за І місце: – Єлизавету ШЕРЕПЕРУ, ученицю 8 класу Чернівецького багатопрофільного ліцею № 11 «Престиж» Чернівецької міської ради Чернівецької територіальної громади Чернівецького району (керівник –       Тетяна СПОРИНІНА);

– Оксану ПАЛІЙ, ученицю 9 класу Банилівського опорного ліцею імені Івана Діяконюка Банилівської територіальної громади Вижницького району (керівник – Олександра ВОЛОШИН);

1.2. У номінації «Комп’ютерна 3D графіка (тінкеркад)»: 

середня вікова категорія:

за ІІ місце – Артема ЧЕРВАТЮКА, учня 7 класу Новодністровського опорного закладу загальної середньої освіти «Новодністровська гімназія» Новодністровської територіальної громади Дністровського району (керівник – Зоя МУЛЯР).

старша вікова категорія:

за І місце – Дениса ГРАБА, учня 9 класу Вижницького опорного ліцею імені Юрія Федьковича Вижницької територіальної громади Вижницького району (керівник – Артур ДУДЯК);

1.3. У номінації «Комп’ютерна 3D графіка (блендер)»:

середня вікова категорія:

за І місце – Тимофія ПІНЬКОВСЬКОГО, учня 7 класу Новопільського ліцею Новопільської сільської ради Криворізький район Дніпропетровської області (керівник – Галина ШАЛІНА);

старша вікова категорія:

за І місце – Олександра КОРЖА, учня 8 класу Шипинецького ліцею Кіцманської територіальної громади Чернівецького району (керівник –                                Інна ГРЕКУЛ);

1.4. У номінації «Комп’ютерна графіка – інфографіка Canva»:

молодша вікова категорія:

за І місце – Еліну КУДРИНЕЦЬКУ, ученицю 4 класу Вашковецького ліцею Вашковецької територіальної громади Дністровського району (керівник – Анатолій БАНДАЛАК);

середня вікова категорія:

за І місце – Даніїла КУЦМЕДОВА, учня 7 класу опорного закладу «Сторожинецький ліцей» Сторожинецької територіальної громади Чернівецького району (керівник – Михайло СУМАРЮК);

старша вікова категорія:

за І місце:

– Яна АНДРЮК, ученицю 8 класу Новодністровського закладу загальної середньої освіти ІІ-ІІІ ступенів Новодністровської територіальної громади Дністровського району (керівник – Юлія ФРИЦАК);

У номінації «Буклет»:

молодша вікова категорія:

за І місце:

– Максима ШВЕЦЯ, учня 2 опорного закладу «Романковецький ліцей імені академіка Костянтина Федоровича Поповича» Сокирянської територіальної громади Дністровського району (керівник – Діана ШВЕЦЬ).

середня вікова категорія:

за І місце:

– Ярему КОВАЛЮКА, вихованця гуртка комунального закладу «Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді», ученицю 7 класу Чернівецького багатопрофільного ліцею № 11 «Престиж», Чернівецької територіальної громади Чернівецького району (керівник –       Тетяна СПОРИНІНА);

старша вікова категорія:

за І місце:

– Вадима КАЛУЦЬКОГО, вихованця гуртка «Основи комп’ютерної графіки» Чернівецького центру юних техніків імені Леоніда Каденюка, учня 11 класу Чернівецький ліцей № 19 імені Ольги Кобилянської Чернівецької міської ради Чернівецького району (керівник – Катерина БРОЗИНСЬКА);

– Злату ТОЧЕНЮК, ученицю 10 класу Вижницького опорного ліцею імені Юрія Федьковича Вижницької територіальної громади Вижницького району (керівник – Артур ДУДЯК);

– Єгора МЕЛЬНИЧУКА, вихованця гуртка «Сучасна інформатика» Чернівецького центру юних техніків імені Леоніда Каденюка, учня 10 класу Чернівецький ліцей № 19 імені Ольги Кобилянської Чернівецької міської ради Чернівецького району (керівник – Катерина БРОЗИНСЬКА);

Трансляцію  про обласний фестиваль комп’ютерних програм учнівської молодіпро та результати конкурсу дивіться за посиланням   – Відкритий обласний фестиваль комп’ютерних програм серед учнівської молоді 2026

©Тетяна Спориніна,
фото автора, Світлани Мурзенко і з архіву ОЦНТТУМ

Запис Від ідеї — до результату: підсумки фестивалю комп’ютерних програм спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“Сьогодні ми не просто відкриваємо двері нашого центру, ми відчиняємо цілий світ можливостей, де кожен з вас може стати винахідником, конструктором, програмістом, інженером, дизайнером, режисером, оператором, журналістом. Рік обіцяє бути цікавим і наповненим відкриттями”, – до гостей ОЦНТТУМ з привітанням звернулася Ірина Чернега, заступник директора з навчально-виховної роботи Чернівецького ОЦНТТУМ.

Чернівецький  ОУНТТУМ – унікальний центрі, де фантазія та інновації зустрічаються, щоб творити майбутнє! Вас чекають нові проєкти! Центр пропонує  безліч можливостей, щоб спробувати себе в різних технічних напрямках.

Організатори запропонували учасникам гурків і гостям, школярам, їх батькам ознайомитись коротенько з усіма гуртками і пройти справжній квест, а тих хто першим справиться з усіма завданнями, чекали подарунки.

Ми бажаємо вам захопливого навчального року, наповненого відкриттями, експериментами і досягненнями. Пам’ятайте – немає нічого неможливого, коли ви йдете до своєї мрії з наполегливістю! Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями! 

Більше фото з заходу за посиланням – «На крилах технічних мрій стартуємо до відкриттів» – стартував новий навчальний рік у Чернівецькому ОЦНТТУМ

Вл. інфор.

Запис У Чернівецькому ОЦНТТУМ стартував новий навчальний рік: «На крилах технічних мрій стартуємо до відкриттів!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Реформування ЗСУ не тільки стало одним з найбільших здобутків нинішньої влади, а й фактично врятувало Україну як державу

Багатьом відома ситуація: автомобіль, який роками стояв у гаражі без діла, різко знадобився родині. Та виявилося, що акумулятор розряджений, колеса спущені, кузов прогнив, гальма не працюють. Тобто про те, що транспортний засіб перебуває не в робочому стані, дізнаєшся саме тоді, коли він так потрібен.

Приблизно те саме відбулося з українською армією. Про повний безлад, який було спровоковано роками попередньої бездіяльності, пересічні громадяни навіть не здогадалися би. Але прийшла біда. І всі ми зрозуміли: давати відсіч окупанту фактично немає чим. І це розуміння коштувало нам Криму та частини Донбасу.

Тож не дивно, що нова влада на чолі з Петром Порошенком зробила реформування армії своїм пріоритетним завданням. Адже йшлося не про імідж чи забезпечення військових, а про фактичне існування нашої країни. Починати довелося з нуля. Бо занепад виявився глибоким: до цього військо не просто не реформували, а, здається, системно знищували. Ситуація ускладнювалася тим, що будувати нову армію довелося одночасно з проведенням бойових операцій. Втім Україна з цим завданням впоралася.

Початок реформ

Саме необхідність робити все швидко та одночасно призвела до того, що частина змін відбулася вже с початком війни. Паралельно з цим влада працювала над розробкою комплексної реформи з залученням провідних світових спеціалістів та врахуванням досвіду сусідів. Зокрема, увага була приділена вивченню військової організації в Польщі – тамтешня армія вважається чи не наймобільнішою у світі.

Офіційний старт реформі було дано в червні 2016 року, коли Президент України Петро Порошенко підписав Стратегічний оборонний бюлетень, в якому закладалися напрямки реформування українських збройних сил за стандартами НАТО. Це, до речі, принципова відмінність від всіх попередніх спроб щось змінити в український армії. «Ми нарешті відходимо від радянської системи побудови армії і нарешті будуємо справжні, ефективні Збройні сили», – наголосив Петро Порошенко.

Цей історичний документ визначив шляхи досягнення цілей оборонної реформи, зокрема, щодо збільшення спроможностей сил оборони, активну участь у реалізації Спільної безпекової і оборонної політики ЄС та активне співробітництво з НАТО з досягненням критеріїв, необхідних для набуття повноправного членства в Організації Північноатлантичного договору.

Ключові зміни

Новий підхід до процесівгарантування національної безпеки й обороноздатності країни передбачає системні зміни по багатьох питаннях. Якщо сформулювати їх у кількох реченнях, то йдеться про: потужна армія чисельністю до 250 тисяч осіб з відповідним бюджетним фінансуванням, високими статками службовців, якісним забезпеченням та відповідністю за стандартами до армій НАТО.

Тож найбільш помітні зміни стосуються наступного. По-перше, збільшується матеріальне забезпечення. Згідно з реформою, щорічне бюджетне фінансування сектору безпеки і оборони має становити не менше 5% від валового внутрішнього продукту. Причому частина зазначених коштів спрямовується на підвищення престижу військових професій. Збільшується грошове утримання військовослужбовців шляхом підвищення посадових окладів та окладів за військовим званням. Паралельно відбувається централізація закупівель, яка найбільш яскраво продемонстрована суспільству (через численні телевізійні сюжети) на прикладі реформи харчового забезпечення ЗСУ, яке, до речі, збереглося та не змінювалося протягом майже 60 років.

По-друге, змінюється сама система мобілізаційної підготовки та мобілізації. Тепер вона враховує особливості збройної агресії в сучасних умовах. Військова освіта оптимізується з урахуванням кращих практик країн-членів НАТО. До того ж переглядаються кваліфікаційні вимоги до кадрів – аж до висунення пріоритетом не тільки професійних, а й особистих якостей людини.

По-третє, Україна відновлює програми розробки перспективних зразків озброєння та військової техніки. Нові зразки впроваджуються в повсякденну службу одночасно з оптимізацією всіх систем та норм забезпечення військових.

По-четверте, змінюється і функціональна структура Збройних Сил: враховуються швидкість реагування на загрози та готовність до виконання завдань. Дублюючі та зайві структури скорочуються. Планується повна реорганізація Генштабу, об’єднаного оперативного штабу, всіх видів Збройних сил, оперативних командувань.

По-п’яте, особлива увага надається відновленню військової інфраструктури, включно з переглядом розташування місць постійної дислокації з’єднань та частин ЗСУ. Цікаво, що саме сьогодні триває реалізація найбільш масштабного проекту будівництва гуртожитків для військовослужбовців-контрактників за всю історію ЗСУ. І це лише частина потужної програми забезпечення військових власним житлом.

Статки та побут військових

Чи не головними вигодонабувачами реформування стають військові. По-перше, суттєво зростають заробітні плати в цій галузі. Як відомо, станом на сьогодні саму лише надбавку за участь в АТО було збільшено з 7500 грн. до 10 000 грн. на першій лінії та з 3500 грн. до 4500 грн. – на другій. Тож наразі захист своєї держави стає престижним не лише на словах. Це реально високооплачувана робота. І це при тому, що урядом біло затверджено нові підходи до нарахування грошового забезпечення військовослужбовців. Тобто статки наших воїнів зростатимуть і надалі.

До того ж служити стало, якщо так можна сказати, комфортніше. Почнемо з військової форми. Це лише зовнішньо здається, що реформування призвело виключно до заміни «дубків» на «пікселі» (камуфляжний малюнок). Адже насправді змінилося фактично все: від взуття до касок та шоломів. Сьогодні і по літній, і по зимовій формі військових вітчизняна армія все блискавичніше наближається до стандартів НАТО. І що не менш важливо – виробників обирають на тендері, що унеможливлює будь-які спекуляції та корупційні дії.

До речі, так само викорінюється корупція в сфері харчування військовослужбовців. Більшість читачів певно дивилися численні телевізійні сюжети про те, як солдатам у їдальнях не тільки дають обирати з кількох страв, а кожна з цих страв настільки смачна на вигляд, що хочеться приготувати її вдома. Зо дві сотні армійських столових вже переведено на нову систему, яка передбачає широкий раціон, включно з ананасами та іншими делікатесами. Не обділені увагою й хлопці на передовій. Для них було розроблено нові сухпайки. Процеси вдосконалення продовжуються. Тож ті часи, коли захисники на фронті харчувалися виключно за рахунок волонтерів відходять у небуття. До речі про передову. Задля комфорту бійців туди поставлені нові мийні комплекси, що також позитивно відображується на побуті тих, хто несе службу в найнебезпечніших місцях.

Повертаючись у «тил», слід зазначити, що наразі будується понад 90 житлових комплексів, квартири в котрих отримають контрактники. Особлива увага приділяється гуртожиткам для військових. Цей проект контролюється особисто Президентом України. Навесні цього року, вітаючи українців у Миколаєві з нагоди 100-річчя створення морської піхоти, він заявив: «В 21 області виростуть 184 нові, комфортабельні приміщення, які матимуть мало що спільного з казармами радянського зразка. У них розмістяться 23 тисячі військовослужбовців. Це – наймасштабніший будівельний проект у ЗСУ. Третина помешкань вже будується».

Оновлення озброєння

Зростає якість забезпечення армії озброєнням та військовою технікою. До ЗСУ поставлено 1500 новітніх та модернізованих зразків ОВТ. До того ж прийнято на озброєння 19 новітніх зразків.

Україна поступово відходить від практики імпортування техніки на користь розвитку власного виробництва. Йдеться про найрізноманітніші види озброєнь: від танків до літаків. Приміром, вже відомо про те, що наша держава спільно з Туреччиною створять турбореактивний військово-транспортний літак Ан-188.Проектлітака передбачає повну відповідність стандартам НАТО, як в частині обладнання, так і в питанні тактики застосування літака. Він матиме вантажопідйомність до 50 тонн та зможе перевозити військову техніку всіх видів, військове та будівельне обладнання, вертольоти, до 300 солдатів, а також гуманітарні вантажі, палети і контейнери.

Буквально днями в Україні вперше за дев’ятнадцять років відбулося бойове застосування мобільного зенітного ракетного комплекса С-300В1. Тож ситуація змінюється на краще чи не щомісяця. Одночасно з цим зростає ступінь володіння технікою українськими військовими. Можна згадати, що у травні минулого року найкращий танковий взвод України вперше взяв участь у міжнародних змаганнях, відомих як Танковий біатлон «Сильна Європа». Вони посіли почесне 5-те місце серед найсильніших танкових армій світу.

Перші підсумки

Згідно з ключовими документами, реформування українських збройних сил має завершитися до 2020 року. За цей період часу наші війська мають отримати повну сумісність з військами НАТО. Як ми вже переконалися, йдеться про системні зміни. І певні результати вже є.

Суттєво було підвищено якість та показники підготовки військ. Ми не просто більше, ніж в півтора рази наростили кількість бригадних та батальних навчань, а й впровадили цілу низку стандартів НАТО для проведення підготовки службовців. До того ж в експлуатацію було введено Центр імітаційного моделювання.

Тривають зміни і в системі управління та оборонного планування. Оптимізовано структуру та чисельність апарату Міністерства оборони. 40% структур Генерального штабу приведені до типової структури штабів НАТО. Понад 200 фахівців пройшли навчання з оборонного та стратегічного планування. Триває створення Школи оборонного менеджменту та Вищих академічних курсів з питань оборонного планування на основі спроможностей. Одночасно з цим розширюється мережа військових навчальних закладів. Найближчим часом запрацюють Військовий інститут танкових військ, факультети військової підготовки, нові військові кафедри.

Покращується медичне забезпечення за рахунок розгортання профільних реабілітаційних відділень, поставок до ЗСУ санітарних автомобілів, включно з тими, які надаються в рамках міжнародної підтримки. До речі, наші іноземні партнери допомагають нам із анестезіологічними станціями, військовими аптечками тощо. Їхній внесок не обмежується матеріальними речами. Адже безцінним є досвід, яким вони діляться з нашими військовими. Сьогодні з ЗСУ та МОУ співпрацюють 66 іноземних радників з чотирнадцяти країн-членів НАТО. Завдяки такій роботі за стандартами альянсу вже було підготовлено 10 батальйонів, 25 рот та понад 1400 національних інструкторів.

Робота триває

Згідно з положеннями реформи, вже до 2020 року ми маємо створити ефективну, мобільну, оснащену сучасним озброєнням, військовою і спеціальною технікою армію. Маючи вже перші доволі успішні результати, країна повинна переходити з кількісних змін на якісні. Наразі для цього встановлено 28 оперативних цілей реформування, які поділені за п’ятьма стратегічними напрямками: керівництво силами оборони, планування та управління ресурсами, набуття оперативних спроможностей, логістичне забезпечення, професіоналізація та кадровий резерв.

Виконання відповідних завдань дозволить не лише закріпити вже досягнуті успіхи, а й закласти фундамент для подальшого розвитку українського війська, який, у свою чергу, гарантує безпеку України у майбутньому. Адже як сказав під час нещодавнього святкування Дня Незалежності Президент України Петро Порошенко: «Наша українська армія – це армія миру… Справжній мир обов’язково настане на нашій землі. Забезпечити мир і перемогу може тільки боєздатна армія, і вона день за днем стає дедалі сильніша».

Запис Армія, яку ми збудували самотужки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

      

Ігор ДЕМЕНЧУК вважає себе найперше людиною гір. А це означає, що він ніколи й нікого не кине напризволяще. 

Друзі стверджують, що Ігор намагається усіх підтримати і допомогти, зазвичай суттєво ускладнюючи цим собі життя.  І люди якось одразу відчувають це в ньому: такий не залишить у біді, не підведе, не підставить.

 4 лютого чернівчанину Ігореві Деменчуку виповнилося 60. Та це саме той випадок, коли вік зовсім не торкнувся чоловіка. Досі намотує кілометри горами, куди ходить частенько  сам-один і, буває, що й  без їжі. «Після Паміру Українські Карпати для мене як рідний дім, де знаєш кожен куток, каже він. – Та все ж без підготовки не раджу подорожувати навіть Карпатами: гори не прощають поблажливого і поверхневого до себе ставлення. Це – аксіома».

Протягом цілого життя Ігоря надихали чотири різні музи  – подорожі,  фотографія, пісня й техніка, – які вимагають зовсім різнобічних  якостей характеру.

Глибоцькі бітли

Свою першу електрогітару Ігор зробив сам, ще навчаючись у 8 класі Глибоцької середньої школи. Разом із друзями з ансамблю «Альтаїр» (зірка закоханих і романтиків), слухали «Голос Америки» і записували концерти  бітлів на зібраному дружбаном  Серьожкою Івановим бобінному магнітофоні. А потім відтворювали ті композиції на шкільних вечорах. «Ще й одягалися як бітли – у джинсові костюми, – каже Ігор. – І дуже пишалися тим, що нас називали глибоцькими бітлами».   

На шкільному новорічному концерті гру «Альтаїру» почув директор Глибоцького будинку культури і запросив хлопців грати на танцях. «І пообіцяв платити нам за це по 3 рублі, що дозволило мені згодом зібрати власноруч свій  перший, а потім і другий  велосипед, а пізніше, перед армією, – і мікромотоцикл та різні електронні пристрої, – розповідав Ігор. – Грав із нами в клубі і Павло Цепілован, нині заслужений працівник культури України, який очолює оркестр клезмерської тобто народної єврейської музики у Хесед Шушані і грає в оркестрі облмуздрамтеатру. Саме у ДК ми почали грати на фірмових гітарах, а потім ще «Смерічка» передала будинку культури орган «Вельтмайстер».

Потяг Ігоря до музики, зрештою, є закономірним. Коли його батько – майбутній офіцер – вчився у Москві, він часто бував у гостях у маминого брата В’ячеслава Козаковцева, соліста Державного академічного театру опери та балету («Большой театр» Росі́ї), згодом – керівника хору ветеранів Великого театру. Ігор пригадує, що дядько був богом у музиці і навіть вигравав теоретичні музичні «змагання» з Магомаєвим. «Пізніше мій двоюрідний брат співав у відомому за радянських часів ансамблі «Добрі молодці».

Тож коли сім’я Деменчуків переїхала до Глибокої, куди направили служити батька, Ігор, співав у хорі хлопчиків. І навіть в армії він теж грав у ансамблі з хлопцями з музичного взводу, хоча служив у радіотехнічних військах.

У шкільні роки Ігор «розривався» між музичною школою, фотооб’єднанням й авіа-та автомодельним гуртками. За журналом «Моделіст-конструктор» почав виготовляти ще й кордові авто- та авіамоделі. Деталі діставав без грошей – просто обмінювалися. Попри це, кілька разів отримував престижні всесоюзні та всеукраїнські премії за свої фотороботи.

«Світ великий і цікавий, – сміється Деменчук. – Усього хотілося спробувати».   

Цікава людина = цікава робота = цікавий відпочинок  

У гори Ігор почав ходити в університетські роки, коли вступив на фізфак. Вчився на вечірньому відділенні й працював лаборантом на кафедрі мікроелектроніки: брав участь у госптемі. У ті часи науковцям-фізикам, особливо чернівецьким, які гриміли на весь Союз,  замовляли розробку різних тем для народного господарства та військово-промислового комплексу.  

Та крім роботи була ще й музика. Ігор захопився організацією дискотек. Допомагав йому в цьому Ілля Фрунзе, із яким вони удвох винаймали кімнату. Це із ним він почав ходити в гори. Хлопці набирали багато відгулів за чергування на вирощуванні кристалів, – і гайда в Карпати. Наснажені верталися до Чернівців і затівали наступні творчі… оборудки. Бо як іще назвати поставлену ними виставу за однією із перших радянських рок-опер «Зірка і смерть Хоакіна Мур’єти, чілійського розбійника» Олексія Рибникова і Павла Грушка. Там були і машина часу, і вітрильник піратів…

А коли госптема на фізфаці закінчилася, Ігор пішов на «Кварц», де оволодів професією токаря на високоточному верстаті .  

Саме тоді познайомився і з Віктором Стребежевим, нині завідувачем кафедри фізики провідників і наноструктур ЧНУ, який став його другом: обох єднала віддана, безтямна любов до гітари й гір. Разом  з ним та Олександром Барашем у 1980-му створили клуб самодіяльної пісні (КСП) «Баллада». І їхній дует тривалий час прикрашав туристичні зльоти та бардівські фестивалі.

А перед цим була армія. І дідівщина, хоча й без мордобою. Та все ж таки жорстка. «Інколи до ранку доводилося драїти туалети зубною щіткою», – добродушно розповідав Ігор.

Після армії відновився на фізфаці й отримав роботу на кафедрі. На останньому курсі йому запропонували посаду військового представника в цеху діодів і транзисторів на «Гравітоні». Відповідальність неймовірна. І знань потребувалося чимало. Тож довелося забути про гори й засісти за вивчення документів.

«Ще й дипломну роботу, як на лихо, творчу взяв: не теоретичний матеріал довелося обробляти, а мусив представляти власне дослідження про діоди, які світяться, – розповідав Ігор. – Та саме завдяки цьому я і «в’їхав» у професію. Таких, «самостійних», нас було кілька, й керував нами п. Лихобабин з кафедри напівпровідникових приладів. Блискучий педагог був. Ми всі його пам’ятаємо».

Таджикистан очима Деменчука

– Після захисту диплома продовжував їздити в альптабори під час відпустки, – каже Ігор. – Активно запрацював наш бардівський клуб «Балада», проводили фестиваль «Довбушанка» – поблизу вершини гори Довбушанка на однойменному притулку. До нас приїжджали барди з усього Союзу – Молдови, Росії. Багато було й своїх, буковинців. Особливо студентів геофаку. Саме до них я звернувся пізніше, коли  мене якось щемно потягло в гори – але щоби справжні, і надовго, а не у відпустку. Кількох наших географів розподілили до Таджикистану – в гідрометеослужбу Душанбе. Я списався з ними і подав заяву на звільнення і полетів у Душанбе. Спочатку жив у жіночому гуртожитку в коридорі. Не виходило з пропискою. Можна було і в міліцію загриміти. Та все ж різними правдами-неправдами прописався та влаштувався на роботу у відділ лавин і селів гідрометеослужби. Спека там така, що не передати. Прокинешся рано-вранці, виллєш на себе відро води і знов лягаєш до ліжка – інакше просто не заснути. Та рятували постійні відрядження на вертольотах до Таджицьких гір, які є продовження Тянь-Шаню. Пілоти мішками привозили білі гриби й мумійо, яке на базарі міняли на продукти. Навесні ж зацвітали поля тюльпанів – краса неймовірна. Та поруч росла трава, від якої робилися хімічні опіки»…

 Відтак Ігор застряг на гідрометеостанції, що стояла на річці Вахш, у заповіднику «Тигрова балка». В якості гідролога заміряв глибину річки, швидкість течії, мутність і температуру води тощо. Продукти й навіть хліб, не трималися: одразу псувалися, тож харчувалися переважно консервами і цукерками. Зарплата була удвічі-тричі меншою за ту, що отримував на заводі. А ще на додачу –  хмари комарів, шакали, і неймовірна кількість змій. Начальником станції була Наталя: приїхали сюди з чоловіком, бо їхня хата в Душанбе згоріла. Ця пара і врятувала Ігоря від негативних роздумів, бо самотність у таких умовах – річ вельми неприємна. Особливо ж здружився із малою Оленкою, «дитям тигровобалківських джунглів», як він її називав. Мала могла спокійнісінько засунути руки в нору і витягти звідти змійку – і ніхто ніколи її не кусав. І страху не мала. Ходила босніж по 50-градусному піску. З нею бігав купатися на річку, запустивши спочатку через кущі песика, чи то пак шакала, якого знайшли маленьким і виховали як пса: тільки так можна було ходити, бо усе кишіло зміями. Висіли навіть на гілках, а собацюга-шакалюга їх своїм гавканням розганяв. 

У заповіднику, на жаль, браконьєрили. Якось, спілкуючись із цими представниками «любителів природи», Ігор сказав, що поскаржиться на них до газети, а ті відповіли, що заріжуть його. Так і порозумілися…

Лавини навчають скромності

Мрія Ігоря про гори здійснилася лише тоді, коли звільнилося місце на сніголавинній гідрологічній станції «Харам-куль», розташованій на висоті понад 3000 метрів. На посаду гідролога-лавинника погодився одразу ж. Закидали на станцію гелікоптером, а взимку з нього ж скидали продукти й листи.

Режим дня на станції був наближеним до природи. Вставали із сонцем, із темрявою лягали. Рятувала бібліотека, сформована із книг Московського бібколектора. Натомість фільмотека була дуже слабенькою – Ігор узяв на себе ще й обов’язки кіномеханіка. Щомісяця доводилося викопувати 32 шурфи по 5,5 метрів завглибшки: 16 на південному і 16 на північному схилах. Щільноміром – це такий прилад у вигляді трубок з вагами, за допомоги якого досліджується фізика снігу – брав проби, а далі вираховував, скільки з цього снігу буде води. Такі виміри замовляло міністерство сільського господарства.  А сніг міг падати і 10 діб поспіль – з хати неможливо було вийти.

До речі, Ігор розробив свою методику передбачення сходження лавин, якій потім навчив свого наступника. «А ще лавини навчили мене скромності, як казав свого часу їхній досліджувач Монтгомері Отвотер», – стверджує чоловік.

Памір, за словами Ігоря, – гори страшні. Там селі та лавини накривали кишлаки – й ніхто ніколи про це не говорив. Барси, вовки, багато куниць і навіть ведмеді. «Боже, а я сам-один там шастав на лижах! – сміється. – Та коли побачив якось свіжі сліди ведмежати, мене звідти як вітром здуло». 

Коли ж Ігор повернувся додому й потрапив на «Буковель», його вельми засмутила неграмотна взаємодія з навколишньою природою.

– Як розташовані хати в горах і з чого вони збудовані? – запитав він і сам відповів: – Правильно, з дерева –  і стоять далеко одна від одної. А на курорті  піднялися кам’яниці на бетоні – схили можуть не витримати, якщо станеться дощове літо чи осінь, і поїхати вниз. Тим паче, що й дерева на схилах майже вирубані.

З Паміру Ігор повернувся на «Електронмаші», у конструкторське бюро, потім працював  маркетологом. Тоді й сталася неприємна подія через його порядність. Сказав естонцям,потенційним покупцям,  що «Іскра» – машина ненадійна, а вони повідомили це керівництву.

Відтоді до його життя увійшла обчислювальна техніка. До речі, він відкрив одну з перших у Чернівцях комп’ютерних фірм. Хоча підприємництво – не його фішка. Ігор проявляється в іншому. Для нього важливі дві речі: розуміння світу й узгодженість з природою.

– Бувають періоди, – зізнається він, – коли я вже не можу переносити цивілізацію навіть «на нюх». І це сигнал, що час у гори. Ходжу один: мені із собою не нудно. І не страшно. А чому має бути страшно? Страх – річ марна: якщо ти поважаєш стихію і любиш її, з тобою нічого не трапиться. Хіба що різні й дуже приємні… дива. Якщо ти з горами на одній хвилі, вони дадуть тобі все, що потрібно – і навіть нагодують. Тож їжі в гори  буває, не беру. 

Нині Ігор найбільше часу поза роботою – а працює інженером-комп’ютерником в обласній стоматологічній поліклініці, – присвячує виконавській та пісенній творчості. У поліклініці Ігор налаштував мережу взаємодії рентгенапарата з комп’ютерами лікарів. Отже,  там уже не купують рентгенівські плівки: знімки зубів пацієнтів одразу потрапляють на комп’ютери лікарів-стоматологів.

Ігор записав 2 альбоми. Один ще давно, там багато пісень на слова його друга Віктора Стребежева, а нещодавній складено з пісень на слова Олени Касьян – львівської неймовірно талановитої авторки, яка пише пронизливі поезії та вже чотири роки бореться з ІV стадією раку. Деменчук ніколи з нею не бачився, але спілкується у фейсбуці та допомагає збирати кошти на лікування Олени.

Ще один автор, який вдало лягає на музику Ігоря – Аркадій Томулець, одна із половинок феєричної буковинської пари Томулець-Гончарова. А переконатися, що пісня Ігоря Деменчука варта того, аби її слухати, зможете 27 лютого (час повідомимо пізніше) у Центрі естетики й дозвілля («Шепетівці»). Не пошкодуєте: Ігорю є що сказати людям.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото з архіву Ігоря ДЕМЕНЧУКА 

Запис Ігор ДЕМЕНЧУК: бард, технар, альпініст – по життю з гітарою,  фотоапаратом і… людяністю спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проте, без електропостачання й нині залишаються 27 населених пунктів, 10 з них – частково.

Хоча зверхники краю запевнили журналістів, що на ранок 17 грудня вже було відновлене сполучення з 51-м населеним пунктом проблемних районів, та з достовірних джерел відомо, що, скажімо, в Заставнівському районі є чимало сіл, до яких снігоприбиральна техніка не доїхала… Подібні і на Сокирянщині.

На вчорашній ранок до 24 буковинських сіл все ще не було проїзду.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії».     

Запис Автошляхи й досі не розчистили спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Зараз чисельність збройних сил становить 193 тисяч осіб. До 2017 року планується зменшити її до 100 тис., – пояснив Ніколаєнко.

Як відзначає видання «Комерсант-Україна», скорочення чисельності армії до 2017 року є одним з положень концепції реформування збройних сил. Реалізувати його пропонується за рахунок поступової ліквідації структур забезпечення. При цьому в Міноборони розраховують збільшити частку бойових частин і спрямовувати більше коштів на розвиток армії.

Зокрема, член комітету з питань національної безпеки і оборони Анатолій Кінах (Партія регіонів) зазначив, що для виконання всіх завдань обсяг оборонного бюджету в 2013 році повинен становити 1,7-1,8% від ВВП (у 2011 році ВВП склав 1,314 трлн грн, а фінансування армії перебувало на рівні 1,1% від ВВП).

– До 2017 року ця цифра має зрости до 2-2,5%, щоб на оборону у нас виділялося мінімум 23-25 млрд грн, – зазначив Анатолій Кінах.

Згідно нової реформі, кількість військової техніки, що перебуває на озброєнні української армії, буде скорочена. Вже на 2013 рік заплановано зменшення кількості бойових літаків з 160 до 134, а кількість зенітно-ракетних комплексів складе 36 одиниць замість 55. Зменшиться і кількість танків – до 660 одиниць проти сьогоднішніх 774 машин. Крім того, буде скорочено і кількість військових навчальних закладів. Їх буде всього 14 замість 31, що існують сьогодні.

Проте до 2017 року військове відомство планує закупити 35 вертольотів, 45 літаків і 57 комплексів протиповітряної оборони та радіолокаційних станцій. При цьому нічого не говориться про закупівлю нових видів озброєння і техніки. Винятком є ​​тільки безпілотники і високоточні засоби ураження, оскільки держава має намір активно використовувати як імпортні ударні та розвідувальні безпілотні літальні апарати, так і моделі спільного виробництва. Що ж до основної військової техніки, в тому числі і систем ЗРК, то їх планують тільки модернізувати.

Запис Українських вояків – скорочуватимуть… вдвічі… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка Світлани Шевченко нині експонується у центрі культури «Вернісаж». 45 презентованих графічних робіт сповнених енергією світла – неабияка подія в мистецькому житті Чернівців, бо ж тепер, може, як ніколи досі, кожен з нас потребує віри у добре, прекрасне, високе та справжнє… Художниця володіє неповторною манерою виконання – виробила свій власний авторський стиль. Працює у графічних техніках пастелі й акварелі. Помітне місце в її творчості займають жіночі образи, оповиті спокоєм, ніжністю і красою. В них художниця передає найтонші індивідуальні риси особистості.

Особлива мистецька пристрасть Світлани Шевченко – квіти. В графічних роботах із їхнім зображенням – прагнення долучитися до світу краси, відчути красу і досконалість всесвіту, яка втілена у квітці. Та її квіти – не фотографічні, а особливі, бо в них закладені глибокі художні змісти. Вони вирізняються особливими тонкими, чуттєвими настроями. У картинах пані Світлани вишуканий колорит барв, досконале володіння лінією – художниця бере до уваги все аж до кольору та фактури паперу.

         Знаходити життєві орієнтири через… мистецтво

– Мене «зіпсувало» те, що я виросла в інтернаті – нас виховували в дуже патріотичному дусі, і коли випустили з інтернату, виявилося, що тих речей, які нам так старанно прищеплювали, насправді не існує, – каже Світлана Шевченко. – До нас добре ставилися – любили, як власних дітей, гарно навчали, добре годували – коли за часів Хрущова не було хліба та масла, у нас вони були… Але насправді ідейність і досконалий світ існували тільки в інтернаті, а поза його стінами – розруха.

Проте пані Світлана щаслива, що тоді вчителі – люди, які стали насправді рідними, закладали в душі вихованців саме ці переконання. Бо, впевнена вона, людина мусить мати якісь душевні зачіпки у житті, точки відліку, які б чітко розмежовували, що добре, а що – ні, що порядно, а що – ні, зрештою, скеровували її вчинки у житті.

– Сучасним дітям взагалі немає за що зачепитися душею, – говорить художниця. – Не всі ж такі прагматичні і прагнуть виключно рахувати гроші – є люди, які потребують духовного розвитку.

        «Найбільше болить, коли дивишся в байдужі очі»

Світлана Шевченко очолює обласний осередок Спілки дизайнерів України, який сьогодні налічує 29 членів, серед яких Владислав Готинчан, Любомира Зайцева, Ігор Талалай, Ольга Вербицька та багато інших відомих в області та поза її межами прізвищ.

– На жаль, у сучасному суспільстві поняття «дизайнер» стали часто вживати без того смислового навантаження, яке воно насправді має, – каже пані Світлана. – Чомусь ледь не кожен, хто має комп’ютер, вважає себе дизайнером. Але ж уміти натискати на кнопки недостатньо – треба вміти працювати зі шрифтами, світлом, кольором, розуміти стилістику. Цьому треба вчитися все життя!

Тому й бракує на Буковині професійних кадрів у царині дизайну, бо ж освітній рівень сучасних дизайнерів, переконана п. Світлана, залишає бажати кращого: викладачі старшого покоління, які є гуру цієї справи, відходять, а на зміну їм приходять нові, недостатньо підготовлені, і вчать дизайну вже інше покоління…

А ще, говорить керівник обласного осередку Спілки дизайнерів України, дуже важко щось робити, коли стикаєшся з нерозумінням, або, ще гірше, – байдужістю.

– Підтримки, скажімо, від влади, ми нині не маємо жодної – нами ніхто не цікавиться і, навіть на запрошення відвідати виставку, презентацію, інші заходи Спілки владники не відгукуються, – зітхає Світлана. – Іноді складається враження, що допомагають тільки обраним – окремому колу наближених людей, а інші – залишаються наодинці зі своїми труднощами. Тоді, чесно кажучи, стомлююся стукати в зачинені двері, замкнені душі, вдивлятися в пусті обличчя – опускаються руки. Та я оптиміст і продовжую вірити – щось обов’язково зміниться на краще, бо поряд близькі та друзі, які надихають та підтримують.

Відчуває регіональний осередок дизайнерів й негаразди з підтримкою меценатів, яким просто невигідно підтримувати їхні ініціативи – законодавство в нашій державі недосконале і не передбачає жодних преференцій тим підприємцям, які надають допомогу творчим людям в організації виставок, показів.

– Хтось уміє створити мистецтво, але не має грошей, а хтось робить гроші, але не може створити мистецтва, – каже Світлана Шевченко. – І тут мають працювати механізми, коли бізнесу буде вигідно підтримувати митців – так, як це робиться за кордоном: якщо людина профінансувала виставку, вона одразу отримує стимул у вигляді зменшення податкового навантаження.

      Подивись на світ з іншого боку – очима митця

У 2009 році Світлана Шевченко організувала та провела у Чернівцях унікальну виставку, об’єднавши близько чотирьох десятків дизайнерів різного рівня. Організація експозиції мала потужну концепцію: в центрі композиції був хрест як своєрідне начало світу, і саме від нього розміщувалися вироби майстрів. Посередині – роботи прикладного мистецтва, як символ того часу, коли люди вперше почали прикрашати свій одяг, тобто започаткували дизайн як такий, далі – сучасні види дизайну.

– Свою позицію мені довелося відстоювати перед керівництвом та співробітниками музею, адже вони не погоджувалися з моїм баченням, – пригадує пані пані Світлана. – Але я не могла дозволити, щоби роботи дизайнерів були розташовані хаотично, як в якій-небудь галантерейній лавці, бо завше дуже педантично ставлюся до подачі експозиції.

І виставка вдалася на славу – задоволеними лишилися і дизайнери, і відвідувачі.

Правду кажуть, що талановита людина – талановита в усьому. І це про пані Світлану. Бо ж вона творить не тільки чудову графіку, а й пише поезію та прозу.

– Загалом намагаюся втілювати цікаві ідеї, які не були б дублюванням чогось такого, що вже було, – каже художниця. – І навіть продумуючи до дрібниць виставку, яка сьогодні діє у «Вернісажі», мала кілька цікавих думок, як подати свою творчість неординарно.

Саме власні вірші Світлана Шевченко мала намір представити поряд з графікою: біля кожної графічної роботи в рамі хотіла розмістити в такій самій рамі власного вірша. Поезія мала б мати не меншу вагу, що й картина – так само глибоко і виразно підкреслювати тонкощі душі художниці і… бути такою ж повноцінною картиною.

Проте, як це часто, на жаль, буває, на реалізацію задуму не вистачило коштів, бо ж рами – надто дороге задоволення для митця, якому, окрім близьких, ніхто нічим не допоміг в організації вернісажу…

      Про улаштування світу в кількох рядках…

Власне світосприйняття, бачення місця митця у всесвіті мистецтва Світлана Шевченко цілком висловила у кількох рядках свого оповідання. Історія його написання проста: пані Світлана дивилася новини і була вражена сюжетом про японського графіка, який усе життя з дня у день приходить до парку в Токіо, приносить із собою відро води і великого, у людський зріст, пензля. На асфальтованому майданчику він пише величезні ієрогліфи, не звертаючи увагу ані на людей, що проходять повз, ані на палюче сонце. Написавши один ряд ієрогліфів, береться за наступний… Та вода висихає, а він пише ієрогліфи знову і знову…

– Я писала це оповідання й плакала, – пригадує мисткиня. – Бо, як творча людина, дуже розумію його – розумію, чому він це робить: бо просто не може інакше. Люди витрачають ціле життя на рахування грошей, а він щодня, не думаючи про грошові знаки, просто малює ієрогліфи, які потім висохнуть на сонці… І саме це і є мистецтво – коли воно існує не заради чогось, а саме заради мистецтва – коли його вимагає душа.

          Світлана Шевченко закінчила Вижницьке училище прикладного мистецтва – «одяг, художня вишивка», Український поліграфічний інститут ім. І.Федорова у Львові – «художник книжкової та поліграфічної продукції». Бере участь в обласних, всеукраїнських, міжнародних виставках, її постійно діючі виставки експонуються в галереях у Хельсінкі (Фінляндія), Празі (Чехія), Аспені (США). Працює художник у графічних техніках пастелі й акварелі. Автор брендового проекту Буковини «Фігури чернівчан в античних строях». Член спілки дизайнерів України, голова обласного осередку Спілки дизайнерів України, член Національної Спілки рекламістів України.

 Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Світлана Шевченко – художниця, яка дивитися у простір, а бачить – суть спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чудернацька форма та яскраві кольори роблять таку звичайну річ як свічка, доволі незвичайним предметом, тим більше, якщо ця свічка ручної роботи і якщо вона не проста, а різьблена. Виготовленням саме таких унікальних різьблених свічок займається Олена КУШПІТ.

– Технологія виготовлення різьбленої свічки дуже цікава – заготовка з парафіну опускається в гарячу суміш різних кольорів багато разів. Після цього вручну вирізую кожну пелюстку і закручую кожній завиток, – розповідає Олена. – Щоби набути достатньо досвіду і зробити гарну свічку своїми руками, треба доволі часу, бо ж робота філігранна.

Різьблена свічка неповторна за своїм візерунком і колірною гамою. Складається вона з гніту, серцевини і кольорових шарів.

– У своїх свічках використовую тільки спеціальні високоякісні матеріали, які абсолютно безпечні, нетоксичні і при горінні не виділяють шкідливих речовин, – ділиться тонкощами творчого процесу майстриня. – Відповідно до розміру свічки підбираю бавовняний гніт і для більш рівного горіння попередньо обробляю його парафіном.

Серцевину свічки Олена виливає з харчового парафіну, який при горінні не коптить і не видає неприємного запаху. До складу ж суміші для кольорових шарів входить спеціальний парафін, призначений саме для різьблених свічок, та особливі кольорові барвники європейського виробництва, які при нанесенні не змішуються і не тьмяніють.

– Деякі матеріали для виготовлення свічки доводиться замовляти за кордоном, – каже Олена. – В Україні купую гніт, підставки та коробочки для свічок, а от, скажімо, барвник і лак – у Польщі. Процес роботи має велику кількість нюансів: важлива температура парафіну, в який занурюється заготовка, температура води, в яку свічку треба помістити після парафіну, безпосереднє різьблення – треба правильно вирізати візерунок.

Спочатку Олена ліпить форму – зірочку, яка застигає п’ять годин. Потім занурює її в гарячий парафін на 15 хвилин, вирізає, опускає в спеціальний свічковий лак, яких сохне близько двох годин. Цей лак робить свічку стійкою до температур спекотного літа та запобігає сколюванню й ламкості її країв. Щоби отримати готовий виріб, Олена витрачає до восьми годин.

– Найскладніше – правильно підібрати кольорову гаму, – розповідає майстриня. –  Для цього треба уявити собі, якою буде свічка в кінцевому результаті, і в такій послідовності занурювати її в різнокольорові парафіни. Інакше свічка може вийти надто блідою та невиразною, або тьмяною, не буде видно яскравих контрастних відтінків.

Для охочих навчитися ремеслу виготовлення різьблених свічок Олена проводить навчання. Чернівчани мали змогу побачити вироби майстрині з Вінничини на Петрівському ярмарку, на який вона привозила свої роботи. У популярній соціальній мережі «В контакті» Олена веде окрему групу – «Творча майстерня «Sunny Candle». Там можна знайти світлини авторських свічок Олени, замовити її роботи, а також переглянути відео, за яким різьблену свічку можна спробувати зробити самостійно.

– Це не просто свічка – це унікальний подарунок, який підійде до будь-якого свята і порадує своєю незвичайністю і ефектністю, – каже Олена Кушпіт. – Різьблена свічка також може стати окрасою інтер’єру, доповненням романтичної вечері або просто радувати погляд щодня. І коли людина підходить і захоплено розглядає мої свічки та ще посміхається, – це найбільша втіха. Бо ж найприємніше для мене – дарувати людям радість.

Різьблені свічки виготовляються за технологією майстрів XVI ст., що працювали в стилі бароко. Кожна свічка вирізається вручну – саме це додає їй особливого шарму і оригінальності. При виробництві різьблених свічок візерунок вирізується ззовні, а при горінні створюється надзвичайний ефект світіння старовинного ліхтарика.

 Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Вже ніщо не дивує? Погляньте на різьблену свічку спершу з'явиться на Медіа-Версії.