“У нас є дані щодо реальної частки української мови. Ми взяли на себе додаткове навантаження, щоб інформувати суспільство про реальну картину з українською мовою на телебаченні. Але зараз включаємо до квоти як повністю україномовні програми, так і ті, де вживаються дві мови. За цих умов всі телеканали, які ми промоніторили, демонструють показник понад 75%. Єдиний виняток – телеканал “Інтер”, – повідомив член Національної Ради Сергй Костинський в інтерв’ю galinfo.com.ua.

“Двомовні програми не будуть зараховуватися до квоти. Діятиме квота 75% на програми лише українською мовою. Тому каналам треба буде попрацювати”, – додав він.

Запис Мовні квоти на телебаченні зроблять жорсткішими спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наш постійний читач і автор,  професор хімії Ярема Тевтуль – людина талановита й організована не лише у своїй професії. Маючи  журналістський хист і бездоганно володіючи українською, Ярема Юрійович збирає докази того, що люди, які мали б слугувати прикладом у володінні мовою, самі переходять на якусь “пташину”, захаращену сленгом мову. Наразі він виклав свої спостереження у вигляді своєрідного фейлетону, який відправив, так би мовити, до першоджерела  – на Українське радіо. Щоправда, невгамовний автор не дуже сподівається на те, що працівники радіо візьмуть його звернення до уваги, тож і надіслав цей допис ще й до редакції “Версій”. 

Відкритий лист

Першій програмі Українського радіо

Шановні працівники Першої програми Українського радіо.

Ще минулого тисячоліття я почав слухати ваші програми. Для мене це не тільки важливе джерело інформації, але й можливість удосконалювати свою мову. Перша програма Українського радіо завжди була для мене зразком правильної української мови. Проте останніми роками Ваша українська дуже змінилася – й не у бік поліпшення. Чи прослуховують диктори, що вони «видають» в ефір? Чи слухають журналісти своїх колег? Адже «чужі» хиби мови чути краще, ніж власні.

Мова, яку чуємо з радіоприймача – це образа народів України. Деякі журналісти й диктори Першої програми Українського радіо мабуть вважають, що народ «проковтне» все, що йому подають. Неодноразово чув по радіо, що воно має статус суспільного мовлення, яке фінансується з бюджету держави. Але бюджетні кошти не падають з неба, це гроші платників податків, а вони хочуть отримувати за них якісну продукцію. Ми звикли, що час від часу порушуються питання про якість доріг, медичних послуг, будівельних робіт, оснащення автобусів і тролейбусів, безпеку продуктів харчування тощо. Та мені не вдалося почути враження про якість мови Українського радіо.

Я знаю, що на Українському радіо існує програма «Слово» і слухачам пропонують вивчати українську мову. Ця програма звучить короткий проміжок часу, а поза нею таке почуєш….

Вважаю, що тексти сучасного Українського радіо – це не зразок української мови. 

Слова, почуті в радіоефірі Першої програми Українського радіо я «вклав» у телефонну розмову Марійки і Параски.

Виділені жирним шрифтом слова і словосполучення прозвучали у передачах Першої програми Українського радіо наприкінці 2017 і на початку 2018 років.

фейлетон

Про статичні сигнали тіла, що лайкають фейковими повідомленнями до вербальних засобів спілкування

– Алло! Марійка? Це Параска. Чуєш мене добре? Маєш пару хвилин часу? Можеш мене вислухати?

На схилі літ біду маю. На кухні у мене стоїть радіоприймач, і тривалий час я слухаю Українське радіо, місцеві новини, музику, прогнози погоди… Все життя я розмовляла українською, а тепер перестала її розуміти! Чую, що потрібно провести верифікацію електронних декларацій посадовців, які намагалися відбити гроші і у них вийшло дуже кльово. Але дослідження журналістів, які цікавилися цією проблемою, виявилися не валідними. А можливо. то були фейкові повідомлення?

Я все життя споживала хліб, молоко, олію тощо. Почула по радіо, що тепер люди споживають медіа-продукт.  І я захотіла того спробувати.  Пішла до продуктової крамниці й попросила медіа продукт. На мне подивилися, як на божевільну, і сказали, що… ще не завезли. А може, вважають, що я належу до якоїсь маргінальної групи населення?

Мене завжди цікавить прогноз погоди, проте виявилося, що наприкінці грудня погода не в новорічному тренді,  та побажали нам приємного уїк-енду. Сказано класно. А що мені з того?

Я ще жвава жіночка й цікавилася, як перевести свою діяльність в ай-ті площину, яка тепер дуже модна, чи як догнати локацію, яка переїхала на площу Л.Українки.

Мене хвилює онука-школярка, бо надає перевагу розважальному контенту, а у навчальному закладі намагаються донести екологічні знання до  школярів, їм задають складати сюжети, які підтягують аудиторію.

Я схвалюю рішення нашої шахістки, яка відмовилася брати участь у чемпіонаті світу на території арабської держави. Виявилося, що пост шахістки набрав кілька сотень лайків. Я не розумію цих слів. Мої статичні сигнали тіла вражаюче відображають такі вербальні засоби спілкування.

Марійко, багато говорять, що Україна перебуває у стані інформаційної війни. А може я чула ворожу радіостанцію, яка передає зашифровані тексти для своїх агентів, щоби ми нічого не зрозуміли?

–  Парасю, а яку радіостанцію ти слухаєш?

–  Та ж нашу, Першу програму Українського радіо.

–  Парасю, а ти чула, що рідну мову потрібно вчити все життя?

–  Та чула, чула. Але чомусь у нашій державі велику увагу надають не українській, а англійській мові. От і 2018-й оголошено роком англійської мови, тож Київ заговорить англійською. Я міркую, що краще б Київ заговорив українською, бо тільки де-не-де у нашій столиці почуєш рідну мову.

Марійко, я намагаюся удосконалити свою українську. Знайшла у  домашній бібліотеці Словник іншомовних слів, але практично не виявила там слів і словосполучень, які почула з радіо.

– Парасю, то все фігня. Ми з тобою намагалися не використовувати російсько-український суржик. Міркую, що не втягнемося й в англо-український. А може, нам слід змінювати свою парадигму, бо в радіоефірі створюється якась не дуже зрозуміла вербальна комунікація?

Розмову Параски і Марійки записав з їхнього дозволу Ярема ТЕВТУЛЬ, член Спілки журналістів України

Запис Відкритий лист Першій програмі Українського радіо щодо “української” мови в ефірі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Для 80-річного Василя Михайловича Селезінки з підгірського Спаса на Коломийщині День працівників радіо, телебачення та зв’язку, який Україна відзначала минулого тижня, – свято особливе. Адже 44 роки свого життя він присвятив телебаченню і 32 з них – незмінно на посаді керівника режисерсько-постановочної групи Чернівецької державної студії телебачення. При цьому залишився безпартійним. Не дивно, адже був в юності двічі виключеним зі школи: вперше – коли не хотів вступати до комсомолу, вдруге – коли не виправдав надій комсомолу. Бо ж був сином репресованого… І за всі ці роки не втратив уміння дивуватися, захоплюватися, виокремлювати з безкінечної стрічки життя знакові кадри, які насправді цим життям і є. І в ньому, окрім блакитних екранів, телекамер, режисерських апаратних і ПТС-ок, було ще багато іншого…

Дитинство

…Малий Василько стоїть на підвіконні, тримається за защіпку і виголошує останній монолог Тараса Бульби…

…Почув про війну, яка «вже на Закарпатті»: з газет людям стало відомо, що «мадяри уже в Мукачеві». Не знав, що таке Мукачеве, і уявляв подумки велику купу муки (борошна), а в ній люди б’ються, як це роблять дітлахи, качаючись у снігу… Бойові дії відбувалися й ночами? Обурювався: хто їм дозволяв уночі битися? Це ж можна око виколоти!

Найбільший брехун Ілько Федосів розповів, як почалася війна. Начебто ішов він з Коломиї, чує: стовп гуде. Приклав вухо до стовпа і чує, там Гітлер говорить: «Відкривай,  Сталін, кордони!»

…Перша вистава, яку бачив у своєму житті – «Бій під Крутами». Сільські актори не дограли: повідомили лише, що всі двері відчинені і глядачам краще розійтися – йде гестапо. Чалапання босими за руку з мамою і дитячі страхи про «гестапо» – щось велике і волохате, яке от-от схопить…

…Порятунок пораненого упівця Шаблі. Той прийшов з лісу, ховався то в одних, то в інших сусідів, скільки міг. Узяли до себе. Прийшла облава. Офіцер, солдат, пес. З переляку запропонував їм молока. Пили всі, і пес також хлебтав. Тим часом балакали. «Я іздалєка, із Сібірі, – розповів рядовий «совіт». – Мєня там мать ждьот, дєвчонка… А мєня убьют» – «Чого ж уб’ють? – заперечувала мама. –  А ти не лізь!» «Нє лєзу, но посилают», – відказував «совіт».  – «А ти не старайся», – радила мама. Шукати туди, де справді був схований підпільник, не пішли. Пішли у викопане «бомбосховище», куди Василько напередодні кинув криваві бинти пораненого. Але «совіт» послухався поради і не старався їх знайти…

Юність

…На великій перерві прийшли за комсомольцем Василем і спитали за батька. А батько-упівець був уже у ГУЛАГУ… «Гдє же твой отєц?», – питали. «Помер», – відказав. – «А єслі ти єво увідіш?» – «Ну, якщо вже мертві оживати почали, то побачу». Вчителька історії, яка добре знала свого учня, замість підтримки, виголосила палку промову, в якій назвала свого 10-класника «затаівшимся врагом народа»…

Збори в районі, куди наступного тижня прийшов здавати комсомольський квиток. Молодий офіцер, який вибіг услід за виключеним з комсомолу: «Я запісал особоє мнєніє! Товаріщ Сталін сказал, што син за отца нє отвєчаєт! Тєбя восстановят! Єдь в область!» Але – яка область! Там замість поновлення могли й узагалі заарештувати…

Вечірня школа. Замість занять з історії – два уроки самої директорки, і обидва рази – оповіді про те, як Суворов переходив через Альпи – мабуть, усе, що знала. Цього не було в програмі, а екзамен з історії – був. На іспиті отримав «4», а в Києві при вступі в інститут здав на «5».

Робота бібліотекарем. Півмішечка книжок, з яких лише три справді варто було прочитати: «Запорожці» Панча, «Наливайко» Ле і «Аргонавти всесвіту» Владка…

Театральні задатки

…Роль Жида і написання сценаріїв у різдвяних вертепах. Спочатку вчитель Іван Сорокатий адаптував традиційні сценарії на 17-20 учасників під 13 наявних акторів, потім учителя заарештували і заслали на 25 років до Сибіру…

…Найкращий вертеп у селі. Ангели, Пастушки, церковка замість Зірки в Ангела на держаку. Дітвора, яка випереджає ватагу колядників, забігає на подвір’я господарів перед «конкурентами» і кричить: «Цих не пускайте, ззаду кращі йдуть!»

…Колесо зі спицями, але без обода, яке «Жид» прихопив під чиєюсь стайнею. Люди питають, що то – відповідає: «То сталінське сонце над вами зійшло». Сміються…

…Перший провал, коли замість вертепівця, що мав грати Ірода й захворів, взяли простого хлопця Івана. У тексті «Він тут? Кажіть, бо горе вам! – Хто? Божий Син? – Він Сам!» Іван прорік: «Він тут? Кажіть, болгари вам!..» Господар, до якого прийшов вертеп, скомандував дружині: «Вигонім це з хати!»

Інститут

Перша в житті поїздка потягом. Аж світ у голові крутився… Оголошення в поїзді: «Під’їжджаємо до золотоверхого Києва!» – і сірий пейзаж з похиленими хибарами за вікном…

…Шевченкове «Мені тринадцятий минало…» на вступному іспиті. Сумне туркотіння горлиць за вікном. Сльоза на щоці. «А ето што – сльози? А ето тяжело сделать?» – питання від народного артиста СРСР, художнього керівника театру Л.Українки Хохлова.  «Спробуйте, та й будете знати», – відповідь вступника Селезінки. «Ну, в другой раз», – усмішка у відповідь…

Перше зіткнення з великим містом. Обід у ресторані, коли ще не знаєш різниці між рестораном і їдальнею. Неймовірна сума в рахунку наприкінці. Товаришеве сумне «Ну ми собі попоїли…» після оплати обіду.

…Спогади про маму, яка з кожної поїздки до міста привозила булочку – і це було свято. Свято щодня – батон за 95 копійок, розмочений в окропі і посипаний цукром, тричі на день. Здобуте  від такого харчування малокрів’я …

Не надто вдала акторська гра на іспиті через погане самопочуття. Підслухана через нішу в коридорі пропозиція одного з бездарних асистентів: виключити Селезінку з інституту. Заперечення Хохлова: «Я вєрю в етого студєнта!» Блискуче зроблений підсумковий етюд у другому семестрі. «Наіболєє хвалілі, чєму я очєнь рад, студєнта Сєлєзінку!» – найвища похвала від улюбленого викладача.

УПА

…Повідомлення, яке сколихнуло світ студента Селезінки: «Наші хотять із тобою зустрітися». Питання, хто такі «наші», не виникало. «Наших» було більше сотні з села. «Наші» були в лісах. Тож як стемніло, чимчикував «у лавку до бубністого». Почув обумовлені сплески в долоні, відповів так само. Їх було двоє – Славко і Павло. «Знаєш, хто ми?» – звісно ж. Через рік їх приходило троє. Просто розмовляли. «Боремося проти комуністів і проти капіталістів. Не повинно бути дуже багатих і дуже бідних». «А колгоспи будуть?» – не боявся питати. «Буде конкуренція», – відповідали. Ті зустрічі – наче в паралельних світах бував.

Подарував упівцям бозна-де знайдений пістолет. І ручку-самописку. Вони й листа тією ручкою студентові написали. Підписалися: «Параска».

…Уже зовсім недавно на весіллі почув, як молоді чоловіки співають повстанських пісень, та таких, що їх давно вже всі позабували. Не стримався, підійшов, спитав, де навчилися таких. Кажуть – та то, книжечку маємо. Віддали йому ту пожовклу книжечку, надруковану на друкарській машинці у криївці 1 січня 1947 року повстанцем «Вихором», збережену в радянські часи у чиємусь вулику разом з синьо-жовтим знаменом…

Кохання

…На одному з уроків, коли був старшокласником, на дошці, яку вчитель протер ганчіркою, побачив видиво: наче як під час проявлення світлини виникло зображення дівочого обличчя. Пізніше усвідомив це та дівчина, яка живе у господині помешкання, де й він з товаришами квартирує. Думав – захворів, а виявилось – закохався…

А була Вона медик від Бога. Мала талант до внутрішньовенних уколів, їй удавалося зробити пацієнтам життєво необхідні маніпуляції навіть у тих випадках, коли всі інші вважали це неможливим. Бувало, працювала без вихідних, бо більше ніхто не міг вколоти ліки у вену якомусь із пенсіонерів «всесоюзного значення» чи немовляті, яке без цього просто не виживе. Відчувала глибоке, приховане пульсування крові у венах пацієнтів. Та що там казати, частіше за інших господинь підмітала в хаті, хоча сміття на підлозі ніхто не бачив: відчувала кожну кришку під ногами…

Ніколи не брала «віддяки» від пацієнтів. Вважала, що брати з хворого – гріх. Не відмовляла навіть тим, хто її відверто недолюблював. Коли захворіла одна сусідка – принципово російськомовна, запекла комсомолка ще з 20-х років, яка родину Селезінок називала не інакше як «бандеровци» – родичі були змушені носити її на ношах до поліклініки для маніпуляційних процедур. Марія Селезінка (Рибак), попри не надто дружні стосунки з сусідкою, запропонувала все необхідне зробити їй вдома. І зробила. Тільки під час рятівних процедур не промовила жодного слова російською. Відтоді сусідка віталася завжди тільки українською…

…За день до смерті від тривалої важкої хвороби Марія пересаджувала вазони. Працювала до останнього. Ідеальна була жінка…

Марія Миколаївна знала безліч пісень. Ще й такі куплети, які вже мало хто пам’ятав. Записати їх разом із нотами – це найближчі плани нашого героя, який називає її, Марію, ангелом –охоронцем, найчарівнішою квіточкою своєї душі та найяскравішою зіронькою свого неба – Василя Селезінки.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Василь СЕЛЕЗІНКА: «Думав – захворів, а з’ясувалося – закохався…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саша Буль (Олександр Буліч) презентуватиме свій перший альбом

13 жовтня,

о 20.00,

в «PUBLIC Pub»

м. Чернівці, вул. Головна, 265-а (ТРЦ «DEPO’t» ІІІ поверх)

– Я не погоджуюсь, коли мене називають кантрі-музикантом. Я – фолк-сінгер. Не плутайте з українським фольклором, це суто американське поняття. Тобто, це людина, яка з гітарою та губною гармошкою співає звичайні пісні з історіями про життя людей, притчі, архаїчну музику… Мій вхід в музику відбувся через «чорний» хід, з іншого материка…  Американська культура, зокрема південних штатів, дуже схожа на культуру Заходу України, Півдня України: схожі традиції, побутові речі…. В них, наприклад, такі ж страви. От до нас в Чернівці приїжджав відомий блюзмен Деррік Вокер, принесли йому бануш, я кажу: «Це традиційна буковинська страва!». А він сміється з мене: «Це гріс, це наша традиційна страва, я з дитинства їв її у себе в Оклахомі!»

До музики в мене завжди було якесь підсвідоме прагнення. Я з дитинства пісні собі якісь мугикав, вигадував. А п’ять років тому сестра на Новий рік подарувала мені губну гармошку. То я почав наспівувати, і при цьому ще й награвати на гармошці. Це була «Hohner Silver Star» в тональності ре-мажор. Я тоді не розумів, що ця букова «D» на корпусі означає, дудів у неї абсолютно всі пісні. І ніяк не міг зрозуміти, чому воно іноді не в тему грає, – я ніби стараюся…  Зараз у мене понад 20 гармошок, проте робочих, на яких я граю на виступах – 8-10.

– Я самоучка. Грати на губній гармошці вчився через інтернет, займався за школою Пола Баттерфілда, білого блюзмена з Чікаго, який виріс на чорній музиці і був дуже серйозним викладачем з губної  гармошки. Тож коли я дізнався, що Деррік займався у Пола Батерфілда, для мене це був ніби дотик до легенди. Тож я, соромлячись, підійшов до нього, кажу: «Тра-та-та, Дерік, може б ти показав мені пару штук, як і що робити?» Він каже: «Ну ходімо, полабаємо». Пішли за лаштунки, я там йому зіграв, і він каже «А що тебе ще вчити? В тебе вже все є, хлопче, грай!» Пізніше місцеві журналісти брали в нього інтерв’ю, а я був в якості перекладача. І одна журналістка запитала в нього: «Правда, що білі не можуть грати блюз так, як чорні?» І цей здоровий, двометровий Деррік, оцими своїми величезними чорними губами – так реготав, що та дівчина аж зніяковіла. А потім обійняв мене і каже: «Ну що тобі сказати, мала, блюз живий тільки завдяки таким пацанам з Європи. Чорні зараз вже не грають блюз. Я старий, і через це граю. А молодь вся репом займається, хіп-хопом». Мені це було – як бальзам на душу. Він  приїхав з Оклахоми, і таке сказав. Це його народна музика, його фольклор. Це те саме, якби зараз кобзар приїхав би десь на дельту Міссісіппі, а там сидів би чорний хлопець і на кобзі виламував би, а кобзар підійшов би і сказав: «Так, круто…»

– Якби в мене було два роти, то я міг би водночас грати на губній гармошці й співати. Тому два роки тому вперше в житті взяв до рук гітару. Якщо гармошка – це була моя любов, то гітара – мій прагматичний вибір. Звичайних гітаристів, які грають усю цю «маза-факу» – дуже багато, і це мені абсолютно не цікаво. Я почав шукати якісь інші течії гітарної гри. Звернувся до американської архаїки. Почав вивчати «trevis picking», техніки,  народжені на межі гітари, банджо, народних інструментів, бузуки, мандоліни, різноманітні перебори, чіпляти кігті на пальці… І так воно якось пішло. Без знання музичної грамоти, інстинктивно… Іноді мене сесійні музиканти питають: «А що це ти таке зіграв на гітарі, якийсь такий хід? Він не стандартний, ти його якось не так зіграв». А я не знаю цих стандартів, от і вигадую.

– Мою музику не можна назвати українським кантрі для рагулів. Для рагулів є Дідзьо, він з цим чудесно справляється, чи Скрябін. Але й хіпстери від мене не в захваті. Моя публіка – це якісь позасубкультурні люди.

До альбому увійшло 11 пісень, музика досить різнопланова, від кантрі до блюзу, фольку і чогось такого «на межі».  Я намагався передати в ньому усі аспекти становлення моєї музики. Взяти максимально широко, різнопланово. Назвав його «Volum 1», випуск перший. Так називали свої платівки та перші записи фольклористи Міссісіппі. Мені здається, це чесно, не надумано, відверто. Бо це справді – випуск перший, такий різний. Комусь одні пісні подобаються, комусь інші. Зрештою, з часом музикант відпрацьовує свою лінію, почерк… Тому вже другий альбом в мене буде більш концептуальним.

З гордістю скажу, що альбом разом зі мною записували Саша Макарчук – вже колишній драмер гурту «Серцевий напад», який розпався, – бас-гітарист Діма Фєльдман, гітарист Рома Слупецький. А також Андрій Пилат, гітарист гурту «Небраска». Він грає на саморобній гітарі з сигарної коробки, на резонаторній гітарі та на пральній дошці. Ми підготували програму до презентації, з ними я планую працювати й далі.

– Тексти пісень дуже важливі для мене. Навіть у плані форми. Бо я за освітою філолог. Тому мені ріжуть вухо якісь дебільні повтори в поп-піснях на радіо. Є в мене веселі, жартівливі пісні. Наприклад, пісня «Кокаїн». Про те, як контрабандисти везли кокс через ліс, на них вовки напали і роздерли їх. І от серед лісу утворилася величезна купа кокаїну, різні жителі лісу до неї приходять, пробують його – і з ними щось відбувається… Пісня «Коли прийде твій час» про ніби то розумного та здорового чоловіка, проте в житті йому не щастить. І він постійно хотів вчинити суїцид – але й покінчити із собою йому ніяк не вдавалося! І от коли він полишив ці спроби, коли в нього вже все нормалізувалося, встав уночі води попити і – захлинувся. Але пісня ця абсолютно весела і люди її сприймають без негативу.  Постапокаліптична пісня «Люди їдять людей» теж алегорична. Звичайний апокаліпсис, все зупинилося в один момент, соціальні гарантії не працюють, міліції-лікарів немає, абсолютно новий світ, живи як хочеш, не подобалося, як раніше, – будуй новий світ, це твій шанс, абсолютне перезавантаження. А люди їдять людей. Вони і зараз це роблять щодня. Вдома. В своїх офісах.

– Мої вуса – вони просто росли в один момент, і я подумав, що було б добре їх відпустити. А коли вже виросли, то не хотілося ходити, як Папієв, тож я надав їм таку цікаву форму. Це певним чином провокаційно виглядає. Крізь мої вуса «биків» одразу видно, по тому, як вони на них реагують. Було, підходили, і запитували: «А можна, я посмикаю, чи вони справжні»? Мої вуса навіть неодноразово ставали причиною конфліктів. Мені якось запропонували роботу на телебаченні (не казатиму на якому чернівецькому телеканалі). Але з умовою: «Якщо збриєш вуса». Я сказав: «Можу ще обрізання зробити, тоді візьмете»? Переглядаю старі фотографії початку двадцятого, кінця дев’ятнадцятого століття, тоді чоловіки завжди вуса носили, бороди, бакенбарди. Колись, якщо тобі було 18, і в тебе не було рослинності на обличчі – ти був якийсь неповноцінний. А зараз вуса – це наче якийсь нонсенс. Вони мені абсолютно не заважають, проблеми тільки з молоком чи кефіром: пінка залишається, треба одразу серветкою витирати. Моя дівчина їх дуже любить, якби я раптом надумав їх збрити, вона просто не дала б мені це зробити.

– Музичне середовище Чернівців – мертве і гниле. І це тенденція загалом України, Росії, Білорусі. Я на фестивалях спілкуюся з багатьма музикантами інших країн. Зараз епоха кавер-бендів. Повідкривалася купа закладів, які хочуть заманити до себе правдами-неправдами клієнтів. А гастрономічні складові вже не спрацьовують. Почали заманювати музикою. Тож у більшості закладів хоч якась, але музика з’явилась. Це зазвичай лабухи із самограйкою під фанеру хіти заганяють. Проте й багато професійних музикантів відмовляються від різноманітних творчих проектів, займаються лише халтурою, грають чужі композиції, абсолютно не замислюючись, що грають.  Дуже мало в нас гуртів, які активні, які якимсь чином представляють наше місто за його межами. Це, напевно, все ті ж музичні мамонти «Гуцул Каліпсо», які і досі стараються, працюють. Але це – вища ліга, вони рідко тут бувають, вони поза всіма цими дискусіями. «Пестициди» залишилися чесними перед собою і через десять років. Так, вони не набули популярності, але вони не перескочили на халтури і на таке лабанство. «Серцевий напад», царство йому небесне, зайняв свою нішу і залишався на своєму… «Стелсі»… Молоді ж гурти не розвиваються абсолютно. Те, що було в 90-их – вони і досі цю музику грають, тотальна зацикленість, яка нікому не цікава. Як казав Рудік з «Гуцул Каліпсо»: «Ця музика вже вмерла, засмерділася, а вони далі її бідну мучать, піднімають і давай – це блєєння».

Я граю архістару музику – це інший розряд, і на її ниві я експериментую і намагаюся її подати по-новому.

– «Бики» – визначення не географічне, а культурне. Я знаю багатьох знайомих, які приїхали в Чернівці з районів – і вони суперкласні рєбята. Ми маємо власних «биків» у п’ятому коліні чернівчан. На моїх концертах таким людям важко. Вони довго не витримують: я ж усіляко даю їм зрозуміти, що вони тут небажані. Якось на чернівецькому пивному фесті сиділа навпроти сцени відповідна шайка – чоловік 15, – і я після першої ж пісні сказав щось на кшталт: «Наступна пісня – не для бидлоти, через це вона може вставати і йти кудись подалі, шукати собі краще місце, бо тут я вам нормально відпочивати не дам, пардон». І вони встали, розвернулися і пішли. Тим самим довівши, що вони бидлота. На злодієві і шапка горить. Тобто, я іноді радикальний у висловах на концертах. Іноді аж занадто. І жалкую про це.

– Мій перший гурт – «Viva Gazone». Ми збирали повні зали. Не вміли грати, лажали страшно. Рок-н-рол, бухі виходили на сцену, під нею – тьолочки, пацани, слемились, цибали, роздягалися, кричали після концерту, я спускався зі сцени, там уже контакти налагоджені, тобто, були усі підстави для продовження вечора після концерту. Я тоді від цього ловив кайф. Це тінейджерство, це класно, це має бути. Але це дуже швидко мені набридло, бо я іншого складу характеру, я не є беззупинним тусовщиком, який готовий все життя отак «торчати». Зараз я більше задоволення отримую від того, коли людина сидить на концерті і слухає мене з широко розтуленими очима: це вартує сотень людей, які бездумно п’яні трясуть бошками під сценою.

– Я себе готую для апокаліпсису. Щодня. Якось я зрозумів, що це єдиний вихід, який є у суспільства. Що це шанс. Морально загартовую себе, читаю книжки, намагаюся більше дізнаватися нового, займаюся фізично, качаю і руки, і ноги. Тим паче, це добре, коли на сцену виходить не пузатий запущений дядько, не бур’ян, а людина, яка культивує щось у собі. Працюю як музикант… Під час апокаліпсису я буду грати. Зіграю «Люди їдять людей», ще багато пісень… Якщо виживу – то буду грати після нього, буду розповідати історії з того стародавнього світу.  Всі ж ми насправді розуміємо, що йдуть погані часи. Блюзмени завжди про це співали. Краще вже не буде, це однозначно: з’являється більше обмежень свободи під ширмою вседозволеності, тотальний контроль… Темрява чекає на нас у майбутньому.

– У Чернівців є своя аура. Але вона поступово зникає, і ми нічого не робимо, щоб її підтримувати. Туристи приїжджають до старого австрійського міста, а тут – турніки лохотронні. Повиси 2 хвилини – отримай 200 гривень. І стада «биків», які у черзі чекають повисіти на халяву за ці гроші.

– У мене було цікаве дитинство. Батько був військовим. То я пожив у Монголії, Таджикістані, різних частинах України. Я мешкав у військових містечках, які були оточені з усіх боків болотами та лісом. Я згадую це – і це було класно: не кожній дитині так пощастило. Значно гірше бути дитям асфальту. Я бігав лісом, гриби збирав, ягоди їв, ловив різних тварин, тягнув їх додому, вони тікали… Дуже любив рептилій. Навіть отруйних ловив. У мене цей страх був абсолютно відсутній. Гадюка – тож гадюка. Палкою голову притиснув, в пляшку засунув, притягнув додому – батьки вигнали… Або приніс, сховав за диваном, а вона втікла і десь повзає під підлогою… Мені Полісся подобається дуже. Я дуже люблю ліси і болота. А ще – море люблю.

– Іноді я себе запитую «Нафіга тобі все це треба?!» Музика і якась творчість в Україні – це абсолютний ва-банк. У це можна «вгрохати» все життя, всі зусилля, купу фінансів… Але це – моє призначення. Я вірю: мене щось веде. Я прагнув цього і хотів цього від самого дитинства.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Саша Буль, чернівецький фолк-сінгер: спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли присутні почули, що з сумки лунають якісь звуки, викликали охорону, яка й повідомила спецпідрозділу про підозрілий предмет. Працівники міліції та МНС, які миттєво прибули на місце події, евакуювали працівників та відвідувачів Чернівецької облдержадміністрації та обласної ради. Чиновники близько двох годин простояли на вулиці, поки МНС-ники позапланово тренувалися.

Дорогою до психлікарні в «терористки» поцікавилися, чи  задоволена вона роботою тих, кого перевіряла. На це жінка відповіла ствердно, ще й задоволено посміхнулася.
Вл.інф.

Запис Владу «замінувала» психічно хвора спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вона народилася 1 березня 1995 року. Свої перші кроки робила пліч-о-пліч з найталановитішими людьми Буковини. Минуло 15 років від дня її народження: за цей час вона набралася досвіду, зібрала навколо себе безліч шанувальників і… помолодшала! Радіостанція «Буковина», досягнувши підліткового віку, не опускається до рівня масового мовлення, а підвищує інтелект своїх слухачів.

15 років тому журналістці Тетяні Смолдирєвій запропонували очолити нову радіостанцію «Буковина». Перед нею стало важке завдання: майже наосліп створити потужну демократичну станцію.

Вона погодилася і не помилилася, адже завдяки цьому рішенню стала справжньою залізною леді, жінкою, яка, попри свою чарівність і доброту, змогла керувати великим творчим колективом, запровадити нові традиції і з нуля створити радіо, яке сміливо можна назвати взірцем для більшості українських станцій. Аби відтворити усі події, я розпитала пані Тетяну про шлях «Буковини» від першого ефіру й до сьогодні.

«Муки народження»

– Пані Тетяно, як усе починалося?

– На створення радіостанції витратили лише місяць. За кілька днів я придумала усі передачі, які живуть і досі. Перші кілька тижнів створювали колектив, запрошували людей.

Важко було робити перші кроки: не вистачало кадрів. Та у нас все вийшло. Вважаю, народження у перший день весни – не випадкове і дуже символічне!

Перший ефір на радіо «Буковина» провели нині вже покіний заслужений журналіст України Микола Смолінський і диктор телебачення Олександра Боровкова.

Нове радіо стало демократичним, в ньому було багато прямих ефірів і цікавої, неочікуваної інформації.

Розвивалися методом власних професійних проб. Досвіду ж у нас і справді не було.

– Як обирали вектор роботи радіостанції?

– Можна було піти легким шляхом і обрати розважальне або ж інформаційно-музичне спрямування.

Али ми вибрали важчий і цікавіший сценарій розвитку подій: почали готувати просвітницькі, мистецькі, літературні програми. Це авторські передачі, які відроджують історію, пробуджують інтерес до мистецтва, дають багато важливої та рідкісної інформації.

Ми почали експериментувати: втілювати різноманітні ідеї та проекти. Журналісти отримали грандіозну можливість розкритися, робити те, що їх цікавить. З’ясувалося, що ми не просто репортери, а дуже талановиті, креативні люди!

– Пошук матеріалів…

– На той час ми були єдиною радіостанцією, яка працювала в прямому ефірі і мала так багато можливстей. До нас почали приходити поети, письменники, музиканти.

Трохи згодом Вадим Пелех на базі радіостанції створив молодіжну студію «Символи». Він продовжив себе в інших проектах, а «Символи» працюють і досі. Студія збирає навколо себе багато обдарованої молоді. Через неї пройшла майже вся буковинська обдарована молодь.

– Як трансформувалася радіостанція за ці роки?

– Значно помолодшав колектив. Нині в нас працює дуже багато творчої, креативної молоді.
А ще радіо модернізувалося. З’явилися комп’ютери, новітня техніка, запровадили цифровий монтаж…

– Чи змінювали формат мовлення?

– Від початку я поставила собі завдання – зробити радіостанцію мистецькою, просвітницькою, музичною. Це – висока планка. Але ми йдемо цим шляхом, підтримуємо відповідний рівень, не змінюючи концепції мовлення.

Ми є самодостатнім радіо. Ми є мистецтвом. Наша головна відмінність від більшості радіостанцій в тому, що ми – не фон.

Радіостанцію «Буковина» не слухають, їдучи за кермом, під неї не готуються до іспитів тобто не займають мозок чимось іншим. Це радіо, яке треба слухати.

Ми не надто конкурентоспроможні, бо сучасні люди прагнуть розваг і відпочинку, а наші передачі – це постійна робота над собою, живлення для душі. У нас певною мірою важкі для сприйняття програми. Ми не дозволяємо собі бути легким розважальним радіо.

– Плануєте виходити на хвилі fm?

– Від початку виходили на Аm-хвилях, адже вони потужніші. Fm набагато дешевші, але менш якісні. Та згодом стало зрозуміло, що молодь слухає Fm.

Ми багато разів подавали необхідні документи, аби отримати ліцензію для виходу на Fm-хвилі.

Але схвальної відповіді все ж не отримали, хоча згідно із законодавством маємо пріоритетне право на згоду. Національна рада з питань телебачення та радіомовлення нічого не аргументує. Щороку відбувається голосування, згідно з яким, хвилю віддають іншій радіостанції.

Але вихід на Fm – це не самоціль. Ми працюємо на середніх хвилях, нас потужно чує село та області, що межують з Буковиною.

– Чи справдилося все, що запланували?

– Скажу без зайвої скромності – так. Ми стартували, як ракета. З першого ефіру і до сьогодні не було жодних суттєвих помилок чи проколів. А все тому, що люди, які тут працюють – одержимі. Вони не йдуть на обідні перерви, ігнорують вихідні, мають ненормований робочий день. Згуртувалися неймовірно талановиті фанати своєї професії. В цьому, на мою думку і полягає секрет успіху!

– Чи суворий Ви керівник?

– Так, дуже суворий. Вважаю, що найкращий метод виховання – самій показати приклад, як треба працювати. А ще, я дуже люблю людей, які зі мною працюють.

– Чого ніколи не дозволите в ефірі?

–У нас практично немає заборонених тем. Щоправда, я ніколи не дозволю опускатися нижче пояса.

Ніколи не пустимо в ефір образу честі і гідності людини, низькопробну музику, ненормативну лексику, те, що заборонене конституцією. Ну, нам легше, ми не телебачення, у нас нема порно… (сміється).

Емма АНТНЮК, «Версії»

Запис У 15 років – взірець інтелігентності та інтелектуальності спершу з'явиться на Медіа-Версії.