Стенд-ап
Для 80-річного Василя Михайловича Селезінки з підгірського Спаса на Коломийщині День працівників радіо, телебачення та зв’язку, який Україна відзначала минулого тижня, – свято особливе. Адже 44 роки свого життя він присвятив телебаченню і 32 з них – незмінно на посаді керівника режисерсько-постановочної групи Чернівецької державної студії телебачення. При цьому залишився безпартійним. Не дивно, адже був в юності двічі виключеним зі школи: вперше – коли не хотів вступати до комсомолу, вдруге – коли не виправдав надій комсомолу. Бо ж був сином репресованого… І за всі ці роки не втратив уміння дивуватися, захоплюватися, виокремлювати з безкінечної стрічки життя знакові кадри, які насправді цим життям і є. І в ньому, окрім блакитних екранів, телекамер, режисерських апаратних і ПТС-ок, було ще багато іншого…
Дитинство
…Малий Василько стоїть на підвіконні, тримається за защіпку і виголошує останній монолог Тараса Бульби…
…Почув про війну, яка «вже на Закарпатті»: з газет людям стало відомо, що «мадяри уже в Мукачеві». Не знав, що таке Мукачеве, і уявляв подумки велику купу муки (борошна), а в ній люди б’ються, як це роблять дітлахи, качаючись у снігу… Бойові дії відбувалися й ночами? Обурювався: хто їм дозволяв уночі битися? Це ж можна око виколоти!
Найбільший брехун Ілько Федосів розповів, як почалася війна. Начебто ішов він з Коломиї, чує: стовп гуде. Приклав вухо до стовпа і чує, там Гітлер говорить: «Відкривай, Сталін, кордони!»
…Перша вистава, яку бачив у своєму житті – «Бій під Крутами». Сільські актори не дограли: повідомили лише, що всі двері відчинені і глядачам краще розійтися – йде гестапо. Чалапання босими за руку з мамою і дитячі страхи про «гестапо» – щось велике і волохате, яке от-от схопить…
…Порятунок пораненого упівця Шаблі. Той прийшов з лісу, ховався то в одних, то в інших сусідів, скільки міг. Узяли до себе. Прийшла облава. Офіцер, солдат, пес. З переляку запропонував їм молока. Пили всі, і пес також хлебтав. Тим часом балакали. «Я іздалєка, із Сібірі, – розповів рядовий «совіт». – Мєня там мать ждьот, дєвчонка… А мєня убьют» – «Чого ж уб’ють? – заперечувала мама. – А ти не лізь!» «Нє лєзу, но посилают», – відказував «совіт». – «А ти не старайся», – радила мама. Шукати туди, де справді був схований підпільник, не пішли. Пішли у викопане «бомбосховище», куди Василько напередодні кинув криваві бинти пораненого. Але «совіт» послухався поради і не старався їх знайти…
Юність
…На великій перерві прийшли за комсомольцем Василем і спитали за батька. А батько-упівець був уже у ГУЛАГУ… «Гдє же твой отєц?», – питали. «Помер», – відказав. – «А єслі ти єво увідіш?» – «Ну, якщо вже мертві оживати почали, то побачу». Вчителька історії, яка добре знала свого учня, замість підтримки, виголосила палку промову, в якій назвала свого 10-класника «затаівшимся врагом народа»…
Збори в районі, куди наступного тижня прийшов здавати комсомольський квиток. Молодий офіцер, який вибіг услід за виключеним з комсомолу: «Я запісал особоє мнєніє! Товаріщ Сталін сказал, што син за отца нє отвєчаєт! Тєбя восстановят! Єдь в область!» Але – яка область! Там замість поновлення могли й узагалі заарештувати…
Вечірня школа. Замість занять з історії – два уроки самої директорки, і обидва рази – оповіді про те, як Суворов переходив через Альпи – мабуть, усе, що знала. Цього не було в програмі, а екзамен з історії – був. На іспиті отримав «4», а в Києві при вступі в інститут здав на «5».
Робота бібліотекарем. Півмішечка книжок, з яких лише три справді варто було прочитати: «Запорожці» Панча, «Наливайко» Ле і «Аргонавти всесвіту» Владка…
Театральні задатки
…Роль Жида і написання сценаріїв у різдвяних вертепах. Спочатку вчитель Іван Сорокатий адаптував традиційні сценарії на 17-20 учасників під 13 наявних акторів, потім учителя заарештували і заслали на 25 років до Сибіру…
…Найкращий вертеп у селі. Ангели, Пастушки, церковка замість Зірки в Ангела на держаку. Дітвора, яка випереджає ватагу колядників, забігає на подвір’я господарів перед «конкурентами» і кричить: «Цих не пускайте, ззаду кращі йдуть!»
…Колесо зі спицями, але без обода, яке «Жид» прихопив під чиєюсь стайнею. Люди питають, що то – відповідає: «То сталінське сонце над вами зійшло». Сміються…
…Перший провал, коли замість вертепівця, що мав грати Ірода й захворів, взяли простого хлопця Івана. У тексті «Він тут? Кажіть, бо горе вам! – Хто? Божий Син? – Він Сам!» Іван прорік: «Він тут? Кажіть, болгари вам!..» Господар, до якого прийшов вертеп, скомандував дружині: «Вигонім це з хати!»
Інститут
Перша в житті поїздка потягом. Аж світ у голові крутився… Оголошення в поїзді: «Під’їжджаємо до золотоверхого Києва!» – і сірий пейзаж з похиленими хибарами за вікном…
…Шевченкове «Мені тринадцятий минало…» на вступному іспиті. Сумне туркотіння горлиць за вікном. Сльоза на щоці. «А ето што – сльози? А ето тяжело сделать?» – питання від народного артиста СРСР, художнього керівника театру Л.Українки Хохлова. «Спробуйте, та й будете знати», – відповідь вступника Селезінки. «Ну, в другой раз», – усмішка у відповідь…
Перше зіткнення з великим містом. Обід у ресторані, коли ще не знаєш різниці між рестораном і їдальнею. Неймовірна сума в рахунку наприкінці. Товаришеве сумне «Ну ми собі попоїли…» після оплати обіду.
…Спогади про маму, яка з кожної поїздки до міста привозила булочку – і це було свято. Свято щодня – батон за 95 копійок, розмочений в окропі і посипаний цукром, тричі на день. Здобуте від такого харчування малокрів’я …
Не надто вдала акторська гра на іспиті через погане самопочуття. Підслухана через нішу в коридорі пропозиція одного з бездарних асистентів: виключити Селезінку з інституту. Заперечення Хохлова: «Я вєрю в етого студєнта!» Блискуче зроблений підсумковий етюд у другому семестрі. «Наіболєє хвалілі, чєму я очєнь рад, студєнта Сєлєзінку!» – найвища похвала від улюбленого викладача.
УПА
…Повідомлення, яке сколихнуло світ студента Селезінки: «Наші хотять із тобою зустрітися». Питання, хто такі «наші», не виникало. «Наших» було більше сотні з села. «Наші» були в лісах. Тож як стемніло, чимчикував «у лавку до бубністого». Почув обумовлені сплески в долоні, відповів так само. Їх було двоє – Славко і Павло. «Знаєш, хто ми?» – звісно ж. Через рік їх приходило троє. Просто розмовляли. «Боремося проти комуністів і проти капіталістів. Не повинно бути дуже багатих і дуже бідних». «А колгоспи будуть?» – не боявся питати. «Буде конкуренція», – відповідали. Ті зустрічі – наче в паралельних світах бував.
Подарував упівцям бозна-де знайдений пістолет. І ручку-самописку. Вони й листа тією ручкою студентові написали. Підписалися: «Параска».
…Уже зовсім недавно на весіллі почув, як молоді чоловіки співають повстанських пісень, та таких, що їх давно вже всі позабували. Не стримався, підійшов, спитав, де навчилися таких. Кажуть – та то, книжечку маємо. Віддали йому ту пожовклу книжечку, надруковану на друкарській машинці у криївці 1 січня 1947 року повстанцем «Вихором», збережену в радянські часи у чиємусь вулику разом з синьо-жовтим знаменом…
Кохання
…На одному з уроків, коли був старшокласником, на дошці, яку вчитель протер ганчіркою, побачив видиво: наче як під час проявлення світлини виникло зображення дівочого обличчя. Пізніше усвідомив це та дівчина, яка живе у господині помешкання, де й він з товаришами квартирує. Думав – захворів, а виявилось – закохався…
А була Вона медик від Бога. Мала талант до внутрішньовенних уколів, їй удавалося зробити пацієнтам життєво необхідні маніпуляції навіть у тих випадках, коли всі інші вважали це неможливим. Бувало, працювала без вихідних, бо більше ніхто не міг вколоти ліки у вену якомусь із пенсіонерів «всесоюзного значення» чи немовляті, яке без цього просто не виживе. Відчувала глибоке, приховане пульсування крові у венах пацієнтів. Та що там казати, частіше за інших господинь підмітала в хаті, хоча сміття на підлозі ніхто не бачив: відчувала кожну кришку під ногами…
Ніколи не брала «віддяки» від пацієнтів. Вважала, що брати з хворого – гріх. Не відмовляла навіть тим, хто її відверто недолюблював. Коли захворіла одна сусідка – принципово російськомовна, запекла комсомолка ще з 20-х років, яка родину Селезінок називала не інакше як «бандеровци» – родичі були змушені носити її на ношах до поліклініки для маніпуляційних процедур. Марія Селезінка (Рибак), попри не надто дружні стосунки з сусідкою, запропонувала все необхідне зробити їй вдома. І зробила. Тільки під час рятівних процедур не промовила жодного слова російською. Відтоді сусідка віталася завжди тільки українською…
…За день до смерті від тривалої важкої хвороби Марія пересаджувала вазони. Працювала до останнього. Ідеальна була жінка…
Марія Миколаївна знала безліч пісень. Ще й такі куплети, які вже мало хто пам’ятав. Записати їх разом із нотами – це найближчі плани нашого героя, який називає її, Марію, ангелом –охоронцем, найчарівнішою квіточкою своєї душі та найяскравішою зіронькою свого неба – Василя Селезінки.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
