Академічний камерний оркестр CAPRICCIO під керівництвом народного артиста України Павла Чеботова, вже давно став одним із найулюбленіших колективів для буковинських шанувальників камерної музики.

Можливо, тому, що головною запорукою успіху цього колективу є ретельно підібраний та різноплановий концертний репертуар, постійне відшліфовування музичного матеріалу та велике невтомне бажання маестро диригента тримати колектив на високому професійному рівні. Приємним результатом такої праці є постійні, вдячні та напрочуд професійні глядачі, які з року в рік приходять на концерти камерного оркестру та приводять із собою колег-музикантів, своїх учнів, друзів та, найголовніше, діточок і онуків.

Ось і 17 квітня на нас очікують неймовірні музичні сюрпризи й прем’єра виконання.

До 210 річниці від дня народження великого німецького композитора, піаніста, педагога та диригента Якоба Людвіга Фелікса Мендельсона Бартольді прозвучить унікальний «Концерт D-moll» для скрипки з оркестром, який уже давно став одним з найбільш популярних творів у скрипковому репертуарі.

На честь 70-ти річчя від дня народження композитора Володимира Івасюка прозвучить його «Сюїта-варіації» та всесвітньо відома «Мелодія», яка вже давно стала своєрідною візитівкою камерного колективу.

Несподіваним подарунком для чернівчан та гостей нашого міста буде прем’єрне  виконання «Дивертисменту» для струнного оркестру відомого угорського композитора Бели Бартока, написаного у 1939 році та по сьогодні актуального за національною та патріотичною темою.

А «Маленька нічна серенада» №13 Вольфганга Амадея Моцарта весняним сонечком проллється на наші душі і стане фіналом концертного вечора академічного камерного оркестру CAPRICCIO.

Шановні прихильники, колеги та просто друзі цього колективу, приходьте до зали філармонії й отримуйте насолоду від музики.

Неля МАРКОВСЬКА, лектор-музикознавець

Запис І знову здивують Чеботов і «CAPRICCIO» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Шалена любов до музики, невтомна активність і бездоганний смак – тільки деякі з митецьких чеснот керівника і диригента академічного симфонічного оркестру Чернівецької обласної філармонії, заслуженого діяча мистецтв Йосипа Созанського. Але зібрані вкупі, вони роблять неповторною й високохудожньою кожну програму, із якою виступає керований Созанським оркестр. Так сталося і з п’ятничною програмою 8 лютого.
Перше відділення концерту цілком складалося з української музики, це був своєрідний місток між ХІХ і ХХІ – через ХХ – сторіччями.
Розпочався концерт сьомою симфонією Михайла Вербицького (1865). В музиці автора українського гімну на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» безперечно відбилася духовна, священицька сторона його служіння. Класична гармонія у розвитку музичних тем у виконанні Чернівецького симфонічного змушує згадувати про церковне коріння найкращих зразків європейської музики. Український священик Вербицький долучив до неї – і безперечно, до української її галузки – дуже цікаві твори, з одним з них ми й зустрілися у філармонічному залі.
«Гуцульський триптих для оркестру» (1964) за мотивами «Тіней забутих предків» у 26-річного Мирослава Скорика народжувався водночас з однойменним кіношедевром Сергія Параджанова. Відтак музична драматургія підпорядкована літературному та кіноджерелу, про що говорять назви окремих частин твору. І це не просто музикознавче твердження: музика Скорика суголосна і з літературною основою повісті Михайла Коцюбинського і з пам’ятною кінострічкою. Вона збуджує в нашій уяві картини гуцульського побуту, традиційних обрядів,  трагічну історію зламаного кохання – і водночас готує слухача до сприйняття третього твору з першого відділення концерту.
«Українські колядки, щедрівки та веснянки» Валерія Кікти  – важка для виконання й слухання музика. Українські мелодії ніби проціджуються крізь такі собі металеві решітки, щоби ці уламки знову сплелися у відому музику. Це незвично, навіть боляче, та коли згадати як не просто далося це ХХ сторіччя українцям  і як не просто все в нас і досі, то починаєш цю музику чути. Варто згадати, як трохи більше за 20 років тому український журналіст Олександр Москалець ущент розкритикував цей твір у газеті «День», назвавши його недоречним і проявом несмаку – в концерті з творів Рахманінова. Може, до Рахманінова він і справді не пасував, але те, що Валерій Кікта має власний творчий почерк, безперечно. До того ж, за ці роки ми чули чимало творів, поцінувати які можна тільки… уважно вслухаючись.
Друге відділення концерту відкрило нам ще принаймні дві властивості диригента Созанського: він не шкодує власних сил і часу, щоби дати можливість для виступу юним музикантам, а ще має особливий сентимент до духових інструментів, бо, чого багато хто з слухачів не знав, свого часу сам був виконавцем-валторністом… Цього разу філармонічна сцена, увага й підтримка Чернівецького симфонічного надані лауреатам першого міжнародного конкурсу виконавців на духових інструментах ім. Володимира Антоніва та Мирона Закопця Святославу Борисову (гобой, Львівська спеціалізована музична школа імені Соломії Крушельницької) та  Ользі Стукаловій (флейта, Київський інститут музики ім. Глієра). Молодих виконавців варто слухати ще й тому, що, за висловом Толстого, на них ще «не вклався лак» від частого спілкування з залом, зберігається трепетне ставлення до виконуваних творів. А от якоїсь боязні, остраху перед публікою ні в Святослава, ні в Ольги помітно не було. І з ними ми знову перенеслися до Європи: Святослав Борисов грав соло в концерті Белліні для гобоя з оркестром, а Ольга Стукалова – соло для флейти в концерті Жака Юбера.
Неймовірно гарний вечір видався…
Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Музичний вечір на початку лютого спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Минулої неділі у Чернівцях сталася – без компліментів – значна мистецька подія. Можна сказати, із символічним забарвленням. Своє 140-річчя святкувала споруда нинішньої обласної Філармонії, побудована саме як дім музики – для музичного товариства. Епоха за епохою мінялися ідеологічні вимоги й культурні смаки – але в цьому ошатному залі завжди звучала музика. За сто сорок років на цій сфені побували зірки світового масштабу від Ференца Ліста та Енріко Карузо до Миколи Лисенка й Олександра Вертинського та усіх скрипкових зірок минулого століття .

Ювілей же свій філармонія відсвяткувала сукупно з 25-ю річницею Чернівецького академічного симфонічного оркестру. У колиски нашого улюбленого музичного колективу стояв диригент Віктор Костриж і тодішній мер Чернівців Віктор Павлюк. Унікальна колекція його рушників прикрашала того вечора ошатну залу та фойє філармонії. І вже 17 років за диригентським пультом симфонічного стоїть Йосип Созанський. Про початки й зростання музичного колективу, який, за свідоцтвами великих диригентів, може суперничати із столичним симфонічним, читайте в наступному числі «Версій».

Запис 25-річний оркестр у 140-річному залі філармонії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всесвітньовідомий ізраїльський музикант чернівецького походження – про колишнє й сучасне, про світ широкий і світ музики – і себе в них

Чарівна паличка для маленького Маріка

«Дитинство в Чернівцях пам’ятаю дуже добре – як світлий та яскравий початок мого життя. Тут починалося все, що склалося в мені як музиканті й особистості. Мого батька й досі пам’ятають люди, причетні до музики. Мама була відомим лікарем-урологом. Дитинство я провів практично у дідуся з бабусею, бо батьки весь час були зайняті: працювали на двох, інколи й трьох роботах.

Музикою я почав займатися у 5 років – по класу фортепіано. На заняття мене водив дідусь. І ота дорога від будинку, де жили дідусь і бабуся на вулиці Б.Хмельницького, і до музичної школи №1 у кінці вулиці Кобилянської займала в нас годину: дідусь розповідав мені про всі споруди, які траплялися дорогою, про старі Чернівці, про видатних людей, які тут жили, – і просто про друзів…

Дуже рано виникло бажання стати диригентом. У першій музичній школі був хор хлопчиків, яким керував видатний педагог і диригент Іван Любинецький, дуже харизматична особистість. Він був талановитим педагогом, енергійно й вправно керував великим хлопчачим колективом – і мені це подобалося. Ще й досі пам’ятаю виступи на великих концертах у Будинку офіцерів. На одному з них я побачив у залі діда й посміхнувся йому. Любинецький це помітив і без жодного жесту, одним нахилом голови зробив мені зауваження – я на все життя запам’ятав це. Тож диригент, зокрема хоровий диригент – для мене не вибір, це моє життя, з любов’ю до музики й до мови в музиці…

Але сформувалося усе трохи пізніше, у 7 років, коли на виставі «Земля» я побачив диригента в оркестровій ямі… Після вистави я зажадав, аби дід купив мені диригентську паличку. І коли отримав її, практично не випускав з рук, постійно щось наспівував, диригуючи сам собі. Так диригентська паличка стала частиною мого тіла.

Я був звичайним чернівецьким хлопчиком того часу – і піонером був, і жовтенятком… Згадується, як 9-річним я прочитав у чернівецькій газеті вірш місцевої поетеси (імені не пам’ятаю, це була дуже проста жінка, яка жила десь на околиці міста). Вірш був українською мовою й прославляв партію, як сонце. Я написав до цього тексту музику й заспівав у школі. І вчителі вирішили, що ми маємо поїхати до поетесі цілим класом і заспівати їй цю пісню…»

Нова країна, нові друзі, нові захоплення

«Коли в мої 12 років ми переїхали до Ізраїлю, можна сказати, нам пощастило: вже за два місяці батько працював за спеціальністю. Мамі, щоправда, довелося піти на курси: в Ізраїлі не прийнято, аби жінка була урологом, тож мама змушена була перекваліфікуватися.

Нові умови життя, нова школа, вивчення івриту на деякий час відсунули музику на другий план. Але через рік батько почав займатися зі мною грою на фортепіано вдома. Чесно кажучи, з батьком займатися було важко: він педагог вимогливий, а я, мушу зізнатися, був досить лінивим: любив музику, але прагнув, аби все виходило одразу й без особливої праці. Та й не грати ж я збирався, а диригувати… Любив грати на слух, а батько вимагав вивчати ноти, тексти музичних творів – без чого не відбувається класичний музикант. З татком займатися важко…

Коло друзів на новому місці сформувалося доволі швидко, я легко адаптувався до нового життя.

Музична гімназія, де я мав навчатися від 8 до 12-го класу, в Ізраїлі єдина і не в Тель-Авіві, довелося на заняття їздити. Хоча, звісно, в Ізраїлі все близько… Заняття музикою стали серйознішими, я потрапив до іншої вчительки і вже не міг сперечатися, як з батьком. Але разом із друзями ми захопилися тодішньою естрадою, навіть створили музичну групу. Тодішні мої партнери практично склали ядро сучасної естради в Ізраїлі».

В Америці не сподобалося

«У 18 років мене призвали до війська. Щоправда, узяли піаністом у армійський хор. Це був цікавий час: Ізраїль маленька країна, а відомі композитори писали твори для військового ансамблю як резервісти. Виникли нові знайомства у музичному світі Ізраїлю. Але гарна хвиля змінилася звичайною рутиною: після армії потрапив до драматичного театру, крім того, працював в естрадному колективі. Я закинув класику й займався лише цим. Виникло нове захоплення – джаз. І випало турне до Америки. Я вирішив добре там роздивитися й знайти можливість вступити на джаз-факультет.

Але американське життя, американська ментальність мені не сподобалися: був упевнений, що це не для мене. Повернувся, робота тривала».

«Скрипаль на даху» й фортепіано як камінь спотикання на шляху до диригування

«Одного чудового дня мене запросили асистентом диригента до трупи, яка ставила відомий мюзикл «Скрипаль на даху». Оркестр був невеличкий, приблизно такий як у драмтеатрі в Чернівцях. І раптом перед прем’єрою поїхав диригент, який готував постановку – і на його місце запрошують відомого диригента. Я… обурився: «Чому не я? Я ж знаю всю постановку й весь музичний текст! Диригувати повинен я!». Пішов до директора, і той на пробу дав мені диригувати частину репетиції. І в мене вийшло. Я взяв трохи швидший темп  і оркестранти дуже прихильно відгукнулися на це. Мені віддали частину вистав. Мюзикл користувався успіхом і ставився 70 разів. Я диригував 12-15 з них.

Разом із цим повернулася моя давня мрія – бути диригентом. В Ізраїлі диригентів готують у музичних академіях у Тель-Авіві та Єрусалимі. Професор, у якого брав приватні уроки музики, порадив їхати до Берліна чи Відня. Не наважувався їхати далеко, бо саме тоді мамі поставили невтішний діагноз. Зовні вона виглядала ще майже здоровою, але я не хотів залишати її. Та мама наполягла, аби я їхав. Дізналися, що найближчий за часом набір до музичної академії – не в Берліні, чи Відні, а у Франкфурті-на-Майні. Восени я поїхав. Після іспитів мене взяли, з умовою, що я покращу гру на фортепіано. А без цього мені «світив» тільки відділ хорового диригування. Я зважив свої можливості й вирішив, що хорошим піаністом я все одно не стану, а витрачати щонайменше 2 години на день на фортепіано здавалося недоцільним…Телефоном сказав батькам, що хочу повертатися, вони порадили залишитися. Моя наречена приїхала до мене і…  за два місяці померла мама. Я часто думаю, що вона не хотіла, аби я бачив її в останні дні, знесилену хворобою».

Гершвін під егідою студентського комітету і позичені на «Радіо Франкфурт» ноти

«Коли у черговий раз мене покарали за «не покращену» гру на фортепіано і залишили на хоровому диригуванні, позбавивши оркестрового, я вирішив влаштувати концерт зі збірним оркестром.

Треба було вибрати щось новаторське, що привабило б студентів на добровільних засадах. І знайшов: концерт з творів Гершвіна. Був впевнений, що на Гершвіна публіка піде. Аби не ходити просто «людиною з вулиці», я звернувся до Студентського комітету – це така громадська організація студентів – із проханням знайти зал: місце для репетицій і концерту. Залишалося «не багато»: зібрати оркестр і знайти ноти. Просто так їх не отримаєш: існують авторські права.

Повісили оголошення про набір музикантів для студентського проекту. Відгукнулося 160 музикантів, «відсіяти» треба було приблизно половину. Із натхненням я пішов до «Радіо-Франкфурт». Від дверей оголосив, що грошей на оренду нот немає, попросив позичити ноти. І уявіть собі, хоча й виглядав божевільним, але знайшов прихильника ідеї: не тільки надали ноти, а й пообіцяли, якщо все вийде гарно, записати концерт для радіо!  За усієї своєї рішучості, я навіть здивувався: німці ж звикли все робити за правилами. Репетиції почали негайно.

Не боюся похвалитися: концерт був успішним. Всі викладачі музичної академії прийшли, навіть педагоги з вокалу. І на радіо нас записали. Але переведення на хоровий відділ уникнути не вдалося. Нехай буде хоровий!..»

Колишніх чернівчан не буває

Багато було роботи, оркестрів, нових творів, поїздок. Здебільшого, майже постійно – Німеччина. Свій час і зусилля практично навпіл ділю між диригуванням і викладанням у музичній школі. Якби був лише диригентом, змушений був би (для виживання) приймати практично усі пропозиції.

Але спогади про Чернівці завжди були для мене особливим сентиментом. Завжди цікавився усім, де тільки згадувалося про Чернівці. От у пам’ять мами на запрошення єврейського культурного центру Новосибірська, звідки мама родом, 2012-го провів там кілька заходів. Це були концерти, лекції, зустрічі зі студентами та школярами. І уявіть собі, директор симфонічного оркестру там – Лев Крокушанський з Чернівців! (Саме це знала давно, бо 7 років вчилася з майбутнім директором оркестру в одному класі – авт.)

2015-го мене уперше запросили на фестиваль класичної музики «Буковинський листопад». У Чернівцях маю тепер надійних партнерів і друзів: Надію Селезньову, керівника камерного хору «Чернівці», та Йосипа Созанського, керівника та диригента симфонічного оркестру. І Надія, й Йосип – чудові музиканти, проникають у музику душею. І це особливим чином впливає і на хор, і на оркестр. Чернівецькі музиканти взагалі відкриті для музики. Зауважу навіть: тут особлива аура. Якщо порівнювати з іншим музичним середовищем, Чернівці ближче швидше до Ізраїля чи Америки, ніж до Відня. У Відні блискуча школа, але вони, як би висловитися точніше, грають ноти, а не дух твору.

І ще одна маленька відмінність: у Чернівцях я прошу оркестрантів нагадувати мені за кілька хвилин до перерви, бо захоплююся роботою і втрачаю відлік часу. За кордоном у зазначений час музиканти просто встануть і вийдуть на перерву. Чернівецькі, не зважаючи на те, що змушені працювати у кількох місцях, будуть репетирувати, скільки треба.

Пазли збіглися у Чернівцях

Нинішній концерт задумали ще рік тому. Але сталося так, що 21 квітня довелося диригувати у Чернівцях, так би мовити. «позапланово». І мені приємно, що коли Йосип травмувався, він запросив замінити його саме мене.

У концерті ж 9 листопада, ніби ненавмисне, збіглося багато різних обставин. Адже Чернівці – місто особливе. Перш за все – дата концерту. Це дата «Кришталевої ночі» 1939 року, коли на усій території Третього рейху і окупованих на той час територіях відбулися водночас єврейські погроми – початок фізичного винищення євреїв. Як слушно зауважив на прес-конференції Йосип Созанський, не треба думати, що це стосується лише євреїв. Ми ж бачимо, як інші людожери керують нині винищенням українців.

Ще один збіг: ізраїльська композиторка Анна Сегал написала музику на «Фугу смерті» Пауля Целана, присвячену саме подіям «Кришталевої ночі». А я давно знав творчість Пауля Целана і мріяв колись виконати щось на його твори. «Фуга смерті» виконуватиметься українською у перекладі чернівецького професора філології Петра Рихла. І таке не може бути випадковістю.

І ще одна світова прем’єра: уперше в світі (не враховуючи провальної першої постановки 1812 року)  виконується ранній твір на біблійний сюжет ще одного композитора, який зажив широкої відомості більш пізніми творами, вже у Франції: Майербера вважають батьком «великої французької опери». «Клятва Ієвфая» називається інколи «Клятвою Євстаха», бо саме ім’я «Євстах» (знайоме нам як Остафій і навіть Остап) означає «клятва Богові». Воєначальник Ієфай під час важкої битви поклявся: якщо залишиться живим,  принесе у жертву Богові першу людину, яку зустріне. Так вийшло, що першою він зустрів власну доньку. Ієфай не порушив клятви й велів принести дівчину у жертву. Та Господь зупинив жертвоприношення. Фінальний хор з опери Майєрбера саме й славить милість господню.

Складна програма, повна внутрішніх зв’язків між загальнолюдським і особистим. Я приїхав заздалегідь, аби мати час на репетиції, на порозуміння з оркестром. Музиканти мають… дозріти. Чесно кажучи, до Чернівців їду більше для внутрішнього задоволення – і отримую це. Тутешні музиканти щиро відгукуються на музику, на мої пояснення й вимоги. Вибрані для нинішнього концерту твори неможливо виконати на самих стандартах.  Дуже важливо, аби музиканти осягнули душу виконуваної музики, проникли в її образи. Чернівецькі оркестранти – саме такі.

А для мене як музиканта важливо на теренах музики створювати контакти між людьми…»

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис ЧЕРНІВЦІ МАРКА ВОЛЛОХА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Урочисте відкриття 70-го концертного сезону в Чернівецькій обласній філармонії  відбудеться 27 вересня о 18.30 за участі Чернівецького академічного симфонічного оркестру (художній керівник та диригент – Заслужений діяч мистецтв України Йосип Созанський), Академічного камерного  хору «Чернівці» (художній керівник – Надія Селезньова) та хору Академічного заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю (художній керівник – Народний артист України Ярослав Солтис). Партії солістів прозвучать у виконанні Олени Урсуляк (сопрано), Світлани Дейбук (мецо-сопрано), лауреата міжнародних конкурсів Віталія Соболєва (тенор) і Народного артиста України Ярослава Солтиса (баритон).

Дев’ята симфонія Людвіга ван Бетховена – унікальний симфонічний твір з грандіозним хоровим фіналом на слова оди «На радість» Ф. Шіллера. Симфонія вражає не лише своїми масштабами, але й особливим, «вселенським» звучанням. Не випадково музика її останньої частини лягла  в основу гімну Європейського Союзу.

Про підготовку до концерту та музичне життя філармонії поцікавилися у Йосипа Созанського:

– Уже традиційно концертний сезон розпочинається спільним оркестрово-хоровим проектом. Чому нинішнього року обрали саме Дев’яту симфонію?

– Це – вершина симфонічної музики Бетховена, твір глибинний, філософський, написаний композитором  наприкінці життя. В цій симфонії є багато такого, чого немає в інших…

– Наприклад, монументальний хоровий фінал?

– Так. Це – геніальний винахід Бетховена. Загалом, у його творах немає жодного «зайвого» звуку… Хтось сказав, що у Бетховена – кожна нота свята… Його музику рекомендують грати якнайбільше, адже це – величезна школа для оркестру.

– 9-та симфонія – твір складний і масштабний. Чи  вдається досягнути збалансованого звучання оркестру, хору та солістів?

– Це важко, але головне, що в нас є бажання виконувати такі складні твори. Проводимо окремо репетиції хору, оркестру і лише потім все поєднуємо. Я відчуваю, що зараз ця симфонія буде звучати набагато краще, ніж перший раз (2011 р.). Всі виконавці значно впевненіші в собі.

– Цього літа ви побували з оркестром в Італії.  Як сприймала чернівецький оркестр закордонна  публіка?

– Цього року відзначається 200 років від дня народження Дж. Верді, тому на концертах ми грали його найвідоміші твори –з  опер «Аїда» й «Травіата». Публіка дуже добре нас сприймала. Безперечно, найяскравіше враження – виступ в місті Барі. Там ми грали в оперному театрі Петруцеллі – одному з найбільших в Італії. В кінці грудня, на Новорічні свята, планується ще одна поїздка. До нас також приїдуть італійські диригенти. Дж. Піччініно диригуватиме твором, який у Чернівцях ніколи не виконувався – це «Симфонічні танці» Л. Бернстайна з мюзиклу «Вестсайдська історія».

– Оркестр, як правило,виконує твори класиків, романтиків; значно рідше можна почути «сучасну музику» ХХ-ХХІ ст. Чи плануєте розширювати репертуар?

– Ми плануємо поступово знайомити чернівецьку публіку із сучасною музикою. Приміром, в лютому наступного року виконуватимемо Концерт для скрипки з оркестром №1 А. Шнітке. Такі твори я включав би до кожного концерту. Головне – давати слухачам стільки, скільки вони можуть сприйняти, грубо кажучи, «перетравити»… А загалом є ще багато музики, яку треба зіграти, перш ніж перейти до сучасної.  У найближчих планах – симфонічні твори Р. Штрауса та Г. Малера.

До цьогорічного репертуару ми включили твори, які вже виконували. Окрім Дев’ятої симфонії Бетховена, «Реквієм» Дж. Верді, «Carmina Burana» К. Орфа. З нового – «Кавказ» С. Людкевича до 200-ї річниці від дня народження Т. Шевченка.

Валентина МАРУНЯК, Любов ФЕДОРЧУК, студентки теоретичного відділу училища мистецтв ім. С. Воробкевича

Запис «У Бетховена – кожна нота свята» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коротка фотосесія і – розмова з керівником Камерного оркестру, народним артистом України Павлом ЧЕБОТОВИМ.

– Павле Миколайовичу, від попередньої публікації про скрипковий дует Чеботов-Шапко пройшов доволі значний час. Тоді Ви щойно повернулися з Турції і починався процес нового звикання до міста, до особливостей концертної діяльності, до побуту… Що змінилося відтоді?

– В особистому плані – нічого особливого. Натомість додалося концертної діяльності – і в дуеті з заслуженою артисткою України Людмилою Шапко, і з Камерним оркестром, і у співпраці з музичними колективами інших міст. А ще 2010-го Камерному оркестру присвоїли звання Академічного.

Нас з Людмилою за цей час запрошували брати участь у концерті в Посольстві України у Вільнюсі (Литва), а за деякий час – у литовському посольстві у Києві.

Гарна співпраця склалася і з Камерним оркестром Івано-Франківської обласної філармонії під керівництвом заслуженого артиста України Олега Герети. Ми грали з ними. У програмі були Вівальді, Бах, інші п’єси, серед яких завжди обов’язковим є наш Володимир Івасюк.

Загалом останнім часом значну частку в репертуарі Камерного посідають сучасні твори. До прикладу, з репертуару «Океану Ельзи», які оркестр виконував з Остапом Шутком у класичній інтерпретації. Звичайно, ми, як тепер кажуть, в іншому форматі, але це був цікавий досвід.

– Ви з успіхом виступаєте з  академічним  оркестром, але щось дуже давно не було на афішах Чернівецької обласної філармонії відомого скрипкового дуету народного артиста Павла Чеботова та заслуженої артистки Людмили Шапко…

– Так, доводиться їздити з концертами до інших міст. Приміром, коли наш дует брав участь у музичному фестивалі «Прикарпатська весна» в Івано-Франківську, ми грали  другого дня фестивалю. Та після виступу були відгуки, що саме наш скрипковий дует мав би відкривати фестиваль…

…А вдома ми давно вже не грали: не кличуть, не запрошують… Звертався до керівництва філармонії з різними пропозиціями: можна зробити і такий концерт, і такий… Відновити, скажімо, квартет «Консонанс», який грав старовинну музику. Є можливість запрошувати видатних солістів на наші виступи… Та на всі пропозиції отримуємо стандартну відповідь: «Немає грошей!».

Скажімо, наші виступи у Києві та Вільнюсі не мали до Чернівецької філармонії жодного стосунку!

– Для чого ж тоді Філармонія?

– Це дуже болюче питання. Не можу зрозуміти, чому в тому ж Івано-Франківську чи Хмельницькому для музикантів робиться все можливе. Там працюють на кінцевий результат. Може, тому, що там розуміють: мистецтво твориться на сцені. Уся справа – у ставленні до артистів. Маленька, але красномовна деталь: концерти в Івано-Франківську через Інтернет транслюються он-лайн на моніторах трьох найближчих до Філармонії кафе

Концерти в Івано-Франківській філармонії через Інтернет транслюються он-лайн на моніторах трьох найближчих кафе.

А може, причина такого сумного стану речей полягає ще й у тому, що Чернівці не мають сучасних менеджерів, нікому організовувати концерти, кажучи по-сучасному, «розкручувати» музичні колективи. Хтось же має цим займатися, а не лише музичними абонементами для школярів.

– Що, зрештою, зводиться просто до збирання грошей з учнів у школах…

– Відверто скажу: інколи робиться від усього цього… нудно. І закрадається крамольна думка: чи не пошукати якогось більш комфортного для музиканта місця?

– Але ж робота з Камерним оркестром дає Вам і поштовх до нових музичних відкриттів?

– Мені вже доводилося щось змінювати у житті, відкривати щось у собі та в музиці. Адже щось відходить, перестає бути актуальним, виникає потяг до нового…

Головне, аби була жива творчість. Стосунки з Камерним оркестром починалися теж не надто легко. Можна сказати, з внутрішнього спротиву більшості музикантів, які звикли до певного репертуару і… певного рівня складності музичного матеріалу. І це було не просто: важко закликати до повноцінної творчості людей, які працюють у Камерному оркестрі на півставки…  Частина людей пішла, значно помінявся склад оркестру. І цей процес триває: хто витримує, той залишається. Бо це складно – занурюватися в інші пласти світової музики…

– Тобто відійти від творів хрестоматійних…

– Від репертуару епохи бароко й Моцарта – до романтизму  Гріга, Россіні, зрештою, до Чайковського, згодом музика ХХ століття – Стравінський, Шостакович… І певні зрушення вже відбулися. Окрім участі у фестивалях, ми записали вже диск із творами Гріга й Чайковського, наразі працюємо ще над одним диском…

– А нинішній концерт? Який був його задум?

– У першому відділенні ми гратимемо сюїту Е.Гріга «З часів Хольберга» і сонату №3 Дж. Россіні. Друге відділення займе «Спогад про Флоренцію» П.І.Чайковського. Це одна із найяскрвіших робіт оркестру.

– Гастролі, концерти, репетиції… Феєрична кількість музики, але це й час, і фізичне виснаження… Як ви з цим справляєтеся?

– Хтось з великих музикантів сказав: Музикант працює як вантажник. І це правда. За витратою енергії відіграний концерт порівняний хіба що із роботою вантажника. Допомагає лише те, що іншого життя я просто не уявляю. Кажуть іще, що музиканти схиблені на музиці.

Павло Чеботов: «За витратою енергії відіграний концерт порівняний хіба що із роботою вантажника».

Мені, звичайно, пощастило, що моя сім’я складається з таких же, як я, схиблених… І для нас трьох – мене, дружини, доньки – немає більшого щастя, як зібратися разом і щось зіграти!

– Цікаво, на якій скрипці ви граєте? Якщо маєте кілька скрипок, чи залежить вибір інструмента від настрою чи від твору, який виконуватимете?

– Скрипок дійсно маю кілька. Але просто так, від настрою міняти їх не можна. Це як зрада жінці. Мати хороший інструмент, коли скрипка відповідає тобі найменшими нюансами, – для музиканта справжнє щастя.

Так склалося, що за останні півтора року довелося двічі поміняти інструмент. До першої скрипки звикав дуже важко, пристосовувався, шукав з нею спільну мову, намагався стати з нею єдиним цілим. Щойно звик, прийшла ще одна – і все почалося з початку. А мені дуже хотілося привчити її до себе, сказати собі: я ще щось можу!

Скрипка – як жінка. Коли ти знайшов свою, міняти не можна – перестане звучати, помститься невдачею…

Лариса ХОМИЧ, «Версії», фото Ігоря КОНСТАНТИНЮКА

Запис Академічний камерний оркестр: висока музика на півставки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо музикантам! Браво!

Але…
Музичний орган дуже чутливий та складний інженерний пристрій.
Звук в органі створюється завдяки нагнітанню повітря в труби різного діаметру, а повітря нагнітається з допомогою електричного двигуна. Через постійне коливання електричного струму під час концерту двигун навіть відключився… Адже орган може не витримати і поламатися. А світло мигкотіло і блимало впродовж виступу музикантів. Щось треба робити з електричною напругою у залі…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergiyS

Запис Чудовий концерт з електричною напругою… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Суботні вечори – 2012. Концерт класичної музики спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На майданчику біля фонтану у неділю ввечері в чернівецькому парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. відвідувачі мали змогу насолодитися грою духового оркестру 300-го механізованого полку.

Жоден перехожий не лишився байдужим до такого свята. Батьки з дітьми, закохані парочки, молодь і пенсіонери – всі з задоволенням зупинялись на майданчику не тільки щоби послухати духовий оркестр, а й потанцювати.

Довідка

Саме така атмосфера панувала в парку ще за часів Австро-Угорщини, коли у вихідні для городян та гостей міста завжди грала музика.

Відтепер, за сприяння міської ради та очільника міста особисто, кожної неділі в парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка усі бажаючі протягом двох годин з 17:00 до 19:00 зможуть насолоджуватись святом духової музики.

Вл. інф.

Запис Вихідними чернівчани танцювали під оркестр спершу з'явиться на Медіа-Версії.