Зіпсувати зір постійною роботою перед монітором можливо, та не обов’язково. Запобігти цьому допоможе якісний монітор та правильно налаштований екран. А також звичка друкувати, не дивлячись на екран, а лише після набирання тексту перевіряти помилки друку. Проблеми для зору становлять також низька вологість і пил в офісах, що спричиняє типово офісний синдром «сухого ока».

Офтальмологи радять кожні 5-7 хвилин відволікатися від монітора, постійно провітрювати приміщення, користуватися якісними моніторами. Слід ретельно слідкувати за чистотою рук і не торкатися під час роботи очей та обличчя. В разі роздратування, затуманення зору чи болю в ділянці очей негайно звертатися до лікаря.

Для збереження гостроти зору корисно також кожні 2-3 години робити легку зарядку для очей. Це забере 3-5 хвилин, але позбавить вас купи проблем.

1. Заплющіть очі на 5 секунд, далі на такий же проміжок часу відкрийтк. Зробіть так 5-7 разів.

2.Відкиньтеся на спинку стільця, подивіться на стелю, максимально розслабте очі та покліпайте очима 30-60 секунд.

3. Закрийте очі та кінчиками пальців акуратно помасажуйте їх через закриті повіки рухами по колу. Повторити 3 рази по 30-40 секунд.
4. По черзі переводьте погляд з близького предмета на дальній і навпаки, дивлячись на кожний по 5 хвилин. Повторіть 5-7 разів.
5. Ще раз повторіть масаж через повіки

Запис Як зберегти зір офісним працівникам спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Томас ВЕБЕР (ТНОМАS WEBER) – клінічний психолог, нейропсихолог, гештальт-терапевт і травматерапевт, терапевт у роботі з парами, клінічний дослідник у сфері терапії болю в клініці SysTelios (Німеччина), засновник Німецького товариства психотравматології та дослідження насильства (GPTG), засновник методу травмафокусу, керівник інституту нейропсихотерапії (Австрія) – був учасником ХХІV науково-практичної конференції з міжнародною участю «Актуальні питання психотерапії та психології», яка відбулася у Чернівцях на базі Буковинського державного медичного університету за організаційної участі Української спілки психотерапевтів.

Інтерв’ю з видатним лікарем і вченим від прес-служби БДМУ.

– Докторе Вебер, розкажіть будь-ласка про Ваш метод: чому він є актуальним, важливим і потрібним?

– Метод називаєтся «Травмафокус», він спрямований на допомогу людям із травматичним та хронічним болем і ґрунтується  на дослідженні фокусування й руху очей людини, опрацюванні цього фокусування та заспокоюванні людини. Ми відштовхнулися від розробок Френсін Шапіро (США), відомих серед психологів та психотерапевтів ще  у 80-х роках минулого сторіччя. Девід Кен, колега Френсін Шапіро, ще років 20 тому працював за її методикою: він досліджував рухи очей, а далі зосередився на фокусуванні. Відтак травмафокус є протилежність EMDR. Eye Movement Desensitization and Reprocessing у перекладі з англійської – «десенсибілізація и репроцесуалізація (обробка) рухом очей». Ми ж досліджуємо не рух очей, а фокусування. Я працював над цим з доктором Кеном: якщо людина під час розмови дивиться застигло в якусь точку, це може означати і  перезбудження, і, навпаки, заспокоєння. Якщо людина впала й пошкодила суглоб, за допомоги фокусування очей, правильного дихання можна протягом 40 хвилин позбутися болю. Гострий біль при нещасному випадку спровокував мене досліджувати це питання далі. Я почав працювати з людьми із хронічним болем і тепер за допомоги травмафокусу можу допомогти людям позбутися такого болю безповоротно.

Але що є головним принципом травмафокусу і чому я роблю це саме в Україні – це вже інше питання. Окрім того, що мені дуже подобається Україна і я багато разів приїжджав сюди раніше й кілька років проводив семінари у Львові.

У роботі з травмами колеги часто стикаються з хронічним болем – головним болем, болем в опорно-руховому апараті, плечах, спині, післяопераційним болем, при пошкодженні суглобів. Такі хворі мають дуже складний фізіологічний стан.

– Дозвольте уточнити, із фантомним болем Ви теж працюєте?

– Фантомний біль – це чудовий приклад того, що в мозку, на його карті, є точка, яка відповідає за те, чого вже немає: наприклад, руки чи ноги вже немає, а людина, що їх утратила, відчуває біль у них.  Фантомний біль виникає тому, що мозок намагається далі встановлювати контакт з тим, чого немає. Люди розповідають, що в них щось болить або свербить, – у місці, де нічого немає. Бо це залишилося в мозку. З цим ми також можемо дуже добре працювати, хоча особисто в мене дуже рідко буває така можливість, бо я не працюю в реабілітаційному центрі. Є такий індійський психіатр Рамачандран, він розвинув так звану «дзеркальну техніку», коли людина дивиться у дзеркало, бачить свою іншу руку –  так тренується мозок і так зникає фантомний біль. Таку методику зараз використовують у реабілітаційних центрах Австрії.

– У нас в області є значна кількість дітей із відхиленнями в розвитку, з інвалідністю. Чи існують обмеження за рівнем інтелектіального розвитку щодо використання травмафокуса?

– Я розумію колег, які працюють за допомоги травмафокусу саме з дітьми, які мають інтелектуальні обмеження. Людина, яка взагалі може працювати з дитиною із такими особливостями, може працювати й цим методом також. Бо цей метод потужно використовує тілесне сприйняття, контрольоване дихання, відтак це можна використовувати серед людей, що мають інтелектуальні обмеження.

– Чи бачите ви розвиток травмафокусу в Україні: хто цим буде займатися та які можливі труднощі?

– Уже створена команда. Я почав 2017-го з 5-ти семінарів. Ті колеги, що керують цією командою, здійснюють класний менеджмент, вирішують організаційні питання. На першому семінарі було понад 70 учасників, усі вони пройшли навчання. Тобто, є інтерес і на цьому можна будувати якусь структуру. Вони вибрали центром Хмельницький. Наступними роками з усієї України приїжджатимуть на таке навчання саме  до Хмельницького. Я планую також їздити до інших міст і проводити ввідні семінари. У Києві у реабілітаційному центрі, де лікуються учасники війни, провів семінар для колег, які займаються саме солдатами, що повернулися з війни. Ідея в тому, щоби українські колеги, які навчаються в нас, далі передавали цей метод своїм колегам.

– Чи можете розповісти про якийсь випадок чи епізод, який «закохав» вас у цей метод?

– Що перше спадає на думку: під час своєї роботи постійно переживаю якісь несподіванки. Допитливість завжди змушувала мене доходити до основ проблеми. На жаль, доводиться визнати, що в Західній Європі маємо більш вільний доступ до матеріально-навчальної, наукової бази, бібліотек. В Україні з цим набагато важче. Планую видати друком кілька книг, які були б доступними в бібліотеках для опрацювання цього методу.

Те, що чинить спротив, у мене збуджує інтерес – і на тому я зростаю. Труднощі для мене – це класно. Я дуже вдячний допитливим і зацікавленим колегам, які вміють працювати й хочуть розвиватися далі. Цього року в Україні отримали сертифікати 27 спеціалістів. Вони цілком відповідають усім критеріям.

– Дякуємо вам за те, що ви розвиваєте свій метод у нашій країні, бо в нас багато людей залишаються без допомоги. Хочеться вірити, значна частина фахівців буде працювати і з особливими дітками, дітками з інвалідністю…

– Добре, що ви про це згадали. Ми хочемо запустити окрему програму – саме для роботи з дітьми. Неочікувано й несподівано процес лікування методом травмафокусу, який триває у дорослих години, в дітей з хворобливими станами й проблемами пролітає за хвилини. Діти, які мають енурез, досить швидко позбавляються цього. Ми не були певні, що це спрацює з дітьми. Натомість отримали добрі результати – легко вирішується й проблема заїкання. Психофізіологічний зв’язок більший, ніж із дорослими. На наступний рік теж заплановані семінари.

У мене щільний розклад, бо у себе вдома і в Західній Європі маю багато семінарів. Разом зі мною працюють ще троє колег з Австрії. Досвід дуже інтенсивний. Але працюємо ми виключно з дорослими. Це, до слова, волонтерський проект, та ми сподіваємося, що й надалі отримуватимемо гроші на його здійснення. Це важливо, бо тоді гроші на цей проект «припливли» б і до України.

На знімку: Німецький психолог Томас Вебер – автор новітньої методки позбавлення болю за допомоги фокусування очей – привіз її до Чернівців.

Запис Наукові новинки на Буковині: Травмафокус – боротьба з болем за допомоги…  власних очей спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На розвиток короткозорості у дітей впливають такі чинники, як вроджені вади, недоношеність дитини, інфекційні захворювання тощо, комп’ютер лише на 13 місці. Про це на прес-конференції заявив президент Асоціації дитячих офтальмологів України Сергій Риков.

“Кажуть, що комп’ютер всьому виною. Ми провели дослідження. Основною причиною прогресу близорукості є вроджені вади, недоношеність дитини, інфекційні захворювання в перші 3 роки після народження. Комп’ютер лише на 13 місці”, – повідомив С.Риков.

Запис Офтальмолог спростовує залежність між короткозорістю і комп’ютером спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Не хвилюйтеся,— сказав Остап,— мій проект гарантує вашому місту нечуваний розквіт виробничих сил»

Ільф і Петров, «12 стільців» 

Минулорічний владний проект з реорганізації чернівецьких комунальних книгарень виглядав для буковинців приблизно так, як «сеанс одночасної гри в шахи» відомого літературного шахрая Остапа Бендера з геніального сатиричного твору «12 стільців». Без грошей, без плану, без лідера – але з твердим наміром усе міняти навіть силою, ризикувати і почивати на лаврах. Різниця між діями літературного персонажа і персонажів реальних полягала лише в тому, що Бендер, попри все, залишався симпатичним.

Круглий стіл «Комунальні книгарні Чернівців: сьогодення та майбутнє», покликаний поставити крапки над «і» в питанні реорганізації комунальних книгарень, завершився трикрапкою. Невдоволеними залишилися всі: представники влади – через те, що їхні дії піддалися критиці, представники книгарень – бо не отримали інформації про підстави для реорганізації і гарантій своєї подальшої долі, депутати – бо їм не дозволили попіаритися загальними фразами без глибокого вивчення проблеми, та й організатори – бо замість конструктивного діалогу отримали черговий «ярмарок марнославства», який влучніше було б назвати базаром амбіцій.

Влада доводила, що книгарні реорганізовують цілком законно, адже це підтверджують рішення судів. І байдуже, що  в процесі ухвалення рішення про реорганізацію книгарень оминули деякі положення регламенту та положення про постійні комісії обласної ради. Депутатська комісія з контролю за виконанням цього рішення лише раз зібралася на засідання й на процес не впливала, на сесії, як було визначено відповідним рішенням, не звітувала. Не акцентувалася увага й на тому, що нема ще рішення апеляційного суду Київської області стосовно позову про визнання незаконним рішення обласної ради про реорганізацію. Начебто не на часі й багато інших юридичних «деталей», у яких, як ведеться, й заховався «диявол реорганізації», яка за дотримання усіх дрібниць могла би виглядати якщо не бездоганною й осяяною німбом святості, то принаймні виправданою.

Книгарні перебувають у процесі реорганізації, наголосили чиновники.  Уже більше року. І в такій тривалості процесу, виявляється, винні… журналісти! Одразу спала на думку сцена, коли на початку «сеансу одночасної гри в шахи» Остапа Бендера намагався сфотографувати місцевий фотолюбитель, який одразу був категорично зупинений «гросмейстером»: «Приберіть фотографа! Він заважає моїй шаховій думці!» Журналісти, мабуть, завадили «літературній думці» чернівецьких реорганізаторів.

Зрештою, оскільки більшість судів позаду і поїзд, як кажуть, пішов – є сенс зосередитися на майбутньому комунальних книгарень Чернівців. І владники його малювали, не шкодуючи фарб.

Представник облдержадміністрації повідомив, що на початку процесу реорганізації в майбутнього книгооб’єднання був потенційний інвестор – з бізнес-планом і чималими коштами, але його відлякав галас навколо книгарень. Чиновник офіційно заявив також, що на сьогодні в районах області готові запрацювати 20 філій новоствореної «Буковинської книги». Щоправда, ні ім’я сполоханого галасом інвестора, ні перелік двох десятків районних книгарень назвати не погодився. Ще далі в своїх футуристичних картинах зайшов один з тимчасово призначених виконувачів обов’язків директора книгарні.  Він заявив, що нове підприємство «буде ще більш потужне, ніж обласне підприємство, … яке очолював Унгурян». Він мав на увазі обласне комунальне підприємство «Буковинське агентство з розвитку інфраструктури та планування територій», яке нині є лідером з видобутку гравію, себто – «руслоочисних та руслорегулювальних робіт на річках Прут та Сірет у межах Чернівецької області». Усі просто на мить уявили, як Чернівці стають меккою книготоргівлі, книжкові крамниці і обласна казна багатіють від друкованого слова як від видобутку гравію, книги, як і шахи в інтерпретації сумнозвісного авантюриста Остапа Бендера, «рухають вперед не тільки культуру, а й економіку» і «за правильної постановки справи зможуть цілком перетворити місто Васюки» (чи то пак, Чернівці). Виступ тимчасового директора книгарні перед книготоргівцями нагадував монолог Бендера перед спантеличеними васюківцями, «переконливість» якого дотепні автори пояснювали просто:  «Остап від учорашнього дня ще нічого не їв. Тому красномовність його була незвичайна».

Зрештою, авантюрист (чи точніше – аферист) Бендер міг отримати по заслузі. Як і чернівецькі «реорганізатори». У Чернівцях, як і у Васюках, уже лунало «Тримайте гросмейстера!» і навіть було підтримане вигуками громади: «Жульйо!» Та завершення історії в обох випадках було не на користь потерпілих.

На тлі скритності влади й авантюризму кандидатів на керівництво комунальними книгарнями пропозиція від радника голови Чернівецької міської ради Сергія Осачука виглядала адекватною: звернутися до міськради із проханням про надання приміщення для створення муніципальної книгарні або й культурно-мистецького центру.  Щоправда, сам пан Осачук наголосив, що представляє не міську владу, а лише громадськість, та й про інвестиції в цю ідею теж не йшлося. Тож знову згадався «шаховий турнір» Бендера, який супроводжувався гаслом на стіні «Рятування потопельників – справа рук самих потопельників».

Так виглядає, що реорганізація буковинських книгарень – це якась авантюрна, затіяна владою гра. Тільки коли, замість ходів за правилами, в очі громаді жменями кидають шахові фігури, це нечесно.

І влада, наслідуючи ільфо-петровського героя, своїми діями наче нахабно заявляє книготорговцям і споживачам: «Ви ж розумієте, васюкинські індивідууми, що я міг би вас поодинці втопити, але я дарую вам життя. Живіть, громадяни! Тільки, заради Творця, не грайте в шахи! Ви ж просто не вмієте грати!»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

 Нагадаємо, наприкінці травня минулого року Чернівецька облрада вирішила реорганізувати кілька комунальних підприємств книготоргівлі та крамницю навчально-наочного приладдя в єдине комунальне підприємство «Буковинська книга». Тоді ж очільники ОДА обіцяли, що вже у жовтні 2012 року «новостворене підприємство книготоргівлі функціонуватиме повноцінно». Протягом минулого року в Чернівцях відбулися численні акції протесту проти рішення облради, директори комунальних книгарень оскаржували його в судах, як і подальше рішення облради про звільнення директорів книгарень «Букініст» і «Наука», але заявники їх програли. Проте «Буковинська книга» фактично досі не створена.

Запис Книготоргові «Нью-Васюки» по-чернівецьки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото з сайту molbuk.ua 

Попри скандал, який розпалився навколо міського пляжу в Чернівцях, міськрада таки обіцяє вчасно відкрити купальний сезон.  За її повідомленням, відповідальність за утримання та організацію діяльності міського пляжу віднині несе комунальна бюджетна установа «Чернівецька міська рятувальна служба на воді».

Досі упродовж трьох років територію пляжу орендував і облагороджував приватний підприємець Вадим Дудник. За цей час йому вдалося підвести електропостачання до місця відпочинку городян, розчисти територію від наслідків повені 2010 року, облаштувати дитячий майданчик, установити альтанки для безкоштовного користування відвідувачами. Кожне дерево на пляжі описане і має свій паспорт. Підприємець стверджує, що ним вкладено близько 200 тис. грн. у забезпечення пляжу гравієм, засіяння частини площ травою, вивезення сміття. Тривала й підготовка до наступного сезону: закуплені надувні конструкції, відремонтовані лежаки. Та після закінчення терміну оренди Дудникові відмовили в її продовженні.

Злі язики подейкують, що на пляж просто претендували інші підприємці, один з яких уже орендував складське приміщення на території пляжу, і що існує зв’язок цих підприємців з чиновниками міськради. Це заперечує начальник управління надзвичайних ситуацій та мобілізаційної роботи Чернівецької міської ради Володимир Самолюк:

«Наразі йдеться про співпрацю з підприємцями, а не про оренду.  Керівництво міськради доручило комунальній бюджетній установі подати оголошення щодо пропозицій співпраці з підприємцями. Далі створили комісію з вивчення пропозицій, які надійшли від підприємців, комісія запропонувала міськраді укласти угоди з певними підприємцями. Попередній орендар подав лише заяву стосовно продовження оренди пляжу, а пропозицій про співпрацю не подавав. Число підприємців для надання пропозицій не обмежувалося, скільки відгукнулися – зі стількома й буде співпраця».

З ним не погоджується депутат міської ради Олексій Каспрук:

«Конкурсу на проведення робіт з облаштування пляжу не було, умов конкурсу – також. Було лише оголошення в газеті, зміст якого зводився до «подавайте свої пропозиції». Які мають бути пропозиції, в яких рамках – незрозуміло. Тепер троє підприємців розбудовуватимуть пляж. На розвиток рятувальної станції вони внесуть по 20 тис. грн. Чому троє, а не тридцять троє? Чому 20 тисяч, а не 25 чи 30? Незрозуміло. Вважаю, що рішення прийнято непрозоро, бо  керівник бюджетної комунальної установи самотужки вирішив господарське питання. Вбачаю в цьому прояви корупції».

Як би не було, приватний підприємець Дудник також вважає свої права порушеними і має намір звертатися до суду. І хоча користувачам благ пляжної цивілізації загалом байдуже, хто персонально облаштовуватиме їхнє дозвілля, та все ж, погодьтеся, рівень послуг підвищився б, якби за право їх надавати відкрито змагалося б якомога більше  підприємців на очах у всіх городян. І чи покращиться репутація міськради, яка влаштувала для підприємців боротьбу на нерівних умовах?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Пляж… нерівних можливостей? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В арт-кафе «Shelter» журналіст Сергій Воронцов презентував «Книгу з повітря». Актори Незалежної театральної лабораторії допомогли автору «матеріалізувати» щирі життєві історії про чернівецького хлопчика, щасливішого за банкіра, та про вулицю Панську, про похорони сутенера і шкідливість алкоголізму, а також про внутрішній голос і… гостре бажання інтелігентного журналіста жбурнути каменюкою у вікно ОДА… 

Щоправда, презентував Сергій Воронцов книгу поки що віртуальну, адже методично ходити владними кабінетами та вибивати гроші на друк авторові забракло сил і бажання. Тому журналіст запропонував охочим купити права на книгу і видати її… чернівецьким контрабандистам!

Автор обіцяє невдовзі викласти електронний варіант книги в інтернеті.

– Купуйте книгу – це продюсерська пропозиція! Мені здається, це більш вигідне вкладення, ніж, скажімо, купівля ларків на Турецькій площі. Не знаю, як кому, але мені нецікаво бігати кабінетами, щось вибивати, а потім стояти зі сльозами зворушеності в очах, тримаючи в руках дорогоцінний томик… Я люблю ходити до лісу, а не до кабінетів. І вважаю, що марнославство – найсмішніше, що може трапитися з людиною…

За словами журналіста, бути автором книги – не його мрія.

–  Моя мрія – дізнатися, чому ми живемо, чому вмираємо і що означає слово «я», – зауважив Сергій Воронцов.

Сергій Воронцов: «Книга з повітря» – про наше провінційне містечко і його драму. Про наших земляків, які змушені були покинути місто, про те, як вони перетворилися на попіл і поставали з попелу. Про те, як раптово катастрофа вириває з міщанського життя і занурює у світ великих пристрастей і великих питань…»

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Сергій Воронцов шукає контрабандистів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Круглий стіл» зібрався спонтанно після того, як українські екологи з Київського еколого-культурного центру оприлюднили в столиці факти несанкціонованого видобутку на Буковині. На зустріч з місцевими журналістами та відомим екологом-журналістом і громадським діячем Олегом Листопадом представники органів влади, які відповідають за дотримання всіх екологічних правил і норм у Чернівецькій області, погодилися одразу ж. За це їм респект і «уважуха», як прийнято тепер казати у мережах.

Звинувачення в тому, що у Вижницькому районі між Іспасом та Чорногузами, де 2008 року повінь зруйнувала цілу вулицю, якась непевна компанія черпає без дозволу гравій і вже вивезла за межі області 2 тисячі кубів, очільники від природи одразу ж спростували. Мовляв, неможливо за 2 дні вивезти 300 КАМАЗів піщано-гравійної суміші, тим паче, що сільрада перекрила всі шляхи до річки і звернулася до прокуратури. Та київські екологи не певні, що місцева влада діяла щиро.

– За їнформацією, що ми володіємо, ця суміш ішла на будівництво до відомої в Коломиї будівельної компанії, – повідомляли екологи Центру.

Натомість і Борис Баглей, начальник держуправління охорони природи, і Василь Дутчак, начальник держекоінспекції, в один голос переконували журналістів, що порядок у цій сфері наводиться. Принаймні, нині вже не вигідно вивозити гравій з річок, бо значно зросли штрафи. До 2013 ж року піщано-гравійний браконьєр спокійно міг заплатити штраф наперед, бо продавши машину шутру, все одно мав навар. Тепер ситуація кардинально змінилася. А природоохоронці чекають ще на закон, який дозволить їм конфісковувати у порушників  знаряддя праці – машини, екскаватори тощо.

І хоча Борис Баглей запевнив присутніх, що гірські ріки Буковини повноводні, Олег Листопад позбавив журналістів жодного оптимізму. Бо, як з’ясувалося, рівень Прута біля Чернівців упав на півтора метра. Вода тікає з Буковини, а це означає, що пішли вглиб на 1,5 м і грунтові води. До слова, Україна загалом вважається вододефіцитною країною. Тому річки потрібно берегти, як зіницю ока.

А щоби присутні усвідомили, чому для річок такими важливими є пісок і гравій, біолог за фахом Олег Листопад порівняв річку з людською кров’ю, де пісок і гравій відіграють роль еритроцитів, гемоглобіну та інших її складових. Тож без піщано-гравійної суміші річка перетворюється на стічну канаву. І це вже, на жаль, відчули на собі мешканці Одеси, бо до їхнього Біляєвського водозабору вода доходить ущент забрудненою. Щоби осадити та очистити її, доводиться додавати величезну кількість алюмінію та хлору. Алюмінієво-хлорне похмілля в одеситів – масові гастрити й ураження печінки та нирок.

А потрібний будівництву гравій можна брати з сухих річищ. Їх на Буковині чимало. Тож влада мусить цим опікуватися та відкривати пункти вибирання гравію.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»            

Запис Вода тікає з Буковини, а в її сусідів – алюмінієво-хлорне похмілля спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про майбутнє Михайлішина: «Якщо буде мер справлятися, якщо він покаже себе – так ви йому і результат (на виборах). А якщо ні – ну так вибач Віталіку, ти показав себе, іди відпочивай, може ти і хороший хлопець – але займися чимось іншим».

Запис Цитата тижня від Фірташа спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Молитва Блаженнішого Любомира за жертв Голодомору

Страшне совєтське кредо «Незамінних людей немає» призвело до винищення мільйонів. А насправді – ніхто нікого не може замінити. Це точно знають ті, хто пережив втрати. І мільйони втрачених життів – це мільйони людських трагедій, мільйони особистих втрат, мільярди спогадів, що переслідують усе життя і до самого його кінця не дають  стати знову такими, якими були ДО голоду… А Голодоморів в Україні було три: у 1921-23рр., 1932-33рр. та 1946-47рр.

У 16 областях України, зокрема на Сході та в Бессарабії, в 1946-1947 роках від штучного голоду, який виник внаслідок примусового вилучення у селах не тільки зерна, а навіть насіннєвого фонду та інших сільгосппродуктів, померло понад 800 тис осіб. Ще чимало громадян загинули у тих регіонах, куди вони відправлялися для порятунку від голодної смерті, зокрема у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях. Відомому буковинцеві Іванові Снігуру голодна смерть дивилася прямо у вічі. Але – відступила.

Сьогодні важко уявити, що  84-річний Іван Снігур – почесний громадянин рідного села Грозинці, що на Хотинщині, власник багатющої (понад 100 тис. експонатів) колекції картин і старожитностей, чиє ім’я носить Музей побуту Західної України в місті Севастополі, автор семи книжок, які вже вийшли в світ і чотирьох, які готові до друку – бродяжив і їздив на дахах потягів, бачив смерть у Чернівцях з-під опухлих повік, рятувався від неї часником і вимиканим з землі пророслим зерном. Йому самому важко про це згадувати, тому деякі розпочаті речення він не закінчував – душився сльозами і пояснював: «Вибачте, не можу про це згадувати…»

«Хто не відчув душею і не був опухлий від голоду тілом – той не зрозуміє…»

«Про голод сьогодні мало пишуть, – розпочинає Іван Назарович. – І на те є причини. Правдиво його описати і ті нещастя, які він несе – людині, яка не пережила і не бачила того, важко. Хто  не відчув душею і не був опухлий, не може відчути. А написати без відчуття – не складається стаття… Я сам писав про голод, мої статті друкувалися. Збирався навіть написати книжечку, хоча б брошурку. Але як починаю згадувати… Страшно і боляче. Я двічі пережив голод, був з опухлими очима і ногами. Як наслідок – випали в молодості всі зуби, і залишилися страшні думки. Як бачу шматок  хліба, що впав, і який люди обминають – серце кров’ю обливається.

У людей є дві страшні речі, яких бояться і які, зрештою, не можна виправити: самотня  старість і голод. Їх і передбачити важко. Хоча голодомори в Україні, зокрема й голод на Буковині і в Бессарабії, не лише були передбачувані, а й штучно створені.

Історична довідка. Румунська влада 28 червня 1940 р. залишила Північну Буковину, яка була окупована радянськими військами. Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. було утворено Чернівецьку область у складі Української РСР.

3 перших днів Великої Вітчизняної війни Буковину окупували румунські війська. У березні-квітні 1944 р. Чернівецька область була звільнена від румунської окупації і знову включена до складу УРСР. Мирний договір, укладений союзниками з Румунією у Парижі 10 лютого 1947 р., затвердив кордон між СРСР і Румунією станом на 28 червня 1940 р.

«Нами керують залишки комуністів і ті, кого вони виховали – неспроможні і несамостійні»

«Передумови голоду на Буковині  створювалися ще з сорокового року. Бо в 40-му румуни, покидаючи буковинську територію, забрали в людей всіх коней і фіри. Далі прийшли «русскі», забрали те, що лишилося. Коли втікали в 1941-му, ще забрали з краю 14-15 тис. людей, які «тримали село». У нас заможні госоподарі допомагали тим, кому не вистачало їжі чи дров. Коли ж багатших забрали до Сибіру – бідні залишилися без допомоги. Знов повернулися румуни, а вже нічим було землю обробляти. В  44-му румуни забрали останнє, а повернулися «русскі» – забрали чоловіків на фронт. Так дійшло до 45-го. Сніг тоді випав у кінці вересня, коли ще й кукурудзу не зібрали. Сніг налипав на дерева, валив їх, неможливо було проїхати дорогами… Кукурудза вся пропала.

В 46-му вже навесні заставили здати поставки хліба. А здавати нема чого. Посіпаки-комсомольці, шантрапа комуністична ходили в села, шукали по хатах, у підвалах, на горищах. На подах (горищах – авт.) забирали навіть фасулі (квасолю – авт.) 10-річної давності. Люди вимирали цілими сім’ями, родами.

Країною взялися керувати комуністи й їхні прихвостні. Та й тепер керують залишки комуністів і ті, кого вони виховали, – неспроможні і несамостійні».

«Покинути Чернівці мені не дали спомини» 

«У моєї мами нас було 4 дітей, – продовжує Іван Снігур. – Тато повернувся з фронту поранений – я мусив піти з села шукати роботу. Без документів, без досвіду… У селі ж уже почали вмирати. Нас рятувала своїм молоком коза, яку ми тримали. Коли почалася весна, їли кінський щавель, лободу, з Галичини возили жом. Там десь поблизу Калуша було розкопано великий став, у якому дубили шкіри – висівками з дубовою корою. Завжди та яма була закрита зверху, бо то отрута. Але в голод люди самі її відкрили. Я там був. Голодні люди набирали того жому, ліпили палянички, чекали, щоби трохи підсохло – і пекли на вогні. Хто не промивав перед цим – усі померли. По дорогах бачив багато загиблих…

Майже два роки бродяжив, їздив на дахах потягів, з військовими. У Чернівцях пережив голод – це найстрашніше в моєму житті. Страшніше за тюрму, до якої потрапив 1976-го за те, що колекціонував старожитності, і де мене били так, що трісли барабанні перетинки та повибивали останні зуби. Саме вони й не дали мені можливості покинути це місто – спомини…

Якось я упав з даху поїзда на старій станції – Жучка (зараз – ст. Чернівці Південна – авт.). Підібрали мене незнайомі жінки, коли був без свідомості. Але вже хтось встиг роззути і зняти одяг. А була весна.

Якийсь чоловік відвіз у Жидівську лікарню (тодішня Перша міська лікарня – авт.). У мене була розірвана нога до кістки, пошкоджена спина. Промили, скріпили металевими скобками – ниток, щоби зшивати, не було. Лежав у коридорі, без постелі. Через тиждень зняли скобки, бо вони дорогі, і відправили геть.

Тривалий час виживав за рахунок того, що просив милостиню на мосту на Жучці. За мною спостерігав якийсь чоловік. Розговорилися – виявилося, що це мій далекий родич, якого я доти не знав. Він забрав до військової частини, там я працював лісорубом, потім ковалем – ремонтував візки, кував коней. А до того надивився страшного…

Навпроти вокзалу, де тепер стоять лавиці, ріс лісок. Там день і ніч горів вогонь, безпритульні носили позолочені рами, картини, палили їх і грілися взимі. Щовечора приїжджала фіра (віз – авт.), на яку скидали тіла мертвих. Потім розказували, що їх навіть не ховали – було дуже багато. Скидали в яму на вул. Руській (зараз там церква). Одного разу бачив, як дитина випала з поїзда і він переїхав їй відрізав ніжку… Дитина ще валялася, а ніжку спухлі  люди, що втратили розум від голоду, вже смажили на вогні, аби з’їсти… Офіційно в області вимерло близько  14 тисяч людей, але за моїми підрахунками – десь утричі більше. Коли я писав за своє рідне село, то знаходив багато таких, які померли саме від голоду, але не були включені в офіційну статистику».

«У голод ти живий, доки чухаєшся»

«Знаєте, я помітив, що під час голоду навіть воші – особливі. Я дивувався: вони мали якийсь голубий колір. Не міг їх повитрушувати з одягу – тоді брав рубець сорочки і гриз зубами… Казали, що ти живий доти, доки чухаєшся. Бо поки людина не померла – вона реагувала на укуси. Якщо вже не реагувала – це означало, що померла.

Я помирав. Пам’ятаю: коли починалася крайність – опухали надбрів’я, наче сама природа закривала тобі очі. Далі – спухали руки, ноги і починаєш блищати…

Коли відчуваєш кінець – закриваєш очі, а перед ними крутяться блакитно-рожеві хмари. Далі це переходить в їдку зелень, яка ніби з’їдає твій мозок і всього тебе…

Я їв равликів, ящірок, маленьких горобців, лободу, кропиву, пагони винограду. Одного разу ночував у Чернівцях на поді (горище – авт.) будинку навпроти нинішнього Червоноармійського базару. Будинок був порожній, лише в одній квартирі залишилися жильці, які палили пічку, а  димар виходив нагору. Я туди пробирався через порожні кімнати з зірваною підлогою і там грівся. Заліз туди вже важко опухлим, побачив купу піску. Прийшла в голову безглузда, божевільна думка: невже в такій великій купі мені ніхто нічого не залишив? Почав перебирати пісок, і знайшов там 84 головки часнику – старого, десь висохлого, десь зіпрілого, пророслого… Тим часником і врятувався. Бо потім десь за містом натрапив на жито чи пшеницю, що почали сходити. Змикав, промив і їв то зерно з часником. Але мене впіймав господар того посіву… І ви знаєте, він мене навіть не вбив, коли побачив, що я такий уже «крайній»… Попросив лиш, аби я більше не приходив. Ішов я на Прут, на Білу, там знаходив равликів, гнізда птахів. Хай Бог простить мене за них…»

«Я не хочу вмерти раніше, ніж призначено Богом»

«З нашого села близько півтора десятка родин вимерли повністю. Ще пам’ятаю, поки не виїхав з Грозинців, то бачив, що  померлих вивозили на санках, виносили на плечах, закопували  – і не лише на цвинтарі, а кругом, де можна було вкопати землю.

З моїх братів і сестер лише сестра вкалічіла і вмерла, решта вижили, дожили до хліба. Зараз з наших родичів більше нікого не залишилося. А я не хочу вмерти раніше, ніж призначено Богом.

Дуже прикро інше. Якось у своєму селі мав розмову з учнями в школі, розповів їм за голодомор, хотів на базі школи створити музей. І якась школярка років 11-12-ти, на мою розповідь заявила: «Що ви брешете, що тут був голод…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис …Дитина ще лежала біля потяга, а її відрубану ніжку вже смажили на вогні… Дожити до хліба… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У відділенні кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні діти відпочивали від хіміотерапії і… малювали! Одна з чернівецьких художніх студій влаштувала для них свято малюнка. Студійці  привезли все необхідне для творчості: гіпсові фігурки казкових героїв, фарби, пензлі. Уперше за тривалі тижні лікування малята, хворі на рак крові, почали посміхатися.

Евелінка Шимчук дивилася у вікно з ліжка своєї палати. Цей пейзаж вона вже вивчила напам’ять, і навіть коли закривала очі, бачила його знову і знову. Дівчинка вже кілька місяців бореться з раком крові. Того дня, коли всі дітки зібралися в їдальні, аби малювати, Евелінка повернулася з чергової пункції спинного мозку – і знову дивилася у вікно.

– Я зайшла до неї та запитала, чи любить вона малювати. У дівчинки засяяли оченята. Вона припіднялася з ліжечка і попросила принести фарби та гіпсову фігурку їй до палати. Вирішила малювати лежачи, – розповідає Марина Тимофєєва, художниця, організатор акції. – Вона обрала для малювання найяскравіші кольори – рожевий, блакитний та фіолетовий. Це кольори здоров’я. Кілька хвилин дівчинка малювала лежачи, а потім встала і… приєдналася до інших у столовій. Це вартувало їй колосальних зусиль, проте подарувало справжню радість.

Малював разом з усіма й першокласник Петрик Андрійчук. Він у відділенні недавно. Нині проходить перший блок хіміотерапії, тож майже постійно підключений до крапельниці. Навіть малювати хлопчик прийшов із системою у руці. Він швидко втомився, та улюбленої справи не залишив – завершив свою роботу до кінця.

– Ми знову побачили своїх дітей щасливими: вимащеними у фарбі, веселими, грайливими, – каже Тетяна Андрійчук, мама Петрика. – Вони відволіклися від уколів, систем, пігулок…  Мені навіть здалося, що в Петруся з’явився рум’янець від задоволення. А рожевих щічок у нього я не бачила дуже давно.

У відділенні, де лікуються онкохворі діти, практично не буває води. Її подають з перебоями, поганим напором, а часто зовсім вимикають. Води не було й тоді, коли діти зібралися малювати. Аби не зірвати свята, якого у маленьких пацієнтів і без того замало, кожна мама принесла на кухню склянку питної води, аби було в чому змочити пензлики, а потім помити руки.

– У наших дітей дуже суворий режим, вони практично не виходять зі своїх палат. А тут така радість: лікар дозволив зібратися всім гуртом, нехай навіть в антибактеріальних масках на обличчі, але ж разом, – ділиться враженнями Оксана Дєдова, мати хлопчика, який теж лікується від раку. – І діти, й мами ніби забули про хворобу. Було таке відчуття, що все вже позаду: ми повернулися до звичного життя і все буде добре.

Малював зі своїми підопічними й завідувач відділення кардіоонкогематології Михайло Гнатюк. Коли охайно вимальовував вії гіпсовій рибці, пообіцяв малятам: – Ще трішечки потерпіть – і у вас теж виростуть гарні довгі вії, красиве волосся. Ви підете до школи чи дитячого садка. І все у вас буде, як раніше.

– Я прийшов до висновку, що наша хвороба найчастіше вражає дуже гарних, розумних, талановитих дітей. Коли малював із ними, було відчуття, що потрапив у коло друзів. Обожнюю кожну дитину, яка лікується в нашому відділенні, вони для мене як рідні. Я почуваюся щасливим у ті дні, коли хтось із них здоровим повертається додому, – каже Михайло Георгійович.

Марина Тимофєєва залишила у відділенні ще багато фарб, пензлів і гіпсових фігурок, які онкохворим дітям подарував меценат – Іван Гуцуляк. Тепер діти будь-коли зможуть полікуватися… фарбами. Така терапія обов’язково піде їм на користь.

– Я з дитинства мріяла дарувати людям щастя. У ті хвилини, коли ми малювали, бачила багато щасливих дитячих оченят. Але ніколи не думала, що дивитися у сповнені надії очі онкохворих дітей так боляче, – зізнається Марина Тимофєєва. – Я щиро вірю у те, що дуже скоро ці діти побачать світ різнокольоровим, барвистим, сонячним. І все у них буде добре.

Ольга ТИМОФІЙЧУК, «Версії»

Запис «Ніколи не думала, що дивитися у сповнені надії очі онкохворих дітей так боляче…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Світлана Хлібчин, Чернівці

На запитання чернівчанки відповідає Марина КАРЛІЙЧУК, лікар-офтальмолог вищої категорії, кандидат медичних наук, доцент:

– У цій біологічній добавці, яка має назву «Озорит», втім, як і в багатьох інших, є вітаміни В, D і зокрема, А. Останній сприяє зросту тканин. Це значить, що  препарат не можна приймати людям з доброякісними пухлинами. Але завважте, не кожна людина знає – є в неї пухлина чи ні. Крім того, є дані про те, що курці, які вживають вітамін А, ризикують захворіти на рак легенів. У жодному разі не можна бездумно «хапатися» за будь-яку біологічну добавку. Адже, крім того, що ви втрачатимете час, а хвороба прогресуватиме, ви можете зашкодити ще й іншим органам. Отож перед вживанням будь-якого препарату краще порадитися з лікарем.

Запис Препарати з реклами: панацея чи каліцтво? спершу з'явиться на Медіа-Версії.