Учні вмить замовкають і уважно слухають молодий голос своєї вчительки.

– Коли я була малою, любила споглядати росинки, які з’являлися вранці на квітах. І мені здавалося, що я бачу в них увесь світ. Уявіть, що ви лежите на зеленій травичці. Зазирніть у росинку. Що ви в ній бачите?

Діти тягнуть руки:

– Хмаринки… Сонце… Дерева… Янголів…

Дитяча фантазія безмежна…

Надія БАШИНСЬКА, вчителька початкових класів загальноосвітньої школи №22 та керівник Міжшкільного літературного об’єднання «Зернятко», має дуже широке коло талантів. Вона пише пісні й вірші, займається живописом, співає у фольклорному колективі. Та найголовніший її дар – вміння розкрити та розвинути таланти дітей.

Пані Надія розповідає про свої дитячі та дорослі мрії, згадує страшні події Чорнобильської катастрофи та ділиться джерелом свого натхнення.

«Від батьків я перейняла любов до книги»

Можливо ви здивуєтеся, але я завжди мріяла навчати дітей. Ще в три рочки мене запитували, ким хочу стати, коли виросту, а я відповідала: «Хоцю чителькою». І моя мрія збулася. Ця робота непроста, але дуже цікава. Часом, коли довго не спілкуюся з дітьми, відчуваю, що мені чогось не вистачає.

Дитинство провела в компанії Шерлока Холмса, розплутуючи загадкові вбивства, або ж подорожуючи до Таємничиого острову Жуля Верна. У мене дві сестри і два брати. Батьки завжди читали нам книжки. Ввечері ми сідали коло них, примовкали і слухали. Від них я і перейняла любов до книги. Дуже шкода, що зараз батьки рідко читають своїм дітям. Інколи не вистачає часу – робота, телевізор, комп’ютер. А діти насправді люблять, коли їм читають уголос.

Живописом захопилася в ранньому віці. Десь у 4-му класі я намалювала портрет Тараса Шевченка. Він мені здавався дуже правдивим, живим. Мама оформила цей малюнок в рамку та повісила у моїй кімнаті.

Діти вміють дуже гарно передавати свої почуття в малюнку. Коли в мене виникла ідея оформити збірку творів своїх учнів, я створювала малюнки, подібні до дитячих. Уявляла, ніби я сама дитина і бачу світ їхніми очима.

Мрію про власну художню виставку. В мене є намальована олійними фарбами на полотні ікона Божої Матері Жировицької. На ній зображена Богородиця в українському віночку з немовлям Ісусом. Це перша картина, яку я намалювала на полотні. На сьогодні у мене близько 30 малюнків.

Народилася на Житомирщині. Там провела своє дитинство. А після одруження ми з чоловіком переїхали до Прип’яті…

І місто враз вмерло…

… Я досі пам’ятаю прип’ятську весну 1986 року. Навкруги все цвіло, і ніщо не віщувало біди… Жодної паніки не було. Люди спокійно збирали речі. Нам сказали, що їдемо на 2-3 дні. Лише потім дізналися про справжній масштаб нещастя.

… За три місяці ми повернулися, щоби забрати документи. Нас зустріло мертве місто. Воно мовчки вдивлялося в нас порожніми очицями-вікнами.  До нас підбігали собаки і коти. Навіть не просили їсти, просто дивилися на нас…

Досі гірко згадувати ті події. Писати про Чорнобиль мені важко, хоча в мене є кілька віршів про Прип’ять, про хоробрих хлопців-евакуаторів. Можливо, з часом цей біль мине…

У Чернівцях у мене були родичі, тому ми з чоловіком переїхали жити сюди. Я влаштувалася працювати в школу і працюю тут досі. Після Чорнобиля я почала глибше відчувати світ – наскільки він красивий, тонкий, ніжний. І діти допомогли мені в цьому. Спілкування з ними заповнює ту порожнечу чимсь новим та прекрасним.

За натхненням до дітей

Діти мене надихають. Я працюю із дуже талановитими дітьми і намагаюся наслідувати їх, творити разом з ними. Коли хочу щось написати, але не знаю теми, я запитую в них, про що би вони хотіли почути. І діти мені підказують. Інколи це переростає у справді щось цікаве та оригінальне. Ми разом з дітьми друкуємося у хмельницькій газеті для дітей «Долонька» та чернівецькому дитячому журналі «Колобочок».

Наразі готую до друку збірку поезій. До неї увійдуть і кілька віршів у прозі. Книга складатиметься з трьох розділів – лірична поезія, соціально-побутова та патріотична.

Дуже люблю подорожувати. Особливо люблю Львів. Разом з Марією Руснак, Тетяною Ладою та Віктором Перепелюком співаю в ансамблі «Калиновий голос». Виконуємо старовинні українські пісні – козацькі, чумацькі. І ми виступаємо на фестивалях у Львові, Луцьку, в деяких мистецьких колах Києва. Але найбільше подобається в Чернівцях. Їздимо по школах і співаємо для дітей.

Кожній дитині Бог дає якийсь талант – і його треба розвивати. Саме для цього й виникло «Зернятко». Спершу це був просто невеличкий гурток, але за 10 років він переріс на міжшкільне літературне об’єднання. Наша школа сама видає збірки дитячих творів. Я малюю до них ілюстрації, а в оформленні мені допомагає наша вчителька інформатики Валентина Мельничук. Ми залучаємо до співпраці вчителів та дітей з інших шкіл. Цього року плануємо видати більше 100 дитячих творів.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Жінка, що бачить світ очима дитини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Промінь надії 2014 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відомий художник з маловідомими минулим

Альфред Оффнер – один із тих потужних талантів, які формували творчу атмосферу нашого міста початку 1900-х років. Художник народився у Чернівцях 1879 року та жив тут протягом кількох десятиліть. Достовірних відомостей про життя та навчання художника існує вкрай мало. Творів його збереглося небагато. Мистецьку освіту він отримав у Відні та Мюнхені, деякий час навчався у Парижі. На початку Першої Світової війни виїхав з Чернівців до Богемії (м. Пльзень), пізніше працював у Відні та Берліні. Помер у чеському місті Побежовіце (нім.Ronsрerg) 1937 року (деякі джерела вказують м. Табор та 1940 рік).

У австрійському мистецтві з малярських творів художника відомі його полотна з серії «Танцівниця», «Материнське щастя», багатофігурна композиція «Свято вина» та низка портретів. Він активно розробляв дизайн австрійських цінних паперів, марок і плакатів. Ці твори та його графіка увиразнені  монументальністю, експресивним звучанням та забарвлені патріотичними інтонаціями.

У Чернівцях Альфред Оффнер був відомий як  академічний художник, представник віденської школи, яскравий виразник югендстилю та член мистецької групи  «Wiener Sezession». Митець працював у галузі станкового та монументального живопису, графічного дизайну та як ілюстратор. Він також був визнаним у місті художником-педагогом.

 Вітраж Оффнера зберігся у приміщенні корпусу істфаку університету

Зберігся вітраж Оффнера «Полювання на ведмедя», що у приміщенні корпусу історичного факультету чернівецького університету. Проте втраченою є його  композиція «Колись і тепер», яка була розташована над сценою і прикрашала  ошатну залу Німецького Дому нашого міста.

Ймовірно втраченим є і твір австрійського митця «Алегорія Торгівлі» з Палати торгівлі та ремесел у Чернівцях. Композиція уславлює розвиток торгівлі на теренах Буковини за часів Австро-Угорської монархії. Центральне місце триптиху посідає фігура чоловіка атлетичної будови в образі покровителя та алегоричного символу торгівлі. До нього звернені численні буковинці у народних національних строях, постаті яких зображені на бокових частинах.                 

Нові часи – нові герої

Сьогодні це місце посів інший твір – копія картини радянського живописця Олександра Лактіонова «Після операції» (1965 р.), написана лікарем і художником, а тоді – студентом 5 курсу Чернівецького медінституту Володимиром Бурденюком у 1968 році. Оригінал Локтіоновського твору перебуває у Курській картинній галереї ім. О. Дейнеки.

Прикметною є історія, пов’язана з головним персонажем твору: композиція присвячена всесвітньо відомому радянському медику академіку С.С. Юдіну (1891-1954),  який розробив та вперше застосував переливання крові раптово померлих людей. За сталінської доби  у 1948-1953 роках легендарний хірург зазнав неймовірно жорстоких  репресій: його було ув’язнено та заслано на десять років. Але 1962 року Юдіна, за монографію «Переливання посмертної крові», удостоїли Ленінської премії, посмертно.

Долі ж двох мистецьких творів – «Алегорія Торгівлі» та «Після операції» – це водночас і долі їхніх авторів, і персонажів, які символічно відбивають  зміни історичних епох у житті нашого міста та його перебування у складі різних держав.

Тетяна ДУГАЄВА,мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України.

Автор щиро вдячна співробітникам Чернівецького медуніверситету Івану Павловичу Бурденюку, Володимиру Івановичу Білоусу та Художнього музею –Валентині Михайлівні Кривко за сприяння в роботі над цим матеріалом.

Запис Два твори, дві долі, дві держави спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ще зовсім юний вік не завадив скрипалеві перемагати на численних міжнародних (в Україні, Чехії, Росії), всеукраїнських (у Києві, Ялті, Запоріжжі, Рівному, Маріуполі) та обласних конкурсах. Він виступав як соліст із симфонічним оркестром Чернівецької державної філармонії. Проте, незважаючи на ці здобутки, (а, може й завдяки їм?) обласне управління культури не довірило йому відстоювати честь області на заключному концерті Року дитячої творчості, що відбудеться в палаці «Україна» в Києві. Сказали, що занадто дорослий. Щоправда, Костя не засмучується й упевнений, що незабаром про нього почує весь світ. Бо недарма ж ті, хто слухали гру Костянтина, кажуть, що такого скрипаля Буковина ще не давала…

– Вибір за мене зробила мама, – зізнався юний віртуоз-музикант. – Я сам тоді ще нічого не вирішував. Мама в дитинстві мріяла займатися музикою, тож віддала мене на скрипку.  Наталія Вікторівна Лютова навчила мене основ музики,  вимогливо шліфувала мою майстерність. Моєму розвитку допомагали також Людмила Орестівна Мартинюк, мій куратор, яка готувала мене до виступів, і Алла Олексіївна Гамова, яка відправляла мене на різні конкурси, організовувала концерти.

Мій молодший брат Маркіян теж чудово грає на скрипці. Щоправда, ми з ним зовсім не схожі. Він більш урівноважений, спокійний на сцені, в нього глибока манера гри. Я ж більш експресивний, емоції в собі не приховую.

– Невже ніколи не виникало в тебе бажання кинути уроки? Коли твої ровесники сидять у дворі, граються чи розважаються, ти мусиш сидіти вдома і вчити гами…

– Думаю, що таке бажання виникає хоча б раз у кожного, але з часом я зрозумів, що в мене досить непогано виходить і не варто залишати навчання на півдорозі. Набагато цікавіше навчатися й досягати майстерності в тій справі якою займаєшся. Той, хто тільки грається і даремно витрачає свій час, поступу в своєму розвитку не матиме, а в мене вже визначився напрямок у житті, планую чогось досягти.

– Скільки годин на день ти віддаєш грі?

– Як вийде. Коли вступив до музичного училища, в мене є на день дві вільні години – от їх і використовую для занять. Перед виступом граю більше – по 3-4 години. В мене такий принцип: займатися щодня, хоча б трохи. А грати раз на тиждень, але тривалий час – це неправильно. Людина ж їсть тричі на день, а не один раз наїдається. Так само і з заняттями музикою…

– Чи маєш приклади для наслідування серед виконавців?

– Так, це Ойстрах, Коган, Венгеров та багато інших. Я наслідую гарне виконання. Якщо чую, що людина гарно грає, можу це оцінити і намагаюся до цього ідеалу наближуватися.

– А улюблені композитори?

– А серед композиторів мій улюблений – Бах. Раніше в мене не було розмежування на улюблених чи не улюблених композиторів. Подобаються окремі твори Моцарта, Бетховена, Чайковського, Скорика… Але у Баха кожний твір особливий, він неперевершений майстер поліфонії! Кожна нота в нього геніальна!

– Ким бачиш себе у майбутньому?

– Звісно, моє життя – це музика. В мене є мрія – виступити на всіх найбільших сценах світу. Хотілося, щоби мене почули, побачили…

Викладачі пишаються талановитим учнем і пророкують йому велике майбутнє:

– Костю я знаю ще з дитинства, з того часу як він прийшов вчитися до Наталі Вікторівни, бо у школі я була його консультантом – розповідає Людмила Мартинюк, викладач музичного училища ім. Воробкевича. – Навчання гри на скрипці є надзвичайно важким, особливо на першому етапі. Серед дітей є досить багато таких, що самі обирають скрипку, а потім кидають навчання. У випадку з Костею все навпаки: це не був його свідомий вибір, але він свідомо й відповідально підійшов до навчання. У нього є всі дані, щоби займатися музикою: музичний слух, хороша пам’ять, інтелект…  Він закінчив музичну школу з таким рівнем, із яким не соромляться випускатися з консерваторії. У Кості дуже гарні перспективи, і сподіваюся, що ми про нього ще почуємо як про видатного скрипаля.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис «Кості ЛУКИНЮКУ лише 14. І ми почуємо ще про нього як про видатного скрипаля» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В репертуарі Станіслава майже 50 пісень, усі вони українською, бо, як твердить Марія Миколаївна, її учні популяризують рідну мову та свою країну.

Перший творчий вечір юний співак присвятив Дню матері. Концерт тривав дві години, Станіслав виконав 10 пісень і один танець.

Станіслав Семенюк зі своїм вчителем з вокалу Марією Лобурак

Підтримати хлопця прийшли рідні, друзі та колеги по «цеху».

– Станіслав мав ще зіграти на скрипці, це вже і фізично було важко, і ми б не встигли, – каже пані Лобурак. – А взагалі мій вихованець – особистість всебічно обдарована. Я ним дуже пишаюся. Він займається хореографією, вокалом, грає на скрипці та відмінно вчиться у школі. І все це поєднує він з легкістю. Співає Станіслав, починаючи з садочка, а професійно став займатися співом від  5 років у нашій студії.

У юного артиста вже 20 нагород за вокал і понад 30 – за хореографію

Влітку, у червні, учень і його наставниця  поїдуть до Болгарії на черговий фестиваль.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії», фото автора

Запис Співає, танцює, грає на скрипці – ще й вчиться на «відмінно» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В обласній стоматологічній поліклініці працює Олена КОРЖАН, молодша медична сестра за професією, а в душі фольклористка. У неї є диво-зошит, якому майже 40 років. Там зберігаються стародавні українські та молдавські пісні, які записувала ще її мати, а дочка робить це далі.

Ось одна зі сторінок цього пісенника

– Цей зошит з’явився у 1976 році, – розповідає Олена Василівна. – У той час мати хворіла. І лікар, щоби жінки в палаті не сумували та не думали про погане, змушували їх співати. Відтоді в мами так повелося: де б вона не була – чи то на весіллі, чи на екскурсії, чи то в гостях, звідусіль вона привозила пісню й записувала її до пісенника.

– У мами була добра пам’ять. Адже не завжди була можливість одразу записати. Тож вона почує, запам’ятає і вже дома запише, – продовжує пані Олена. – До останніх днів мама вела зошит. Коли ж вона померла, він перейшов до мене. І вже я веду його від кінця 90-х, майже п’ятнадцять років. Звісно, старий пісенник уже повен, тож я завела новий. Але той, 37-річної давності є для нашої родини реліквією, а народний спів – традицією. Тепер, коли моя велика родина збирається разом, ми завжди співаємо цих пісень. Хто ще не вивчив слова – користується пісенником, а в моїй голові їх – безліч. Та й діти мої теж мають бажання продовжувати наші з мамою починання, – з гордістю зазначає Олена Василівна. – Дякувати Богу та моїм батькам, у нас дуже співоча родина. Коли я гортаю старий пісенник, який з роками вже пожовтів, відчуваю гордість за родину, за маму, за нашу Батьківщину.

До речі, Олена Василівна «заразила» співом і своїх колєжанок. У суботу, коли в поліклініці залишаються самі санітарки – для прибирання, з приміщень лунає щира українська пісня.

За словами п. Олени, наша естрада, на жаль, не тішить нас українським, народним співом. Сцена вщент заповнена поп- і рок-музикою, в яких ні мелодії, ні змісту, ні національних ознак. Натомість, ця проста, звичайна жінка знаходить у цей непростий час хвилини для великої радості, яку їй дарує пісня. Та й створивши родинний пісенник, вона та її сім’я  вписали світлі сторінки у літопис нації.

Ще стародавній філософ Конфуцій у VII столітті до нашої ери сказав: покажіть мені, які пісні співає народ, і я вам скажу, хто ним править і яка в нього мораль…

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Санітарка-фольклористка зі стоматполіклініки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вона була цілим театром в одній особі: заворожувала глядача акторською грою, співом, танцем, жартами… Коли виступала Сіді Таль, від сцени не можна було відвести очей, адже вона вміла зачепити найменшим – поглядом. Але в тому погляді було все: сотні образів, ролей, відтінків емоцій. 8 вересня виповнюється 100 років від дня народження видатної співачки на ідиш, яка народилася в Чернівцях.

Новий жанр авторської феєрії

Артистичний геній Сіді Таль підкорював серця. Її називали «Райкіним у спідниці». Спів акторки змушував і сміятися, й плакати. Дійство, створене Сіді Таль, – це щось на межі театру та естради. Знавці досі не дійшли спільного висновку про жанр авторської феєрії, яку вона творила. Актриса жила на сцені так природно, що абсолютно зникало відчуття умовності й упродовж усієї вистави глядач спілкувався з артисткою так, ніби програмою був передбачений обмін репліками, дотепами, побажаннями…

«Можна було тільки дивуватися її працелюбності, відданості та любові до театру, – характеризував видатну актрису один із тодішніх глядачів. – Вона – супротивник порожніх імпровізацій, за якими в інших криється звичайнісінька лінь… Дикція, жести, міміка, спів, танець – усе виконувала з абсолютною точністю до задуму режисера, без капризів і кривлянь, що, на жаль, властиве розпещеним знаменитостям. Її особистість, її розкішна постава, її гарні очі, які на сцені випромінюють магнетизм, її голос, насичений безліччю нюансів – усе це вона дарувала театру».        

Перша сцена – скриня з борошном у єврейському дворику

Єврейська дівчинка Сореле Біркентале народилася в сім’ї пекаря Лейби Біркентале, смачну й пухку випічку якого добре знали в Чернівцях. Уся таємниця смачної здоби, казав він, у тісті. Та найвдалішим своїм «тістом», яким він пишався, були, за його словами, його діти – три донечки й син.

Акторський талант у Сореле рідні помітили, коли вона була ще дитиною. Дівчинка босоніж бігала бідними чернівецькими двориками й співала, танцювала, показувала комедійні сценки. Коли їй було сім років, у дворі свого будинку вона навіть створила «театр» – там вона була й драматургом, і режисером, і виконавицею головних ролей. На великій скрині для борошна вона, перебираючись у мамині сукні, хустки й туфлі, повторювала кумедні сценки з життя своєї родини, друзів, сусідів. Її гра, по-дитячому щира й безпосередня, викликала справжнє захоплення не тільки в дітей, а й у дорослих. Сореле не пропускала жодної вистави мандрівних театрів, заїжджих труп єврейських акторів, які ставили свої вистави на рідній для дівчинки мові – ідиш.

Та хіба міг подумати тоді простий чернівецький пекар Лейба, що захоплення його наймолодшої донечки, яка копіювала балакучих тітоньок з базару чи дівчат на виданні, – не просто дитяча забавка, а хист від Бога, який визначить її майбутнє. І, коли відряджав Сореле з кошиком свіжої випічки до воріт місцевого літнього театру виручити пару монет, тим паче не знав, що посилає її назустріч долі.

Випадок, який визначає майбутнє…

У 12 років Сореле вже співала в хорі чернівецької синагоги. Це були її перші сценічні виступи. Маленька домашня артистка досконало володіла мовою ідиш, точнісінько зображуючи неповторний акцент, тож минуло ще трохи часу й вона почала грати дитячі ролі в справжньому театрі.

А як загудів двір майбутньої зірки сцени, коли заїжджий режисер, випадково побачивши її виставу на борошняній скрині, попросив у батьків дівчинки, щоби вона на один вечір замінила в його театрі знамениту на той час актрису Сару Канер, яка захворіла! 14-річна Сореле зіграла у спектаклі дочку-сироту, й її гра спричинила справжній фурор. Обдаровану дівчинку запросили до трупи театру, репертуар якого й став першою сходинкою до справжньої майстерності. Саме тоді й почався запаморочливий зліт незвичайної дівчинки з сім’ї простого пекаря.

Йосип Бург: «Її пісні звучали вітанням, пахли травами й квітами. В них оживали єврейські вулички, де животіла сіра бідність і барвиста мрія… Сіді Таль поетично вплітала в своє мистецтво ніжну гру туги й любові. Праця й життя шліфували її виняткові природні здібності, об’єднували з досвідом і навичками, але не зменшували її чарівності… Сіді Таль не пішла від нас. Вона стала нашою пам’яттю».

А інший випадок, чи то, пак, подарунок долі, вивів її на сцену в Бухаресті замість примадонни Марії Санду-Аберман. Цього дня, 1927 року, вона стала провідною актрисою театру. Маленька Сореле отримала нове ім’я – Сіді Таль, і вже незабаром стала всесвітньо відомою єврейською актрисою. Завдяки їй театр у Бухаресті здобув ще більшої популярності. Це за її порадою п’єсу Бернарда Шоу «Пігмаліон» переклали на ідиш: у новому її варіанті «моя прекрасна леді» Сіді Таль просто не могла не полюбитися публіці.

У Бухаресті вона виступає в театрі «Роксі», на сцені знаменитого залу «Помул верде» грає в комедіях, трагедіях, мелодрамах, оперетах. Від 1937 року вона вже акторка Камерного театру в Бухаресті й вистави, в яких вона грає провідні ролі, завжди йдуть з аншлагом. Та вирішальне значення в її артистичній кар’єрі мала зустріч із режисером і поетом Яковом Штернбергом. Таль зіграла в його театрі низку головних ролей: вуличну жінку Розіту в п’єсі Лейба Малаха «Жовта тінь», Естерку й Ельку в п’єсі «Скарб» за Шоломом-Алейхемом, «єврейську Кармен» у виставі за п’єсою Штернберга «Театр у вогні»…

Бути примою нелегко

Коли наприкінці 30-х років у Європі відбулися серйозні політичні зміни, в Румунії розгорнулися прояви фашизму й антисемітизму. 1940 року Таль перебралася до Кишинева, де грала в Молдавському державному єврейському театрі. Саме там Сіді Таль зіграла одні з найвідоміших своїх ролей – Зямки Копача в однойменній п’єсі Марка Даніеля, хлопчика Мотла в спектаклі за повістю Шолом-Алейхема «Мотл Пейс дем хазнс». Пізніше читання уривка з цієї повісті стало коронним естрадним номером Таль.

Софія Ротару: «Сіді Таль була рідною людиною для всіх творчих людей і особливо уважною до початківців. Сіді Львівна виявляла постійний інтерес і до мого становлення як артистки – я досі вдячна їй за ґрунтовний, принциповий, але завжди доброзичливий аналіз моїх виступів. Сіді Таль любила людей, і її довіра до глядача була безмежною. «Будь такою, якою ти насправді є – співай про те, що тобі дороге, а люди тебе завжди зрозуміють», – говорила вона мені».

Коли 1941 року почалася війна Німеччини з Радянським Союзом, Сіді Таль евакуювалася до Ташкента, де працювала на Узбецькій кіностудії, озвучуючи кінофільми, потім у складі театральної бригади (пізніше естрадний ансамбль «Ревю») дала понад тисячу концертів. Вона виступала як виконавиця пісень народів Радянського Союзу: грузинських, узбецьких і інших, у тому числі й єврейських народних пісень. Під час Великої Вітчизняної війни Сіді Таль дарувала свої виступи пацієнтам шпиталів, бійцям, які вирушали на фронт.

З поверненням до Чернівців, від 1946 року, Сіді Таль – учасниця єврейського ансамблю Чернівецької філармонії. Виступала в опереті, виконувала естрадні номери: народні ліричні, жартівливі, характерні пісні, танці різних стилів і жанрів, декламувала. Коли вона виходила на сцену, зала філармонії «вибухала» гучними оплесками, а кожний її жест викликав новий шквал овацій.

Наприкінці 40-50-х років, у час жорстких репресій євреїв і намагань викорінити єврейську культуру як таку, Таль мала мужність виконувати пісні мовою ідиш і після розгрому єврейського мистецтва в усьому Союзі залишалася однією з небагатьох, хто продовжував свої виступи на ідиш.

1952 року, коли з репродукторів усієї країни повідомили, що в Радянському Союзі діють вороги народу – євреї, ні в чому не винних людей кидали до буцегарень, відправляли в заслання. Під приводом скорочення закривали всі єврейські театри. Театр у Чернівцях не став винятком: з усієї трупи тут залишили тільки концертну бригаду в складі трьох осіб: Сіді Таль, співачки Раїси Мостославської й декламатора Якова Гольдмана. Тоді, коли всі єврейські театри в державі були закриті, тільки завдяки Сіді Таль єврейська пісня та єврейський жарт звучали на сценах обласної філармонії та районних клубів.

Дмитро Гнатюк: «Уперше я побачив Сіді Львівну на сцені в моїх рідних Чернівцях 1946 року. З першого поклону вона буквально заворожувала публіку. В неї було таке одухотворене, сяюче добротою обличчя, що здавалося, вона скаже нам, своїм глядачам, щось надзвичайно гарне, тепле, заспокійливе. І, справді, полилася мелодія, в якій звучали якісь ласкаві слова, й кожному, хто слухав спів, здавалося, ніби ця теплота адресується саме йому. Сіді Львівна співала єврейською мовою, й хоча я не знав цієї мови, я розумів усе – настільки живим, образним було її виконання».                

«Сідітальфалік»: кохання, пронесене через життя

Впродовж цілого життя Сіді Таль вірним її супутником був Пінхас Фалік. На початку 1930-х, коли він керував єврейським театром у Чернівцях, туди на гастролі приїхав єврейський театр Румунії, в складі якого була й видатна виконавиця на ідиш. Фалік закохався в неї з першого погляду. Небайдужа до Фаліка Сіді Таль не захотіла залишитися з ним у своєму рідному місті й запропонувала йому перебратися до Бухаресту. Фалік покинув усе й вирушив слідом за нею до Румунії. Відтоді Пінхас Фалік став незмінним організатором усіх постановок Сіді Таль.

Йосип Кобзон: «Для Сіді Таль на сцені не було дрібниць: манера її поведінки, виразність обличчя, пластика рук були предметом ретельної уваги актриси, оскільки все це сприяє розвитку й найбільш повному розкриттю художнього образу. Я дуже дорожив її думкою про мої виступи».

Роками Фалік умовляв Сіді Таль одружитися. Проте вона дала згоду тільки 1941 року. Сіді й Фалік ставилися один до одного дуже ніжно, жили й працювали, не розлучаючись. Їх навіть називали одним іменем – Сідітальфалік. Фалік завжди пишався та захоплювався дружиною.

Багато з того, що Сіді Таль удалося зробити за життя, вона досягла завдяки Пінхасу Фаліку. Цей чоловік був не тільки талановитим режисером та імпресаріо, для Таль він був найкращим другом і порадником. Вони з Сіді були чудовою парою: ніхто ніколи не чув від них нарікань, оточенню здавалося, що в цій сім’ї немає повсякденних побутових проблем, з якими стикаються звичайні люди. А за те, що були вищими за будь-які навколотеатральні інтриги, користувалися неабиякою повагою в колег.

Коли 1983 року Сіді померла, високий імпозантний Фалік одразу змарнів і постарів, а єдиною його турботою стало спорудження надгробка на могилі коханої дружини. Він зробив для неї пам’ятник із білого мармуру, на якому жінка-легенда зображена в білій сукні на повний зріст, а  на підніжжі попросив висікти вірші двома мовами: ідиш і російською. Через два роки після дружини Пінхас Фалік помер від інфаркту. Його поховали поряд із Сіді Таль на центральній алеї чернівецького кладовища. Відтак вони назавжди стали – Сідітальфалік…

Леонід Утьосов казав про Сіді Таль, що на сцені їй були однаково підвладні й гумор, і лірика, й трагізм. Сьогодні, мабуть, про неї сказали б, що вона – «людина-шоу», бо ж  у виступах Сіді Таль було все: й акторська гра, й пісня, й танець, і пантоміма. А Аркадій Райкін був переконаний, що зробити неможливе Сіді Таль удалося… завдяки любові до людей.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Сіді Таль: неосяжний талант тендітної жінки значно більший за «Райкіна в спідниці» спершу з'явиться на Медіа-Версії.