Ігор Гурчик – на захисті Щастя

Про киянина Ігоря Гурчика читачі «Версій» пам’ятають від 2011 року. Тоді  у Чернівецькому видавництві «Прут» вийшла збірка його поезій, яка проклала символічний поетичний зв’язок між Чернівцями й столицею. Упорядницею книжки була чернівчанка Тетяна Стрільчик, а художником, який оформив видання –  Олег Любківський. Книгу презентували у дуже популярній донедавна, але горезвісній тепер «Українській книзі» у Чернівцях.                                                                                                                 

Від липня 2014 до серпня 2015-го Ігор воював у Луганській області у складі другої роти  батальйону «Айдар». Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня з поміткою «посмертно», що в їхній родині вже не вперше. Колись 1943 року на двох братів Гурчиків – батька Ігоря Миколу та його брата Романа – прийшли похоронки. Але Микола повернувся до Київа, а от 19-річний Роман залишився назавжди в Польщі.

За фахом Ігор Гурчик – інженер-електрик, закінчив Київський політехнічний інститут, займається розробкою різноманітних електронних приладів.

 «Виборці досі не впливають напряму на якість і поведінку своїх слуг»

– Ігоре, про багатостраждальний виборчий закон ти писав в «Українській правді» ще  2008 року: «Відкриті списки. Хтось проти?».  І досі ми не маємо необхідного закону про вибори, який дозволив би формувати дійсно демократичну владу. І  досі в Україні послідовно змінюють один одний виборчі закони, які містять у собі не лише прямі порушення Конституції України, але й не відповідають вимогам Венеціанської комісії. Ще перед виборами 2006 року ти  запропонував принципово нову пропорційно-рейтингову систему виборів – «ПРЕС». Ти автор петиції про скасування антиконституційного закону №3700. Нині ж звернувся з листами до Голови Верховної Ради України Разумкова і  Президента України Зеленського. Яка ж сьогодні ситуація з багатостраждальним виборчим законом в Україні?

– Швидше за все, багатостраждальним є український народ, а не закон. Адже ми зробили, здається, все, щоби справедливий закон давно з’явився. Та партія влади робила все, щоби запропонована нами ще 13 років тому система «ПРЕС» не була навіть розглянута ВРУ.

Усі ми знаємо, що про виборчий закон депутати починають згадувати перед черговими виборами і якимсь «дивним чином» раз за разом у них не вистачає часу на впровадження системи виборів з дійсно відкритими партійними списками. І вибори знов і знов відбуваються за застарілими кальками. Може, саме тому Україна й залишається у своєму  хронічно хворому стані,що виборці жодним чином не мають можливості напряму впливати на якість і поведінку своїх слуг.  

Так виглядала афіша презентації першої Ігорової книжки поезій.

Талановиті українські винахідники не потрібні  владі, зате ми потребуємо їх

– Ігорю, у серпні 2014-го тебе поранило на околиці Луганська. Спочатку лікувався у Харкові, далі у Києві. Але ти не любиш пафосних слів ні про героїзм, ні про те, що хтось тепер комусь зобов’язаний, тож не домагаєшся  жодних пільг, а натомість став реалізовувати власний український стартап, оприлюднивши у лютому нинішнього року на ФБ  його короткий опис: це розробка пристрою для реабілітації  як дітей з ДЦП чи з недоліками розумового розвитку, так і військових з наслідками поранень, контузій або дорослих з наслідками  перенесеного інсульту.  У березні в Києві вже бачила єдиний поки примірник експериментального приладу…

– У серпні 2015-го, після отриманого пошкодження лівої ноги, я остаточно повернувся до Києва і почав думати, чим заробляти на життя. І це обов’язково мало бути пов’язаним із моїм інженерним фахом – і допомогою пораненим. Перегорнув безліч книг та журналів у бібліотеці ім. Вернадського  – і врешті-решт виникла ідея приладу, пізніше названого «МІOTRACER». За його допомоги можна відновлювати різні психомоторні функції.

– Уявляю, скільки кіл пекла, себто погоджень і дозволів треба пройти звичайному українському винахіднику, щоби отримати патент… Та один з твоїх уже навіть розміщений на патентному сайті Євросоюзу.

У цих пошуках ти звертався і до окремих  депутатів Верховної ради та інших представників української влади.  Але їх не зацікавив український варіант, бо, мовляв, прилади такого кшталту виготовляють в Ізраїлі, Китаї, Росії, США. В тебе ж вийшов принципово новий і універсальний прилад!

– Це абсолютно типова ситуація, коли влада не зацікавлена у підтримці нового. І так буває не тільки в Україні. Навіть Наполеон не сприйняв пропозицію Фултона, який запропонував Франції розроблений ним пароплав. А чого можна чекати від наших чиновників?! 

Захисник України створює не копії, а нові технології

– На твоїй сторінці у ФБ у жовтні з’явилося повідомлення про завершення виготовлення  унікального приладу  «МIOТRACER»,  призначеного як для початкового розвитку психомоторних функцій дітей, починаючи вже з 8-місячного віку, так і для використання дітьми та дорослими, у яких або від народження, або через хвороби, травми чи поранення психомоторні функції порушені.  На каналі Ютуб  ти виклав  уроки використання цього приладу. А що означає назва «МIOТRACER»?

– Назва має відображувати призначення приладу, а його головна функція – забезпечення таких вправ, під час яких уражена чи недорозвинена нервово-м’язова система людини змушена працювати та виконувати необхідні тренувальні вправи, рухаючись уздовж спеціальних треків(просторових траєкторій). Грецькою «міо» значить «м’яз», але записана українською, а «тrace» це вже від англійського «слід», або «креслити», тобто пристрій допомагає м’язам правильно рухатися вздовж тренувальних трас.  

Мікропроцесор, який керує роботою приладу,  дозволяє реалізувати не тільки максимально просте, зрозуміле і зручне управління ним, але й безліч різноманітних тренувальних сценаріїв.

Та є ще один, дуже важливий, позитивний момент. Це відсутність у цьому пристрої  джерел електромагнітних коливань, наприклад, таких як монітори, або модулі зв’язку типу Wi-Fi або GSM, які  використовуються у комп’ютерах чи мобільних гаджетах і становлять небезпеку для маленьких дітей. 

– Чи використовується зараз цей унікальний прилад – «МIOТRACER-03»? Ти передав його лікарні? Розкажи трохи про «МIOТRACER-01» та «МIOТRACER-02».

– Завданням проекту було створення саме нової технології (бо який сенс у копіюванні вже існуючих приладів та технологій?), яка допомагала би відновлювати, розвивати, або тренувати психомоторні функції людини, але орієнтована була би перш за все на маленьких дітей. Тобто прилад мав сприйматися як іграшка, ще й іграшка безпечна. Відтак, у ньому не використовуються небезпечні для дітей технології, які можуть зашкодити дитині, а все, чого торкається дитина, виконане у вигляді іграшкових фігурок.  

«MIOTRACER-01» – це комплекс, розрахований на роботу з найбільш тяжкими пацієнтами, які не можуть навіть стиснути пальці чи взяти щось до рук, а от  «MIOTRACER-03» – це варіант діток, здатних тримати в руці невеличку іграшку.

Відеоуроки лікування за допомоги «МIOТRACER» викладені в Ютубі.

Ентузіазм помножений на підтримку простих українців

– Впровадження приладу «МIOТRACER» відбулося тільки завдяки  твоєму ентузіазму, Ігорю – як у нас найчастіше буває, «голому» ентузіазмові: всупереч логіці, всупереч мовчазній реакції міністерств і відомств, які мали би просувати цей винахід. Та мрії збуваються, якщо вони спрямовані на добрі справи! 

Свого часу ми мріяли про другу книгу твоїх поезій. Принаймні, ми збираємо твої вірші, які ти публікуєш на ФБ. Але були Майдани, війна… Здавалося б, що поезія не на часі. Та не полишаю думки, що  нова книга поезій буде-таки презентована… Мріяти ж не забороняється?! 

– Повір, я не витрачав забагато часу на владні офіси. І не тільки тому, що усвідомлював марність затії. Все сталося завдяки тому, що нашому стовідсотково українському стартапу допомогли звичайні українці, які після мого звернення на Фейсбуці надіслали необхідні для виготовлення найважливіших вузлів приладу кошти. А щодо віршів, то, як на мене, під час війни вони не настільки й важливі…  

– І все ж заперечу: якщо вірші народжуються, значить вони потрібні…  І завершу розмову твоїм поетичним словом: «Якщо ми разом, ми з тобою – критична маса!».

Удачі тобі, Ігорю!

 Тетяна СПОРИНІНА, «Версії», фото автора

Запис «Якщо ми разом, ми з тобою – критична маса!» – Ігор ГУРЧИК спершу з'явиться на Медіа-Версії.

7-9  листопада ВГО «Національна асамблея людей з інвалідністю України» та  ГО «Чернівецька обласна організація людей з інвалідністю «Лідер»  проводить у Чернівцях практичний семінар для жінок з інвалідністю на тему: «Сприяння реалізації прав жінок з інвалідністю на особисте зростання і творчий розвиток».

Початок 7 листопада, 14:00 за адресою: м. Чернівці, вул. Головна, 141, готель «Буковина», конференц-зал, 1 поверх.

Контакти: Добридіна Валентина за телефонами : 050-50-05-123, 097-88-85-835; електронна пошта: vdobrydina@gmail.com.

Запис У Чернівцях відбудеться семінар для жінок з особливими потребами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ізраїльські лікарі провели перші успішні операції кесаревого розтину за новою методикою. Як повідомляє Обозреватель, шви і складна реабілітація вже в минулому, адже рану запечатують біоклеем – без зовнішньої пов’язки, дужок і швів.
Завдяки новій методиці, молода мама може ходити вже через 4-5 годин після народження дитини. Перевага нового методу ще й у тому, що вже не потрібна катетеризація сечового міхура і проникнення у черевну порожнину. А це значно скорочує ризик емболії навколоплідними водами і пошкодження кишечника. Новий метод проведення операції кесаревого розтину вже застосували до трьох породіль. Для однієї з них це були другі пологи. Молода мама зазначила, що після першої, традиційної операції, вона більше місяця відчувала себе не комфортно. А в цей раз змогла ходити вже через три години після народження малюка.

Запис В Ізраїлі кесаревий розтин роблять без швів і катетерів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Попереду у Василя Аксенина – багато складних операцій, довге і тривале лікування та реабілітація. Допомогти можна, перерахувавши гроші на картку його сина (це можна зробити дуже швидко – у будь-якому терміналі).
Карточка ПриватБанку  5211 5374 3477 3144  Аксенин Юрій Васильович (син)

Запис Важкопораненого чернівчанина реанімобілем везуть до Польщі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ви зараз прочитаєте крамольне твердження. Більшості воно видасться страшним і неприйнятним. Але це – правда. Наркотики – серед нас. Це частина нашого життя. Це – як гриби, серед яких є отруйні, але цього ніхто не жахається. Тож потрібно навчитися жити поруч з ними. Знати про них, але робити свідомий вибір і не вживати. Цьому можна навчитися. І цього вчать у денному реабілітаційному центрі для молоді, який уже рік працює в Чернівцях.

Вчитися одужувати

– Не допустити вживання наркотиків тими, хто з ними не стикався – це лише один з напрямків діяльності фонду «Нова сім’я», – каже Тетяна БЕРЕЖНА, президент Фонду «Нова сім’я», на базі якого діє реабілітаційний центр. – Другий напрям – допомогти тому, хто залежний, своєю бідою приносити якомога менше шкоди і собі, і своєму оточенню, наскільки це можливо. Третій напрям – зробити все можливе для тих, хто вирішив позбутися залежності й буди щасливим без наркотичних речовин.

Саме цим займаються фахівці денного реабілітаційного центру для молоді. За всіма напрямами роботи не бракує. На жаль – чи на щастя, ми розвиваємось. На жаль – бо це означає, що родин, яких торкнулась проблема вживання наркотиків, не меншає. На щастя – тому що є можливість їм допомогти, а не вдавати, що проблема надумана.

Денний центр – це можливість для людей із досвідом вживання наркотичних речовин соціально реабілітуватися. Це не лікарня і не чарівні пігулки, які вирішать усі проблеми одразу. Тут дають знання й психологічну підтримку, допомагають у соціальній адаптації тим, хто вважає, що залишився зі своєю проблемою наодинці. А також вчать жити без вживання хімічних речовин, любити й бути частиною життя інших.

– Важко оцінити ефективність стаціонарних центрів лікування наркозалежних, – ділиться директор денного центру, психолог, автор просвітницьких та психокорекційних програм для молоді Альона БЕЖАН. – Трапляється, що на момент завершення лікування 60% пацієнтів відмовляються від уживання наркотиків. Але немає даних, скільки з них залишаються тверезими й надалі, а не кидаються в обійми своєї залежності одразу після повернення до звичного середовища. Ефективність нашого центру протягом року становить 17%, тобто саме 17 наших випускників живуть у звичній обстановці і залишаються тверезими. Це дуже високий показник: подібні центри в Росії визначають свою ефективність на рівні 3-5%.

Особливість денного центру – орієнтація на молодь, на людей, які, можливо, не мають досвіду постійного та системного вживання наркотиків. А головне, тут дають свободу вибору. Нікого не зобов’язують прийти наступного разу. Але більшість приходить. На них чекають групові й індивідуальні заняття, зустрічі з консультантом-психотерапевтом. Психологічну допомогу клієнти отримують за індивідуальним планом одужання. Тут діють групи з арт-терапії, сімейної терапії, фінансової освіти, проводяться заняття за програмою фізичного розвитку й одужання. При центрі працює телефонна «гаряча лінія». За рік надійшло понад 800 дзвінків, переважно від родичів наркозалежних. А серед клієнтів денного центру – підлітки 14-16 років, які пригощалися дурманом з десяти років…

Батьки й діти

Проблема наркозалежності – не індивідуальна. Це проблема цілого суспільства і родини. Більшість вихованців – з неповних сімей. Напруга в стосунках з батьками – один з каменів спотикання на шляху одужання від залежностей. Тому в денному центрі працює й «батьківська група». Щоправда, її відвідують лише четверо мам і тат. А клієнтів денного центру за рік роботи загалом було 86. Лише в чотирьох родинах усвідомили, що боротися з бідою краще разом, усією сім’єю.

Із 86 сімей тільки у 4-х усвідомили, що боротися з наркологічною пристрастю дитини треба усією родиною.

– Батьки наркозалежних – це найважча аудиторія, – визнає віце-президент, юрист, координатор Бюро соціального супроводу «Діалог» Алла ШКРЕТА. – Нерідко легше привести залежного до одужання, аніж його батьків до визнання проблеми. А молодим людям буває надзвичайно важлива підтримка родини. Нещодавно юний клієнт привів до нас на «батьківське» заняття маму. Він дуже хотів, щоби вона зрозуміла його. Тренер затримався на кілька хвилин, і хлопець чекав разом з мамою, аби переконатися, що вона не піде геть. Заспокоївся і пішов лише тоді, коли вона зайшла разом із тренером до кімнати, де розпочалися заняття. Для нього це було суперважливо, але після першого разу його мама більше не прийшла.

Батьки соромляться того, що їхні діти вскочили в таку халепу. Замість того, аби рятувати свої чада, вони дбають про репутацію, приховують проблему. А вона від цього не зникає.

Але проблема батьків і дітей у середовищі залежних – це не лише діти з досвідом вживання наркотичних засобів, яких «раптом» виявили у своїх родинах цілком нормальні батьки. Це й наркозалежні батьки, які мають ні в чому не винуватих дітей. І знову ж: допомоги потребують обидві сторони. І обидві можуть її отримати в денному центрі. Педагоги і психологи займаються з дітьми наркозалежних від трьох років:  розвивають розумові здібності, усувають педагогічну занедбаність, підвищують самооцінку, формують здорові звички. Водять до музеїв, вивчають разом з вихованцями традиції і культуру рідного краю, ходять до театру, влаштовують пальчиковий театр у центрі, навчають логічного мислення, зокрема й передбачати наслідки їхніх вчинків.

Раз на тиждень дітей водять до кафе. Дітки здобувають елементарні навички: миють руки, сидять за столами з білою скатертиною, тихо розмовляють, кажуть «дякую» офіціантам, користуються ножем і виделкою. А в цей час їхні батьки намагаються одужати. Адже вони залишаються для своїх малюків найріднішими людьми, а наркозалежність – це хвороба, яка потребує лікування.

«Толерантні чернівчани» і «чужі діти»

Коли мешканці будинку, де розташований денний реабілітаційний центр для молоді, дізналися, який заклад функціонуватиме поруч з ними, обуренню не було меж. Зібрали понад 70 підписів проти. Приходили до центру і вимагали звільнити приміщення… Вони остерігалися, що тут будуть «ошиватися наколоті й обкурені», намагалися відгородити від проблеми наркозалежності власних дітей. Їхні мотиви можна зрозуміти, але й відмовити в допомозі тим, хто її потребує, – не можна. «Позиція страуса» не дасть результату. Від реальності не сховаєшся.

Сьогодні, коли денний центр працює вже рік, його відвідують і четверо молодих людей з мікрорайону, який так виступав проти розміщення закладу. Хтозна, чи їхні батьки не були серед протестувальників і не вважали, що їхніх родин це не стосується. – Не доросли ми ще до того, що чужих дітей не буває, – з болем зауважує Алла Шкрета. Та й багато «правильних» дорослих, на жаль, не доросли до рівня своїх «недосконалих», залежних дітей: діти чесніші, відкритіші, без гордині.

На щастя, необхідність спільних дій навколо проблем «чужих дітей» усвідомили  нарешті чернівецькі офіційні та неофіційні структури. Вони підписали Угоду про створення Партнерської мережі установ і громадських організацій з профілактики наркоманії та інших залежностей серед молоді й дітей. Їхня реальна, не «для галочки» робота – ще один крок до перемоги над залежностями…

Примітивні успіхи на паперових квітах 

До денного центру молоді люди часто звертаються із проханням знайти їм роботу. Мовляв, якби працював – не мав би часу на наркотики. Насправді біда таких юнаків і дівчат не в надмірі дозвілля, а в невмінні керувати – собою і своїм часом. Адже і ті,хто працюють, буває, знаходять час для наркотику, а безробітні, навпаки, віднаходять сили й мужність для зміни ситуації. Тому в центрі вчать людей… дозвіллю: займатися спортом, володіти комп’ютером, створювати мультики і навіть поводитися із грошима. Свої перші успіхи клієнти центру записують на пелюстках паперових квітів, які чіпляють на спеціально поставлене при вході в центр «Дерево успіхів». У когось досягнення доволі серйозні, скажімо, на пелюстках записано: «Тверезий 105 днів» «Зробив паспорт», «Шукаю роботу», «Знайшов свою половинку». Такі кроки почасти і для людей без досвіду вживання наркотичних засобів – важливі й непрості. А чиїсь успіхи можуть здатися примітивними. Комусь – але не тим, хто вже знає, що таке наркозалежність. Запис на паперовій пелюстці «Сьогодні тверезий» – це вже один з найперших успіхів клієнта центру. А найперший крок до подолання залежності в собі – «Дійшов. Попросив допомоги». Паперові квіти на штучному дереві стають першими свідками одужання клієнтів центру.

Клієнтка центру: «Моя найперша і найбільша мрія – залишатися тверезою»

Я не знаю її імені і як вона виглядає. Мені відомо лише, що вона відвідує денний реабілітаційний центр і вже півроку залишається тверезою. До того сім років вживала наркотичні речовини. Вона зателефонувала до редакції, щоби розповісти про те, що наркотики – це ілюзія реальності. Сама ж реальність – справжня, нефальшива – поруч, і її ніщо не замінить.

– Уперше я спробувала наркотик із цікавості. Це було під впливом компанії, але зараз я вже впевнена, що насправді не компанія шукала мене, а навпаки – я шукала компанію, де це було б можливим. Не мала бажання ставати дорослою і брати на себе відповідальність. Позаду були дві невдалі спроби вступити до вузу, попереду – невідомість. Я кинулася в обійми наркотичної ейфорії.

Я не хотіла б деталізувати, що відчуває людина під дією наркотику. У цьому треба бути дуже обережною: це може підштовхнути, стимулювати тих, хто шукає такої розваги. Усе, що начебто знаходиш у наркотику – легкість спілкування, настрій, – усе є в тверезості. Усе! Тільки я лінувалася це здобувати, хотіла, аби воно прийшло само собою. Насправді ж ейфорія, розслабленість від наркотику – це лише ілюзія. Реальністю ж є купа проблем, які в результаті отримуєш. І вирішувати ці проблеми далі треба самому.

У денний центр я потрапила завдяки мамі. Вона завжди за мене боролася, хоча стосунки в нас були напруженими. Їй було нестерпно боляче дивитися, як я себе вбиваю… Вона возила мене до монастиря, наді мною читали молитви, поїли мене настоянками різних трав… Двічі я проходила стаціонарне лікування. Після першого разу вкололася того ж дня, коли вийшла з лікарні. Другого разу протрималася один день і вкололася вже наступного. Я дозволяла, щоби зі мною все це робили – аби лише відчепилися.

Потім мама побачила оголошення в тролейбусі і зателефонувала в центр. Грошей на лікування й реабілітацію в мами не було, а тут пропонували безкоштовну допомогу. Це було важливо. Вона вибрала момент, коли мені було насправді дуже погано, і сказала мені про центр. Я погодилася прийти. Якщо зовсім чесно – ця згода мала дві сторони. Так, я хотіла загладити вину перед мамою, але водночас для себе проблеми в своїй залежності не бачила. Аж тут, у центрі, зрозуміла, наскільки це мене руйнувало. Тепер я сама хочу цього позбутися.

Зараз я працюю. Поки що робота не вимагає освіти, але надалі хочу вчитися.

У центрі мені дуже допомогли індивідуальні консультації. Я впевнена: те, що скажу консультантам – ніхто не буде оцінювати, обговорювати. Це мені підходить. Дуже важко розкриватися в групі, в присутності когось. Бо довіри подекуди нема не те що до когось – до себе! Але сьогодні я вже займаюся в групах анонімних наркоманів, сімейної терапії, дуже подобається група емоцій. Бо, перебуваючи у залежності, я встановила собі заборону на почуття. Тепер повертаюся до них, вчуся відчувати. Частина програми – спілкування  з тими, хто одужує. Це допомога одне одному. Хоча допомогти залежним може і той, хто не має досвіду вживання. Мені, наприклад, потрібне спілкування і з тими, і з тими.

У мене був хлопець, ми разом вживали наркотики. Коли я вибрала інший шлях – запропонувала йому йти разом. Він не захотів, і подальше спілкування показало, що продовжувати стосунки немає сенсу. Але я його не позбавляю своєї підтримки, коли він мені телефонує, ми розмовляємо. Насправді дуже важко зберігати стосунки двом залежним людям, якщо один стає на шлях одужання, а інший ні. Важко і боляче. Але це має свої плюси. Мій колишній хлопець знає, що з мого боку завжди буде підтримка, і він має позитивний приклад, як можна змінити своє життя. На сьогодні я вибрала позицію самостійності, бо не вважаю себе готовою до стосунків.

Я півроку не вживаю наркотику. Але залежність залишається з людиною назавжди. Ми, залежні,  не можемо дозволити собі розслаблятися. Жити з цим усвідомленням доведеться завжди. Але це усвідомлення не є ультимативним, воно завжди дає право вибору.

Можливо, я навіть вдячна своїй хворобі: вона спонукала мене щось зрозуміти, переглянути своє життя. Моя найперша і найбільша мрія – залишатися тверезою. Друга – як у всіх жінок: створити сім’ю, мати дітей, будинок, освіту, бути реалізованою особистістю. Хочу тепла, затишку, любові.

Тим, хто цікавиться наркотиками і, можливо, вже задумується про «перший раз», порадила б дати собі відповідь на два питання: що я роблю і що я від цього отримую. Ці питання мені допомогли розібратися в собі. Адже бажання жити є в усіх, і в тих, хто вживає наркотик – також. Але питання – яка якість цього життя? Спожити наркотик, а натомість отримати зруйноване здоров’я і хаос у голові та житті… Якщо ти цього хочеш – то де ж правда? Ти хочеш жити чи ні?

«…Поговори зі мною відверто»

Профілактика наркозалежності – для першачків

Для школяриків початкових класів діє чи не єдина в Україні превентивна програма «Нова сім’я» з профілактики адиктивної поведінки, тобто такої, що виникає в результаті зловживання різними речовинами, які змінюють психічний стан, та соціально небезпечних захворювань (ВІЛ – інфекції, туберкульозу, вірусних гепатитів, наркоманії). Погодьтесь, сьогодні молода людина оточена сучасними технологічними звабами розвитку людства, модними трендами та течіями, які нерідко диктують ту чи іншу модель поведінки дитині, підлітку, юнакові. «Тому говорити про наявні ризики та надавати достовірну інформацію на доступній для дитини мові, є не менш важливим, ніж навчати англійської та правопису, – стверджує президент фонду «Нова сім’я», психотерапевт, один з авторів превентивної програми Тетяна БЕРЕЖНА. – Програма унікальна й тим, що орієнтована не лише на інформаційні потреби дітей віком  від 6 до 10 років але й на потреби батьків учнів. Рішенням обласної експертної комісії науково-методичного центру практичної психології і соціальної роботи Інституту післядипломної педагогічної освіти Чернівецької області (від 1 червня 2012р.) вона  рекомендована до використання в роботі з дітьми освітніх навчальних закладів як фаховий корекційно-розвивальний та психодіагностичний інструментарій».

+Інтерактивна метода роботи тренерів схвалена не лише дітьми та батьками, але й учителями, які також можуть бути присутніми на заняттях. З дітьми працює пара тренерів, чоловік та жінка, з досвідом роботи та вищою освітою. Тематика занять для дітей 6-10 років така: «я й моє тіло»; «я та мої почуття й бажання»; «я та моє оточення й підтримка». Діти отримують відповіді на різні запитання, як от: чому варто берегти свою шкіру, чому важливий сон та чисте повітря, як сказати «ні» у моменти ризику для здоров’я та як навчитись бути толерантним. А що таке реклама та чи є її продукти безпечними для здоров’я? А безпечна дружба? Перша ж бо спроба вжити наркотики відбувається, як правило, у компанії, а не на одинці, й багато іншого.

+Тематика занять для батьків: вікові особливості та потреби дитини; безпека в родині та побудова діалогу з дитиною; причини, симптоми та методи попередження наркоманії; профілактика інфекційних захворювань та репродуктивне здоров’я дитини тощо. Практика шестирічної превентивної роботи довела: діти віком 6-10 років, які брали участь у заняттях, у підлітковому віці володіють достатнім рівнем знань і навичок для відмови від пропозиції однолітків спробувати наркотичні речовини чи пропагувати іншу ризиковану до інфікування ВІЛ, туберкульозом поведінку.

Головна умова участі дітей у заняттях програми – бажання батьків. Та учасники програми здобувають не лише знання, досвід, але й друзів та підтримку в особі спеціалістів благодійного фонду «Нова сім’я», які відкриті до контакту й діалогу.

Вам здається, що такі розмови малоефективні? А ви самі здатні поговорити зі своєю дитиною про таке? Не маєте часу? То не дивуйтеся, коли на це знайде час людина на вулиці і розповість зовсім не те, що ви вважаєте правильним та безпечним для її здоров’я. Своєчасна, відверта розмова вже сьогодні може врятувати щасливе життя та спокій вашої родини завтра.

Тренери програми первинної профілактики пригадують випадок, коли до них звернувся батько дитини, яка кілька років тому проходила цей курс, і попросив дозволу відвідати заняття. Після участі він зізнався: захотів особисто перевірити, про що тут розповідають, адже його син був свого часу настільки захоплений програмою, що тепер шукає можливості продовжити спілкування з тренерами. Відзначив, що завдяки саме цій програмі відновив довірливі стосунки з сином-підлітком, якого після смерті дружини виховує сам. У чому успіх програми? У простоті і побудові мови дружби між дорослою людиною та дитиною.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»         

Телефон «гарячої лінії» денного центру реабілітації наркозалежних: 066 012 55 35

Запис ЖИТТЯ БЕЗ НАРКОТИКІВ: спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Якось до мене прийшла подруга й почала скаржитися на життєві негаразди – проблеми на роботі, сварки з чоловіком, депресію, – я відповіла коротко: «Як ти не розумієш свого щастя? В тебе є здоров’я, а значить, ти маєш усе».

Про це розповіла Олександра Козлова, яка півжиття провела в інвалідному візку.

Вона та її чоловік Роман Залевський – інваліди-спинальники, тож кожний день починається для них із зусилля: треба з ліжка пересісти у візок. І вони роблять це, не нарікаючи ні на що. Переживши кожний свою трагедію, зіткнувшись із тим, що, будучи здоровими ще вчора, наступного дня опинилися без віри й надії. Їм довелося вчитися багатьох елементарних для здорових людей речей заново. І вони спромоглися це зробити. А тепер допомагають іншим людям, яких спіткало таке ж нещастя, усвідомити, що травма – не вирок, а можливість подивитися на світ з іншого боку й пізнати те, чого не змогли би пізнати без цих обставин.

Кохання на те й кохання, щоби спалахувати несподівано й залишатися назавжди…

Вони зустрілися тоді, коли обом було вже далеко не 20 років, і навіть не 30… Коли в кожного своє життя, свої діти, свої клопоти. Різні міста, різні регіони, навіть береги українського Дніпра – різні. Але жага до життя – однакова. І тепер – одна на двох.

Олександра в інвалідному візку два десятки років, Роман – майже стільки ж. Вона – жила в Антрациті на Луганщині, він – у Чернівцях. Обидва, кожен у своєму місті, опікувалися організаціями, які об’єднують людей на візках.

– Щороку й мені, й Романові виділяють путівку на оздоровлення до Криму. Там ми й зустрілися шість років тому, – згадує Саша. – Пам’ятаю, як уперше його побачила: він абсолютно мене не вразив. Та одразу привернув мою увагу готовністю допомагати людям: у мене були проблеми з ногою й він запропонував зробити тутор – ортопедичний апарат для фіксації кінцівки. Ми обмінялися телефонами.

Після цієї зустрічі вони роз’їхалися – кожний у своїх щоденних клопотах. А коли аж через рік Олександра знову зібралася до Євпаторії та вже з валізами стояла біля будинку, в неї задзвонив телефон. На екрані мобільного висвітилося: «Роман». Тоді жінка навіть подумати не могла, що вже невдовзі історія звичайного спілкування перетвориться на історію справжнього почуття.

– Ми домовилися зустрітися в Криму: Роман теж збирався туди, – каже Олександра. – В Олімпійському центрі я з року в рік проводжу заняття з тими, хто опинився в інвалідному візку. Загалом візочників навчають там дуже корисних речей: не тільки самостійно сідати, їсти, ходити до вбиральні, вдягатися, але й як жити, працювати, ставитися до життя. Тож я сказала Романові, що в таборі зовсім не матиму вільного часу, а він відповів, що заїде лише на хвильку…

Потім Роман запросив Олександру до Чернівців. Вона приїхала – і залишилася тут. Нині вони – щасливе подружжя, закохані люди, гарні друзі, однодумці, які мають спільну мету: допомагати тим, хто цього потребує. Роман Залевський очолює міське товариство інвалідів «Милосердя» й протезно-ортопедичне підприємство, що спеціалізується на виготовленні протезів кінцівок, корсетів, туторів та інших індивідуальних виробів для компенсації втрачених функцій опорно-рухового апарату, а Олександра Козлова завжди поряд із чоловіком.    

Щоби жити повноцінно, важливо вчасно починати реабілітацію

Життя триває, й події в ньому йдуть своєю чергою: ми щодня ходимо на роботу, спілкуємося з друзями, водимо дітей до школи, купуємо продукти в магазині, дивимося телевізор… І не замислюємося, що все це – подарунки долі. А зовсім поряд із нами живуть люди, які не з чужих слів, а на власному досвіді знають, що, маючи все одного дня, наступного можна лишитися ні з чим, утративши найцінніше – здоров’я.

Отримати травму хребта й спинного мозку й стати безпорадним, не дай Боже, може будь-хто. Випадком долі хтось потрапив в автомобільну аварію, інший – упав з висоти або ж зламав хребет, просто купаючись у річці… Та, часто, коли людина має такі важкі наслідки, причини, що до них призвели, втрачають зміст, бо думки тільки про одне: як жити далі й чи є в такому житті сенс?

Сенс є! І це точно знають Роман Залевський та Олександра Козлова. А вони не кажуть нічого такого, чого не пережили б самі… Повноцінне життя на візку можливе, бо,  перебудувавши власний світогляд, усвідомивши, що життя триває, такі люди часто роблять речі, які не під силу здоровим, і відкривають для себе барви життя, про які пересічний перехожий навіть не здогадується.

Але, щоби набути можливість у подальшому ці барви розгледіти, треба без ілюзій подивитися на реальність.

– Більшість людей, особливо молодих, коли потрапляють у таку ситуацію, щиро вірять, що знову будуть ходити, – каже Олександра. – Лікарі їм брешуть, і в результаті вони вірять саме в те, у що хочуть вірити. Минають рік-два-три, люди не займаються собою, а просто чекають, що ось-ось підуть… а час втрачається. Атрофуються хребет і м’язи, тіло забуває звичні колись для нього рухи…

Тож, перш за все, Саша радить не втрачати дорогоцінного часу, працювати над собою, не боятися візка, а чітко усвідомити, що він потрібен не для того, щоби в нього сісти, а для того, щоби стати незалежним. І, звичайно, не втрачати віри, бо вона допоможе досягти гарних результатів.

– Ми дізналися про травму хребта у дівчинки Юлі з Заставнівщини, – розповідає Роман Залевський. – Одразу поїхали до неї, подарували візок, різну літературу. Протягом року вона займалася вправами самостійно, потім ми запропонували їй поїхати до Євпаторії на активну реабілітацію. Спочатку вона була шокована, бо там немає материнської опіки – і це головна умова: людина з травмою приїздить туди без супроводу. Усе довелося вчитися робити самій: застеляти ліжко, вдягатися, їсти. Але вже за 10 днів вона була в захваті, зрозумівши, що навіть в інвалідному візку можна жити по-справжньому.

На жаль, не всім удається знайти в собі сили, щоби повернутися до повноцінного життя. Чернівчанці Ользі навесні медики зробили складну операцію й пообіцяли, що до початку вересня вона піде на роботу. Вона схопилася за ці слова, як за соломинку й, нічого не роблячи, чекала на диво. Дива не сталося. Нині її вже немає серед живих…

– Кожна людина, безумовно, потребує індивідуального підходу: одній після травми скажеш, що вона не ходитиме, вона вчинить самогубство, скажеш іншій – вона обміркує й зрозуміє, що треба щось робити, – ділиться досвідом Роман. – Людина іноді навіть сама не здогадується про власні можливості. Я пройшов через це і знаю, що не варто вірити різним байкам про Дікуля: травму хребта, коли травмований спинний мозок, ще нікому не вилікували. Тому слід не ілюзії плекати, а працювати над своїм тілом.       

Коли без сторонньої допомоги почуваєшся безпорадним

Радянського Союзу немає вже понад два десятки років, а українське суспільство досі не звернуло увагу, що поряд зі здоровими людьми живуть ті, що пересуваються на візках. Вийшовши на прогулянку десь у Німеччині чи в Італії, бачиш, що люди у візках – повноцінні члени суспільства: вони без проблем можуть заїхати до будь-якого магазину чи перукарні, поспілкуватися з друзями в кав’ярні, без перешкод заїхати до громадського транспорту… В нас же питання доступності людей із обмеженими фізичними можливостями до соціальної інфраструктури перебуває десь на задвірках уваги влади… Що вже казати про соціальну інфраструктуру, коли житлові будинки приймаються в експлуатацію в готовності 80%, а пандуси так і залишаються на папері. І час не змінює ситуацію на краще.

– Коли ще два роки тому створювалися комітети доступності, ми могли хоч якось контролювати, чи облаштовані новобудови пандусами, то сьогодні ми вже не потрібні – нас не кличуть. А на наші листи владники реагують, як на надокучливих мух –  відписками, – каже Роман. – Тоді була програма: планувалося опустити бордюри на вулиці Головній. Але влада помінялася, про попередні програми забули, а нових не запропонували. Тож віз і нині там, а люди на візках – у глухому куті.

З тими, хто щодня долає сотні метрів на візку, не радяться, коли роблять щось нібито й для них: просто роблять сяк-так, потім звітують про виконання… Але забувають сказати, що пандус нібито зробили, а піднятися ним візочник не зможе, бо градус нахилу пандусу замість допустимих 10-ти на практиці – 45 градусів і більше…

– Так без нас «понизили» пандус на Центральній площі: вниз людина на візку ще зможе з’їхати, а от піднятися вгору – ніяк, – каже керівник міського товариства інвалідів «Милосердя». – Аналогічна ситуація на Соборній: рух візочника можливий тільки вниз, а, щоби піднятися, без сторонньої допомоги не обійтися. Добре, принаймні, що перестали класти пандуси з рейок, бо на таких узагалі вбитися можна!

Роман Залевський пригадує, як кілька років тому до Чернівців привіз гуманітарну допомогу американець, який теж пересувається на візку. Він – п’ятиразовий чемпіон Америки з бодібілдингу, тож, аби підтримувати спортивну форму, повинен щодня тренуватися. Американський гість попросив Романа підшукати доступний спортивний зал, де він міг би позайматися. Коли ж Роман почав шукати таке приміщення, виявилося, що спортзалів, куди могла б безперешкодно заїхати людина у візку, в Чернівцях немає.

– Довелося везти його до звичайного тренувального клубу, вхід до якого пристосований тільки для людей, які ходять, – каже Роман. – Та коли американець побачив сходи і його запропонували цими сходами підняти, він навідріз відмовився, сказавши, що це – приниження його гідності, адже він така ж людина, як і всі інші. І це правда, бо ж ми почуваємось інвалідами не тому, що пересуваємося на візках, а тому, що нас такими роблять! А як ще можна почуватися, коли тебе просто беруть попід руки й заносять чи то до приміщення, чи то до громадського транспорту?!

Доступні пандуси, коридори, широкі двері, зручні тротуари, належний нахил  бордюру, що розділяє тротуар і проїжджу частину, пристосований транспорт – про це українці у візках сьогодні тільки мріють… А насправді це буденні речі, які просто дадуть змогу цим людям почуватися комфортно. І не тільки їм, а й матері з дитиною, і старенькій бабці, й двірнику з тачкою…                  

В Україні інвалідні візки служать, доки не розсиплються…

– Інвалідний візок, як і автомобіль, як і будь-яка побутова техніка, не може залишатися незношеним упродовж двадцяти років – він потребує модернізації, вдосконалення, – наголошує Роман Залевський. – А в нас виходить так, що візки однієї моделі випускаються роками, та ніхто й не думає, що треба щось змінювати, щось покращувати. Одну з моделей нам подарували шведи: самі таких давно вже не випускають, а в нас їх «штампують» років 15…

А на останній виставці ортопедичних виробів для людей з обмеженими фізичними можливостями, що проходила в Києві, Романові запропонували подивитися на… універсальну модель візка, яка пристосована і для дітей, і для дорослих, адже витримує до 120 кг.

– Де ж був розум того проектанта, який це пропонував?! Якщо ви пропонуєте такий візок для людей з особливими потребами, то чому б не зробити, скажімо, універсальне взуття, яке могли б носити від дитинства аж до похилого віку?!, – обурюється Роман. – І скільки зайвого заліза має тягнути дитина, якщо візок може витримати вагу понад 100 кг?

Візки, якими в Чернівцях користуються багато візочників, важать 14-18 кілограмів. Проте значно кращими є шведські «Пантери», які разом із колесами мають вагу до 6 кг. За кордоном хороший візок може слугувати не більше 4 років і потрібен тільки для того, щоби пересісти в авто. В нас же візки використовують, доки їх ще можна відремонтувати…

– Є державна програма на виконання соціальних ініціатив Президента, якою владники передбачили 172 млн. грн. на візки це вдвічі більше від попереднього року, – каже Роман Залевський. – Уперше заплановано забезпечити ними 100% інвалідів… Але такі програми не можна розраховувати на один рік, коли потенціал підприємств, які спеціалізувалися на випуску візків, втрачений, бо ж державне замовлення на них було мінімальним роками.

Якщо кошти не встигнуть використати до кінця року, вони повернуться до бюджету. А чи згадають після виборів у владних верхівках, що проблема візків не вирішена, і чи потурбуються про те, щоби розвивати в Україні підприємства, які матимуть і матеріальну базу для їхнього виробництва, і досвід…            

Хочеш допомогти – запитай, як це зробити

Поряд із байдужістю, з якою часто стикаються не тільки ті, що мають вади здоров’я, а й абсолютно здорові люди, все ж навколо багато таких, які за буденними клопотами не зачерствіли і не знелюдніли… Тож, зустрівши, скажімо, на ринку, людину, яка пересувається у візку, нерідко чернівчани намагаються допомогти. І це, безумовно, добре поривання. Але, іноді буває так, що, намагаючись надати допомогу, ви можете нашкодити.

– Дуже багато людей, які хочуть допомогти, але дуже багато людей не знають, як це зробити, – каже Олександра Козлова. – Бо штовхнувши візок уперед, можна виштовхнути того, хто в ньому сидить. Або беруться перенести візок, узявшись за колеса: в результаті –візок перевертається, людина випадає, падає й ламає собі пальці горе-помічник…

Тому, перш, ніж бездумно кинутися на допомогу, Олександра радить запитати в людини на візку, чи їй ця допомога потрібна. І якщо відповідь буде ствердною, обов’язково запитайте, як саме їй допомогти! Якщо треба підштовхнути, то підніміть передні коліщатка, якщо підняти візок – тримайте за ті місця, що не рухаються.

Як часто нарікаємо на долю, навіть не знаючи, що таке біль і що означає  – боротися? Ми загубили десь уміння радіти простим речам – світанку, дощу, зоряному небу, перестали цінувати гарне самопочуття, спокійний плин життя, можливість ходити, розмовляти, дихати… А тим часом кожний рух, кожна звична для здорових людей справа тим, хто має травмований хребет і пересувається на візку, вартує неабияких зусиль. Та вони не вважають випраний одяг чи зварений обід своїм досягненням – навпаки, переконані, що в цьому немає нічого особливого, бо ж вони – такі, як усі. А від оточення прагнуть не співчуття, а розуміння, й, навчившись радіти кожному прожитому дню, вчать цього й тих, хто поряд.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Щастя в тому, щоби жити спершу з'явиться на Медіа-Версії.