Про це добровольці розповіли чернівецькій журналістці, яка приїхала в гарячу точку розібратися в ситуації. Бойова позиція знаходиться в 1,5 км від лінії зіткнення – сюди добре чутно постріли з кулеметів, мінометів, гранатометів. Про шалені  обстріли тут свідчить і зруйнована вщент  будівля, в яку в лютому залетів «Град» (усього їх на цю бойову позицію прилетіло 18).

За словами айдарівців, у середині липня 2015р. їм надійшла команда  знятися з бойової позиції в місті Щастя. До того ж, інспектувати базу добровольців приїхали працівники військової прокуратури та СБУ – мовляв, що ви тут робите, чого хочете, ви тут перебуваєте незаконно.

«Це  бойова позиція,  тому доступ до неї  можливий тільки  з дозволу начальника штабу сектору. Ми мали право не пустити інспекцію, однак ми поступили дуже гуманно і лояльно – впустили їх на базу. Правоохоронців було чоловік 50 –  усі в новенькій формі, хорошій амуніції, на півтори десятках  крутих автомобілів. Після цього активізувалися ворожі обстріли по наших позиціях. «Останній місяць більш-менш тихо було, а після того, як бойовики дізналися, що добровольців вивели зі Щастя, почалися безперервні обстріли», – каже айдарівець з позивним «Кіт». Після інспекції бойової позиції  на офіційному сайті СБУ з’явилася інформація та відео  про те, що на базі айдарівців у Щасті  виявили і вилучили велику кількість незаконної зброї та боєприпасів. Однак бійці «Айдару» запевняють, що зброю у них не вилучали, а інформація на сайті СБУ – неправдива.

Добровольці ж упевнені, що такі дії правоохоронців спрямовані на дискредитацію добровольчого батальйону «Айдар». «Тих, хто може дати відсіч ворогу – прибирають, знищують, поливають брудом – мовляв, тут наркомани, алкоголіки, а це повна брехня! Українська влада здійснює планомірне знищення добровольчих батальйонів», – так думають бійці.

Після відвідин бази «Айдару» в Щасті почалося термінове виведення бійців «Айдару» з бойової позиції на полігон в село Черкаське під Новомосковськом, нібито для підвищення боєздатності добровольців

«Зняти бойовий підрозділ з  передової – це ненормально! За добу над позиціями нашого району  пролітає близько 20-ти ворожих  безпілотників. Ми винайшли способи боротьби з ними, але нам заборонили тут літати. Кому це вигідно??? Ситуація незрозуміла й огидна. Зброю, яку ми здобули у боях з ворогом, у нас відбирає керівництво, мовляв «не положено». Ми розцінюємо такі дії нашої влади як геноцид свого народу», – обурюється «Полковник», який має за плечима чималий досвід участі у бойових діях.

Айдарівці також розповіли, що їм доводиться воювати як з російськими кадровими військовими, так і з бандитами з т.зв. «ЛНР». Двоє російських ГРУ-шників, яких було поранено під час зіткнення, лікувалися у військовому шпиталі м. Щастя.

За словами добровольців, місцеве населення в Щасті дуже специфічне, тому ставлення до бійців розділилося майже порівну: 50% – позитивно сприймають бійців, 50% – негативно. Місцеве населення дуже бідне – роботи нема, їжі нема, гуманітарна допомога хоч і надходить, але її катастрофічно не вистачає…

Айдарівці кажуть, що не мають жодного статусу, однак вони готові битися за кожну п’ядь української землі. Водночас працівники міліції, подекуди будучи  в АТО лише 2 тижні, причому не «на передку», поголовно отримують статус учасника бойових дій, уникаючи таким чином  люстрації. Блок-пости – це пік діяльності міліціонерів. До речі, в день виїзду зі Щастя на «Фасаді» (позиція на передовій, де воює 92-га бригада) в результаті обстрілу ТЕС було поранено 5 українських військових. Айдарівці висловлюють велику подяку волонтерам і всім небайдужим людям, які їм допомагають. Отець Василь Гасинець з Чернівців, який постійно їздить з допомогою до  бійців на фронт, забезпечив добровольців життєво необхідним обладнанням, бізнесмен з Коломиї подарував айдарівцям БТР, а тепер ще й взявся його ремонтувати власним коштом. Як відомо, цей БТР на блок-посту перед Сєвєродонецьком намагалася «віджати» Луганська міліція. Однак завдяки спільним зусиллям айдарівців та власника бойової машини БТР все-таки доправили до Коломиї на ремонт.  Водночас, бійці кажуть, що найбільше їм зараз  потрібне військове обладнання, екіпірування, авіатехніка, є проблеми і з пальним. Скільки ще айдарівці витримають у такій ситуації – невідомо…

Добровольці  кажуть, що ймовірність наступу на Щастя нині дуже висока,оскільки тут знаходиться єдиний міст, який вцілів у Луганській області, решта – зруйновані.  Мінські угоди  айдарівці вважають повним абсурдом. «Як тільки починають домовлятися – у нас починають забирати гектари української землі», –  стверджують бійці. За такої ситуації, прогнозують добровольці,  війна може затягнутися …

Галина ЄРЕМІЦА,

Чернівці-Щастя-Чернівці

Запис Айдарівці, які обороняють Щастя: Ставлення нашої влади до добровольців – злочинне спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– На мою думку, щастя це не лише стан душі, який далеко не цілком залежить від якихось зовнішніх чинників чи умов життя, від долі людини. Це щось близьке до умиротворення, цілковитого душевного спокою. Але я не впевнений, чи взагалі мисляча людина може бути щасливою. Адже щастя не складається з радості. Та й світ не дуже цьому сприяє. От я, наприклад, сміюсь не так і рідко, але щасливим назвати себе аж ніяк не можу.

Олена Славська, студентка, 21 років:

 – Щастя в кожного своє. Для когось воно вимірюється кількістю модного одягу чи новими гаджетами, стосиком купюр у гаманці чи походами до модних закладів. Щодо мене, то я щаслива тим, що моя сім’я здорова, живе більш-менш стабільно. В мене є друзі, які, попри певні негаразди чи невдачі, не втрачають віри у гарне майбутнє, залишаються позитивними і ніколи не опускають рук. Це додає віри та наснаги й мені. І саме завдяки таким людським рисам як повага, довіра, дружба, вірність, щирість і відкритість, я не сумніваюсь у тому, що добрі люди, яким можна довіряти, ще є. Це, деякою мірою, також щастя.

Інна Янчак, лікарка, 27 років:

– Щастя – це не тоді, коли на вулиці хороша погода чи безтурботний день. Щастя – це мир у моєму домі, натхнення робити щось, здоров’я моїх близьких і радість в очах моїх дітей. На жаль, так склалося, що ситуація в Україні не дозволяє нам почуватися цілком щасливими. На сьогодні щастя – це єдність.

Олександр, фінансист, 28 років:

–  Щастя багато в чому залежить від внутрішнього світу людини, від її захоплень. Для когось щастям є весело провести час з друзями та близькими, для іншого – успішний підйом кар’єрними сходами, а хтось щасливий від того, що підкорив чергову гірську вершину. Щастя ще й у свободі. Якщо можна вдало втілити задумане, досягти поставлених цілей, то результат принесе з собою відчуття радості і самореалізації. Подолання перешкод тільки гартує і робить сильним. Щастя для мене – це отримувати задоволення від допомоги іншим, усвідомлення потрібності комусь і знання того, що можеш чимсь зарадити в скрутну хвилину. А слова подяки є найкращою винагородою.

Святослав Барбуца, веб-розробник, 24 роки:

– Щастя для мене  – коли можливості відповідають бажанням, коли можна жити і насолоджуватися життям, а не просто існувати, чи ще гірше – виживати. Щастя  – коли близькі щасливі й живуть безтурботно і коли майбутнє бачиться тільки у яскравих тонах.

Рудольф Лекалов, художник, 80 років:

– Це дуже складне питання. Все залежить від того, в чому ви бачите щастя. Можна знайти його в сім’ї або роботі. Щастя – це коли людина знайшла свій шлях у цьому житті. Можливо, й моє щастя було би іншим. Війна дуже багато чому завадила. Війна – це найстрашніше, що може трапитися з людиною. Вона не має законів. Як казав колись мій друг художник Петро Червенюк: «На війні щастя немає». Я пройшов війну, відчував і голод, і холод. Всяке було. Але життя є життя. Вижив, працюю, маю роботу. І відчуваю себе щасливим. Головне, щоб у нас був мир. Нехай поганий, але мир.

Джордж Вашингтон колись сказав, що розумні люди виховують у своїй душі любов, а дурні – ненависть. Бо вони не знають, що ненависть губить людину. Тому виховуйте  в собі любов. Любов до природи, до людей, до землі. Оце все й є щастя.

Анастасія Мельник, викладачка, 25 років:

– Щастя – це стан любові. До себе, до рідних і близьких, до своєї роботи, до перехожих, до Життя.

Ромчик, 3 рочки:

– Щастя – це той, кого любиш.

Запис Що таке щастя? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Та в ніч перед відкриттям пам’ятник обезголовили. На щастя, у авторів-виконавців були запасні частини з гіпсу, тож пам’ятник усе ж таки відкрили й урочистості відбулися.

По гарячому сліду міліція розшукала вандалів. Ними виявилися троє місцевих мешканців, приватних таксистів. Відтявши пам’ятникові голову, вони відвезли вкрадену частину на околицю села Димка того ж Глибоцького району, де й закинули у став. Мотиви цього варварського вчинку поки що залишаються нез’ясованими.

Втрачене вже знайшли, зловмисники затримані, але подія спричинила неабиякий міжнародний резонанс.

Міністерство закордонних справ сусідньої Румунії надіслало ноту протесту, в якій висловило обурення актом вандалізму. Буковинці, незалежно від етнічного походження, також обурюються  мерзотною провокацією. В Інтернеті з’явилися заяви національних товариств, а в коментарях – погрози українцям, мешканцям Буковини. Отже, виходить, що провокація досягла своєї мети? На превеликий жаль. Бо, напевне, людям ліньки ставити перед собою запитання – й шукати на нього відповіді: Кому це все вигідно?

Вл. інф.

Запис Провокація, через яку Україна отримала ноту протесту з Румунії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Складне й зарозуміле, нібито німецьке «вітапаркур» складається з латинського «віта» – життя і французького «паркур» – дистанція, смуга перешкод, а разом означає всього-навсього фітнес-стежку в парку. У Європі найчастіше використовується ефективна та відносно недорога швейцарська модель  стежки. Для всх охочих зайнятися паркуром всерйоз подаємо посилання: vtge.com/обучение_паркур.html

А Місто щастя  – це буквальний переклад  назви Глюкштадт у Німеччині, делегацію з якого приймали нещодавно в чернівецькому жіночому клубі «Сороптиміст». Німкені-сороптимістки завітали до нас для практичної допомоги своїм колегам-чернівчанкам. Серед багатьох соціальних проектів, спрямованих на здійснення в своїй країні, в своєму місті, в своїй місцевості, особливо зацікавив чернівчанок ініційований пані Маріанною Криловою та підтриманий членами українського та німецького клубів проект із створення першого на Буковині вітапаркуру.

Біг або ходьба заданим маршрутом, на якому виконуються гімнастичні вправи різного ступеня складності, принесуть найбільшу користь чернівчанам, якщо таке тренування відбуватиметься в парковій зоні. Саме про це йшлося під час робочої зустрічі німецьких та українських сороптимісток із начальником управління з питань фізичної культури і спорту міської ради паном Святославом Дяконюком, який запропонував спільними зусиллями звести його у парку «Жовтневий» вже до кінця цього року.

На 2-2,5 км маршруту в різних місцях мають бути установлені снаряди для тренувань:  турніки, бруси, кільця, пеньки, лави для віджимання та інші екологічні тренажери з деревини. Усі снаряди будуть пронумеровані і оснащені докладними інструкціями зі схемами вправ на різні групи м’язів.

Керівник німецької делегації пані Сибілла Лінденберг підтвердила зацікавленість у подальшій співпраці з чернівецькими колегами. У відповідь президент чернівецького клубу пані Людмила Якубович зауважила: «Різні мови, якими ми спілкуємось, не заважають нам об’єднатися навколо спільних благородних справ».

Довідка: «Сороптиміст» у Чернівцях входить до міжнародної організації «Сороптиміст Інтернешнл» і активно працює від квітня 2003 року. Серед його здобутків – десятки благодійних проектів на користь жіноцтва та дітей. Дружба та партнерство з німецькими колегами розпочалися в 2005 році укладанням відповідної угоди.

Аурелія ТРИНТУ, “Версії”

Запис Гості з Міста Щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З’їдаючи плитку шоколаду раз на тиждень, ви продовжуєте своє життя на рік і омолоджуєте організм!

Шоколад багатий на мікроелементи: фосфор, кальцій, магній тощо. Фосфор живить мозок; магній регулює клітинний обмін, запобігає депресії, покращує пам’ять, збільшує стійкість до стресу, кальцій – забезпечує міцність кісткової тканини. Ця смакота полегшує перебіг передменструального синдрому та підвищує сексуальність. Крім того, шоколад – чудовий антидепресант. За його допомоги мозок виділяє серотонін – гормон, який блокує рецептори стресу. У шоколаді містяться кофеїн, амфетамін і фенілетіламін. Кофеїн виступає в ролі стимулятора рухової активності. Він надає тонусу серцевому м’язу і «пробуджує» життєву енергію. Амфетамін – гормон адреналінової групи, який позитивно впливає на розумову діяльність. Цікаво діє на мозок фенілетіламін: саме цей гормон починає вироблятися у великій кількості, коли людина закохується. Тому його ще називають «молекулою кохання».

Ботанічна назва шоколадного дерева – «theobroma cacao», тобто «їжа богів».

Вживайте шоколад обережно!

1841 року вчений А. Введенський отримав витяжку з бобів какао – новий алкалоїд теобромін. Він збуджує центральну нервову систему, має сечогінний та судинорозширювальний ефект. До того ж, теобромін позитивно впливає на бронхи, є гарним профілактичним засобом проти кашлю. Однак теобромін має протипокази: в організмі він перетворюється на сечову кислоту, яка виводиться нирками. Тож, якщо порушений пуриновий обмі­н, споживати шоколад треба в обмежених кількостях. Не слід зловживати цим продуктом і за наявності оксалатних каменів у нирках.

Їжа-косметика

На думку японських дослідників, екстракт з оболонки какао-бобів слід додавати до зубної пасти та ополіскувачів порожнини рота. Адже він має антикарієсні властивості. До речі, стоматологи вважають, що шоколадні цукерки менш шкідливі, ніж карамель.

Тож не дивно, що з недавнього часу шоколад стали активно використовувати не тільки в кулінарії, але й у косметологічних процедурах:

*Масаж обличчя, шиї та декольте з шоколадною олією. Шоколадна основа чудово живить шкіру, насичує її мінералами та мікроелементами. Під час процедури гармонізується психоемоційний стан, утворюється «гормон щастя», блокується «центр голоду».

*Ванни з додаванням шоколаду. Це не тільки екзотичний спосіб покращити настрій, але й процедура, вкрай необхідна для сухої шкіри, особливо після дії зовнішніх подразників (морозу, вітру, сонця). 100 – 200 г порошку какао залити 1 л гарячої (але не окропом) вои і вилити отриману рідину у ванну. 15 – 20 хв. у ній нададуть пружність шкірі і підтримають у період стресу.

3. Ароматерапія. Неповторний аромат шоколаду відновлює душевну рівновагу.

4. Косметичні засоби. Олію какао додають не тільки до засобів для догляду за шкірою. Нині  популярні маски для волосся, дуже корисні для сухого і пошкодженого та після хімічної завивки волосся.

Фестиваль шоколаду

Від 10 у 12 квітня 2013 року в Києві відбудеться масштабний фестиваль шоколаду. Відвідувачі зможуть ознайомитися зі способами і рецептами приготування різних напоїв і страв із застосуванням шоколаду. Можна буде на власні очі подивитися на рідкісні шоколадні витвори, наприклад, шоколадний фонтан чи фондю. І, звичайно ж, поласувати солодкими делікатесами. Дітей навчать робити своїми руками шоколадні іграшки, а для жінок це шанс оцінити розмаїття асортименту натуральної косметики на основі цього смаколика.

Отримуйте солодку насолоду! Даруйте своїм коханим шоколад!

Професор Світлана ТКАЧУК, доцент Олександра КУЗНЄЦОВА, доцент Світлана АНОХІНА, Буковинський державний медичний університет

Запис «Їжа богів», яка містить «молекулу кохання» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Серед найбільш цікавих і певною мірою загадкових художників Чернівців початку ХХ століття виокремлюється ім’я Саломона Лернера, 1890 (за деякими даними 1886)-1963.

Соломон Лернер. Чернівці. Фото 1928 року.

До нашого міста він потрапив після навчання у Київському художньому інституті. Працював тут  близько двадцяти років, входив до кола чернівецьких митців та інтелектуалів на чолі з відомим письменником Е. Штейнбаргом. Мешкав по вулиці Регіни Марії, 4 (нині вул. Головна між площами Центральною та Соборною).

У пресі 1920-х років зустрічаються лише поодинокі відгуки про твори художника та згадки про його участь у виставках. Провідні теми – мотиви містичних хасидських легенд та єврейського побуту. В творчому доробку багато, крім того, портретів, натюрмортів і пейзажів. Творчість цього живописця є надзвичайно оригінальною, а виразне письмо позначене рисами постімпресіонізму.

У наші дні творчість С. Лернера призабута, та й інформація про нього край обмежена. Є згадки про те, що кілька його полотен перебуває у музеях Ізраїля та США: в Музеї мистецтв у Тель Авіві, в одному з перших художніх музеїв країни у кібуці Ein Harod, а також у музеї Хіршхорна у Вашінгтоні (Hirshhorn Museum).

Чернівецькі музеї, на жаль, полотен Лернера не мають.

Донедавна ми могли скласти уяву про його творчість, маючи лише дві тоновані репродукції у раритетному Єврейському альманасі 1922-23 років, який експонується у нашому Художньому музеї – портрети «Весняне пробудження» та «Ревний рабин». Вони вражають глибоким відтворенням образів і яскравою виразністю характерів.

Портрет літньої жінки. Полотно, олія. 1923 р.

Але при вивченні творчого шляху митця мені випала щаслива можливість познайомитися із портретом видатної поетеси Рози Ауслендер, яка народилася та тривалий час жила у Чернівцях. Цей твір Саломон Лернер написав 1928(?) року. Він репродукований у статті про уславлену чернівчанку в енциклопедії «Єврейські жінки». Нещодавно кольорову репродукцію портрета вперше розмістили в інтернеті. На ньому зазначені підпис автора та дата створення  (сайт блогу вихідця з Чернівців Едгара Хаустера з Нідерландів «Czernowitz Art Gallery»). На цьому сайт, також у кольор, поданий твір Лернера «Портрет літньої жінки». Із вдячністю до Е. Хаустера за публікацію  зазначимо, що це дає нам можливість познайомитися із живописною манерою художника та відчути своєрідність його палітри, в якій переважають зелені та рожеві кольори. Там же дізнаємося, що чотири його твори репродуковані у виданні на івриті «Комуна Ліпкани. Книга пам’яті» (1963).

Порттет Рози Ауслендер. Полотно, олія. 1928(?) р. 

Доля творчого доробку майстра є доволі драматичною. Відомості про його творчість та й самі твори загубилися у вирі подій і розлетілися світом. Адж, крім Чернівців, тривалий час він жив у Парижі (1930-ті роки), Гавані на Кубі (1940-1943) та Нью-Йорку (1943-1962). Останній рік свого життя він прожив у Тель-Авіві.

У Парижі та Гавані митець активно творив, брав участь у виставках. Є відомості, що на Кубі С. Лернер долучився до організації мистецької творчої групи разом з відомим кубинським художником та письменником Самуелем Фейхоо (Samuel Feijóo). Цього часу там працював і чернівецький скульптор Бернар Редер, з яким вони 1943 року вирушили до Сполучених Штатів Америки.

У Нью-Йорку Саломон Лернер оселився на Манхеттені. Він і далі багато працював, утримуючи родину з продажу картин. Тож виставкова активність митця згасла. Однак 1960 року життя художника несподівано змінилося – з ним стався нещасний випадок. Під час прогулянки в нього влучив бейсбольний м’яч, що вилетів з майданчика, повз який він саме проходив. Лернер отримав важкий струс мозку і був змушений кілька місяців лікуватися. Відтак живопис митця втратив колишню виразність і силу.

1962 року він виїжджає до Тель-Авіва разом з усіма своїми творами. Наступного року Саломон Лернер помер. Після смерті митця всі його роботи, за ініціативи Міністерства освіти та культури, розподілили по різних установах країни та сільськогосподарських комунах (кібуцах).

Підпис С. Лернера

За різними оцінками, за своє життя художник створив від тисячі до двох тисяч живописних композицій. Врятувати творчість Лернера від забуття взявся благодійний Фонд Мехнера у Нью Йорку (The Mechner Foundation), який започаткував проект «Саломон Лернер». Головним завданням проекту є «пошук творів народженого в Україні живописця з метою привернення уваги мистецької спільноти до його творчості». Заплановані також видання альбому репродукцій та виставки творів Лернера в різних країнах, де він працював.  Френсіс Мехнер звернувся до світу із проханням надсилати йому відомості про митця та його твори.

Сподіваймося, що цей заклик знайде відгук і в Чернівцях. Дуже хочеться вірити, що в нашому місті ще й тепер можуть знайтися полотна славного чернівчанина Саломона Лернера, на яких він зазвичай ставив свій підпис «S.Lerner» і дату.

Ведуча рубрики –Тетяна ДУГАЄВА

Мистецтвознавець, культурний діяч Буковини, автор багатьох розвідок, монографій, каталогів і буклетів. Свого часу науковий співробітник Львівської картинної галереї, директор Чернівецького обласного художнього музею. Нині на творчій роботі. Член Національної спілки художників України. В її доробку: «Митці Буковини», енциклопедичний довідник, т. 1, у співавторстві, 1998; «Таланти Чернівців. «Усім, чим я є, я зобов’язаний Чернівцям» (2008): творчі біографії митців різних країн, життя яких пов’язане з Чернівцями.

До речі, прочитати про колишню нашу землячку, яка живе нині за кордоном, тепер можна у Вільній електронній енциклопедії «Вікіпедія»

Запис Драматична доля спадщини художника спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Якось до мене прийшла подруга й почала скаржитися на життєві негаразди – проблеми на роботі, сварки з чоловіком, депресію, – я відповіла коротко: «Як ти не розумієш свого щастя? В тебе є здоров’я, а значить, ти маєш усе».

Про це розповіла Олександра Козлова, яка півжиття провела в інвалідному візку.

Вона та її чоловік Роман Залевський – інваліди-спинальники, тож кожний день починається для них із зусилля: треба з ліжка пересісти у візок. І вони роблять це, не нарікаючи ні на що. Переживши кожний свою трагедію, зіткнувшись із тим, що, будучи здоровими ще вчора, наступного дня опинилися без віри й надії. Їм довелося вчитися багатьох елементарних для здорових людей речей заново. І вони спромоглися це зробити. А тепер допомагають іншим людям, яких спіткало таке ж нещастя, усвідомити, що травма – не вирок, а можливість подивитися на світ з іншого боку й пізнати те, чого не змогли би пізнати без цих обставин.

Кохання на те й кохання, щоби спалахувати несподівано й залишатися назавжди…

Вони зустрілися тоді, коли обом було вже далеко не 20 років, і навіть не 30… Коли в кожного своє життя, свої діти, свої клопоти. Різні міста, різні регіони, навіть береги українського Дніпра – різні. Але жага до життя – однакова. І тепер – одна на двох.

Олександра в інвалідному візку два десятки років, Роман – майже стільки ж. Вона – жила в Антрациті на Луганщині, він – у Чернівцях. Обидва, кожен у своєму місті, опікувалися організаціями, які об’єднують людей на візках.

– Щороку й мені, й Романові виділяють путівку на оздоровлення до Криму. Там ми й зустрілися шість років тому, – згадує Саша. – Пам’ятаю, як уперше його побачила: він абсолютно мене не вразив. Та одразу привернув мою увагу готовністю допомагати людям: у мене були проблеми з ногою й він запропонував зробити тутор – ортопедичний апарат для фіксації кінцівки. Ми обмінялися телефонами.

Після цієї зустрічі вони роз’їхалися – кожний у своїх щоденних клопотах. А коли аж через рік Олександра знову зібралася до Євпаторії та вже з валізами стояла біля будинку, в неї задзвонив телефон. На екрані мобільного висвітилося: «Роман». Тоді жінка навіть подумати не могла, що вже невдовзі історія звичайного спілкування перетвориться на історію справжнього почуття.

– Ми домовилися зустрітися в Криму: Роман теж збирався туди, – каже Олександра. – В Олімпійському центрі я з року в рік проводжу заняття з тими, хто опинився в інвалідному візку. Загалом візочників навчають там дуже корисних речей: не тільки самостійно сідати, їсти, ходити до вбиральні, вдягатися, але й як жити, працювати, ставитися до життя. Тож я сказала Романові, що в таборі зовсім не матиму вільного часу, а він відповів, що заїде лише на хвильку…

Потім Роман запросив Олександру до Чернівців. Вона приїхала – і залишилася тут. Нині вони – щасливе подружжя, закохані люди, гарні друзі, однодумці, які мають спільну мету: допомагати тим, хто цього потребує. Роман Залевський очолює міське товариство інвалідів «Милосердя» й протезно-ортопедичне підприємство, що спеціалізується на виготовленні протезів кінцівок, корсетів, туторів та інших індивідуальних виробів для компенсації втрачених функцій опорно-рухового апарату, а Олександра Козлова завжди поряд із чоловіком.    

Щоби жити повноцінно, важливо вчасно починати реабілітацію

Життя триває, й події в ньому йдуть своєю чергою: ми щодня ходимо на роботу, спілкуємося з друзями, водимо дітей до школи, купуємо продукти в магазині, дивимося телевізор… І не замислюємося, що все це – подарунки долі. А зовсім поряд із нами живуть люди, які не з чужих слів, а на власному досвіді знають, що, маючи все одного дня, наступного можна лишитися ні з чим, утративши найцінніше – здоров’я.

Отримати травму хребта й спинного мозку й стати безпорадним, не дай Боже, може будь-хто. Випадком долі хтось потрапив в автомобільну аварію, інший – упав з висоти або ж зламав хребет, просто купаючись у річці… Та, часто, коли людина має такі важкі наслідки, причини, що до них призвели, втрачають зміст, бо думки тільки про одне: як жити далі й чи є в такому житті сенс?

Сенс є! І це точно знають Роман Залевський та Олександра Козлова. А вони не кажуть нічого такого, чого не пережили б самі… Повноцінне життя на візку можливе, бо,  перебудувавши власний світогляд, усвідомивши, що життя триває, такі люди часто роблять речі, які не під силу здоровим, і відкривають для себе барви життя, про які пересічний перехожий навіть не здогадується.

Але, щоби набути можливість у подальшому ці барви розгледіти, треба без ілюзій подивитися на реальність.

– Більшість людей, особливо молодих, коли потрапляють у таку ситуацію, щиро вірять, що знову будуть ходити, – каже Олександра. – Лікарі їм брешуть, і в результаті вони вірять саме в те, у що хочуть вірити. Минають рік-два-три, люди не займаються собою, а просто чекають, що ось-ось підуть… а час втрачається. Атрофуються хребет і м’язи, тіло забуває звичні колись для нього рухи…

Тож, перш за все, Саша радить не втрачати дорогоцінного часу, працювати над собою, не боятися візка, а чітко усвідомити, що він потрібен не для того, щоби в нього сісти, а для того, щоби стати незалежним. І, звичайно, не втрачати віри, бо вона допоможе досягти гарних результатів.

– Ми дізналися про травму хребта у дівчинки Юлі з Заставнівщини, – розповідає Роман Залевський. – Одразу поїхали до неї, подарували візок, різну літературу. Протягом року вона займалася вправами самостійно, потім ми запропонували їй поїхати до Євпаторії на активну реабілітацію. Спочатку вона була шокована, бо там немає материнської опіки – і це головна умова: людина з травмою приїздить туди без супроводу. Усе довелося вчитися робити самій: застеляти ліжко, вдягатися, їсти. Але вже за 10 днів вона була в захваті, зрозумівши, що навіть в інвалідному візку можна жити по-справжньому.

На жаль, не всім удається знайти в собі сили, щоби повернутися до повноцінного життя. Чернівчанці Ользі навесні медики зробили складну операцію й пообіцяли, що до початку вересня вона піде на роботу. Вона схопилася за ці слова, як за соломинку й, нічого не роблячи, чекала на диво. Дива не сталося. Нині її вже немає серед живих…

– Кожна людина, безумовно, потребує індивідуального підходу: одній після травми скажеш, що вона не ходитиме, вона вчинить самогубство, скажеш іншій – вона обміркує й зрозуміє, що треба щось робити, – ділиться досвідом Роман. – Людина іноді навіть сама не здогадується про власні можливості. Я пройшов через це і знаю, що не варто вірити різним байкам про Дікуля: травму хребта, коли травмований спинний мозок, ще нікому не вилікували. Тому слід не ілюзії плекати, а працювати над своїм тілом.       

Коли без сторонньої допомоги почуваєшся безпорадним

Радянського Союзу немає вже понад два десятки років, а українське суспільство досі не звернуло увагу, що поряд зі здоровими людьми живуть ті, що пересуваються на візках. Вийшовши на прогулянку десь у Німеччині чи в Італії, бачиш, що люди у візках – повноцінні члени суспільства: вони без проблем можуть заїхати до будь-якого магазину чи перукарні, поспілкуватися з друзями в кав’ярні, без перешкод заїхати до громадського транспорту… В нас же питання доступності людей із обмеженими фізичними можливостями до соціальної інфраструктури перебуває десь на задвірках уваги влади… Що вже казати про соціальну інфраструктуру, коли житлові будинки приймаються в експлуатацію в готовності 80%, а пандуси так і залишаються на папері. І час не змінює ситуацію на краще.

– Коли ще два роки тому створювалися комітети доступності, ми могли хоч якось контролювати, чи облаштовані новобудови пандусами, то сьогодні ми вже не потрібні – нас не кличуть. А на наші листи владники реагують, як на надокучливих мух –  відписками, – каже Роман. – Тоді була програма: планувалося опустити бордюри на вулиці Головній. Але влада помінялася, про попередні програми забули, а нових не запропонували. Тож віз і нині там, а люди на візках – у глухому куті.

З тими, хто щодня долає сотні метрів на візку, не радяться, коли роблять щось нібито й для них: просто роблять сяк-так, потім звітують про виконання… Але забувають сказати, що пандус нібито зробили, а піднятися ним візочник не зможе, бо градус нахилу пандусу замість допустимих 10-ти на практиці – 45 градусів і більше…

– Так без нас «понизили» пандус на Центральній площі: вниз людина на візку ще зможе з’їхати, а от піднятися вгору – ніяк, – каже керівник міського товариства інвалідів «Милосердя». – Аналогічна ситуація на Соборній: рух візочника можливий тільки вниз, а, щоби піднятися, без сторонньої допомоги не обійтися. Добре, принаймні, що перестали класти пандуси з рейок, бо на таких узагалі вбитися можна!

Роман Залевський пригадує, як кілька років тому до Чернівців привіз гуманітарну допомогу американець, який теж пересувається на візку. Він – п’ятиразовий чемпіон Америки з бодібілдингу, тож, аби підтримувати спортивну форму, повинен щодня тренуватися. Американський гість попросив Романа підшукати доступний спортивний зал, де він міг би позайматися. Коли ж Роман почав шукати таке приміщення, виявилося, що спортзалів, куди могла б безперешкодно заїхати людина у візку, в Чернівцях немає.

– Довелося везти його до звичайного тренувального клубу, вхід до якого пристосований тільки для людей, які ходять, – каже Роман. – Та коли американець побачив сходи і його запропонували цими сходами підняти, він навідріз відмовився, сказавши, що це – приниження його гідності, адже він така ж людина, як і всі інші. І це правда, бо ж ми почуваємось інвалідами не тому, що пересуваємося на візках, а тому, що нас такими роблять! А як ще можна почуватися, коли тебе просто беруть попід руки й заносять чи то до приміщення, чи то до громадського транспорту?!

Доступні пандуси, коридори, широкі двері, зручні тротуари, належний нахил  бордюру, що розділяє тротуар і проїжджу частину, пристосований транспорт – про це українці у візках сьогодні тільки мріють… А насправді це буденні речі, які просто дадуть змогу цим людям почуватися комфортно. І не тільки їм, а й матері з дитиною, і старенькій бабці, й двірнику з тачкою…                  

В Україні інвалідні візки служать, доки не розсиплються…

– Інвалідний візок, як і автомобіль, як і будь-яка побутова техніка, не може залишатися незношеним упродовж двадцяти років – він потребує модернізації, вдосконалення, – наголошує Роман Залевський. – А в нас виходить так, що візки однієї моделі випускаються роками, та ніхто й не думає, що треба щось змінювати, щось покращувати. Одну з моделей нам подарували шведи: самі таких давно вже не випускають, а в нас їх «штампують» років 15…

А на останній виставці ортопедичних виробів для людей з обмеженими фізичними можливостями, що проходила в Києві, Романові запропонували подивитися на… універсальну модель візка, яка пристосована і для дітей, і для дорослих, адже витримує до 120 кг.

– Де ж був розум того проектанта, який це пропонував?! Якщо ви пропонуєте такий візок для людей з особливими потребами, то чому б не зробити, скажімо, універсальне взуття, яке могли б носити від дитинства аж до похилого віку?!, – обурюється Роман. – І скільки зайвого заліза має тягнути дитина, якщо візок може витримати вагу понад 100 кг?

Візки, якими в Чернівцях користуються багато візочників, важать 14-18 кілограмів. Проте значно кращими є шведські «Пантери», які разом із колесами мають вагу до 6 кг. За кордоном хороший візок може слугувати не більше 4 років і потрібен тільки для того, щоби пересісти в авто. В нас же візки використовують, доки їх ще можна відремонтувати…

– Є державна програма на виконання соціальних ініціатив Президента, якою владники передбачили 172 млн. грн. на візки це вдвічі більше від попереднього року, – каже Роман Залевський. – Уперше заплановано забезпечити ними 100% інвалідів… Але такі програми не можна розраховувати на один рік, коли потенціал підприємств, які спеціалізувалися на випуску візків, втрачений, бо ж державне замовлення на них було мінімальним роками.

Якщо кошти не встигнуть використати до кінця року, вони повернуться до бюджету. А чи згадають після виборів у владних верхівках, що проблема візків не вирішена, і чи потурбуються про те, щоби розвивати в Україні підприємства, які матимуть і матеріальну базу для їхнього виробництва, і досвід…            

Хочеш допомогти – запитай, як це зробити

Поряд із байдужістю, з якою часто стикаються не тільки ті, що мають вади здоров’я, а й абсолютно здорові люди, все ж навколо багато таких, які за буденними клопотами не зачерствіли і не знелюдніли… Тож, зустрівши, скажімо, на ринку, людину, яка пересувається у візку, нерідко чернівчани намагаються допомогти. І це, безумовно, добре поривання. Але, іноді буває так, що, намагаючись надати допомогу, ви можете нашкодити.

– Дуже багато людей, які хочуть допомогти, але дуже багато людей не знають, як це зробити, – каже Олександра Козлова. – Бо штовхнувши візок уперед, можна виштовхнути того, хто в ньому сидить. Або беруться перенести візок, узявшись за колеса: в результаті –візок перевертається, людина випадає, падає й ламає собі пальці горе-помічник…

Тому, перш, ніж бездумно кинутися на допомогу, Олександра радить запитати в людини на візку, чи їй ця допомога потрібна. І якщо відповідь буде ствердною, обов’язково запитайте, як саме їй допомогти! Якщо треба підштовхнути, то підніміть передні коліщатка, якщо підняти візок – тримайте за ті місця, що не рухаються.

Як часто нарікаємо на долю, навіть не знаючи, що таке біль і що означає  – боротися? Ми загубили десь уміння радіти простим речам – світанку, дощу, зоряному небу, перестали цінувати гарне самопочуття, спокійний плин життя, можливість ходити, розмовляти, дихати… А тим часом кожний рух, кожна звична для здорових людей справа тим, хто має травмований хребет і пересувається на візку, вартує неабияких зусиль. Та вони не вважають випраний одяг чи зварений обід своїм досягненням – навпаки, переконані, що в цьому немає нічого особливого, бо ж вони – такі, як усі. А від оточення прагнуть не співчуття, а розуміння, й, навчившись радіти кожному прожитому дню, вчать цього й тих, хто поряд.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Щастя в тому, щоби жити спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це засвідчують результати дослідження групи вчених із університету міста Бат (Велика Британія), оприлюднені в журналі «European Journal of Operational Research». Аналіз взаємин 1,5 тисячі пар, які перебувають у шлюбі чи доволі близьких стосунках, показав, що тривале подружнє життя забезпечене тим родинам, де чоловік старший за кохану. Коли ж дружина старша за чоловіка на три роки й більше, то їхні шанси на розлучення втричі вищі, ніж у ровесників. Та найбільшу ймовірність прожити тривале щасливе життя разом мають пари, в яких дружина значно розумніша за чоловіка.

Редакція поцікавилася тим,  що з цього приводу думають буковинські науковці?

– Ви знаєте, я, на жаль, не належу до тих психологів, які вірять в існування формули ідеального шлюбу, – каже  Альона ГОЛОВІНА, практикуючий психолог. – Бо  все це настільки індивідуальне, що дуже важко звести до спільного знаменника, а тим паче – звести до формули. Та коли між чоловіком і дружиною є різниця у п’ять років, ми, психологи, вже називаємо це материнським чи батьківсько-дитячим ставленням одне до одного. Щодо розуму й освіти, то тут важко судити. Я вважаю, що не обов’язково бути дружині вельми освіченою, адже в жінках зазвичай переважає чутливість, ніжність, одне слово, такі риси, які не потребують енциклопедичних знань. Розумній жінці, зазвичай, доволі важко знайти такого ж розумного чоловіка.

– У чому ж секрет успішного шлюбу?

– Треба усвідомлювати, що постійно щасливою сім’я бути не може: в сімейному житті трапляються періоди, коли почуття посилюються та міцнішають і навпаки, коли слабшають. Тобто сім’я – це живий організм, у якому протягом життя тривають зміни. І там, де партнери щирі, справжні, де вони не тільки помічають одне одного, а й готові спілкуватися одне з одним, – все буде гаразд. Любов треба нести разом. Але повинна існувати готовність змінюватися та не розчинятися в партнері, бо тоді перестаємо бути йому цікавими.

Найщасливішими є ті шлюби, де жінка та чоловік намагаються завжди бути цікавими одне одному.

Ігор БУРКУТ, історик, кандидат історичних наук, політолог, який прожив у шлюбі вже майже 40 років, вважає, що для щасливого спільного життя найперше повинна існувати  взаємоповага:

– Не можна вимагати, щоби люди у шлюбі були подібними, бо подібне, мовляв, відштовхується. Але й не скажеш, що протилежності, які нібито притягуються, будуть щасливі. Тут немає універсальної формули – і бути її в принципі не може. За своє життя я бачив дуже багато шлюбів нещасливих, багато шлюбів ніяких, що трималися тільки на спільному господарстві та спільних дітях. І бачив практично зовсім невеличку кількість щасливих шлюбів.

Усі щасливі сім’ї – дуже різні: вони можуть бути представниками різних етнічних громад, різних культур, різних релігій. Та завжди подружжя в них поєднують взаємна повага і взаємний інтерес одне до одного.

Щастя – це відсутність нещастя

І ще одне: я не знаю жодного щасливого шлюбу, де і чоловік, і жінка, а то й обидва захоплювалися алкоголем чи ще чимсь подібним. Як правило, щасливий шлюб об’єднує духовних людей: це або глибоко віруючі люди, або висококультурні, або науковці чи прекрасні майстри своєї справи. Я зустрічав щасливого червонодеревника, дружина якого – відома вишивальниця. Вони обидва від природи художньо обдаровані. І хоча особливо великої освіти не здобули, та все своє життя творили. А що таке кохання? Це – творчість, доступна кожному. Але багато людей нехтує цим. Дуже часто люди піддаються першому почуттю, а це може бути звичайнісінька фізіологія: людина отримала задоволення і почуття відійшло. А от коли є щось спільне, яке об’єднує Його та Її, тоді й закладається підґрунтя для щасливого шлюбу.

Вчені можуть шукати секрети сімейного щастя, та й слава Богу, що цікавляться ними. Але наука істини тут ніколи не встановить. Істину тут може встановити тільки Бог. Це Він обирає нам партнерів. Тому головне – слухатися Творця, а не когось іншого – сусіда, друзів… Кожна людина врешті-решт починає відчувати: так, оце і є той чи та, з ким треба прожити все життя. Навчіться слухати… А далі – творіть своє щастя.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»                 

Запис Кохання – творчість, доступна кожному… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Він ніколи не скаржиться на перешкоди, не опускає рук у скруті й не розраховує на когось – звик усього досягати самотужки. Закінчивши школу, пішов навчатися до будівельного технікуму в Чернівцях, згодом закінчив Чернівецький державний університет і Київський автодорожний інститут. Саме під його керівництвом на Буковині зводилися школи, будинки культури, фельдшерсько-акушерські пункти, прокладалися десятки кілометрів доріг. Очолювана ним будівельна організація «Промбуд-1» піднімала  заводи «Вимірювач», «Гравітон», «Граніт», «Кварц», зводила пологовий будинок на Рівненській, міський молокозавод, злітно-посадкову смугу аеропорту…

«З 10 років я працював у радгоспі, бо коли був голод, іншого виходу не було. Був і біля молотарки, і їздовим, і біля трактора. Пам’ятаю, дуже чекав, коли зайде сонце, щоби вже можна було хоч трохи перепочити…»

                  «Будуємо для людей не житло, а домівки»

Шана до будівельної справи у Василя Мороза з’явилася не випадково: його батько, Гаврило Мороз, звів на рідній Кіцманщині не один десяток хат. Отож Василь Гаврилович, мабуть, і не міг стати ніким іншим, як будівельником.

Чотири покоління родини Морозів

Свою мрію – мати власне будівельне підприємство – Василь Мороз втілив 12 років тому: 2001 року на базі будівельно-монтажного управління облспоживспілки спільно з синами створив «Чернівціжитлобуд».

– Уже тоді я вирішив, що на фірмі працюватимуть найкращі фахівці, залучатимуться передові технології, – згадує Василь Гаврилович. – Ми провели технічне переоснащення, закупивши КамАЗи, ГАЗи, самоскиди, екскаватор, бульдозер, іншу необхідну будівельну техніку.

Фірма одержала ліцензію на розробку Чорнівського родовища пісків на Новоселиччині, придбала й відновила розукомплектовані цегельні заводи в селі Вікно на Заставнівщині й Стрілецькому Куті на Кіцманщині, завод будівельних конструкцій у Чернівцях, де нині є бетонний, столярний, арматурний цехи, кузня, пилорама. Тож, виготовляючи весь асортимент будівельних конструкцій для житлового й промислового будівництва, «Чернівціжитлобуду» вдається утримувати прийнятні ціни на квартири в своїх новобудовах.

– Будуючи, ми не ставимо собі за мету підняти тільки стіни, – каже заслужений будівельник України. – Ми беремося створити неповторну ауру, щоби, прийшовши на подвір’я новобудови, зайшовши до будинку, людина захотіла в ньому жити. Враховуємо не тільки те, щоби в будинку було тепло й затишно, беремо до уваги навіть ландшафт навколо нього.

У кожній з квартир у зведених «Чернівціжитлобудом» будинках установлене індивідуальне опалення, стіни утеплені за новими технологіями пінопластом чи мінераловатними плитами. Віконні блоки встановлюються з подвійними камерами, що додатково зберігає тепло, а металеві вхідні двері не тільки захищають помешкання від злодіїв, а й мають протипожежну функцію.

           Родина від батька до сина: будівельна династія Морозів

– Своїх дітей до будівництва я привчав змалечку: беручи час від часу з собою на роботу, показував, як користуватися інструментами, – говорить Василь Гаврилович. –  І вони завжди радо чимчикували зі мною, зацікавлено спостерігали за робочим процесом.  А коли прийшов час обирати фах, упевнено й безапеляційно заявили: будуть будівельниками.

Обидва сини Василя Мороза – Василь і Володимир – як дві його праві руки: один – очолює виконробські служби на фірмі, інший – головний інженер заводу будівельних конструкцій. Дідусь, який так любить справу свого життя, не залишив байдужими до будівництва й онуків: старший онук навчається в Одеському інженерно-будівельному інституті, онука – в Київському національному університеті будівництва й архітектури. Під час літніх канікул вони працюють на будівельних об’єктах «Чернівціжитлобуду», виконуючи аж ніяк не функції керівництва, а роботи від найдрібніших – щоби знати весь процес від його початку.

Іноді закрадається думка: може, вже час піти з будівництва й дати дорогу молодим? Та її одразу ж наздоганяє інша: а що я робитиму без улюбленої справи? Без будівництва я, мабуть, буду просто нея.

На будівництві      

                    Таємниця сімейного щастя – в дітях

Нещодавно подружжя Василя й Раїси Морозів відзначили золоте весілля: півстоліття вони прожили разом душа до душі, серце до серця, без гучних сварок і прикрих непорозумінь.

– Насамперед, ми завжди думали про наших дітей – їхнє виховання було для нас на першому місці, – каже Василь Гаврилович. – Бо найважливішим було, щоби вони виросли порядними людьми.

І тепер, коли вся родина – сини, онуки, правнуки – збирається разом, Василь Гаврилович і Раїса Корніївна знають точно, що прожили життя недарма. Будівельник за покликанням і за фахом, Василь Гаврилович Мороз зумів цеглина за цеглиною майстерно скласти власне щастя – дружну та міцну сім’ю. Відтак, коли все добре вдома, переконаний він, цегла лягатиме рівно й на роботі.

Лідія КИРИЛЮК, Любов НЕЧИПОРУК «Версії»

Запис Будівельник, який збудував… щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Професори Олександр і Тамара Юзьки дарують радість батьківства

Серед основоположників нової галузі – чернівчанин, проректор Буковинського державного медичного університету, президент Української асоціації репродуктивної медицини, професор та академік Олександр Михайлович Юзько. Державну премію  у галузі науки і техніки керівник Чернівецького медичного центру лікування безпліддя отримав за багаторічну працю та неабиякі досягнення у сфері репродуктивної медицини. До того ж, варто зазначити, що результати роботи пана Юзька – цілком конкретні, а не суто теоретичні. Практично кожна пара, яка звертається до клініки Олександра Михайловича, зрештою отримує бажане – довгоочікуване батьківство.

Нині репродуктивна медицина в Україні, порівняно з іншими країнами СНГ, на доволі високому рівнів. За медичною допомогою у цій галузі до нас їдуть з усього світу, адже якість відповідає європейським стандартам, а вартість значно менша. Приємно, що із закордону до нас звертаються не за базовими, а за високотехнологічними, прогресивними репродуктивними технологіями. Це і генетична діагностика, і передімплантаційна і донаційні програми, які дуже ефективні. Українська репродуктивна медицина визнана в усьому світі!

Клініка професора Юзька займається гінекологічними проблемами. Адже для того, аби подолати безпліддя, потрібно провести цілу низку діагностичних, лікувальних або й хірургічних заходів. «Наше завдання вилікувати пацієнтку, діагностувати та ліквідувати причину безпліддя.  Із всіх пацієнтів з безпліддям – двом третинам допомагає хірургічне, консервативне лікування. І тільки третина потребує допоміжних технологій», – зауважує Олександр Михайлович.

За словами спеціаліста, чоловіче безпліддя  таке ж розповсюджене, як і жіноче. Однак зазвичай жінки беруть тягар безпліддя на себе. Бувають випадки, коли жінка лікується протягом десяти років, а потім здогадується, що треба перевірити чоловіка. На жаль, у чоловічому безплідді половина патологій не коригується у зв’язку з малодослідженістю їх причин.

Останнім часом ведеться чимало розмов про те, що безпліддя стало значно розповсюдженішим. На думку професора, це не так. Воно залишилось приблизно на такому ж рівні, що і сто років тому. Річ у тім, що покращилася діагностика, люди почали більше звертатися до лікарів. Чимало причин, які раніше робили батьківство неможливим, нині можна подолати. Потрібне бажання та фінансова спроможність.  Проте ціна батьківства ні  з чим не зрівняна!

«Безпліддя в Україні – вторинне. Воно пов’язане з великою кількістю перенесених інфекційних, гінекологічних, захворювань, непотрібних хірургічних втручань. Найбільш розповсюджені серед наших жінок такі хвороби, як ендометріоз, міома, порушення менструації тощо.  Приємно, що завдяки розвитку нових технологій ми здатні допомагати жінкам ставати по-справжньому щасливими!», – підкреслив Олександр Михайлович Юзько.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис Професор щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.