На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

.

Дякуємо Крістіану Геррманну за унікальні світлини.  Зниклі сліди, єврейські сліди, зникаючі сліди. Зміни за минуле десятиліття, зміни, які відбуваються зараз на території України. Війна від 2022 року… 

Дякуємо організаторам фотовиставки.  «Нехай 2024 буде кращим за 2023!», – слова з блогу Крістіана Геррманна. Миру нам і перемоги!

Запис «Пограниччя. Єврейські сліди на сході Європи». Світлини Крістіана Геррманна у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Німецький  банк розвитку KfW пропонує Чернівцям співпрацю у розробці Стратегії  поводження з відходами

У Чернівецькому Центрі розвитку місцевого самоврядування представники німецького банку KfW Бернхард Шенк та Олександр Шумельда мали зустріч із  представником ОДА Олександром Левченком щодо співпраці у формуванні системи поводження з твердими побутовими відходами у Чернівецькій області. Регіональний стратегічний документ, який наразі розробляється,  буде регламентувати збирання, сортування, транспортування та утилізацію сміття на Буковині.

На жаль, поки нам бракує саме системного підходу, завдяки якому вдалося б побудувати мережу управління відходами на регіональному рівні. Тільки інтеграцією зусиль усіх муніципалітетів можна досягти цієї мети. Колеги з Німеччини готові допомагати інституційно і фінансово. Тож є сподівання, що розпочинається велика і вкрай важлива системна робота з формування нових підходів до поводження зі сміттям не стільки як до проблеми, а як до регіонального ресурсу.

Відбулася також робоча зустріч міського голови Олексія Каспрука з консультантами Німецького банку розвитку KfW панами Шенком та Шумельдою, на якій обговорене визначення потенційних грантових проектів у сфері поводження з твердими побутовими відходами у місті Чернівці та сусідніх громадах.

Представники KfW запропонували Чернівцям співпрацю  в розробці міської стратегії управління відходами як частини регіональної, формуванні інвестиційного плану та техніко-економічного обгрунтування проекту за фінансової підтримки Уряду Німеччини. Аналогічні програми співпраці з муніципалітетами  у цій сфері  Німецький банк розвитку KfW має у Грузії і готовий  застосувати цей досвід у Чернівецькій області.

Запис Без німців зі сміттям не впоратися? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Представники німецького міста Ауґсбурґ запропонували міській владі викупити у них старі автобуси, повідомили у прес-службі Чернівецької міськради. Фахівці міськради найближчим часом поїдуть до Німеччини подивитися на якість запропонованих машин. Є відповідне рішення міськради про запровадження в місті комунальних автобусів на заміну приватних маршруток і належні кошти в ЧТУ. З умовами угоди визначатиметься керівництво троллейбусного управління.

Запис На тобі, небоже, що мені негоже? Чернівці зможуть викупити десятки вживаних автобусів з Німеччини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Польщі заговорили про можливий відтік українських заробітчан до Німеччини. Як пише газета “Rzeczpospolita”, наслідки такого явища можуть бути драматичними, передає УНН.

“Наслідки цього явища (відтоку українців до Німеччини — ред.) можуть бути драматичними. Можливо, на початку наступного року наші західні сусіди ширше відкриють свій ринок праці для працівників ззовні ЄС. Згідно з результатами опитування, що його було проведено рекрутинговою фірмою Work Service, з Польщі може виїхати навіть 59% українців”, — йдеться у статті.

Як зазначає видання, це величезна загроза для польської економіки.

“Протягом двох-трьох місяців дефіцит персоналу може збільшитися зі 165 тисяч до більш ніж півмільйона вакансій”, − каже голова служби працевлаштування Кшиштоф Інґльот.

Видання наголошує, що експерти пропонують або різко збільшити зарплату для українських працівників, або, дійсно, запрошувати людей з Індії та Бангладеш.

Нагадаємо, у 2017 році в Європейському Союзі громадянам, які не являються членами ЄС, було видано понад 3,1 мільйонів посвідок на проживання.

Так, з понад трьох мільйонів, українці отримали більше 20% — 661 874 посвідок, майже втричі випередивши Сирію. Найбільше посвідок — 88% від усіх дозволів на проживання, українцям видавала Польща (585 тисяч посвідок). Близько 18,8 тисячі посвідок видали українцям у Чехії, 7,8 тисячі — в Угорщині.

Запис Польща стурбована через можливий відтік українців-заробітчан до Німеччини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Круглим столом» у громадському просторі «Бель вю» на тему «Ефективні моделі соціальної реабілітації» 1 жовтня підведені підсумки міжнародного проекту із такою ж назвою у виконанні Буковинського обласного центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Особлива дитина» і партнерів з Центру для людей з інвалідністю «Фріц ФельзенштайнХауз» (Кьонігсбрунн, Швабія, ФРН). Окрім німецьких колег під проводом координатора проекту пані Катаріни Габеркорн, захід зібрав широке товариство людей, причетних до важливої справи інтеграції в суспільство дітей з особливими потребами, педагогів, медиків, психологів, фахівців і керівників не лише з областного центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Особлива дитина», але й з відповідних реабілітаційних центрів області, інклюзивно-ресурсних  центрів міст Чернівці та Новоселиця, а також, представників кафедри фізичної реабілітації та ерготерапії  ЧНУ ім. Федьковича.

Досвід німецької сторони неоціненний для наших краян, адже в нас ця діяльність – у сучасному вигляді, за новими концепціями й підходами до розвитку і навчання дітей з особливими потребами – практично лише розпочата. І німецькі партнери разом з буковинськими реабілітологами кількома годинами раніше «круглого столу» щедро ділилися своїми набутками в розробках ефективних напрямків реабілітації і формування комунікативних та  рухових навиків у дітей  з функціональними порушеннями на тренінгу за такими напрямками, як  Інтерактив, Бобат-терапія та Ерготерапія, безпосередньо у центрі соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Особлива дитина».

Варто зауважити, що для буковинців співпраця з фахівцями з німецького округу Швабія не є чимсь незвіданим, адже торік відзначено 20 років тісної співпраці Чернівецької області з трьома партнерськими регіонами: округом Швабія (Німеччина), Сучавою (Румунія) та департаментом Майєнн (Франція). Позитивними підсумками спільного з німецькою стороною проекту залишаються і відкриття реабілітаційного класу для проведення Бобат-терапії (нейрофізіотерапія), покращення моделі реабілітації в Центрі, проведення Ерготерапії у підготовленій залі за німецьким зразком, впровадження Інтерактиву з метою  ефективного формування у дітей з порушеннями фізичного та /або психічного розвитку навиків соціальної  взаємодії, комунікації тощо.

Вл. інф.

Запис Міжнародний досвід – на користь особливим діткам спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Німецький бундесвер уже цього року хоче впровадити військову форму для вагітних.

Як пише Frankfunter Allgemaine Zeitung, в середньому близько 2% жінок-солдатів – вагітні, й раніше вони були змушені носити цивільний одяг, передає «Європейська правда».

Загальнодержавні закупівлі форми мають розпочатися наприкінці цього року, повідомила прес-секретар Міністерства оборони. Наразі військове відомство оцінює відгуки жінок-солдатів та працює над удосконаленням спеціальної уніформи.

Раніше Міноборони провело випробування форми для вагітних – було випробувано 500 комплектів уніформи різних розмірів та комбінацій. За даними міністерства, це еластичні форми, які можна носити протягом усього циклу вагітності.

Збройні сили інших країн уже впровадили спецодяг для вагітних. Досі жінки-військові бундесверу переходили на цивільний одяг на пізніших термінах вагітності. За даними міністерства, близько двох відсотків від усіх 20 тисяч німецьких жінок-військових – вагітні.

Запис Німецький бундесвер хоче впровадити військову форму для вагітних спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Європі стартували щорічні забіги Санта-Клаусів. Траси пролягають по головних вулицях іспанського Мадрида і Міхендорфа (Німеччина), а також данського містечка Нествед. Учасники мають подолати п’ять кілометрів. 

Разом з Сантами біжать і ельфи в зелених костюмах, і навіть домашні вихованці. Частина виручених коштів піде до фонду організації з дослідження раку.

Сотні Санта-Клаусів заполонили і вулички данського містечка Нествед. Завдяки їх забігу приблизно 500 малозабезпечених сімей отримають різдвяні подарунки і святкову вечерю.

У Міхендорфі організували відразу кілька забігів для Санта-Клаусів. Можна пробігти дистанцію в кілометр, а можна подолати і всі десять. Беруть участь цілими родинами. Для дітей – окремий забіг. У заході брали участь близько тисячі ентузіастів. У Міхендорфі забіги Санта-Клаусів проходять дев’ятий рік поспіль.

Запис У Європі стартували щорічні забіги Санта-Клаусів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Бонні відкрилася 23-я Конференція ООН щодо змін клімату за участі відомих політиків та зірок. DW зібрала факти про цю подію.

Еммануель Макрон, Леонардо Ді Капріо, Арнольд Шверценеггер – це далеко не повний перелік знаменитих гостей, яких очікують на щорічній Кліматичній конференції ООН у Бонні з 6 до 17 листопада і цього разу буде не зовсім звичною. Хоча б тому, що вперше в історії конференції головуватиме на ній одна країна, а проводитимуть захід в іншій державі.

Фіджі та Німеччина поділили обов’язки

За принципом ротації цього року Конференція ООН з проблем глобальних змін клімату мала відбутися на островах Фіджі. Однак невеликий архіпелаг виявився технічно неспроможним прийняти на своїй території 25 тисяч гостей. У зв’язку з цим конференцію вирішили перенести до Бонна, де розташована штаб-квартира Секретаріату Рамкової конвенції ООН щодо змін клімату. При цьому головою конференції залишається Фіджі, оскільки зміни клімату становлять серйозну загрозу для існування архіпелагу, який складається з понад 300 островів. Німеччина, у свою чергу, запевнила, що лише технічно є стороною, яка приймає конференцію. “Головування і порядок денний – у руках Фіджі”, – заявив заступник міністра охорони довкілля Йохен Фласбарт ФРН.

Влада Фіджі скористається нагодою, щоб привернути увагу до “вразливості тихоокеанських острівних держав”, вважає експертка з клімату доброчинної організації Brot für die Welt Сабіне Міннінґер. За її словами, ці держави особливо сильно відчувають зміни клімату, передусім внаслідок підвищення рівня моря. “Воно вже призвело до переселення жителів першого села на Фіджі”, – розповіла Міннінґер. 

До Бонна приїдуть зірки Голлівуда…

На час кліматичної конференції Бонн збере еліту світової політики і навіть Голівуда. Серед знаменитих гостей, на яких очікують на Рейні, – актори Леонардо Ді Капріо і Арнольд Шварценеггер. Обидва – відомі борці за захист клімату. Ді Капріо, наприклад, – активний учасник руху за подолання наслідків глобального потепління. А колишній губернатор Каліфорнії заснував за підтримки ООН некомерційну організацію, яка має допомагати владі на місцевому рівні реалізовувати довгострокові проекти у сфері низьковуглецевої економіки.

…та світової політики

Мер Бонна Ашок Шрідгаран назвав 23-ю Конференцію ООН щодо змін клімату найбільшою за всю історію. Захід такого рівня не може обійтися без участі канцлерки ФРН Анґели Меркель, яка на деякий час відволічеться від проведення у Берліні непростих переговорів щодо формування коаліції і приїде до Бонна. Учасників конференції привітає і президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр. Серед знаменитих гостей-політиків на СОР23 також мають приїхати президент Франції Еммануель Макрон, губернатор штату Каліфорнія Джеррі Браун, колишній мер Нью-Йорка Майкл Блумберг. Очікується, що Макрон виступить перед делегатами спільно з Меркель.

Позиція США не вплине на переговори

Цього року учасники конференції мають конкретизувати плани реалізації угоди щодо клімату, яку підписали у Парижі у 2015 році. Тоді держави, які підтримали ініціативу ООН, взяли на себе зобов’язання скорочувати викиди парникових газів, щоб до кінця століття втримати глобальне потепління у рамках двох градусів Цельсія до показника доіндустріальної епохи.

Зі 197 країн-учасниць Рамкової конвенції ООН щодо змін клімату Паризьку угоду ратифікували 169. Головною проблемою залишається позиція США. У червні президент США Дональд Трамп заявив, що його країна виходить з Паризької угоди. Втім, на практиці цей процес видається не таким швидким: аби повністю вийти з угоди, США знадобиться 3,5 роки. Тому американська делегація не стала скасовувати свою участь у теперішній конференції з питань клімату.

“Я дуже рада, що держсекретар Рекс Тіллерсон насправді займає доволі зважену позицію. І я впевнена, що американська делегація у будь-якому випадку не буде перешкоджати переговорам”, – наголосила міністерка охорони довкілля Німеччини Барбара Гендрікс. 

Конференція вартістю 117 млн євро

За підрахунками її відомства, організація конференції обійдеться у 117 мільйонів євро. Одна лише система захисту від повеней, встановлена на випадок розливу води у Рейні, коштує два мільйони. За кілька місяців організатори побудували на березі річки, а також поруч із будівлею ООН і Всесвітнім конференц-центром ціле містечко. Переговори 197 країн-учасниць проводитимуть у спеціально побудованих павільйонах загальною площею 55 тисяч квадратних метрів. Набагато складніше завдання – розмістити 25 тисяч учасників конференції у готелях. Оскільки 9 тисяч місць у готелях Бонна виявилося недостатньо, делегати СОР23, представники некомерційних організацій і журналісти ночуватимуть і у сусідньому Кельні. За тиждень до початку конференції ні у Бонні, ні у Кельні вже практично не було жодного вільного місця, а ціни злетіли до 300-400 євро за ніч. Кілька тисяч місць заздалегідь зарезервував організатор турів і конференцій Tourismus und Congress GmbH, який займався розміщенням учасників СОР23 за завданням міністерства охорони довкілля Німеччини. Для бронювання цих місць компанія відкрила телефонну гарячу лінію.

Розмістити гостей саміту допомагали навіть жителі Бонна, які через Facebook безкоштовно пропонували спальні місця у себе вдома. Особливо в нагоді це стало учасникам конференції з найбідніших країн, повідомила медіакомпанія SWR. “Чудова ініціатива для такого інтернаціонального міста”, – похвалив боннців в інтерв’ю газеті General-Anzeiger офіційний представник природоохоронного відомства Франц Емде.

Запис Найцікавіше про Кліматичну конференцію ООН у Бонні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У проекті концепції зазначено, що в разі виникнення надзвичайної ситуації жителі Німеччини повинні бути в змозі самостійно забезпечити себе необхідним до того моменту, як держава розпочне заходи із забезпечення громадян продовольством, водою, енергією та готівкою. Німців збираються зобов’язати запасатися питною водою та харчами на 5 днів.

Хоча тут же стверджується, що напад на Німеччину здається малоймовірним.

Раніше повідомлялося, що Німеччина може ввести часткову заборону на носіння паранджі, зокрема у громадських місцях, на вулицях і в транспорті.

Запис Німців зобов’яжуть запасатися їжею на випадок війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Звернення Галини Леонтій до буковинців:

«Вже через місяць потрібен буде транспорт, щоб забрати волонтерську допомогу: для шпиталю, для дітей-сиріт, для вдів, для українських військових.
Допомога  з міста Ессен в Німеччині для Чернівців. 
Зміст: 
1) Для шпиталю  учасників бойових дій (Фастівська 22) 1 УЗІ-апарат (розміри 110-90-50), матраци, ліжка (кількість поки не точна, мінімум три (буде більше)), велика кількість памперсів, постільної білизни, одіял, подушок, 10 колясок та візочків і інше. 
2) приблизно  40 коробок з одягом  для дітей, вдів та бійців. 
Та багато іншого, що на той час ще додасться.
3) речі для армії (одяг, одіяла тощо), 
4) медичні засоби першої допомоги для фронту; теплий одяг для бійців.
Прохання знайти транспорт! На солярку гроші ми вже зберемо.»

Галина Леонтій родом з Чернівців. Зараз працює в інституті культурології в місті Ессен, Німеччина. Пані Галина проводить і керує власним дослідницьким проектом на тему міграції і інтеграції турків і “російських німців” в Німеччині, дозвіл на який вона отримала в фонді німецької академії наук.

– Пані Галино, розкажіть про Ваш науковий проект, його важливість і перспективи.
– Це дуже відповідальна робота, яка до тих пір, як почалася в Україні війна, займала весь час. І на вихідних, навіть і поза проектом. Є  необхідність проводити семінари, читати доповіді і їздити на конференції. Робота дуже відповідальна, вона дає великий шанс в подальшій науковій діяльності. Перевага для координації власного розробленого наукового проекту у Німеччині надається в основному професорам. Кандидати наук, а тим більше іноземці, яким так поталанило, становлять напевне 10% . Та все для мене змінилося під час Майдану у Києві, а особливо зараз: хвилювання за долю України та її мужніх борців. Неможливо залишатися осторонь. Після численної участі в демонстраціях на підтримку України в Німеччині та Швейцарії, ця активність переросла в конкретну допомогу.

Відомо, що у Німеччині є досить велика волонтерська спільнота. Це в основному вихідці з України, а також корінні німці. Найбільш потужна – у Гамбурзі та інших містах Північної Німеччини. Також в Мюнхені, Кельні, а особливо у Франкфурті на Майні. Але від місця проживання пані Галини дуже віддалено.

До того, як пані Галина отримала склад, вся допомога зберігалася вдома…

Волонтерство – не просто потреба людини долучитися до благодійної справи, а й дуже! (в розмові додала пані Галина – ДУЖЕ) відповідальна робота. Якщо в Гамбурзі є багато вихідців з України, то в Ессені, місті на заході Німеччини, Галині Леонтій приходиться бути і сортувальником, вантажником, менеджером, бухгалтером… Адже для волонтера не достатньо бути просто доброю людиною. Треба бути і сміливою людиною, відчайдушною, наполегливою і свято вірити у необхідність своєї роботи.

– Як Ви почали свою волонтерську роботу?
– У травні 2014-го декількa активістів, які познайомились на демонстраціях і піклувалися про поранених майданівців у військовому госпіталі міста Кобленц, зареєстрували організацію “Євромайдан НРВ”, ініціатива “Німеччина для України”. Але, по-перше, реєстрація пройшла перший етап лише в жовтні, а другий етап (реєстрація благодійності) ще не пройшла. Німецькі чиновники дуже принципово перевіряють всі заяви на реєстрації, щоб не допустити зловживання.
І по-друге, всі активісти (їх число зросло до десятка) проживають в різних містах землі Північний Рейн-Вестфалія.

Ось тому так склалося, що пані Галині роботодавець надав тимчасово приміщення для збору гуманітарної допомоги, але й відповідальність та вся робота на її плечах. Активісти в інших містах (наприклад Кельн) розділяють таку саму долю: кожна людина працює окремо, відповідає за якусь конкретну ланку благодійної роботи. Пані Галина організовує допомогу в Україну з власної ініціативи. І маленькі акції стосовно збору аптечок переросли в такі основні напрямки: допомога армії, дітям, вдовам, медицина на фронт, госпіталі в місті.

“Я почала займатися виключно Чернівцями, тому що там мої батьки і я всерівно туди час від часу їду. У Чернівцях налагодила контакти з волонтерими, госпіталями, сім’ями вдів. Таким чином можна спілкуватися з людьми на пряму і мати конкретну інформацію”, – пояснює  пані Галина.

Галина Леонтій організувала серед українців Німеччини в Ессені і околицях збір допомоги для українського війська та потерпілим внаслідок війни: бійцям, які йдуть на фронт, для матерів та дружин військовослужбовців-буковинців, які загинули у зоні проведення АТО, для шпиталю та для потребуючих допомоги сімей бійців та багатодітних сімей. Допомога у вигляді перев’язульного матеріалу, памперсів для дорослих, милиці, ліки, знеболювальні, систем переливання крові, одяг, спеціальні простирадла для гасіння вогню тощо. Це все це активісти Ессена, Кельна, Дюссельдорфа, Менхенгладбаха передавали на фронт через київських та чернівецьких волонтерів ще починаючи з липня минулого року. В листопаді пані Галина привезла (дякуючи водіям пана Миколи Яцка) офіційну медичну допомогу для військового госпіталя. Цю допомогу надала медична гуманітарна організація “Медеор” , контакти з якою надав німець-пенсіонер Курт фом Дорп (про це місцеві ЗМІ повідомляли).

В кінці грудня 2014-го пані Галина приїхала на свята і привезла крім речей для солдатів, також подарунки для дітей вдів та невеличку фінансову допомогу, яку громада “Євромайдану”, яку збирала практично по цілому світі.

Тепер в приміщеннях складу в Ессені Галина збирає в основному медичну допомогу та допомогу для армії, в чому їй дуже допомагають також вихідці з України. Наприклад, пані Уляна Куглер отримала від знайомого лікаря апарат УЗі, в знайомих аптеках – медикаменти, а також велику кількість памперсів для лежачих поранених. Друга кімната парктично закладена вже посортованими речами для малих діток, які так потрібні сім’ям наших мужніх воїнів. Багато що на армію і медикаменти пані Галина купує за власні гроші, але багато людей долучається, привозять або пересилають закуплені речі.

– Вся допомога – це добровільна допомога від людей. І це все потребує звіту, особливої довіри і прозорості.
– Кожна зібрана сумка з допомогою – вартістю в багато сотень єврo. A якщо то закуплена медицина – то і до тисячі євро. A це означає, що про все ведеться звіт, робляться фотографії про збір, упаковку, пересилку, доставку. Це теж дуже і дуже клопітка, але необхідна, праця.

Mедикаменти, медичні засоби, необхідні речі для солдат, пані Галина і люди, які її підтримають (через Фейсбук з різних міст Німеччини), замовляють по інтернету і відсилають на пошту.

– Як відбувається доставка допомоги в межах Німеччини?
– Практично щодня треба бігати на пошту, забирати посилки, часто брати таксі (якщо коробки важкі). Ось недавно прийшла велика коробка з комплектами теплої білизни для армії вагою в 30 кілограм. Тепер одна німкеня з півночі відправила 3 великі коробки з речами для немовлят, що дуже потрібно. Адже багато бійців мають маленьких діток, не кажучи вже про вдів, які залишаються з малими дітками на межі бідності. Необхідно це все везти на склад, складати, пакувати, описувати і оформляти передачу.

Пані Галина дуже вдячна панові Яцко, водії якого хоча б 2-3 сумки чи коробки беруть і везуть в Чернівці, але маленькі пасажирські бусики просто не в змозі перевезти таку кількість гуманітарної допомоги, а тим більше на мають місця для медичних ліжок, апаратів чи інвалідних візочків.
– Повертаюся тепер до Вашого, пані Галино, звернення до чернівчан. Як це все, що зібрали,  передати в Чернівці?
– Нелегко зібрати допомогу і ще й дуже важко передати в Україну. Адже немає перевізника, хто б систематично міг здійснити таку поїздку із дорогоцінним  вантажем.

А тепер (взнала з розмови з пани Галиною 31 січня 2015-го) поступила нова умова: беруть перевізники у транспорт груз виключно на армію.
“Так це як виходить: бійця убили і його сім’я з дітками більше нікого не цікавить?” – з болем, розпачем і з сльозьми питає пані Галина. Нерви у волонтерів також вже закінчуються.

Тому дуже просимо і представників влади більш тісно співпрацювати з волонтерами і самим пропонувати допомогу хоча б в наданні транспорту для перевезення. Адже це все: ліки, одяг, харчі – безкоштовні і так необхідні бійцям на фронті. А для активістів-волонтерів в Ессені було б набагато зручніше відправляти гуманітарну допомогу(у великому обсязі) один або 2 рази в місяць, а не кожного тижня маленькими партіями. Адже всі активісти мають професію і роботу. І знаємо, що працюють  вони без вихідних, присвячуючи весь свій вільний час – допомозі.

Після узгодження світлин для статті і вже суботнього (31 січня) ранішнього,  короткого спілкування з пані Галиною, вона знову мусить бігти на склад. Сюди зараз привезуть цілий спрінтер зібраної допомоги на госпіталь, яку привезуть активісти з міста Дуісбург. Потрібно робити вільне місце на складі…

Звіт від 31.01.2015

Тепер ще є на складі і кисневий апарат.

Ми завдячуємо  Галині Леонтій, всім нашим друзям з  Німеччини, які допомагають Україні у ці важкі, складні для українців дні війни.

Спасибі вам!

Тетяна Спориніна,
фото з архіву Галини Леонтій

Запис Волонтерська допомога з міста Ессен, Німеччина. Хто доставить її в Чернівці? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У сучасному світі необхідно обирати модель інтеграції: без міжнародної співпраці жодна країна не зможе успішно розвиватися. Європейський Союз, попри всі свої проблеми і недоліки, є в цілому успішною моделлю розвитку. Його члени створили не лише розвинуту економіку. Вони розробили стандарти, привабливі для багатьох мешканців інших країн. Там забезпечені права людини, є можливості для саморозвитку громадян – те, чого так бракує на пострадянському просторі. Недарма освічена й молода частина українського суспільства послідовно висловлюється за всебічне зближення нашої країни з ЄС аж до вступу у цю організацію на правах її члена.

Але чимало українців має інші геополітичні орієнтири, підтримуючи ідею Митного Союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном. За східний вектор зовнішньої політики України виступають переважно літні люди, нерідко – без вищої освіти. Ними рухають ностальгійні мотиви й страх перед невідомим. Правда, переважна більшість сучасних москвофілів останній раз побувала в Росії ще за радянських часів і сучасної РФ зовсім не знає. А це вже інша держава, яку розривають складні внутрішні проблеми.

Ідея відродження імперії висунута Путіним не від доброго життя. Адже імперія вимагає постійного розширення, а це загрожує війнами. Замість підвищення життєвого рівня власних громадян, головні сили імперія кидає на тотальну мілітаризацію і намагається захопити своїх підданих ідеєю імперської величі. Мовляв, інтереси окремої людини нічого не значать, а найважливішими є інтереси держави. Якщо подивитися уважно, то можна побачити: весь сенс імперських фантазій зводиться до увічнення влади нинішньої жандармсько-попівської правлячої верхівки, що міцно тримає Кремль у своїх лабетах. Прості ж росіяни нічого не виграють від подібних планів. Навпаки, Росія відчутно відстає від розвинутих країн світу, поступово перетворюючись на сировинний додаток до ЄС і ринок збуту чужих товарів. Країна не в змозі навіть забезпечити себе продовольством, сільське господарство розвалене. Тут є й об’єктивні причини: для комфортного проживання людей придатні лише 15% території Російської Федерації.

Тиск на Україну пов’язаний із тим, що без повного контролю над нашою країною Кремль не зможе відродити імперію. Нині його володарі обрали тактику всебічного і безкомпромісного натиску, що не передбачає жодних серйозних поступок. Як казав свого часу Путін: «Ми, росіяни, нація переможців». По-сталінськи нині перед Банковою ставиться вимога повної і беззастережної капітуляції. Але Україна восени 2013 року – це не Німеччина у травні 1945-го: світ уже зовсім інший.

Захід, стривожений перспективою відродження Російської імперії, опиратиметься цьому. Не зацікавлені у появі такої імперії ні США, ні Китай. Тому українські політики мають простір для маневру. Єдине, чого вони не мають – це права на стратегічну помилку. Якщо з вини київських «вождів» зірветься підписання асоціації з ЄС, на Україні можна буде ставити хрест.

Ігор Буркут

Запис АСОЦІАЦІЯ З ЄС: не маємо права на стратегічну помилку спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Я сказав би, що в цій країні Великдень – свято не стільки релігійне, скільки сімейне. Тому традиції мають дещо комерційне нашарування – як шоколадні Санта-Клауси на Різдво. Хоча, звісно, є багато справжнього християнського духу в цьому святі: адже німці – переважно протестанти, а на півдні (особливо в Баварії) – католики. Християни тут, як і всюди, цього дня йдуть до церкви.

Наближення Великодня помітне завдяки великій кількості кольорових яєць, розвішаних на… деревах і кущах. Зазвичай такі «крашанки», наче розфарбовані з балончиків в усі кольори веселки, продаються просто у супермаркетах. У німців прийнято робити одне одному подарунки в пасхальному стилі з величезних стаусячих яєць – кольорових, з малюнками. Яйця – звичайні, фарбовані, страусячі, шоколадні – дарують одне одному всі.

Серед традиційних великодніх символів у Німеччині, окрім яєць, – курчата, ягнята й зайці чи кролики. Саме цієї пори зазвичай вівці народжують малят, тож  у деяких регіонах країни прийнято випікати солодкі хлібці у формі ягнят. Зайчиків-кроликів ховають у крашанках для дітей, аби ті зранку знайшли ці приємні сюрпризи. А потім діти йдуть на якийсь ближній пагорб і пускають яйця згори вниз, аби ті котилися. Отака забавка.

На Великдень у Німеччині два додаткові вихідні – п’ятниця і понеділок. Тому, окрім капіталістичного маркетингу, цей час позначений ще й можливістю зустрітися з родиною, яка живе далеко. Я також скористався цим і помандрував до  Франкфурта-на-Майні, де мешкала моя подруга з Чернівців. Ми з нею куштували фарбовані німецькі яйця J. У ці дні мандрувати Німеччиною дешевше, ніж у будні. Це зветься словом «mitfahrgelegenheit» –можливість дешевше подорожувати разом з незнайомими людьми. До Франкфурта  зі мною їхав чоловік з Берліна. Його син живе у Кельні,  сестра – у Штутгарті, але всі вони збиралися у ці два дні під Франкфуртом – зустрітися з мамою і бабусею.

Ще на Великдень німці полюбляють їсти спеціальний пиріг – «salzwedel baumkuchen». У  деяких місцевостях його готують і на інші свята, але в землі Заксен-Анхальт – переважно на Пасху. Це дуже смачна солодка штука… Кажуть, у Магдебурзі вона – найкраща.

А наступного дня після Великодня усі ці пасхальні «аксесуари» в крамницях коштують уже вдвічі дешевше…

Запис У Німеччині зайці несуть пасхальні яйця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Могила Миколи фон Василька на православному кладовищі «Тегель» у Берліні

– За різними джерелами, політик Микола фон Василько був похований у місті Бад-Райхенхаль, – повідомляє нардеп, – на моє звернення посольство України в Німеччині повідомило, що ні на кладовищі в місті Бад, ні на кладовищі Мюнхена знайти інформацію про поховання Василька не вдалося.

Тоді депутат звернувся до державного архіву Німеччини, який установив, що Микола фон Василько похований на православному цвинтарі Тегель у Берліні.

– Могила українського діяча збереглася донині. Однак за нею ніхто не доглядає, вона потребує впорядкування. Тому я уклав відповідний контракт із берлінською фірмою, яка спеціалізується на догляді за місцями поховань, – каже Москаль.

На думку Ігоря Григоровича, усіх видатних людей України треба поховати на Аскольдовій могилі в Києві – Петлюру, Винниченка, Бандеру, перенести часточку землі з могили Мазепи, з місця, де загинув Шухевич. Варто перепоховати й Миколу фон Василька.

– Николай фон Вассилько, як він сам підписувався, народився у відомій аристократичній родині нащадків колишніх бояр Київської Русі та Молдавського князівства, – розповідає Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук. – Коли австрійський імператор роздавав титули, його Николая не потрапила до числа дванадцяти буковинських родин, що отримали титули графів і баронів. Тож обмежилися титулом лицарів.

Народився майбутній політик 1868 року на Буковині в родинному маєтку в селі Луківці Вижницького району. Навчався у найпрестижнішому закладі австрійської імперії «Терезіаніум» у Відні разом із дітьми імператора, майбутніми прем’єрами, міністрами та полководцями Австро-Угорщини. Він з дитинства увійшов до вищого кола імперії.

Повернувшись до Чернівців, Василько активно зайнявся політичною діяльністю: спочатку у складі румунських товариств, русофілів, а згодом долучився до народовців. Він розумів, що зароджується український рух, але нема аристократів, які би його підтримали. Тож став депутатом місцевого сейму, згодом – австрійського парламенту, з іншими українськими депутатами відстоював інтереси українців в імперії.

Разом з лідерами єврейської та румунської громади створив товариство вільнодумців. А з двоюрідним братом бароном Юрієм фон Васильком – Гуцульський легіон. Невдовзі 1500 гуцулів не пропустили росіян через Карпатські перевали!

Коли була створена Центральна Рада, Микола фон Василько виступав за об’єднання західних українців з наддніпрянськими. Під час розпаду Австро-Угорщини 1918 року формував уряд Західноукраїнської народної республіки. Після об’єднання Західноукраїнської і Української народної республіки був дипломатом УНР. Завдяки Василькові, УНР не воювала з Румунією.

Ставлення до постаті Василька неоднозначне: його вважали видатним політиком, але й хабарником, тіньовим діячем, ловеласом, який не пропускав жодної спідниці. Василько  мав безліч противників і смертельних ворогів. Один з них, москвофіл Олексій Геровський, відгукувався про Василька, як про хабарника, який отримував великі кошти, зокрема, за вирубку лісу.

Але достеменно відомо, що Василько утримував українські посольства за кордоном, допомагав бідним емігрантам, фінансував українську пресу. На свої гроші він організував таємне перевезення Петлюри з польського табору до Парижа. Усі власні кошти політик витрачав на підтримку України.

Помер Микола фон Василько у Берліні 2 серпня 1924 року під час приступу астми. Після нього залишилися величезні стоси документів, адже працював день і ніч, не шкодуючи сил і здоров’я.

– Геннадій Москаль зробив хороший вчинок. І цей вчинок треба підтримати, – каже історик.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис МОСКАЛЬ «розкопав» про могилу фон ВАСИЛЬКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Радянські солдати-визволителі носили трофейні годинники на обох руках…

Німці крали все: від чорнозему й музейних раритетів – до шмаття

Перш, ніж розповісти про привезене переможцями, згадаймо про ставлення до трофеїв самих переможених. Від початку війни до Німеччини потягнулися ешелони з усім, на що наклали око окупанти. Навіть рядові солдати в окупованих землях отримали право регулярно відправляти посилки сім’ям. Тож хапали все, що являло собою хоч якусь цінність. Якщо в мирного населення країн Західної Європи можна було поживитися різними коштовними речами, то в СРСР після двадцятирічного панування більшовиків більшість людей жила бідно. Проте і тут гітлерівці примудрялися знайти чимало цінного. З України відправляли, в основному, продовольство, якого в німецькому тилу в роки війни не вистачало. Але тягли й різні речі, відібрані у наших людей – до предметів одягу включно.

Рядовий солдат чи унтер-офіцер не мали значних можливостей для грабунку. А от один з вищих керівників «Тисячолітнього Райху», райхсмаршал авіації Герман Геринг, розгорнув бурхливу діяльність з розкрадання музеїв і палаців на захоплених землях. Картини, скульптури, гобелени, дорогі килими, антикварні меблі – все це ешелонами везлося до Німеччини. Крали все. Німецькі трофейні команди вилучали кольорові метали, потрібні для виробництва зброї та боєприпасів. Серед них опинилося чимало бронзових скульптур, які на думку німецьких експертів «не мали художньої цінності». Пам’ятники історії інших народів залишали їх байдужими: нацисти тут бачили лише метал, з якого можна робити снарядні гільзи. Загарбники накладали око на те, до чого дотягалися їхні руки. До Райху ішли навіть ешелони з краденим у нас чорноземом!

Радянські офіцери привезли з Німеччини чимало велосипедів

Рядовим дозволялися посилки до 8 кг – маршали й генерали везли добро ешелонами

Спочатку трофеї стягалися з усієї Європи до Німеччини. А потім, коли наприкінці 1944-го Червона армія підійшла до німецької території, розпочався зворотний процес.. Якщо до того мародерство у військах каралося, то в Німеччині радянським  військовослужбовцям дозволили брати трофеї з «безгосподарного майна». Рядові солдати отримали право раз на місяць відправляти додому одну посилку вагою до 8 кг. Офіцерам же дозволялося відправляти ящики, вага яких не обмежувалася – лише визначалися стандартні розміри ящиків. Радянські люди вважали справедливим отримати компенсацію за те, що в них забрала війна, розв’язана противником. До того ж після вітчизняних злиднів вони побачили справжню розкіш. Рекордсменом тут був маршал Жуков – віз ешелонами. Та й не лише він. Дотепер у деяких сім’ях зберігаються речі, вивезені з Німеччини в останній період війни чи після неї. А трофеї вивозилися аж до 1 січня 1954 р., коли на території радянської зони окупації на повну силу почав функціонувати державний апарат Німецької Демократичної Республіки.  

Протягом 8 років вивозили трофеї з Німеччини до СРСР  

Переможці ділили майно, що дісталося їм за правом війни. Раніше в Радянському Союзі приватні автомобілі були величезною рідкістю, їх могли дозволити собі хіба що вищі посадовці, лауреати Сталінської премії, видатні актори чи провідні науковці та конструктори. А власний транспорт хотіли мати й інші люди. Війна відкрила таку можливість. У Німеччині генерали та офіцери захоплювали автомобілі й користувалися ними для своїх потреб. Щоправда, нерідко вищі командири відбирали кращі машини у підлеглих, тож установилася певна субординація: найпрестижнішими марками («Хорьх», «Мерседес», «Опель-Адмірал») послуговувався генералітет, машини класу «Опель-капітан» і відповідні їм належні були полковникам і майорам, а старшим лейтенантам і капітанам ліше інколи діставалися «Опель-кадети» чи «Опель-Олімпії». Найчастіше ж командири з нижчими званнями змушені були їздити на трофейних мотоциклах.

Все як завжди: Страждання – народу, здобутки – номенклатурі

Повертаючись на батьківщину, генерали отримували право безкоштовно вивозити автомобілі представницького класу. Полковники за вивезену машину платили чисто символічну ціну. Інші могли вивезти хіба що мотоцикл. Щоправда, знаходилося чимало спритників, які особисті речі вивозили під маркою військового майна, уникаючи тим самим їхньої конфіскації на кордоні: біноклі, фотоапарати тощо. До того ж, у СРСР завозили багато всякого добра централізовано. Сучасні російські історики підрахували, що з Німеччини у вигляді трофеїв було вивезено 60 тис. роялів, 460 тис. радіоприймачів, 190 тис. килимів, 940 тис. предметів меблів, 265 тис. настінних та підлогових годинників. У відкритий продаж в СРСР усе це не надходило. Куди ж воно поділося? А його за копійки викупило з баз партійне, військове, чекістське та інше начальство в різних куточках Радянського Союзу – номенклатура сповна скористалася плодами перемоги, досягнутої ціною величезних страждань простого народу.

Серед тієї ж публіки розподілялося й різноманітне барахло, вивезене з Німеччини. Так, до СРСР було доставлено 1 млн. 200 тис. чоловічих і жіночих пальт, 1 млн. головних уборів. Привезли від німців і тисячі вагонів вина, смаку якого простолюду скуштувати не довелося. А рядовому громадянину дісталося лише те, що він сам чи його близький родич приніс у солдатському «сидорі» – речовому мішку – на власних плечах. Хустина для матері чи дружини, забавка для дитини, а для себе – наручний годинник, портсигар, німецька бритва та губна гармошка, красива запальничка, зручна ложка з нержавійки та інші дрібнички. Привозили трофейні пістолети, через які постраждало багато людей, та мисливські рушниці. Останні могли собі дозволити лише генерали та офіцери. Везли і коштовності:

генерал НКВС Сєров, наприклад, привіз понад 30 кг золота.

Багато з’явилося тоді в СРСР німецьких акордеонів, особливо цінувалася марка «Вельтмайстер». Привезли й чимало велосипедів, у тому числі й раніше небачених мопедів. Офіцери намагалися розжитися високоякісним одягом, особливо шкіряним. Кому поталанило, зміг довезти до своєї домівки німецьке шкіряне пальто або таку ж куртку, високоякісне взуття, жіночі сумки та інші аксесуари «красивого життя». Але не всім удавалося перевезти речі через контрольно-пропускні пункти. Адже розжитися небаченими «дивами» хотіли й прикордонники, і співробітники НКВС, які не потрапили на німецьку територію. Тепер вони вилучали з солдатських «сидорів» усе, що їм сподобалося. А тих, хто не хотів віддавати, карали – іноді досить суворо.

Тільки фіни розрахувалися за репараціями повністю

Трофеї брали не лише в Німеччині, але й у країнах, чиї армії воювали на боці Гітлера. Першою відчула це Фінляндія: вже 1944-го вона змушена була вийти з війни, уклавши перемир’я з СРСР. Однією з умов наступного миру стала сплата Фінляндією репарацій Радянському Союзу в сумі 300 млн. доларів США за збитки, які завдала участь фінської армії в бойових діях проти радянських військ. Для початку фіни мали повернути рухоме майно та трофеї, які вони встигли вивезти з територій, що передавалися Радянському Союзу. Далі їх змусили за безцінь продати за безцінь радянській стороні панцерник берегової оборони «Вяйнемейнен». Це був перший в історії світового кораблебудування надводний корабель з дизель-електричною силовою установкою та газотурбінним наддуванням дизелів. Введений в експлуатацію 1932 року, він закінчив службу як морський монітор «Виборг» ВМФ СРСР 1966-го.

Переможені мали віддати радянській стороні фінляндське нерухоме майно у Таллінні й Ленінграді та невеличкий шматок території поруч з переданим СРСР Петсамо. А далі сплати здійснювалися фінськими товарами. Головним чином – металопродукцією, але не лише нею. Після війни в багатьох радянських гарнізонних містечках для проживання командирських родин будувалися так звані «фінські будиночки» – дерев’яні, зручні. У розібраному вигляді їх привозили з Фінляндії й збирали там, де було потрібно. З фінських верфей до радянських портів направлялися невеликі риболовецькі та учбові вітрильники – шхуни й баркентини – ними фіни також розраховувалися за збитки, завдані їхньою армією Радянському Союзу. Передавалися також рейдові та морські буксири, частина тральщиків. Вони відзначалися високою якістю.

Фінляндія – єдина країна, яка повністю розрахувалася з СРСР за репараціями. Це сталося восени 1952 р. А на зайнятих Червоною армією фінських територіях ще під час війни радянські солдати розжилися різноманітними красивими й зручними дрібничками. Особливо цінувався фінський посуд, інструменти, деякі предмети одягу – надто теплого. Чимало трофеїв у чемоданах привезли  переможці і з Австрії.

Через трофеї – до корупції

Не слід забувати, що внаслідок Другої світової війни територія СРСР значно зросла. Долучили Галичину, Волинь, Полісся, Бессарабію та північну частину Буковини, Закарпаття, частину Фінляндії, частину Східної Пруссії. А на Далекому Сході – Курильські острови й Південний Сахалін. Усі ці землі заселяли радянськими людьми й туди спрямовувався потік військових і цивільних осіб. Вони займали найкращі помешкання разом з усім, що не встигли вивезти попередні мешканці. Майно стало «трофейним», воно  дісталося чималій кількості громадян СРСР. Їхня психологія через це почала змінюватися: на зміну довоєнному аскетизму прийшла тяга до «буржуазної розкоші», значно поглибилися соціальні відмінності між привілейованими номенклатурними верствами та бідним простолюдом.

Воєнні трофеї сприяли й швидкому зростанню корупційних процесів у суспільстві. Мабуть, саме в «Країні Чемоданії» слід шукати початки того розкладання, що поступово з’їдало величезну радянську імперію. Гонитва за матеріальним багатством остаточно підірвала комуністичну ідеологію, зруйнувала віру в можливість повної соціальної рівності. А солдати-переможці, що осіли на щойно долучених до СРСР нових землях, уже не повернулися до рідних російських сіл. Серце Росії – так зване Нечорнозем’я – катастрофічно вимирало. Остаточно перетравити все поглинене імперія не змогла, вона почала важко хворіти й врешті-решт загинула.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Країна Чемоданія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– З іменем усе просто – мене назвала мамина сестра. Вона була тоді в захопленні від фільму «Чаклунка» за мотивами «Олесі» Купріна, а головне – від Інґи, головної героїні у виконанні Марини Владі. І заявила: коли в мами народиться дівчинка, її обов’язково треба назвати Інґою.  Оскільки мама була впевнена, що народиться хлопчик, погодилась (сміється – авт.) А от прізвище… В дитинстві я трохи його соромилася – бо не таке, як у всіх. Пізніше намагалася дослідити, звідки воно походить. Виявляється, воно має кельтське коріння, адже на Буковині були кельтські поселення. Зокрема, і в тих місцях, звідки мій тато – на Вижниччині. Найімовірніше, це були військові поселення. Є навіть гіпотеза, що городище поблизу вижницького Карапчіва – це і є відомий історичний Хмелів. Там досі багато хмелю росте. Тож хай історики з мене сміються, а інтуїція підказує, що так і є. Про це досі свідчить манера поведінки людей у тій місцевості, стосунки між ними. Там загартовані жінки, і ніхто надто не лізе в чуже життя. Там немає того шокуючого, що є в інших буковинських селах – цих жахливих практикувань у чорній магії, що загалом дуже властиво Буковині. Там зовсім інші стосунки між людьми. Я їх не ідеалізую. Там люди багато в чому жорсткі і навіть іноді цинічні, але, безумовно, є свої особливі норми поведінки.

Тож прізвище моє кельтське, але коріння його давньоіранське, це було ім’я хтонічного бога, який охороняв підземні води і скарби, а ще так зветься Сатурн – бог часу. Я дуже люблю своє прізвище і не змінила його із заміжжям.

– Чоловік не наполягав?

– Ні, він знав, що це марно. Ми з ним дуже давно знайомі, до того, як почали зустрічатися, років чотири були просто друзями без будь-яких натяків на романтичні стосунки. Він знав усі мої переконання. Я дуже свободолюбива людина і не витримую, коли мені наступають на хвіст. Життя, звичайно, змушує в якісь моменти йти на компроміси. Але не з совістю. Свободолюбивість – це моя найбільша проблема.

– Чому – проблема?

– Очевидно, чого найбільше мені бракує – це свободи. І свободи руху у моєму житті. Свободи – взагалі, у всіх відношеннях. І руху як потреби. Рух внутрішній – він завжди відбувається. А мова про інший. Про потребу «зміни старої шкіри». На жаль, цього я не можу собі дозволити. Я дуже мало мандрувала у своєму житті…

– Де бувала? Що тебе вразило?

– В піонери мене разом з усім класом приймали в Бресті (сміється – авт.) То була дуже непроста мандрівка: багато дітей, радянський комфорт… але досі пам’ятаю. Була якось на конференції в Дрогобичі – на початку 2000-х, і це містечко мене тоді дуже вразило – старими церквами, доглянутістю. Але бачу на теперішніх фотографіях – не доглядають його… Це надзвичайно прикро.

А ще була якось на конференції в Луцьку. Зовсім інша енергетика, автентика, Замок… Побувала в підземній церкві. Вдихаєш сконденсовані шари старовини… А коли піднялася на стіну, то якоїсь миті мене охопила така паніка, що я просто почала притискатися до стіни. Спочатку подумала, що це страх висоти – трохи маю такий. Та потім зрозуміла: я йду в напрямку тієї вежі, де чекали на страту. Це був страх на клітинному рівні: здавалося, мене зараз рознесе…

А загалом, у мене періодично змінюється любов-нелюбов до  міст, наприклад, до Києва. Була там взимку – все чуже. Потім навесні сама ходила містом, і здавалося, що Київ мені каже: ну полюби мене, подивись же, який я гарний місто! (сміється – авт.) І справді, там чудові вулички, особливо район Рейтарської, Софія, яку я дуже люблю, Золоті ворота – ото справді енергетично «моє місце».

– За кордоном бувала?

– Ніколи. У мене навіть немає закордонного паспорта (сміється – авт.).

– А як ставишся до Чернівців? Це «твоє» місто?

– Звичайно, я чернівчанка і Чернівці люблю. Не знаю, чи була би такою, якою є, без Чернівців. Чернівці – досить «загерметизоване» місто, попри те, що воно – на перехресті доріг і вітрів. Воно має свою містичну ауру. Чернівці – це живий організм, це місто дуже ревниве. Мені навіть здається, що воно мене закапсулувало в собі і просто не хоче відпускати. Почуваюся іноді комахою забурштиненою… Але здається, що Чернівці зараз трохи страждають. Тому що тут з’являється багато стороннього, невластивого їм. Але думаю, що місто – як топос – завжди відвойовує те, що для нього прийнятне. І те населення, яке йому за якимось «частотними хвилями» найбільше підходить, і будівлі, і їхнє розташування… Я навіть не сприймаю депресивно панельки в Чернівцях. А вони самі вписуються і, здається, обростають якимось енергетичним мохом чи плющем, що мені видається: їх уже не можна сприймати як «мертві».

Я народилася і довгий час жила в мікрорайоні на Проспекті. Це  старокиївські проекти багатоповерхівок: щось подібне до «хрущовок», довгі «бараки», і дуже зелені подвір’я… А коли вже потрапила до чоловіка в район «Кварцу», то спочатку ніяк не могла звикнути. Та згодом знаходиш якусь родзинку в усьому. Навіть недобудований спорткомплекс, який бачу з вікна – дуже жвавий, живе своїм життям, там ходять-бродять люди зі своїм самодостатнім світом, напрямками руху, там дуже багато бомжів, це зовсім інший рівень життя – і це ж життя! Я ніби живу в іншому, але це все дуже відносне.

– Ти нещодавно звільнилася з університету, в якому викладала добрий десяток років. Чому?

– Це своєрідна потреба «змінити траєкторію». Я науковець, це моя природа. За останні кілька років я не змогла зреалізувати жодної ідеї, тому що не мала на це ні часу, ні сил, ні можливостей. Ну і фінансів, звичайно, теж. Хоча річ не у фінансах – головне, що просто не було часу підняти голови і зупинитися, зосередитися. А ідей дуже багато. Прописані навіть плани, структури робіт. Я бачу, що мені відкривається те, що не відкривалося іншим. Мені б не хотілося нехтувати подарунками Всесвіту.

– Як гадаєш, чи зміниться з твоїм відходом від ЧНУ «траєкторія» університету?

– Не думаю. Університет іде своїм курсом, я свій курс бачу іншим. Я зійшла з цього поїзда і пішла своєю стежкою. За цей час через мої руки пройшло чимало студентів. Сподіваюся, що на когось я вплинула певним чином. Є люди, які досі мене знаходять, прагнуть спілкування. Мабуть, це теж показник. А загалом моя «роль» навряд чи вплине на історію Чернівецького університету. Я насправді дуже непомітна людина і не мала часу для якихось «подвигів» в університеті. Робила свою справу – чесно і відповідально – і вважаю, що не маю чим собі дорікнути. Завжди дуже любила студентів, для мене першопочаткове і основне – те, що вони люди. Вони могли би там навіть щось недовчити. Бо щось недовчають усі, а вже життя навчає, у житті людина добирає те, що їй потрібно.

– Як науковець, ти досліджуєш літературу зламу ХІХ-ХХ століть. Чим вона тебе приваблює?

– Цього періоду не переросла ще вся наступна література в Україні. Якщо порівняти з системою координат – то це своєрідний нуль, досконалість! Поєднання всього, це божественне – навіть так! Ця література об’єднала в собі минуле, різні рівні існування свідомості, і вона дивилася в майбутнє – це ж надзвичайно потужна візійна література! Там багато передбачень! Хто переріс Коцюбинського у світовій літературі, хто зайняв місце Стефаника, Миколи Чернявського? Ніхто. Хто в драматургії зайняв місце Спиридона Черкашенка? Вони СВОЄ писали, той же Винниченко! Я не беруся говорити про нього як про політика, тим більше засуджувати  – тому що він був творчою людиною, мав харизму, але не завжди адекватно все сприймав. Коли такі йдуть у політику – то проблема, вони плутають емоції з реальним життям. А як письменник він дуже сильний, потужний, потрясний! І цей ряд можна продовжувати! Міхновський, Бачинський, Ярошинська, Галіп… Як ми сміємо від цього відмовлятися? Кобилянська – письменниця такого високого світового рівня, що її порівнюють з лауреатом Нобелівської премії Кнутом Гамсуном. А я вважаю, вона вища за нього – хто би що мені не казав! У нас багато скептиків, які плюють на своє. Коли називаєш ім’я Кобилянської – чомусь це викликає скепсис. Чому так має бути? Це письменниця європейського рівня. Її «За ситуаціями» хтось із цих скептиків знає?  Хтось «Природу» її прочитав? Її «Некультурну», «За готар»? Треба читати, щоби говорити про щось…

– Ти цікавишся і суч. укр. літ. процесом…

– Так, я заступник головного редактора «Буковинського журналу», намагаюся щось зробити… Працюємо з Мирославом Лазаруком над тим, щоби журнал став цікавішим, щоб його більше піарити. Готуємо зараз останній номер року.

– …і сама пишеш… Мабуть, поезія – це «щось на клітинному рівні»?

– Так, поезія – це для мене далеко не просто «складання слів», це щось більше. Якось так вийшло, що я усвідомила: живу в ритмах поезії. Не знаю, як визначати себе, не можу себе назвати поетом. Просто живу в ритмах поезії, скільки себе пам’ятаю. Я так мислю, не можу по-іншому. У мене ж різні вірші: є чіткі строфічні, є силабо-тоніка, але більше верлібрів. Тому що той ритм виникає раніше, ніж моє усвідомлення його, і він змушує жити за своїми законами.

– Твої книги «Тремтіння сфер» і «Коли Бог приходить» побачили світ в електронному вигляді. Це твоє ноу-хау, чи за електронними книгами майбутнє?

– Насправді я більше люблю паперові книги. Вони пахнуть, це живі істоти. Але читаю все в будь-якому вигляді, як виходить. Електронний варіант книги я зробила для презентації, яку тривалий час пропонував провести в Івано-Франківську Степан Процюк. А мені хотілося щось показати людям. Виникла ідея електронної книги. Навіть не уявляла, наскільки це реально. Можна людям подарувати, а не просто розсилати електронний варіант текстів, накидати віршів якихось і сказати: от читайте, люди добрі. Концептуально це важливо. Книга – це ж концепція. Для мене важливо було, щоб ілюстрації були відповідні, передмови. Ми розробляли дизайн. Тобто все, що творить КНИГУ як таку. Візуально бачиш книгу – ілюстрації Андрія Гречанюка, дві передмови – туди ж увійшли дві книги «Тремтіння сфер» і «Коли Бог приходить».  Це передмови Миколи Рачука, якого я дуже люблю і думку якого дуже ціную. Він – справжня віддушина у Чернівцях. Микола Свиридович – це та людина, з якою я можу годинами розмовляти.

– Як не дивно для науковця, викладача університету, ти – прихильниця року.

– Насправді це дуже органічно. 80-ті диктували свої умови, пробудження зовсім іншої свідомості. Пробивалися гурти з андеграунду, ми тоді переважно слухали російськомовні гурти – ДДТ, «Алісу», само собою «Кіно», відомий і дуже деструктивний «Сектор газу», який мені, чесно кажучи, не дуже подобався… Потім відкрила для себе «Кому вниз» і «Вій» – це було для мене приємне потрясіння, адже це було українською мовою! «Арахнофобію» коли я почула… Це взагалі шикарні речі. Та, безумовно, більше слухала англомовної музики. Заради музики й англійську почала вчити.

Дуже любила «Metallica».  Зараз цим нікого не здивуєш, але мені здається, що вони так і залишилися на вершині досконалості у своєму жанрі, треш-, спід-метал. У них дуже багато драматургії, вони просто потрясно вміли все поєднати. Багато хто вважає, що вони своє уже віджили, але у них уже стільки є, що вони можуть уже «йти на пенсію» і жити на тому, що зробили. Адже теми, які вони піднімали –   у своїх піснях, кліпах, привертали увагу до дуже важливих соціальних моментів, екзистенційних зрештою – дуже важливі. Попри те, що таку музику називають не гуманістичною, вони проповідували саме гуманістичні ідеї!

І ми не лише слухали. Разом із двома двоюрідними братами, які надзвичайно близькі мені, мали своє середовище. Я навіть мала бути вокалісткою в одному місцевому гурті. Та не склалося…

– Від року ти прийшла до мюзиклів. Ти – авторка лібрето до першого в Україні мюзиклу.

– Мюзикл – це не тільки музика і пісні, це ще й театралізоване дійство. У Чернівцях немає можливості це повноцінно втілити, на жаль. А тепер я вже й не знаю, чи на часі. Тому що робота над мюзиклом з автором музики Євгеном Воєвідкою закінчилася дуже давно – 2002-го. Це був перший мюзикл в Україні. З Воєвідкою нас познайомив Володимир Оксентійович Вознюк, до якого Євген прийшов з ідеєю зробити такий твір. На жаль, ця ідея не мала тієї реалізації, яка мала би бути. Євген багато їздив – і до Києва, і до режисера Вовкуна. Але, мабуть, у Вовкуна були інші плани… (сміється – авт.) А робота була справді цікава і нова, адже раніше я хоч і писала тексти на музику – та на іншу. Тут музика складна, її треба було структурувати, щоби побачити усе дійство. Тому що спочатку то були просто якісь шматки. А вже разом ми робили своєрідний «конструктор» цього всього, впорядковували. Цікаво писати тексти на музику. Багато хто вважає це неприйнятним. А насправді ти пишеш і вже чуєш текст, відчуваєш, як «щось» для «чогось» народжується. Очевидно, що ці тексти уже є попередньо в музиці.

– Чи немає в тебе ідеї створити якийсь «закритий клуб для культурних людей»?

– Завжди була мрія літературно-мистецької кав’ярні, де би вільно, спокійно, без будь-яких обмежень спілкувалися люди. Але, окрім ідеї, існує питання матеріальної реалізації. До того ж, я не прихильниця закритих клубів. Як на мене, будь-який клуб передбачає дискусію. Ми ж не будемо  гратися в масонів (сміється – авт.) Але, попри те, що я маю доволі широке коло спілкування, живу в дуже «загерметизованому» світі. Я завжди була певною мірою маргіналізована людина. Так виходило. Свого часу життя диктувало такі умови, а я якось звикла. Ніколи бурхливо не відзначаю свят, не маю компаній, люблю спокій. Є люди, з якими я час від часу спілкуюся, до яких добре ставлюся і яким довіряю. У мене одна-єдина подруга, яка живе зараз в Німеччині – з нею я почуваюся дуже вільно, бо вона відверта і чесна, завжди скаже мені те, що думає – чи погане, чи добре. Ці стосунки в нас іще з університету.

– Оскільки ти противник творчих людей у політиці, то сама, очевидно, в політику не збираєшся. Але нещодавно заявила: «Якщо жоден чоловік у цій країні так і не зможе стати активним, маскулінним лідером – стратегом, який зумів би об’єднати Україну, я почну проект під назвою «Трипільська ідентичність» з акцентом на матріархаті». Наскільки це серйозно?

– Це більше їдка іронія (сміється – авт.). І це мій виклик чоловікам. Тому що в Україні я не бачу чоловіків, чесно. Які б мислили холодно, раціонально. Україна – це жіночна нація. А її ототожнюють переважно лише з негативними жіночими рисами. Але ж у жіночному дуже багато позитивного. І до того ж, усе у світі потребує балансу. Жіночна нація потребує кого? Чоловіка. Сильного, стратега, який би зміг скерувати, спрямувати і нейтралізувати якісь негативні риси. Або жінки з таким розумом, нехай так. Зрештою, жінки у нас завжди виявлялися більш мужніми… Я не хочу образити чоловіків. Але я констатую факт (сміється – авт.)

І я не дарма говорила про трипільську цивілізацію – тому що, на мою думку, це була наша золота епоха, яка об’єднувала все дуже важливе для людини, і насамперед – можливість внутрішнього розвитку, існування. У той же час, вони вже побудували соціум! Вміли жити в гармонії зі Всесвітом. Нам важко зрозуміти їх і не можна підходити до них суто матеріалістично. В них були зовсім інші пріоритети – духовно-енергетичні. Сучасній людині важко мислити в таких межах. Вона не просто матеріалізована, а й речовинна. Це такий час, його треба перерости, речовина мусить у щось трансформуватися. Для цього її треба структурувати.

– Ти обурена ідеями «галицької ідентичності».

– Чому говорять про галицьку ідентичність? Тому що сирники найсмачніші на Галичині? Вибачте, але мені це байдуже. Я можу обійтися без сирників, черствим хлібом, але хочу, щоби моя дитина почувалася гідно в світі. Щоб нас не вважали злочинцями чи жебраками. На нашій землі з нашою культурою – прекрасні люди. Я не хочу, щоби їх називали рагулями. Тому що вони не рагулі. Зробіть щось, аби вони не були рагулями – ви ж інтелігенція! Робіть!Кожен на своєму рівні! Я -робила.

– Твоя любов до кішок – прояв волелюбства?

– Насправді я люблю собак (сміється – авт.). Дуже. Те, що собаки розумні – нікому не треба доводити. Розумніші за людей. Та я взагалі тварин люблю. У мене була потреба мати біля себе тварину. І оскільки не було можливості тримати собаку – вирішила завести кішку. Вона мені приснилася. Кішка з кошенятами, одне з яких було чорно-біле, решта – сірі. Це кошеня в моєму сні стрибнуло і вчепилося за мій одяг. За кілька днів усе один в один повторилося в реальності: на базарі до мене підійшла кішка, почала ластитися. Продавчиня розказала, що ця кішка в них живе і має кошенят. Серед них я побачила своє, яке мені наснилося. Я ще місяць чекала, коли вони підростуть, і тоді забрала кошеня. Це просто котопес! У неї всі собачі повадки, вона кусюча і дряпуча. Чоловік каже, що вона така ж, як і я. Не любить, аби її брали на руки. Тільки коли сама прийде і ластиться. Я така ж. Не терплю будь-якого насилля.

Кішки для мене відкрилися з нового боку. Вони настільки розумні! Але розумні для себе! Вона не покаже, що розумна, коли цього не хоче – щоби це не використовували. А дитину – сина – жодного разу не подряпала і не вкусила. І при цьому всьому вона ще й «говорить»! Сприймає себе як частинку нашої сім’ї, наслідує звуки. Досить чітко «вимовляє» «мама», «ні» (це перше слово, яке вона сказала), «мені» і «нема». Причому «вимовляє» це доречно. І це дивовижно.

– У тебе є страхи?

– Страхів завжди багато. Дуже не люблю такі відчуття. Можу сказати, що несподівано для себе здолала страх темряви. Страх висоти є, але це не найстрашніший страх, я думаю. Найгіркіший страх – це страх втрати. З усіма рештою страхів можна боротися. А цей особливо властивий жінкам. Страх відпустити дитину в цей світ. Я сина досі за руку вожу, чоловік свариться… Це просто жахливо, але ти мусиш себе постійно переконувати: на все Божа воля. Треба жити, а не боятися..

– Ти сама помітила, що твої вірші наперед розповідають про тебе. Що буде?

– Певною мірою розповідають. Не знаю лиш, чи усі. І чи конкретно про мене, чи про спосіб мого існування у світі, чи про світ. Але одкровення трапляються. Важко сказати, які плани у моїх віршів на мене. Але я сподіваюся ще жити – попри те, що я така дуже межова людина. Звичайно що хочеться жити, і жити повноцінним життям. Не знаю, які плани у Всесвіту щодо мене, але я отак завжди з ним розмовляю і думаю: так, звичайно, Ти основний режисер і сценарист, я це розумію, як і те, що я такий непокірний і примхливий персонаж… Але потім думаю: напевне це просто Він, Всесвіт дозволяє мені думати, що я непокірний і примхливий персонаж. А робить в результаті так, як Він вважає за потрібне. Я сподіваюся, що у Всесвіту щодо мене якісь гарні плани.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці і чернівчанка спершу з'явиться на Медіа-Версії.