Формат події — вільний діалог, без наперед заданих меж. Тарас Полатайко не читав лекцію — він імпровізував, розповідав, ставив запитання. У залі панувала камерність, а в темряві народжувалися асоціації, дискусії, невидимі нитки, що з’єднували глядача з історією мистецтва та з самим собою.

Йшлося не лише про витоки перформансу від Алфреда Жаррі й Хуго Балля  до Марселя Дюшана, Йоко Оно, Аллана Капрова чи Джорджа Мачунаса…, а й про його найрадикальніші прояви.

Особливе місце у розмові зайняла робота іспанського художника Сантьяго Сьєрра «Veterans in a Corner» — ветеран війни, що стоїть обличчям до стіни, спиною до глядача, в кутку галереї. Усе — мовчки. Усе — на межі. Цей проєкт був показаний ще до початку повномасштабної війни, але тепер сприймається зовсім інакше.

Воїн, що стоїть спиною до глядача, лицем до стіни, впродовж годин. Мовчки. У кутку. Між двома площинами. Це не образ жертви і не пафосного героя. Це, як на мене, перформативна присутність травми, тіла, витісненого досвіду. Візуальний, глибоко етичний шок. Чи справді це мистецтво? Чи допустимо «використовувати» ветерана? А може — це радше можливість сказати про те, чого не скаже текст чи фото? Саме такі питання ставилися на зустрічі. І саме в таких моментах відкривалася жива природа перформансу — не як відповіді, а як питання, яке не дає спокою.

Поруч обговорювався й інший приклад — простий рядок:
«Понеділок. Вівторок. Середа. Четвер. П’ятниця. Субота. Неділя.» Приклад, що спровокував дискусію від пані Світлани Вардеванян.
Це поезія? Текст? Перформанс? А може — ритм буденності, що вимагає паузи, уваги, осмислення?

На завершення — ще один, вже несценарний перформанс. На стіні BUNKER’а повільно рухався павук, і його присутність у напівтемряві несподівано стала жестом простору, що приймає, відкриває, діє. Відео цього «учасника» зустрічі збереглося — і це також перформанс, лише без імені автора.

Павук — мов жива скульптура, що прийшла нагадати: перформанс живе не лише у концепціях і галереях, а в кожному несподіваному жесті, в кожному дотику до простору, в акті входу, присутності, свідчення. Я навіть зафільмувала того павука і зрозуміла: я увійшла у простір BUNKER, у якому вже жили свої мешканці. Я стала гостею. І хоча мене запросив Тарас Полатайко, павук запросив ще раз. Це теж був перформанс.

Слухаючи Тараса Полатайка у просторі BUNKER, відчула, як з часом змінюється сприйняття: сьогодні більше схильна бачити в перформансі не відповідь, а запитання, не демонстрацію, а свідому присутність, яка лишає слід у свідомості — іноді тихий, як рух павука на стіні, іноді гучний, як погляд військового, ветерана, зачиненого у кутку.

Присутність стала ключовим словом. Перформанс — це не лише дія митця, а й стан глядача, який дозволяє події відбутися. Це мистецтво тиші, неспокою, виклику. Це пауза в рутині — така, як павук на стіні чи військовий у кутку. Ненав’язлива, але така, що лишає післясмак.

Освітній цикл «Мистецькі практики» лише розпочався. Попереду, напевно, розмови про інші форми сучасного мистецтва. Але вже зараз очевидно, що це буде не навчання в академічному сенсі, а занурення — у живу, дискусійну, часто провокативну атмосферу мистецького сьогодення.

Дякую художнику і чудовому, як на мене, лектору Тарасу Полатайку!

Більше фото з події за покликанням – Присутність як мистецтво. Перформанс у просторі BUNKER

ОГОЛОШЕННЯ

Мистецькі практики
Освітній цикл
Тараса Полатайка
Зустріч ІІ: Перформанс
Українські проєкти
Зустріч відбудеться 25 липня, 18:00 у BUNKER

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перформанс як мистецтво виклику і присутності: перша зустріч з Тарасом Полатайком у циклі «Мистецькі практики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Ніч у музеї» припала на п’ятницю 13-го. І справді, було в цьому вечорі щось особливе: суміш інтелектуального, іронії, світлотіні і поєднання історії, мистецтва і технології. Атмосфера створювалась не лише людьми, але й самою архітектурою, світлом, полум’ям ліхтариків, звуком і тишею. Старовинна брама, що вела до внутрішнього подвір’я, здавалася наче порталом у інший вимір – у простір, де мистецтво перестає бути об’єктом і стає дійством.

Цей візуальний і просторовий настрій гармонійно поєднувався з тим, що і як говорив Тарас Полатайко. Тексти Тараса Полатайка (є відео презентації на сторінці музею у фб) – водночас лаконічні й виразні – звучали як продовження простору, як ще один вимір інсталяції

Меморіальна дошка в пам’ять про Емський указ. Проєкт «Київська класична» (2008) описує розслідування художником зникнення меморіальної дошки, що позначає місце в Бад-Емсі (Німеччина), де російський цар Олександр II підписав таємний указ про заборону використання української мови в 1876 році.

Полатайко звернув увагу на відсутність дошки, покривши її місце невидимою неоновою фарбою, яка яскраво світилася вночі – і завдяки його втручанню дошку зрештою було відновлено. І у Бад Емсі з підвалу після 18:00 лунав спів київського канарика.

Проєкт перетворився на розслідування акту вандалізму, який стався в ніч встановлення пам’ятника Олександру ІІ російським монархічним товариством неподалік від меморіальної дошки.

Слова не пояснювали, а вели – до роздумів, до внутрішнього естетичного досвіду. Здавалося, що час у цьому дворику уповільнився, щоб дати змогу відчути кожен образ – і візуальний, і словесний. Занурення в інсталяції, у світ метафор і рухомих форм. Тут оживали алюзії на Едісона, Марселя Дюшана, на обертові барабани й зоотропи, на ранні спроби людства вловити й зафіксувати рух, образ, час.

Проєкт Тараса Полатайка «Спляча красуня» (2012), що відбувся у Національному художньому музеї України, став однією з найгучніших мистецьких подій цього періоду. Його ідея базувалася на знайомому з дитинства сюжеті, вперше записаному Шарлем Перро: принцеса, проклята заснути на сто років, може прокинутися лише від щирого поцілунку того, хто справді її любить.

Але Полатайко переосмислює казку через призму сучасного мистецтва.У його проєкті реальна жінка лежала у стані «сну» у виставковому просторі – не макет, не відео, а жива людина, що ставала частиною експозиції. Глядачі могли увійти в залу, побачити «сплячу красуню» і… поцілувати її – якщо мали на це сміливість. Але лише якщо дівчина у відповідь відкривала очі, це означало, що поцілунок вона прийняла. Якщо ж ні – вона продовжувала спати. Красуні та відвідувачі підписували юридичні контракти про те, що зобов’язуються одружитися, якщо красуня розплющить очі під час поцілунку.

Проєкт «Спляча красуня» – це був живий діалог між художником, об’єктом мистецтва і публікою – провокативний і чесний. Проєкт викликав гучний резонанс у пресі: про нього писали впливові видання, виходили телесюжети та дискусії в культурному середовищі.

Говирили і про заснування Центру сучасного мистецтва «Bunker». Пригадали проєкт «Хода Довіри» Роберта Саллера, де Тарас Полатайко – куратор від Bunker за підтримки Zenko Foundation. 2021… Міжнародна мистецька резиденція «Frontera Frustrata».  Акція «Паспортизація Австро-Греції» . «Діамантовий пес» — мультимедійна акція у громадському просторі Чернівців. Видання артбуку «Дух та Історія Австро-Греції»…

Друга частина презентації Тараса Полатайка у дворику Чернівецького краєзнавчого музею залишила по собі не тільки образи й слова, а враження, що зберігається ще довго після події. Думаю, у кожного, хто був на презентації, залишилися свої акценти і враження. Напевно і в цьому теж сила живої зустрічі з мистецтвом і митцем.

Щиро дякую автору проєкту, Тарасу Полатайку, за цю зустріч, за розмову, за довіру… Хай буде натхнення, свобода для творчості і такий необхідний — мир.

Більше фото з заходу за покликанням – Повернення до діалогу: друга частина презентації Тараса Полатайка

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Тарас Полатайко: повернення до розмови про ідентичність і мистецтво… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Афіша запрошення у краєзнавчий музей досить красномовна. Маю на увазі світлину на афіші.

«Працюючи в різних формах, включаючи живопис, фотографію, інсталяції, відео та перформанс, концептуальні роботи Полатайка поєднують політичні та культурні теми та часто спираються на його досвід як українського канадця. В одній з найяскравіших робіт Полатайка, «Колиска» 1995 року, художник піддавався впливу радіоактивності в забрудненому регіоні поблизу Чорнобиля, повернувся до Канади та протягом 14 місяців брав у себе кров, а потім створив інсталяцію в Художній галереї Менделя (Саскатун), яка включала нікельовану ванну з кров’ю» /інформація з Саскачеванської мережі колекціонування творів мистецтва/.

У дворику Чернівецького краєзнавчого музею зібралися представники мистецької спільноти, журналісти, студенти, мешканці міста — щоб слухати, бачити, згадувати, сперечатися і просто бути поруч. Це була частина перша зустрічі з Тарасом Полатайком — митцем, що несе в собі досвід глобального, але не зрікається локального. Він наголосив: завжди відчував себе чернівчанином, хоч і працював у різних країнах. Та все ж усе зафіксовано: запис події вже оприлюднений Краєзнавчим музеєм, і його можна переглянути.

Хто такий Тарас Полатайко?

Українсько-канадський художник. Тарас Полатайко народився 1966 року в місті Чернівці. «Потім вирішив стати художником і вступив спочатку у Косівське художнє училище, а потім — у московський Строгановський художній інститут». 1989 – емігрував з України до Канади. Навчався у Канаді. Магістр образотворчих мистецтв (живопис, перформанс, критична теорія), Університет Саскачевану, Саскатун, Саскачеван. У середині 1990-х здобув визнання як концептуальний художник у Північній Америці. У Канаді став відомим перформансами, інсталяціями та відеоартом. У 2014 році через події Революції Гідності повернувся в Україну, де активно включився в культурні процеси країни.

Полатайко є яскравим представником сучасного мистецтва, але його роботи завжди мають живу нервову енергію — болю, спротиву, надії.

Серед публічних виставок Полатайко в Канаді – Музей сучасного канадського мистецтва в Торонто, Музей сучасного мистецтва Монреаля, Художня галерея Вінніпега, Музей Лондона, Художня галерея Великої Вікторії, Художня галерея Маккензі, Художня галерея Данлопа та Художня галерея Менделя.

На міжнародному рівні роботи художника виставлялися в таких місцях, як Національний художній музей України (Київ), Український інститут Америки (Нью-Йорк), Künstlerhaus Schloß Balmoral (Франкфурт), Фонд Антоні Тапіеса (Барселона), Замок Уяздовський (Варшава), Artspace (Сідней), Національний музей сучасного мистецтва (Белград) та 25-та Бієнале в Сан-Паулу.

Тарас Полатайко: мистецькі акції та проєкти в Чернівцях /подій і акцій було набагато більше, але це те, що я знайшла в інтернеті і на деяких була сама/.

2015
Повернення з Канади після Майдану. У Чернівцях засновує Центр сучасного мистецтва «Bunker», платформу для сучасної культури Чернівців, де відбуваються виставки, концерти, лекції, кінопокази та дискусії що стосуються сучасної культури, а також соціально важливих акцій.
2016
15 серпня — закликає мешканців та ЗМІ допомогти відродити забутий парк GÖBELSHÖHE у Чернівцях.
Початок проєкту «Австро-Грецький стиль» на локації залізничного вокзалу.
8 вересня. Перформанс «Перестаньте вивозити ліс!» на вокзалі Чернівців із критикою вирубки Карпат.
2017
Українсько-польска виставка «Гібридна Виставка» у Bunker, Національному художньому музеї України та галереї Лабіринт.
11 серпня — у єзуїтському костелі презентує проєкт «Хода Довіри» Роберта Саллера як куратор від Bunker за підтримки Zenko Foundation.
2019
Організатор першого у Чернівцях Джазового фестивалю «MuzaHyst».
2020
29 серпня — мистецький перформанс «1923–2020» на Центральній площі, присвячений поверненню та пам’яті пам’ятника «П’єта». Художник: Віолетта Олійник. Куратор: Тарас Полатайко.
Інтерактивна звукова інсталяція «Пам’яті полеглих» на руїнах пам’ятника «Чорний орел» . Художник: Віолетта Олійник. Куратор: Тарас Полатайко.
2021
Організатор міжнародної мистецької резиденції «Frontera Frustrata». 
Акція «Паспортизація Австро-Греції» на Центральній площі.
7 травня — в Bunker (за запитом) відбувається акція «Паспортизація Австро-Греції».
18 січня — «Діамантовий пес» — мультимедійна акція у громадському просторі Чернівців.
Видання артбуку «Дух та Історія Австро-Греції».
2022
Із початком повномасштабного вторгнення запускає онлайн-платформу Someone Prays for You — спершу фотопроєкт, потім платформа для міжнародних митців. Кошти від мистецтва спрямовуються на підтримку трьох підрозділів ЗСУ.

2023

«Народний арт-об’єкт» – інтерактивна інсталяція на Соборній площі перед пам’ятником радянській армії.

2024
19 грудня — офіційне відкриття виставки «Someone Prays for You» у Bunker. Представлені твори 20 українських і західних митців, кошти від продажу яких спрямовується на термінові потреби фронту. 

…Вперше побачила і почула Тараса Полатайка у листопаді 2014-го, коли у Чернівецькому художньому музеї відкрилася виставка «Війна. 11 портретів»… Його слова про роботу над проєктом звучали про те, як мистецтво, що не прикрашає реальність, а говорить про неї прямо. Тепер, через майже 11 років, я знову слухаю Тараса Полатайка — але вже в іншому просторі, в іншому часі, коли війна дужче нависла над нашою державою.

Тарас Полатайко справедливо й проникливо пояснює, що дитинство в Чернівцях (місті з декількох культурних шарів, насиченому архітектурою сецесії) формувало його внутрішній культурний код — природно західний, а «рускій мір» був чужим і окупаційним… Дві точки — листопад 2014 і червень 2025 — обрамлюють величезний пласт мистецької і людської роботи. Пройдено довгий шлях, у якому художник залишався вірним собі: не мовчати. Він висловлює свою правду — можливо, незручну, провокативну, таку, з якою не всі погодяться. Але саме це і є сутність справжнього мистецтва: бути простором для діалогу, сумнівів, заперечень. Адже правда — не те, що подобається всім, а те, що змушує думати. Його перформанси, живопис і тексти — це завжди сміливе висловлення позиції, небажання бути «декорацією» режимів чи політики.

Одним із ранніх і показових прикладів політичного перформансу Тараса Полатайка стала його робота 1992 року «Художник як політик: у тіні пам’ятника». Про це автор розповідав у дворику музею, але роздивитися слайди презентації на екрані у ще світлу годину доби було майже нереально. Але знайти інформацію про цей перформанс у просторах інтернету є можливим. У цій роботі митець поставив під сумнів рішення увічнити постать генерал-губернатора Рея Гнатишина як символу всіх українців Канади до 100-річчя української імміграції. Стоячи нерухомо біля пам’ятника, повністю вкритий бронзовою фарбою, Полатайко сам став «живим пам’ятником» тим, хто залишився невидимим для історії.

У 1995 році  Полатайко представив серію Glare, створену за мотивами репродукцій картин Казимира Малевича. Він навмисно включав у живопис «засвітки» — відблиски, що символізували інформаційні спотворення. Серія Glare – це діалог між ілюзіонізмом та абстракціонізмом, фотографією та живописом як жанрами мистецтва.

Продовженням цієї теми стала виставка «Скотома» (1998), де художник через автопортрети досліджував явище «сліпої плями» — метафору чогось, що є настільки очевидним, що стає непомітним, невидимим, зникає з поля зору.

Отож. 6 червня у дворику Чернівецького краєзнавчого музею відбулася перша частина презентації творчості художника та перформансиста Тараса Полатайка.

Це була подія, в якій поєдналися спогади, діалог, мистецтво і присутність. Чернівці слухали — хтось уперше, хтось давно знайомий із його виставками, перформансами, кураторською роботою. Митець говорив щиро й просто. Про війну, про відповідальність, про шлях у мистецтві — від навчання в художній школі до сьогоднішніх нових форм висловлення. Про Чернівці, які завжди були частиною його внутрішнього дому, і про те, чому важливо бути тут зараз.

Попереду — друга частина, вже цієї п’ятниці. Це ще одна можливість побачити, почути, осмислити. І, можливо, не лише мистецтво, а й себе.

Окрема вдячність Тарасу Полатайку — не лише за його творчість, а й за волонтерську діяльність. Упродовж цих років війни він активно підтримує українських військових, організовуючи допомогу і з-за кордону, шукаючи обладнання, амуніцію… 

Наступна презентація і зустріч із Тарасом Полатайком відбудеться 13.06.2025 о 20:00 у контексті міжнародного дня «Ніч в Музеї». Вхід вільний.

Більше інформації про зустріч 6 червня за покликанням – Розповідь Тараса Полатайка про творчість у дворику Чернівецького краєзнавчого музею… 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Моя культура там, де сецесія…», – Тарас Полатайко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проєкт триває на онлайн-платформі практично від початку повномасштабного вторгнення. А нещодавно частково «матеріалізувався» у виставку в галереї «Bunker» у Чернівцях – там, де, власне, й зародився насамперед як спосіб допомоги найближчим людям місцевої художниці Віолетти Олійник, батько і двоє братів якої стали на захист Батьківщини з перших днів великої війни. Віолетта і сама перетворювала свою творчість на зброю: і ювелірні вироби на продаж виготовляла, і навчилася дрони робити… А згодом відгукнулася на пропозицію об’єднати зусилля для більшого результату.

Виставка увійшла в 13-ку найяскравіших сучасних мистецьких подій в Україні, які рекомендує до відвідування «Суспільне Культура».  Про ідею проєкту і етапи її втілення розповідає куратор виставки, відомий українсько-канадський художник, чернівчанин Тарас ПОЛАТАЙКО.

Доброчинна інтернет-галерея

«Почалася війна, і Віолеттині рідні – тато і два брати, старший і молодший, – одразу пішли на фронт. На власних машинах, у цивільному одязі – боронити Київ. Вони вже мали досвід війни від участі в бойових діях від 2014 року. Треба було десь брати амуніцію… Це тепер ми вже ці всі слова знаємо – «броніки», «дрони», «реби» і т.д. – а тоді для нас це все лише починалося… – згадує Тарас. –

З’явилася ідея мистецької акції – зробити серію фотографій і спробувати продавати онлайн. Саме фото – тому що це робиться швидко, і можна роздрукувати тираж. Спало на думку, що у нас же багато хто вміє робити якісь невеличкі речі руками: вишивають, вирізають… Навіть старші люди роблять якісь маленькі гарні речі. Знаю, що багато знайомих моїх батьків точно таке роблять. Я попросив у них такі невеличкі штучки – які би, умовно, поміщалися в кишеню.  Щоб я міг ходити з ними Чернівцями і при нагоді шукати якийсь контекст для фото. Серед них були різьблені твори мого батька Яреми Полатайка і вишивки маминих подруг: Євдокії Несторяк, Ніни Фень та Лідії Мельник.

Згодом я цю серію надрукував і виставив. А хлопець моєї доньки в Торонто створив щось на кшталт інтернет-магазину: щоб можна було зайти в будь-якій точці світу і придбати те, що сподобалося. Заходиш на наш сайт, вибираєш роботу, купуєш – гроші надходять на рахунок. А роботу треба надіслати покупцю – цим я і займаюся уже три роки.

Україна тоді була на перших шпальтах усіх світових медіа, тож купували дуже жваво. Відповідно, за ті кошти ми дуже багато закуповували необхідних речей для фронту. І згодом наше житло перетворилося на склад, який був цим усім завалений: бронежилетами, берцями, прицілами, тепловізійними дронами, ребками, кровоспинними та іншим такмедом…

З термодронами, до речі, була цікава ситуація. На самому початку війни брат Віолетти сказав що було б класно якби на дрон причепити тепловізор, для спостереження вночі!… А виявилося, що така «штука» вже є! Тож ми кинулися їх купувати. Але тоді якраз уже всі за тим кинулися… Тому товар від нас «втікав» – спочатки шукали в Румунії, і Польщі, потім знайшли і купили у Франції на Лазурному березі. Поступово все було викуплено. Так дійшли до Аляски, звідки треба було переправляти у валізах знайомих, бо термодрони не можна переправляти через американський кордон …»

Гасло «Слава Україні!», викладене кровоспинним такмедом

«І от у цей період, коли житло більше було схоже на склад, а я – на СММщика, який постійно оновлює дописи на сторінці в інтернеті, Віолетта якось, розбираючи ці завали і сортуючи, що кому відправляти,  виклала із кровоспинних засобів літери «СЛАВА УКРАЇНІ», – продовжує художник. – Я тоді аж загорівся: це точно треба сфотографувати, це мусить зберегтися! Це ж із кровоспинних засобів викладено, ці слова! Аж мурашки по шкірі пішли від усвідомлення потужності цього символізму.

Десь у цей час мені написала давня знайома з Канади, художниця Дженет Кардифф, мабуть найвідоміша в світі художниця з аудіоарту, роботи якої представлені в найбільших музеях світу.  Як і більшість сучасних художників, вона працює з різними жанрами. Тож повідомила, що спеціально для нас зробила серію колажів і хоче передати їх задонатити. А я ж уже собі сформулював концепцію – що це моя серія фото маленьких мистецьких штучок, розміщених у якомусь контексті…

Тож за якийсь день я цю ідею переформатовую так, що проєкт стає відкритим для всіх охочих художників. І вони починають донатити! Так це переросло в онлайн-галерею, до якої долучилися понад два десятки митців».

Віртуальна платформа і реальний «Bunker»

«У галереї «Bunker», що в Чернівцях, представлені роботи шести художників – тих, які фізично є в місті. Решта митців-доброчинців, які долучилися до проєкту, живуть в Канаді, Англії, Австрії, Штатах. Їхні роботи купують по інтернету, а якщо хочуть придбати роботи, які бачите тут – я їх пересилаю.

Хотів у чернівецьку виставку включити роботу Дженет Кардифф – якщо не зображення (акварелі можна придбати на інтернет-платформі), то саунд-арт.  У неї є чудова звукова інсталяція, поліфонічна вокальна композиція  Spem in alium за твором, написаним англійцем Томасом Таллісом у 1570 році. Це дуже складний хоровий твір, розписаний на 40 партитур, його виконують 8 хорів по 5 голосів у кожному, виконавці мають стояти «підковою», тоді мелодія «рухається змійкою» – і коли слухач перебуває в центрі «підкови», тоді ця музика має найбільший ефект, справляє найбільше враження.  Дженет це відтворила: записала 40 треків, розмістила «підковою» 40 якісних колонок у приміщенні, і це виконання можна слухати, як «вживу». Цю роботу закупили найвідоміші музеї світу.

Та я усвідомлюю, наскільки важлива для цього проєкту якість звуку, тож не хотів би спаскудити цю ідею поганим втіленням…  Також постало би питання авторських прав – як їх правильно оформити, якими фінансами вкластися, і чи доцільно це робити в благодійному проєкті, яким ми акумулюємо кожну копійку для фронту… Тож роботу Дженет ми не представляємо – але в нас у «Бункері», як тло виставки, просто звучить твір Томаса Талліса, а я розповідаю цю чудову історію (сміється). Висловлюємо подяку Дженет таким способом…

Другим до нас додався Стас Туріна – знаний український художник, який певний час був важливою частиною відомого мистецького колективу «Відкрита група», яка репрезентувала Україну на кількох Венеційських Бієннале поспіль. Зараз він працює самостійно, в нього є серія рисунків «Нескінченний натюрморт». Нам він прислав конверт з рисунками «Новою поштою» і сказав – просто беріть…

Далі почали додаватися інші. Чернівчанин Сергій Колісник – художник і музикант, надав серію, яка називається «Птахи». Це зображення, створені ним з модулів, які він обертає, накладає, крутить і компонує, по-різному суміщає – і в цьому процесі ці форми починають нагадувати традиційний буковинський орнамент. А ще схожі на fpv дрони. Тож кошти від продажу цих робіт також спрямовуються на купівлю дронів.

В окремому залі розміщені роботи Івана Салевича. Ми з ним давні друзі, і він запропонував свої роботи тоді, коли прочитав у газеті про те, що Віолетта сама робить fpv дрони. Передав серію своїх пейзажів, які почали дуже гарно продаватися. Тож довелося навіть ще додати робіт.

Ще один художник, який долучився до виставки – киянин Богдан Макаренко, який опинився в Чернівцях одразу після початку повномасштабного вторгнення, коли Київ був під загрозою, і так і залишився тут дотепер. Мав виставку в нашому Художньому музеї, творить у нашому місті. Живописець з твердою рукою і тонким відчуттям кольору.

«Брати»

Важливе місце на виставці посідає згадка про перформанс 2023 року «Брати» Віолетти Олійник у Люблінській галереї «Лабіринт». Це велике фото дівчини з кропив’яною сорочкою, яку вона плела для своїх братів.

«У Любліні Віолетта упродовж трьох днів втілювала казковий сюжет про зачарованих братів, яких злі чаклуни перетворили на лебедів, і тільки жертовні дії сестри можуть їх урятувати від закляття,- розповідає Тарас Полатайко. –  Треба лише за три дні встигнути сплести сорочку з попередньо зірваної кропиви, не проронивши при цьому ані слова. Віолетта це робила. Причому робила серед розміщених на стінах галереї фотографій братів і сестер, яких розлучила війна. Це були дитячі світлини її подруг, знайомих – брати яких зараз воюють. Дехто надав світлини з братами, які вже загинули. Віолетта зробила їх чорно-білими. Тобто на світлині хлопчик і дівчинка, він – чорно-білий, а вона – в кольорі…

Відвідувачі галереї сприйняли її акцію дуже щиро – навіть бігали в аптеку і приносили дівчині якісь креми для її зранених рук. Також високу оцінку подія отримала від польських художників».

Коли говорять музи – ворожі гармати мовчать

«Насправді за три роки хвиля зацікавленості війною дещо вляглася, – визнає Тарас Полатайко. – Та й коло покупців замкнулося: спочатку роботи купили друзі – всі, хто хотіли підтримати Україну, потім друзі друзів, далі охочих стає все менше. Війні три роки, іноземне оточення з нею звиклося, ця ситуація для них стала, на жаль, нормою. Вже немає такої динаміки, яка була спочатку, але все одно наші спільні зусилля генерують донати для ЗСУ».

Куратор виставки зауважує, що твори, які виставлені на продаж у галереї «Bunker» – порівняно недорогі, 50-100 доларів. Ціни в канадських доларах що є 2/3 від американського долара. Купують їх зазвичай не колекціонери, а просто ті, хто переживає за Україну та наших захисників. Покупці онлайн-галереї – переважно закордонні – у нас справжні поціновувачі не мають грошей, а багачі не аж так кохаються у мистецтві. Та перед Різдвом продажі були дуже гарні. І на виручені кошти вдалося закупити знову багато турнікетів, які спиняють кров і рятуються життя. Як не дивно, їх досі бракує.

А окрім придбання творів з галереї, можна також взяти участь у їх розіграші, долучившись до збору на банку для 117 бригади. За донат від 100 грн можна виграти роботу Стаса Туріни, а за найбільший донат – отримати принт Віолетти Олійник.

Таким чином мистецтво допомагає нашим військовим нас захищати, а ворожі гармати змушує мовчати.

Маріанна Антонюк

Запис Коли «Хтось молиться за тебе…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Це вибрані твори з однойменного благодійного проєкту, який із 2022 року на постійній основі підтримує діяльність 3 підрозділів ЗСУ.

У лютому 2022 брати художниці Віолетти Олійник поїхали захищати Київ на власних авто, не маючи військової амуніції. З цього моменту ми зосередилися на волонтерстві: почався пошук берців, броніків, термобілизни, тактичних окулярів, рукавиць тощо. Обмеженість фінансів спонукала створити тираж фотографій з творами буковинських художниць та художників, які погодилися на співпрацю.

… Так виникла міжнародна онлайн платформа Someone Prays for You. Коли канадська художниця Дженет Кардифф запропонувала серію своїх робіт, формат фандрейзингу розширився — було залучено всіх бажаючих митців. Наразі в проєкті беруть участь 20 художниць та художників з України, Канади, Англії та Австрії. Всі кошти від продажу творів використовуються на нагальні потреби підрозділів братів та батька Віолетти», – текст на сторінці ФБ Тараса Полатайка, куратора проєкту.

На виставці представлені твори Тараса Полатайка, Станіслава Туріни, Віолетти Олійник, Івана Салевича, Сергія Колісника, Богдана Макаренка. Також в межах проєкту згодом буде проведений розіграш робіт Станіслава Туріни та Віолетти Олійник — кошти з яких спрямуємо на актуальні потреби військових.

«Коли твої брати на війні, то і ти на війні. Коли вони не можуть спати вночі через постійні обстріли, ти також не можеш спати й перевіряєш, коли вони востаннє з тобою спілкувалися. А якщо час, коли «користувач був онлайн», збігається з часом чергового прильоту, стає страшно, як у старій казці про диких лебедів: «хоч одне слово скажеш — вони помруть». Одначе ми можемо і мусимо говорити. Спілкуватися з постачальниками зброї, працівниками магазину безпілотників чи такмеду, поширювати інформацію та шукати речі, які їм потрібні...», – Віолетта Олійник.

Протягом триденного перформансу, який відбувся відбувся 22-24 вересня 2023-го у люблінській галереї «Labirynt», мисткиня власноруч виготовила сорочку із попередньо зірваної кропиви. Ця акція нагадує про жахіття воєнної дійсності в Україні та є символом солідарності з усіма, хто пережив розлуку з рідними та близькими.

Зробіть пожертву

Допоможіть підтримати захисників громадян в Україні. Зібрані кошти підуть на медичне приладдя, бронежилети, оптику нічного бачення, дрони-розвідники та інше важливе обладнання у боротьбі України за свободу.

Експозиція буде відкрита до 18 січня. Години роботи оголошуватимуться за день — в залежності від графіка відключень світла.

Слава Збройним силам України! Дякуємо за кожен день, який виборють ЗСУ ціною життя! Ця виставка, цей проєкт – приклад того, що не час розслаблятися, а потрібно невпинно працювати, щоб наближати Перемогу!

Більше фото і інформації з відкриття виставки за посиланням – «Хтось молиться за вас…»

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Доброчинна виставка «Someone Prays for You» у мистецькому центрі «Bunker» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Він пропонує всім небайдужим принести сюди і залишити вживану побутову техніку – як втілення ставлення до злочинів російської армії, яка краде речі з українських осель.

Таким чином художник привертає увагу до давньої вже вимоги перенести пам’ятник радянському солдатові з центру Чернівців.

«Два місяці тому, міськрада Чернівців почала процес перенесення цього пам’ятника з центру міста. Як виявилося, процес буде тривалим і невідомо чим закінчиться, – пояснює Тарас Полатайко. –

Домінування пам’ятника радянській армії над центром Чернівців в час, коли Буковина щоденно ховає воїнів, які загинули захищаючи Україну від російської навали, є разючим дисонансом з реальністю та почуттями більшості чернівчан.

Відповіддю на аргумент, що радянська та російська армії не є тотожними – є історичні факти масових згвалтувань та мародерства, вчинених радянською армією під час Другої світової війни. Російська армія – є правонаступницею радянської і продовжує вбивати мирних жителів, чинити згвалтування та мародерство.

Прошу чернівчан виразити своє ставлення до злочинів російської армії, долучившись до створення тимчасового арт-об’єкту з побутових предметів, які росіяни крадуть з українських осель. Запрошую всіх небайдужих принести і залишити тут вживану побутову техніку. Хай тварюки подавляться!

Об’єкт існуватиме до того часу, поки не вирішиться питання перенесення пам’ятника».

Мистецький захід проти військових злочинів РФ відбудеться 12 червня о 12:00 на Соборній площі біля пам’ятника радянській армії.

Запис Художник Тарас Полатайко закликає чернівчан створити арт-об’єкт спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Це – алегорія довіри як поняття стосунків між людьми.
Своєю роботою я хотів показати, що довіра в нинішньому суспільстві майже нічого не значить, усе піддається сумніву, вона така ж фейкова, як і багато речей навколо», – пояснює Роберт Саллера.

Велетенські літери заввишки до 3 метрів, які складаються в слово «TRUШT» («TRUST») насправді не такі помпезні, як здаються спочатку. Їх навіть легко пересунути, виготовлені вони з пенопласту… Презентація проекту саме у костелі черговий раз привернула увагу чернівчан, гостей міста на необхідність  відновлення костелу Найсвятішого Серця Ісуса. Захід був благочинним і кожний відвідувач мав можливість підтримати реставрацію храму своєю пожертвою.

Більше фото з відкриття проекту за посиланням – З ДОВІРОЮ У КОСТЕЛІ НАЙСВЯТІШОГО СЕРЦЯ ІСУСА

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Презентація проекту Роберта Саллера «Довіра»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка “Війна. 11 портретів” відкрилася 25 листопада у Чернівецькому художньому музеї.

Національний художній музей України спільно з Українським центром розвитку музейної справи започаткували благодійну програму «Леви своїх не лишають» на підтримку поранених військових та постраждалих музеїв у зоні АТО. Її першою акцією стало відкриття у серпні 2014 року мультимедійної виставки «Війна. 11 портретів», автором якої є художник Тарас Полатайко.
До роботи було запрошено українського фотохудожника Павла Терехова, який на світлинах зобразив українських вояків, поранених у боях на Донбасі. Знімки зроблені в Київському військовому госпіталі.
Виставка є аудіовізуальною, до кожного портрета додано запис розмови з українським військовим.

Проект є документальним: 11 фотопортретів, 11 аудіозаписів розмов із бійцями, які побували на фронті. На портретах дуже різні люди за віком, за професією,  ставленням до війни, вони родом з різних областей України: колишні “афганці”, мобілізовані, контрактники і ті, хто пішов на війну добровольцями.
Головна складність ще й полягала в тому, аби було взаєморозуміння, довіра між бійцями і художником.
Тарас Полатайко пригадує, коли пояснив, що виставка ця робиться для підтримки бійців АТО, що це не звичайне інтерв’ю, напруга в спілкувнні зникла.
На виставці, коли вмикаєш плеєр, вдягаєш навушники і починаєш слухати вражаючі розповіді поранених бійців, які з фотопортретів дивляться відкрито, ніби навіть підтримуючи тебе, це важко сприймати, слухати без сліз…

Тарас Полатайко розказує про роботу над проектом «Війна. 11 портретів»

Виставка «Війна. 11 портретів» вже була представлена у Києві, Нью-Йорку, Торонто і в Одесі.
Після Чернівців виставка буде експонуватися у Львові, а потім – у Калгарі (Канада).

Всі люди, які на цих монументальних портретах, герої виставки. Але  вони є героями і в житті. Це мужні люди, воїни, які наділені великою внутрішньою силою, гідністю.
Проект немов лакмусовий папірець. Він ніби міряє рівень правди. Адже грані реальності, як і сама реальність, не є досконалою.
Власне, головне, напевно, не тільки в створенні унікальної концепції, а в  емоційному просторі мовчазного напруженого діалогу між людиною на портреті і глядачем, який прийшов на виставку. І ця нелегка розмова – без слів, поглядами, почутою історією із плеєра,  справляє сильне враження.
Неймовірно важко, болісно. Слухати. Дивитися…
Під час війни ми багато чого переосмислюємо, переоцінюємо…
Кожна людина, яка відвідала виставку, бажає пораненим  бійцям виздоровлення і благає для України миру.

…Не пора, не пора, не пора
В рідній хаті робити роздор.
Най пропаде незгоди проклята мара,
Під Украйни єднаймось прапор…

Іван Франко

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Обличчя війни вразили чернівчан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецького художника зі світовим ім’ям Тараса ПОЛАТАЙКА, українська голова якого мислить уже в світовому контексті,  духовні пошуки з буддистської Індії привели в строкатоконфесійне і різномовне рідне місто – у, на наш погляд, провінцію, а на його переконання – провінцію милу і чудову, «провінцію-шарм». Про всеохопні космополітичні і разом з тим національно вкорінені проекти, інсталяції і перформенси художника розмовляємо з ним у затишній альтанці в центрі міста.

«Те духовне, що мало зі мною бути в Індії, відбувається зараз у Чернівцях»

Я вже давно так надовго не приїжджав додому. На цей раз потрапив у Чернівці після Львова, Києва і… Делі.  Спочатку поїхав я в Індію… По-серйозному, в монастир – йога, буддизм, просвітлення… Витримав рівно 27 годин. Там було +46, треба було пити «лоріам» (це така штука від малярії, при якій ще й алкоголю не можна вживати). Потім з’ясувалося, що окрім малярійних комарів прилітають інші, які заражають лихоманкою денге, проти котрої лоріам безсилий… І в цьому всьому вареві мільйон циган, і всі від тебе щось хочуть. Бо ти серед них – інший, відрізняєшся. Я сахнувся від цього, по вулиці страшно ходити… Повернувся в готель, а там кондиціонери, і це вже було добре. Електрика то є, то не є… Тож поки вона була і діяв  вай-фай, я швидко ознайомився з графіком казахстанських авіаліній, знайшов рейс «Делі – Київ», по дорозі побував в місті Астани, де кацапи і казахи вже сприймалися як наші (сміється – авт.)

Коли після цього зняв квартиру в Києві і випив (бо вже відпала потреба пити лоріам), то так було добре, що я хотів падати на коліна і цілувати цю землю – не брешу! І це не якийсь патріотизм, це просто усвідомлення, що нема тих комарів, і вітер є, і листя на деревах. Потім ще упродовж кількох тижнів було приємно, що на деревах є зелене листя, і тротуари також є, і що їзда хоч і не така, як в Німеччині, але все рівно хоча б за правилами! А потім я поїхав до Львова на джаз-фест, а коли повернувся – вже мені не так добре в Києві було, отоді я плюнув на Київ і поїхав до батьків у Чернівці! Це, власне, вперше я так надовго зараз «завис» в Чернівцях, я ж виїхав у Москву вчитися в 16 рочків. Зазвичай приїжджаю на 3 дні, спілкуюся з батьками, нікуди не виходжу, не висовуюсь, бо вже давно тут нікого не знаю, на жаль. А зараз приїхав до цієї ось провінції – і мені тут дуже добре стало. Те духовне, що мало відбутися в Індії, відбувається в мене тут. Давно мав бажання сісти на цей дизель «Бухарест-Сіная» – пам’ятаєте, як у фільмі «Безіменна зірка»? Той, що слідує по першій колії без зупинки, але в один чудовий день зупиняється, з нього виходить трошки п’яна  дама з гарними парфумами, у неї зав’язується роман з місцевим астрономом… І відбувається історія. Отакі для мене Чернівці, Буковина. Дизель везе старими ще австрійськими рейками – і мені добре. Зупиняється мало не в кожному селі, і там уже навіть терміналом можна скористатися. Саме таку Буковину показую своїм гостям. Це Європа. Тут є свій шарм. Я його ловлю, і мені добре.

«Рідна земля почала дарувати ідеї»

Рідна земля почала дарувати ідеї, це правда. До цього десь близько року нічого в голову не приходило, а зараз з’являється ідея за ідеєю… Мрію зробити виставку, де були б не тільки арт-об’єкти, навіть, не просто картини чи об’єкти сучасні, авангардні чи навіть перформенси. Хотілось би розглянути мистецтво як містику людської потреби творити. При цьому, не обмежуватися професійними художниками. Поїздити по музеях, в тому числі і по краєзнавчих, по психіатричних лікарнях, по інтернатах, по тюрмах – тобто тими закладами, які я для себе називаю «закритими суспільствами». Зібрати об’єкти, делікатно їх сплести, щоб їх розташування не пов’язувалося з хронологією, щоб не було явного зв’язку, але щоб цей зв’язок був для мене очевидним, і щоб це не потребувало зайвих пояснень, було зрозуміло на рівні почуття.

От, наприклад, нещодавно в Чернівцях французи демонстрували документальний фільм про остарбайтерів у Ратуші. Там йшлося про те, як німці забрали остарбайтерів – точно так само, як совєти забирали їх на ГУЛАГ, везли в тваринних вагонах. Багато хто помер по дорозі, а ті, що вижили, були дуже знесилені, в лахмітті. Але не в інтересах німців було їх заморити голодом – їм була потрібна робоча сила, та ще й практично безкоштовна. Тож вони виділили приїжджим якусь територію, обгородили її колючим дротом, дозволили місцевим селянам допомагати цим нещасним не померти з голоду. А ці, отримуючи допомогу, намагалися за неї віддячити. Робили якісь подаруночки з гільз, різного підручного матеріалу. І ці об’єкти є. Тепер ці речі вже стали сімейними реліквіями. Ось така потреба творити, непрофесійно, але від душі. Отаке я хочу знайти і зробити.

«Мистецтвом може бути будь-що. Все є матеріалом для художника»

Будь-що може бути мистецтвом, матеріалом для художника, в тому числі й політика. Художники оперують хто чим – хтось фарбами на полотні, а хтось спільним ментальним простором, яким є політика. Я українською політикою цікавлюся, читаю постійно, переживаю. Щоранку переглядаю українські новини. Тож мій минулорічний проект «Спляча красуня»*, хоч і не був «в лоб» політичним проектом, та зачіпав політику. І це розгледіли.

«Спляча красуня» задумувалася в контексті більшої виставки, яка мала називатися «Терпіння». До речі, подібну ідею мала й відцензурована цього року картина Кузнєцова «Коліївщина: Страшний суд» в Арсеналі**. Народ терпить, терпить, терпить. Питання: коли вже почнеться нарешті? Коли урветься терпець? Так от в мене минулого літа мала бути тема терпіння і багато різних об’єктів, пов’язаних з феноменом терпіння – навіть не суто українським, а терпінням як таким. Там навіть мав висіти заряджений автомат на стіні. А потім виявилося, що в нас музей бідний, що мені все це самому доведеться робити… А «Спляча красуня» мала бути центральним об’єктом. Адже вона також терпить, вона в очікуванні цього принца, а це вже близько до терпіння.  Ну, принаймні за казкою Шарля Перро. Ця робота була магічна, казкова, і вона якимось дивним чином показувала приховані сторони цього суспільства. Чудові, дивні сторони української душі – і її зворотний, гидкий бік. Це була добра казка. Що в ній було чудового? Що до неї потягнулися чарівні люди, романтичні дівчата… Адже для учасниць це також було непросто  – в нашому патріархальному суспільстві піти на такий крок! Про них могли казати: а, що вона не може собі в звичний спосіб знайти нареченого? Тож або курва, або ще щось… Але це були відважні чарівні дівчата, і не тільки дівчата такими були. Почали дзвонити якісь люди, пропонувати послуги. Наприклад, один дорогий київський адвокат, який займається європейським напрямком, запропонував юридичний супровід проекту – абсолютно безкоштовно. Коли я спитав про його особисту зацікавленість у цій роботі – він відповів: моя робота дуже нудна, і це  єдина в житті нагода побути «адвокатом казки». А сам я жив у казці три місяці. Якщо відсторонитися від політики і зосередитися на тому, що мені найбільше сподобалося як художникові – це перетворити буденну реальність на казку, і це вийшло. І всі поводилися як в житті, а життя водночас було казкою. І оця грань між реальністю, буденністю і казковістю була абсолютно розмита. Тому всім було так добре, і почали з’являтися якісь паралелі. Була паралель з Панночкою Гоголя. Я при Cплячій красуні постійно стояв: по-перше, щоб якесь мурло неадекватне туди не зайшло, а по-друге, я це все документував. І до мене дійшло, що я як той Хома стою при цій Панночці, в якомусь чарівному колі, в яке намагаються влізти всілякі потвори. Ось тут – про потворність і корупційність української душі. Адже буквально за один десь до відкриття Мінкульт намагався заборонити цей проект. Все готово, плаття пошиті і привезені, ліжко встановлене, красуні вибрані, столи, можна сказати, накриті. І навколо цього ходить якийсь представник Мінкульту, з тих ще совкових типажів, які носять гребінець в кишені і причісуються по кутках. Просить мене на хвилину поговорити в кабінет, я відмовляюся, бо не маю часу, пропоную поговорити прямо тут і зараз – якщо це справді так важливо і коротко. Він відмовляється, врешті вмовляє мене зайти в кабінет і починає з усіх можливих бюрократичних штампів «на дуже превеликий жаль дуже мені шкода повідомляти погану новину, що, як це не прикро, Мінкульт не надає дозволу» – а в мене призначене інтерв’ю з Reuters, це все вже крутиться по BBC, по інтернету, тільки Мінкульт цього не знає.

Ну і тут, як Геббельс казав – «при слові «культура» рука тягнеться до пістолета». Тільки в мене не до пістолета, а до телефона. Я сказав, що в мене за півгодини інтерв’ю з Reuters, тож я повідомлю британському агентству про цензуру в Україні. Він злякався, особливо слова  «цензура». А я побачив усю болотність, потворність, корумпованість чиновництва. До цього часу не знаю, чому і чого вони хотіли. Варіантів багато, можна гадати. Найпримітивніше – може, хотіли, аби художник їм заплатив. А чи просто їм було страшно, що «якесь воно не таке, як завжди», не картина на стіні? З одного боку, сучасне мистецтво вже модне, і на нього ходять олігархи, і привозити якісь такі цікаві контраверсійні мистецькі твори вже нормально. Але з іншого боку – коли таке народжується тут, це викликає в чиновників якийсь дискомфорт. Я йому дав півгодини на вирішення питань. І виставка відкрилася (сміється – авт.)

«У місті багато грубості й жлобізму»

Можливо, я занадто суб’єктивно і неправильноо інтерпретую події. Але мені здається, що колись у Чернівцях було добре, цивілізовано, як у Граці чи Відні. Потім все змінилося, всі нормальні цінності поруйнувалися, люди одні повиїжджали, нові приїхали, культурні шари змінили одне одного, причому дуже різко. Сталася пертурбація, з’явився совковий оцей жлобізм… А в селі цього не було. Село як було 1700 якомусь році, як почало там ставати добре, так і залишилося. Залишилися делікатні стосунки між людьми. І от я сідаю в дизель, який мене везе ще по старій австрійській колії. І настає повна благодать – на відміну від міста, де багато грубості, якогось жлобізму,

Якось ми з куратором київського музею Оксаною… їздили по селах – тим же дизелем до Вадул-Сірету, далі в автостопом добралися до Порубного, а там пішки пішли через кордон до Румунії… На нас дивилися як на схиблених, бо зазвичай за кордон їдуть якимсь транспортом, а тут – якісь двоє пішки, один з канаддським паспортом, друга з шенгенською візою… А коли ми поверталися, нам місцеві порадили ловити авто в Порубному «на кольці». І от стоїмо ми «на кольці». Бачимо: виходить якась кругленька жіночка, з пляшкою від «Жигулівського». І на паркан цією пляшкою починає прибивати якийсь плакат. Придивляємося – написано «Ольга Кобилянська. Земля». І якийсь поцеватий дізайнік там, мало не колючий дріт. Питаємо: «Це до вас з міста театр приїжджає?» – «Та ні,  ви що, – каже, – у нас свій театр є! Аматорський колектив». Я спитав, чи можна приїхати на виставу, вона сказала, що звісно можна. Спитала, хто я – кажу, художник з Чернівців. Коли я приїхав, після вистави колектив запросив мене за стіл. Там такі довгі-довгі столи, довгі лавки стоять, і чомусь жінки розсаджуються з одного боку, а жінки з іншого. Мені там одна акторка сподобалася, яка відьму грала – хотілося біля неї сісти, та не вдалося біля відьми. Дуже душевно в селі, і дуже делікатні, толерантні стосунки. До мене дійшло, що Європа в селі лишилася. Там нічого по-крупному не мінялося.

«Наступний проект буде про оргазм і історію»

Не розкажу деталей (сміється – авт.), але підтверджую: так, це буде про оргазм – і про історію певною мірою, і це буде проект для рідного міста. Це буде пов’язано з Вільгельмом Райхом, «лівою рукою Фройда» (зважаючи, що Юнга називають «правою рукою Фройда»), який тут жив понад 10 років, але про нього мало хто знає. У його біографії «чернівецькому періоду» Райха присвячено два абзаци, тому що цей період вважається неважливим. А він саме тут вчився в гімназії, а вже потім переїхав до Відня, пізніше – до Нью-Йорка, і без Чернівців його життя точно склалося  б зовсім інакше.

Я уявляю, що створю об’єкт – пам’ятник Райхові, цій відомій і важливій для психоаналізу людині. Цей пам’ятник буде не звичайний, а функціональний, тобто він буде щось робити, пов’язане з цим словом «оргазм», і такі ж пам’ятники одночасно відкриються у Відні, оскільки саме там народилися всі його ідеї, і в Нью-Йорку, оскільки там він працював і помер. Ну і тим часом відбуватиметься спілкування людей, які вивчають і досліджують Райха.

«Чому б мені не поставити пам’ятник самому собі?»

Я тоді в Канаді був лиш другий рік, і якраз встановили такий поганенький пам’ятник генерал-губернатору Канади Рамону Гнатишину – частково за гроші діаспори, частково за кошти канадського уряду. Це було в час, коли на пострадянський територіях пам’ятники якраз валили, міняли тоталітарних правителів, а там – пам’ятник політикові, та ще й при житт! На Заході це дико. І я подумав – чому б мені не поставити пам’ятник самому собі? Я виступив дуже буквально: пофарбував себе бронзовою фарбою, купив у секонд-хенді якийсь піджачок такий, щоб був схожий на його – а в нього він і так вийшов поганенький, тож ми були подібні. Все золоте-бронзове, піджачок-туфлі, в нього постамент – і в мене постамент, і ми стояли одне навпроти одного. Як художнику, мені цікаво було, що буде, якщо, безвідносно до того, кому чи чому цей пам’ятник, зробити йому дзеркальне відображення.  Адже кожний пам’ятник – це концентрація якихось сантиментів людей, які його ставлять. Як воно – створити «дзеркальне відображення концентрації якихось сантиментів»? У цьому випадку це були сантименти діаспори – гордість, що така велика фігура -нашого походження. І мені здалося, що через цю гордість вилізли якісь комплекси. Ну, наприклад, англосаксони ж не ставлять пам’ятники кожному «своєму» – у них, зрештою, своїх багато. От я цей комплекс і вирішив пропрацювати. Ну і стояв. А там у нього була табличка «Присвячується 100-літтю еміграції до Канади…» ну і ще щось там. В мене теж була табличка з подібним написом, але в кінці – «тим українцям, які НЕ стали генерал-губернатором». І тут почався кіпіш, були дзвінки в поліцію незадоволених діаспорян, листи в газети – мовляв, «хто він такий взагалі і що собі дозволяє». А я попередньо продумав свої дії з юридичної точки зору – я жодних законів не порушував, вандалізмом не займався – я ж нічого не чіпав, зрештою, я був просто людиною, яка стоїть в парку! Але вже покійний тепер Моріс Чернецький, дуже впливова в тому регіоні фігура на виборній посаді, політик, написав дуже довгу статтю в газету, де було сказано – не прямо про депотрацію, а просто у вигляді запитання на кшталт «а чи заслуговую я взагалі перебування в цій країні і користування її благами, якщо насміхаюся над її цінностями?»  І тут до дискусії долучилися ліберали і інтелектуали – там люди звикли боротися за свої права, бо розуміють – «сьогодні ти, а завтра я». Не так, як зараз у нас в Арсеналі – замалювали і заборонили, всі тихенько постояли і все затихло. А далі зі мною вже пішло-поїхало: федеральні новини, Сі-Бі-Сі, і вже йшлося не лише про непросту самоідентичність, а про свободу слова і т.д. Це вистрілило «в десятку», зачепило за живе, це було справді актуальне мистецтво. В результаті близько місяця про це постійно писали в пресі. Я вранці вставав, ішов в магазин, купував газету і дивився: депортують мене чи ні. Не депортували!

«Чернівці – швидше не колиска, а таємничі підземні ходи»

У канадській галереї «Мендел» я показав інсталяцію «Колиска». Була ідея поїхати у Чорнобиль, пожити там місяць, подихати повітрям, але не для того, щоб померти, а отримати дозу шкідливих елементів. Потім у Канаді повністю зробити рециркуляцію крові. Кров здавав упродовж року, заповнив нею ванну, зверху заварив сталевим щитом. Посередині була дірочка, яку можна пальцем відкрити і подивитися. Поверхня блищить — виглядає, ніби наповнена ванна, у яку можна лягти. Ванна була підвішена до стелі на якірних ланцюгах і нагадувала колиску.

А Чернівці в мене асоціюються не з колискою. Швидше з таємницими підземними ходами. Недавно я спілкувався з охоронцем Резиденції, паном Степаном. Це дуже приємний чоловік, який стоїть біля входу в університет. То він розповідав, що міфічні підземні ходи під університетом таки існують. Один з них веде до залізничного вокзалу, інший – до району Роші, решта три – не знаю, куди. Вони зараз начебто закриті на реконструкцію, але вони існують. Уявляєте?

«Я молився біля Стіни плачу і написав записку до Бога українською мовою»

Геніально просте визначення щастя в буддизмі. Ти щасливий тоді, коли тобі вже нічого не хочеться. І це логічно – адже якщо мені хочеться курити, бракує грошей, чи сексу, чи влади – то мені постійно чогось треба, і я недосконалий. Хоча подібні геніальні речі є в кожній релігії. Я не вірю в церкву як в організовану структуру. Але я вірю в Бога. Він один, а в мене своя, персональна дорога до нього. До речі, я молився Богу біля Стіни плачу – знову ж таки, в цьому є «чернівецький слід» (сміється – авт.) Ми зідзвонилися з моїм другом дитинства Сашею Ельманом, чернівцьким євреєм, який виїхав  в Ізраїль. Запросив помолитися біля Стіни плачу. Я перепитав, чи туди всіх пускають – каже, всіх. Йому дружина приготувала «бумажку» з собою, і мені також дала «бумажку», щоб я мав на чому написати своє прохання до Бога. Я спитав, якою мовою – відповіли, що якою хочеш. То я там по-українськи написав і скрутив і запхав у дірочку в стіні. А щастя… Коли вже все «по барабану» – тоді це щастя. Зараз мені далеко не все «по барабану», і першим у цьому списку є моя доня. Їй 21 рік, вона народилася в Канаді, але українською говорить зовсім без акценту. Дуже розумна і я нею пишаюся. Але насправді зараз всього хочеться вже менше, ніж у 18 (сміється – авт.)

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

* Перформанс «Спляча красуня» Тараса Полатайка відбувся в серпні 2012 року в Національному музеї Києва. Ідея проекту полягала в тому, що упродовж кількох днів у музеї «спали» красуні, які начебто очікували свого «принца» і мали прокинутися від поцілунка. Зрештою очі розплющила лише одна  з них – від поцілунку відвідувачки музею-дівчини. Сплячі красуні символізували Україну, яка зрештою має прокинутися від багатовікового сну і терпіння.

** Наприкінці липня в Мистецькому Арсеналі в Києві трапився скандал: куратор виставки “Велике і величне” Наталія Заболотна знищила картину Володимира Кузнєцова “Коліївщина: Страшний суд”, замалювавши ще не завершену роботу чорною фарбою. На картині були зображені «пекельні муки засліплених провладних елементів, п‘яних потвор, ганебних ментів, брехливих суддів».

Запис «Чернівці міфічні» Тараса Полатайка: спершу з'явиться на Медіа-Версії.