Насправді Ірванець пише чи не у всіх відомих жанрах. Наприклад, він є одним із авторів сценарію до широко відомого фільму «Поводир» Олеся Саніна. А окрім віршів, на фестивалі він презентував свої нові п’єси, про які розповів, що вони – на міжнародну тематику.

– Одна – про затримку на мості по дорозі на Польщу трьох різних людей. Територія – нічия, а автобус до конкретної точки – пропущений… Інший твір – про похорон багатого українця на американському цвинтарі, аналогія з темою Once upon the time in USA.

А ще він розповів, що працював у групі, яка писала тексти для ведучих найпершого фестивалю «Червона рута», який у 1989-му пробудив усю Україну.

Серед інших «підводок», Ірванець написав для ведучого (нині вже – народного артиста України) Василя Ілащука слова, якими той прокоментував виступ музичного гурту з Мінська – знаючи, що білоруси дуже поважають, коли назву їхньої столиці вимовляють правильно – Мєнськ. Так Ілащук і сказав у мікрофон написаний Ірванцем текст: «Наші гості прибули до нас із міста Мєнська – саме так правильно має називатися це місто!» Після виступу один з музикантів підійшов до Ілащука, потиснув йому руку і щиро подякував за правильно вимовлену назву – звісно, Ілащуку, а не тому, хто йому ці слова написав :)

Тоді ще не було комп’ютерів, я сидів у готелі «Буковина» якраз навпроти стадіону, і на друкарській машинці фігачив це під копірку – чотири екземпляри, п’ятий уже блідий, шостий – це взагалі якісь тіні на папері… Ви не знаєте, що таке п’ятий-шостий екземпляр, для вас зараз кожен екземпляр – перший, – сміється. – Це були ще ті технології… Я працював в сценарній групі, а потім у 90-92 роках  я очолював сценарну групу фестивалю «Вивих» у Львові. Це були золоті роки, коли нам дозволялося все. Львівська міська рада звідкись мала гроші, ну наприклад, на першому «Вивиху» ми проводили акцію «Прокидання поезії». Це я придумав, і зараз кажу молодим поетам, що що б ви зараз не робили –такого ви вже не зробите :)

Ну от коли зазвичай поетичні вечори проводять? Надвечір… А ми задумали: а давайте о 8 ранку? А давайте В НЕДІЛЮ о 8 ранку у Львівській опері?

Близько біля Львівської опери розташований готель «Львів». Це зараз уже готель «Львів», як і готель «Буковина» в Чернівцях, вилизаний… А тоді це був вибитий паркет, це були діри, шпари в дверях… І напередодні там ми святкували день народження поета Володимира Цибулька. Ми – це «Бу-ба-бу», «Пропала грамота», «Лу-Го-Сад»… А от чи був Цибулько – я не пригадаю. Ні! Таки був!

А після святкування вдосвіта, годині о п’ятій чи й раніше ми прийшли в оперу, все було домовлено, нас пустили. На сцені стояли різні «пристрої для спання»: якесь ліжко, розкладачка, диван, матрац, і солдатське двоповерхове ліжко – я якраз на нього й заліз зверху. А сцена була відділена такою металевою завісою, яка називається протипожежною – у випадку займання вона падає, щоб зупинити вогонь, відділити зал від сцени і навпаки. І ми лягли й заснули, уявіть собі – молоді здорові організми, які прийшли о пів на п’яту… а о восьмій ця завіса металева почала підійматися з таким специфічним деренчанням – «др-др-др-др»… І ось я відкриваю очі і бачу, що партер повний! Мені потім розповіли, що з різних віддалених районів Львова – з Майорівки, з Погулянки люди брали таксі,  щоби встигнути на наш виступ! І о восьмій ранку ми почали поетичні читання!

Ми читали свої вірші, і це тривало десь годину, а потім зала оркестрова під нами почала наповнюватися. І Віктор Недоступ (Бакс)  з групи «Пропала грамота» – він на сцені грав на гітарі і згадав свою пісню, в нього є така пісня «Галя за негра заміж пішла», а потім він заграв на слова Юрка Позаяка – ви ж усі знаєте цей геніальний текст «Коли ти летиш в літаку, і падає твій літак…» – і там є рядки «Життя непогана хріновина: тобі ще зіграють Бетховена». Проскурня попросив Бакса зробити на цьому слові паузу, Бакс замовк. В ямі диригент підняв паличку, і оркестр заграв Бетховена… Знаєте, це дорого коштує…

А через два роки в 92-му ми ставили на тій самій сцені Львівської опери поезооперу «Крайслер Імперіал», яка йшла чотири вечори! Скільки зараз коштує орендувати Львівську оперу на чотири вечори, як гадаєте? Золоті часи…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото «Мистецького фестивалю «Ї»

Запис Олександр Ірванець розповів, як працював у сценарній групі першого фестивалю «Червона рута» в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Окрім презентації Іздрик приголомшив аудиторію заявою про те, що не писатиме більше поетичних книг.

– Сьогодні буду презентувати останню свою книжку. В прямому сенсі останню. Причину поясню згодом, – сказав він, вийшовши на сцену.

Поезія Юрія Іздрика має особливий оптичний ефект наближення до самої зіниці ока. Так близько, що опиняєшся всередині вірша. Зрештою, всередині життя поета чи ліричного героя. Проживаєш як своє власне. Може, в цьому і полягає феномен Іздри­ка. Яким би не був тонально різним – ліричним чи іронічним, він залишається рідним, твоїм, тобою віддзеркаленим. Тут, окрім віршів, є ще й колажі поета. Ці “інші речі” проступають у словах і малюнках, тим самим творять тіло однієї єдиної речі – книжки як артефакту життя, – йдеться в анотації до книги.

У залі панувала атмосфера меланхолії і трохи було навіть моторошно, адже поет, за відведений на виступ час, розповів історію свого життя і вона тісно була пов’язана з коханням. Коханням тривалістю в пів життя. Тривалістю в третє життя Іздрика.

– Першою пригодою в 51 рік… був закоханий. Вперше. Безнадійно. В хлам. І тут я почав писати віршики. А вона щасливо заміжня столична львіца. А шо робить мудрий закоханий 50-річний підліток? Правильно, починає херячити вірші!

Зізнався автор, що не творив би, якби не кохання.

– Можна масу психічної енергії вкладати в графоманію. Коли це адекватно робиш… в моєму розумінні – це як хороший магічний кристал, зібраний з мемчиків, графічно підібраний, – каже він. – Я писав. Психічна енергія спрацьовувала і викликала відчуття «да, я бачу його!». І це вставляє, бо це емоції, які переживав кожен з нас.

Каже автор, що з переходом на Фейсбук винайшов власний стиль публікації в мережі, а це зайшло широкому загалу.

– Те, чим я горджуся, то це не віршами. Не моїми. 3 строфи для Фейсбука – ше нічого, 8 – це хреновий вірш! Я спростив текстуру. Заголовок капслоком, а вірш – маленькими без розділових знаків. Да, це я придумав. Але ми зберегли дружні стосунки. Таке вміння – ось це справжня любов. 

(вирване)

…іде король голий – як палець один

ні пари не має ні внуків

бо голий король…

він звичайна людина

він йде і зникає без звуку

Таким строкатим, поетичним, танцювальним та музичним був вечір з Іздриком. Привідкрию вам трішки завіси – сьогоднішня презентація – остання поетична презентація, але перша музична, саме у такому форматі.

(вирване)

«…завершиться світ любов’ю

як книжка останнім словом»

Довідка.

Юрій Іздрик — український прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Один із творців станіславського феномену. Автор повісті «Острів КРК», поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів», романів «Воццек», «Подвійний Леон» і «АМтм», збірки «Флешка», «Флешка-2GB», «Таке», «Underwor(l)d», «Ю», «Після прози», «AB OUT», «Календар любові», «Номінація», «Меланхолії», низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства.

За матеріалами пресслужби “Мистецького фестивалю “Ї”

Фото “Мистецького фестивалю “Ї”

Запис Поет Іздрик на «Мистецькому фестивалі «Ї» привселюдно «попрощався з віршами» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На цю творчу зустріч чекали сотні тернополян і гостей міста, адже щоразу, коли Капранови з’являються на сцені, присутні поринають у атмосферу невагомості. Віталій і Дмитро справді вміють зачарувати. І, повірте, не єдиним словом.

Цього разу поети-публіцисти відвідали Тернопіль в рамках 8-го «Мистецького фестивалю «Ї».

Незважаючи на часові рамки, брати Капранови розповіли одразу про обидва романи, згадавши про «Паперових солдатів», та виконали низку музичних композицій.

– Якщо людина читає художню книжку гарно написану, то у неї в голові завжди кіно, – каже Віталій Капранов. – У нас трапилась справжня подія – нам подзвонили і сказали написати сценарій. З цього все почалось.

«Рута» – книга-відкриття. Роман про історію, яка торкнулась нас із вами, певною мірою.

Головний герой, Андрій Литвин, служив у Вільнюсі у 1991-му і брав участь у штурмі Телецентру як радянський солдат. Згодом, у 2014-му він стає учасником революційних подій, але на цей раз уже як захисник української незалежності. Коли пропадає зв’язок із дочкою Рутою, яка працює в бібліотеці Майдану. Український Дім захоплюють «беркутівці», після чого Андрій вирушає на її пошуки у гарячі точки у ніч з 18 на 19 лютого 2014 року. Захищаючи барикади, його дістає минуле — Вільнюс 91-го і литовська студентка Рута, у яку він, сержант Литвин, був закоханий…

Зрештою, гайда до книгарні, за книгою і будь-які спойлери тут зайві!

⁃ Післясмак. Ви знаєте, що найцікавіше у читанні книжок? Обговорення! Їх обговорюють. Це таке рідкісне задоволення… дуже радимо і вам. Без обговорення – це як обід без десерту: ніби й поїв, а задоволення нема, – діляться брати Капранови.

За матеріалами пресслужби “Мистецького фестивалю Ї”

Фото “Мистецького фестивалю Ї”

Запис Брати Капранови: Якщо людина читає художню книжку гарно написану, то у неї в голові завжди кіно спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Свій міжнародний статус підтверджує цього року мистецький фестиваль «Ї». Цьогоріч приїзд польських гостей на фестиваль «Ї» підтримало Генеральне Консульство Республіки Польща у Луцьку. Гостей дійства привітав Генеральний Консул Республіки Польща у Луцьку Славомір Місяк під час третього дня у драмтеатрі на відкритті презентації книги Юстини Соболевської про польського автора Корнеля Філіповича, який народився в Тернополі. Попередньо два романи автора за перекладом координатора фестивалю Юрія Матевощука вийшли друком у видавництві «Крок» – «Провінційний роман» та «Щоденник антигероя».

Власне Юрій Матевощук разом із видавцем Юрієм Завадським чи не першими відкрили Корнеля Філіповича для українського читача. А роботу над третьою книгою – уже про життя автора – «Мирон. Ілля. Корнель. Розповідь про Корнеля Філіповича» продовжила польська авторка Юстина Соболевська.

Кажуть, що Корнель Філіпович народився в тернопільському готелі в центрі міста , а його дідусь був директором нинішньої 5-ої школи. Та після воєн з міста нічого не залишилось, а родину письменника свого часу переселили. Тож письменник проживав у Цешині, а згодом перебрався до Кракова.

-Корнель Філіпович – це письменник провінцій, який вміло описував жіночі образи, галицькі краєвиди, а ще – історії тварин так, ніби був сучасним зоозахисником. Після Другої світової війни автор від авангардних тем перейшов на теми слабкості та зламаності людини. Він без конкретного ставлення описує ухилянта від армії, компроміси війни, яка не з кожного зробила героя. В Україні такі твори звучать по-новому, адже це реальність держави, зазначає Юстина Соболевська.

До слова, цей рік в Україні оголошений роком Корнеля Філіповича, а восени в Тернополі під час наукової конференції відкрили меморіальну дошку Корнелеві Філіповичу.

За матеріалами пресслужби “Мистецького фестивалю Ї”

Фото “Мистецького фестивалю Ї”

Запис На літературному фестивалі в Тернополі полька презентувала книжку про тернополянина спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вхід 16-го та 17-го червня на усі події вільний. Для цього потрібно лише зареєструватися у відповідній формі.

Перший день Мистецького фестивалю «Ї» присвячений літературі Тернополя та проходив у бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля», де місцеві письменники представили свої книги та творчі проєкти.

Розпочала фестиваль Тетяна Іваніцька. Письменниця презентувала книгу «Мій дідусь був польським переселенцем», у якій використала художній жанр на базі реальних історичних фактів.

«Мого дідуся у 5 років переселили із села Кописно, Підкарпатського воєводства, української етнічної території Надсяння. Від села тоді майже нічого не залишилось, радянський режим так і не дозволив дідусеві туди повернутись. Ми після смерті дідуся вирішили поїхати туди, зібрати інформацію, також перевірити факти в архівах. Дуже хотілось зібрані історії та факти втілити у творі, адже це історія, яка має властивість повторюватися», – розповіла Тетяна Іваніцька.

Наступним провів презентацію Тарас Циклиняк. Він представив проєкт «Дитинство Тернополя», де розповів про життя тернополян в період Другої світової війни. Автору вдалося видати 10 книг куди увійшли історії, спогади дитинства людей, народжених у Тернополі у 30-х роках.

«Проєкт розпочався близько півтора року тому, коли мене попросили зробити відео із нарізкою спогадів про Тернопіль. Чесно кажучи, мені не дуже хотілося братися за таку справу, але я зрозумів, що ті проєкти, на які немає часу, їх потрібно робити вже і зараз, адже треба встигнути записати спогади старших людей. Тоді я познайомився з Іриною Максимів і вона розповіла мені про своє життя. І моя її обіцянка перевести її слова у книжну змусила мене довести справу до кінця», – розповів Тарас Циклиняк.

Ще однією подією в рамках фестивалю “Ї” була презентація книги Ірини Мацко «Душевні рецепти». Книга складається з 3 маленьких збірок: “Шпинат для мозку”, “Імбир для душі” та “Мигдаль для серця”. Авторка на сторінках розмістила короткі історії, новели з життя та поради як бути в тій чи іншій ситуації.

«Усе розпочалось з того, що я почала писати для себе і видавати я їх не планувала. Але коли їх назбиралося досить багато, задумалася про їхнє видавництво. І дуже рада, що вдалося знайти такий цікавий формат рецептів і побудовані вони так, що вказується страва, час приготування, поживність і секрет рецепту», – розповіла Ірина Мацко.

Завершальною у музеї-бібліотеці «Літературне Тернопілля» відбулася подія  «Пригодницька проза: минуле і майбутнє, теорія і практика», де Андрій та Сергій Синюк представили книгу «Три служби Генрика Сенкевича», а Віктор Янкевич презентував роман «Тенета 2.0»

Другою локацією першого дня фестивалю була креативний кластер «Na пошті», де влаштовувалися виставки та були представлені мистецькі проєкти. Протягом дня на локації презентували результати 4-ої всеукраїнської програми NVAIR. Завершили фестивальний день поетичними читання проєктів «Галицький трикутник» та «Тернопільська поезія мертва».

За матеріалами пресслужби “Мистецького фестивалю Ї”

Фото “Мистецького фестивалю Ї”

Запис У Тернополі стартував 8-ий Мистецький фестиваль «Ї» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Традиційно у Тернопіль завітають відомі літератори, музиканти та митці зі всієї України та зарубіжжя. Протягом 5 днів триватиме 8-ий «Мистецький фестиваль «Ї», який проведуть у Тернопільському драматичному театрі ім. Т.Шевченка.

Минулого року, у зв’язку з пандемією коронавірусу, організатори скасували проведення фестивалю та перенесли спершу на травень 2021, а згодом відтермінували ще на місяць до стабілізації ситуації зі захворюваннями на COVID-19. Відтак, 8-ий «Мистецький фестиваль «Ї» відбудеться 16 – 20 червня 2021 року.

Співорганізаторами фестивалю є Тернопільська міська рада. Спільно з нею, організатори склали насичену програму заходів відповідно до трьох сцен: музичної, літературної та кіно- театральної. Цьогоріч фестиваль триває 5 днів, перших два з яких тематичні: виступи тернопільських письменників у середу, 16 червня, у бібліотеці «Літературне Тернопілля» та кінодень з сучасними українськими стрічками у Палаці Кіно, 17 червня. Вхід на ці події вільний для всіх охочих, лише потрібно попередньо зареєструватися за посиланням. Під час кінодня транслюватимуть стрічки «Однокласник», «З України до Голлівуду», «Ваш Василь» та «Чорний ворон».

Хедлайнерами 8-го фестивалю «Ї» стануть музичні гурти Vivienne Mort, Kalush та Лінія Маннергейма. Завітають і відомі сучасні літератори: Юрій Андрухович, брати Капранови, Юрій Іздрик, Андрій Любка, Тарас Прохасько, Галина Крук, Мар’яна Савка, Дара Корній, Дмитро Лазуткін, Марк Лівін, Олександр Ірванець та ще понад 25 інших відомих письменників.

«Мистецький фестиваль «Ї» уже став доброю традицією та нешаблонним символом Тернополя, адже щороку проводиться він саме у Файному місті. Одного року фестиваль проходив навіть у форматі Громадського бюджету, що засвідчує неабияку зацікавленість тернополян у сучасному мистецтві та популяризації української культури. І це прекрасно, адже без власної унікальної культури неможливе існування сильної української нації. Я пишаюся, що саме мистецький фестиваль «Ї», який формує новий потужний культурний ландшафт української нації, щороку проводиться у Тернополі. На жаль, через пандемію у 2020 році довелося відмінити проведення 8-го фестивалю «Ї», тому дуже хочеться, щоб у цьому році нічого не завадило поціновувачам якісної української музики, поезії, гумору та кіно насолодитися виступами, перформансами і несподіванками, які для нас підготували організатори та гості фестивалю», – наголосив міський голова Тернополя Сергій Надал.

8-ий фестиваль «Ї» відбудеться з дотриманням усіх карантинних вимог. Розміщення посадкових місць на всіх локаціях фестивалю буде здійснено з дотриманням соціальної дистанції. Окрім цього, у приміщеннях будуть розташовані антисептичні засоби та усі відвідувачі фестивалю повинні носити захисні маски. З послабленням карантинних вимог відповідно до рівня жовтої зони захворюваності, дозволено заповнення залів на 2/3. Тому організатори знову відкрили продаж додатково ще 150 квитків.

Найскладніше було через карантинні обмеження по кількості відвідувачів закрити продаж квитків. Одразу після цього наші соцмережі переповнювали повідомлення та коментарі про те, що люди не встигли придбати квиток, але дуже б хотіли. Це чудово, що ми можемо збільшити продажів ще на 150 місць для наших відвідувачів. Для нас це дуже цінно, –  прокоментував послаблення карантинних вимог у місті Юрій Матевощук, директор «Мистецького фестивалю «Ї».

Організатори фестивалю «Ї» прагнуть  зробити мистецтво доступним для кожного. Завдяки підтримці низки органів місцевого самоврядування, вхід для пенсіонерів, учасників бойових дій, людей з 1 та 2 групою інвалідності (з супроводжуючим за потреби) та дітей до 7 років у супроводі батьків – безкоштовний. Для отримання квитка потрібно показати на місці відповідне посвідчення для підтвердження особи.

Команда організаторів впевнена, що фестиваль, попри карантинні обмеження, пройде з дотриманням усіх традицій, до яких уже звикли відвідувачі та гості протягом 8 років.

До слова, “Мистецький фестиваль “Ї” – одна з провідних культурних подій в Україні, яка поєднує різні креативні індустрії: літературу та видавничу справу, музичне, аудіальне та художнє мистецтво, кінематограф та фотографію. Щороку, починаючи з 2013-го,  фестиваль збирає найталановитіших митців зі всієї України та найближчого зарубіжжя для презентації книг та музичних альбомів, картин, кінострічок, світлин та проведення гострих дискусій на важливі для суспільства та національної культури теми.

Продаж квитків за посиланням.

Переглянути програму можна за посиланням.

Запис У Тернополі проходитиме 8-ий «Мистецький фестиваль «Ї» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Попередньо фестиваль «Ї» мав відбутися 12 – 16 травня 2021 року у Тернопільському драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка. Проте у зв’язку з епідеміологічною ситуацією захворюваності на COVID-19, організатори прийняли рішення про перенесення дат на місяць.

Для нас найбільш пріоритетна безпека наших відвідувачів та гостей. А тому це було основним фактором прийняття такого рішення, – зазначає директор «Мистецького фестивалю «Ї» Юрій Матевощук.

8-ий фестиваль «Ї» відбудеться з дотриманням усіх карантинних вимог. Відтак, розміщення відвідувачів на всіх локаціях фестивалю буде здійснено з дотриманням соціальної дистанції. Тому загальна кількість дозволених квитків у продажі, відповідно, вдвічі скорочена. Окрім цього, у приміщеннях будуть розташовані антисептичні засоби та усі відвідувачі фестивалю повинні носити захисні маски.

Наразі маємо ситуацію невизначеності, при якій дуже складно щось спрогнозувати чи запланувати. Для організаторів фестивалів та культурних подій – це великий виклик. Попри те, що ми звикли усе планувати, наша команда зараз обрала гнучкий формат прийняття рішень, зважаючи на поточну ситуацію у місті. І ми дякуємо усім відвідувачам, запрошеним учасникам, які з розумінням ставляться до цього, – додав Юрій Матевощук.

Організатори дуже сподіваються, що ситуація зі захворюваністю на COVID-19 дозволить провести фестиваль у червні з дотриманням усіх карантинних вимог. З численних коментарів та повідомлень на сторінці фестивалю «Ї» можна зробити висновок, що на можливість проведення заходу сподіваються й самі відвідувачі. Вони більше року чекають традиційного офлайн-формату фестивалю «Ї», який мав відбутися ще у травні 2020-го.

Команда «Мистецького фестивалю «Ї» просить стежити за оперативними анонсами на сторінках у Facebook та Instagram, де повідомлятимуть важливі рішення.

Наразі організатори продовжують підготовку до фестивалю у червні та активно спостерігають за ситуацією щодо захворюваності у місті.

Команда “Мистецького фестивалю “Ї”

Запис «Мистецький фестиваль «Ї» перенесли на червень 2021 року спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Навіщо інтелектуали пишуть свої колонки, та ще й видають потім окремими книжками? Олександр Бойченко відповідає вичерпно, вважаючи цінність колонок історичною.  Розповідає про свого улюбленого польського колумніста 30-х років минулого століття Стефана Вєха:  «Цей абсолютний геній колумністики писав свої колонки буквально на коліні щотижня по кілька у різні газети . Згодом видав 4 чи 5 книжок – ще в ті 30-ті роки! – своїх колонок! Що тоді взагалі було дивовижно: одне діло – проза, а зовсім інше – колонки в газеті. Траплялися казуси: щось перед виданням «чистив», щось не недочистив… Могло навіть виявитися, що він гонорари за якийсь текст взяв і в тій газеті, і потім ще в тій… а вони в одну книжку потрапили… Але сьогодні ми не знайдемо жодного роману польської літератури, з якого б ми довідалися стільки про Варшаву того часу: в чому тоді люди ходили, що їли, що скільки коштувало, про що говорили… Ніякий романіст так не написав! Бо романіст думає інакше, витримує дистанцію, ставить перед собою якісь інші завдання. А цей просто писав кожного дня. Був ще й страшенно дотепний, і писав свої колонки таким варшавським сленгом. Сьогодні цього ніде, крім нього, не знайдеш: ні тієї мови, ні тих всіх подій, ні ставлення варшав’ян до того, що відбувалося, тиждень за тижнем. Ну і що цінніше – колонка чи роман? Звісно, це не означає, що так буде з моїми колонками. Але й не означає, що не буде».  Зрештою, чому б і ні?

Книга есеїв «Країна за Збручем» вийшла у чернівецькому «Видавництві 21» минулого року і вже у грудні автор презентував її в Чернівцях. «Насправді я дуже мало їжджу, – пояснив Олександр Бойченко в Тернополі із притаманним йому гумором. –  Я вперше виступаю в Тернополі за свої майже 50 років. Є ті, котрі їздять у тури. Але то здоров’я – а я вже такого не маю здоров’я… Є варіанти: або їхати в такий собі «сухий» тур (але тоді «пощо поїхав в тур?»), або в такий, що можеш не доїхати до кінця туру. Але є такі хлопці сильні, що можуть. Я нє :) Я маю в рік 3-4 презентації книжки і того досить. То завжди бувають Чернівці, Київ, Львів, Франківськ, потім час від часу почали додаватися Луцьк, Ужгород, Вінниця, ну і ось вперше Тернопіль. Отже, я не їжджу в тури, не даю якихось там концертів, і не видаю так часто книжок. Тобто насправді це лише сьома або восьма – треба порахувати. Було так, що 2004-го року книжка – а потім аж 2011-го. Потім кілька пішло підряд, бо весь час писалися тексти, які можна було зібрати в книжку. Або не зібрати».

У новій книжці Бойченка зібрані тексти, які друкувалися у інтернет-виданні «Збруч» та журналі «Країна». «У книзі два розділи, і перший – це тексти, як я собі думаю, досить складні для виголошування, – пояснив автор на тернопільській презентації в галереї «Бункермуз». – І я просто нічого з них не буду зачитувати, бо вважаю, що їх треба дома собі сидіти і читати. Натомість у другій частині – короткі колонки, які… просто собі писалися. У «Збручі» насправді значно більше платили, – жартує. – Але серйозно кажучи, для «Збруча» я писав тексти, в кожному з яких є якась ідея – не в пафосному значення, а просто якась провідна думка, навколо якої намотується розповідь. Натомість для «Країни» розповідь є самодостатньою: хтось когось зустрів, щось сказав, полюбив, зненавидів…»

Мабуть, варто звернути увагу на те, що назва книжки не лише нагадує про походження текстів зі «Збруча» і «Країни», а й загалом натякає на об’єднання – адже «за Збручем» розташована і одна частина країни, і інша – залежить лише, з якого боку дивитися. Хоча, сам автор не впевнений, що додаткові пояснення до творів потрібні. «Є два підходи: або пояснити читачу, що ти мав на увазі, або не пояснити, – каже Бойченко. – І дуже погано, коли збірку автора, який вважає, що треба пояснювати читачеві, редагує той, хто вважає, що не треба пояснювати. Ми знаходимо якийсь компроміс. Але я вважаю, що немає такого взагалі поняття, як «бути правильно зрозумілим». Бо ти за будь-яких обставин не будеш правильно зрозумілим. Ти сам себе ніколи правильно не зрозумієш. Тому ліпше не пояснювати, не давати так багато підказок. Проста історія. Попередня збірка «50 відсотків раціо» виходила у Польщі. І перекладач мені каже: «Давай зробимо якісь примітки». Бо він зауважив, що там  є натяки – не то на якогось Джойса, не то на Януковича. Ну… ну давай зробимо. Але чому 15 приміток, а не 1500? Якщо в мене там речення нема «в простоті душевній», а кожне з них – це суцільна гра. Хочете розумійте, хочете – не розумійте. Чим більше прочитав – тим більше розшифруєш. Але я дбаю про те, щоб завжди був прозорим нижній пласт – пласт історії, який має бути простим і без тяжких  граматичних і синтаксичних помилок в тексті.  Решта – то справа читача. Адже з кінця 19-го століття відомо, що твір, та й будь-який текст загалом, реалізується в свідомості читача, а не автора. Автор дає, що може, щось закладає, і завжди виявляється, що сприйняття є іншим, аніж він планував. Твоя справа – дати читачу шанс, натякнути. В кожному разі кожен читач завжди, я думаю,  здатен відчути ритм тексту, фразу, красу якогось образу, метафору і так далі. Але якщо там є 20 натяків, а він «відчитає» лиш 5 – ну і що з того? Джойс, коли писав «Улісс», вважав, що якби хтось зайнявся серйозно цією справою, то можна було б створити інститут, який сто років буде розшифровувати, що закладено в «Уліссі». А можна не розшифровувати. Можна собі просто почитати і далі взяти наступну книжку».

Загалом щодо ідеї збірок уже публікованих раніше текстів, Бойченко поіронізував: «Є такі «глибокорозумні критики», які кажуть: як то можна зібрати тексти, які вже публікував, у книжку? Кажу: тааак, це небачений случай! Ніколи такого не було – і вот опять. Так, ніби не друкував Стефаник ті свої оповідання в газеті «Буковина», а потім не видавав з ними збірку. Ну і це ж не тільки апробація. Просто я не можу в хаті тримати стільки газет і журналів! Онлайн онлайном, а ану ж онуки підуть! Краще їм книжку показати, бо покажеш в інтернеті – а воно зайде на зовсім інший сайт!»

Олександр Бойченко зізнається, що має лише одну книжку, яку він «продумував як книжку до її виходу» і вважає її найпрофесійнішою з усіх своїх – це збірка «Свій серед чужих». «Тому що я за освітою теоретик літератури, і викладач зарубіжної літератури, – пояснює. – Зібрав 73 тексти про хороших, на мою думку, авторів. Там усе продумано, і це писалося багато-багато років просто собі в шухляду, а потім зібралося в одну книжку». Щодо свіжої ж збірки, то знов жартує: «А тут була така робота, що «ага. Ну все одно ж прийде видавець і скаже: видавай». То я вже тут справді думав: «Ану чекай. На ту тему є, на ту є, а от на ту – нема. То чому би не написати на ту тему, на яку ти все одно потім і так напишеш». Щоправда, додає, що «там є концептуальні речі»: «Кілька насправді важливих для мене речей на важливі для мене теми: мова, постколоніальне наше становище, політкоректність, яку я всіма фібрами душі ненавиджу… Ну, я просто вважаю, що якщо людині заборонити жартувати про певні речі або про певних людей, то вона почне вбивати… певних людей. І тому краще хай жартує».

І от щодо «певних людей», про які дуже цілеспрямовано і послідовно жартував Бойченко у своїх колонках упродовж кількох років, то поціновувачі його колумністської творчості, звісно, згадали «великий тупий предмет», як називав автор тодішнього президента, що став втікачем. Про цей період Бойченко також розповів: «Вічно думаєш: є країна, держава, народ… ці питання якось корелюються, але це не одне і те ж. І раптом настає золотий час: президентство Януковича! І ти маєш друга – власника газети, який не залежить від державного фінансування і каже: добре, пиши. І я пишу першу колонку після обрання Януковича, і згадую в ній Катона Старшого – того, що сказав «Карфаген має бути зруйнований». А я пишу, що «як казав Катон, тупий предмет не може бути президентом». І я два роки раз на тиждень в кожній колонці так чи інакше зводжу все до тупого предмету… Коментатори вже пишуть: та його заїло, та його заскочило, та що він пише, та скільки ж можна… А я собі маю радість, бо «тупий предмет» хоча раз на тиждень, та щось скаже… Він працює, він фактично забезпечує мені гонорари :) Я лиш цитував… Тепер-от маю надію з двох на одне: або не буде аж так зле, або цей знов дасть мені заробити :)».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото зі сторінки Мистецького фестивалю «Ї» в fb

Запис Олександр БОЙЧЕНКО: «Ти за будь-яких обставин не будеш зрозумілим правильно. Ти сам себе ніколи правильно не зрозумієш» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фестиваль «Ї» – це зазвичай триденне дійство за участі як молодих літераторів, так і відомих метрів, хоча деякі події виходять за межі цих часових рамок. Програма фестивалю включає презентації книг, прес-конференції, виставки, літературні читання, кінодемонстрації, виступи музичних гуртів. Цьогоріч у фестивалі беруть участь і чернівчани: літературознавець, перекладач, есеїст Олександр Бойченко (він презентуватиме свою книгу «Країна за Збручем»), а також музикант, вокаліст і гітарист гурту «Monopolia» Льоша Маркес та поетеса Ірина Мороз (Гавалешко), які представлять музично-поетичне дійство.

«До речі, 4 роки тому Monopolia мала перший виступ на фестивалі і ним став саме Мистецький фестиваль “Ї”», – повідомив на своїй фб-сторінці Льоша Маркес.

А на сторінці фестивалю у соцмережах анонсують їхній виступ так: «Зустрічайте, Iryna Moroz Ірина Мороз – журналістка, поетеса, музикантка, блогерка. Авторка збірок поезій «Якби ти просто був» та «Час на нас не чекатиме», роману «Залишити все чи залишитись…» та призерка Міжнародного поетичного конкурсу «Дебют» у номінації «Поезія про кохання українською мовою». А ще, Ірина декілька місяців провела у Мексиці (Гвадалахара), звідки ділилася враженнями від країни у своєму блозі з читачами. Усе розпитаємо, поспілкуємося і в дарунок від авторки за участі Льоші Маркеса послухаємо її музично-поетичне дійство «Час на нас не чекатиме». Гарантуємо, буде цікаво».

Організатори повідомляють, що цьогоріч відвідувачі побачать і тих учасників, яких звикли бачити (але обов’язково з новою програмою), і тих, кого фестиваль ще не приймав.  Вперше до Тернополя приїде поет Юрко Позаяк (він матиме поетичний тандем з постійним учасником фестивалю Олександром Ірванцем). Вкотре учасником фесту стане Юрій Андрухович (разом з О.Бойченком презентуватиме свою книгу «Ворохратіум»). Макс Кідрук приїде з новою книгою – своєю першою збіркою оповідань. Упродовж фестивалю працюватиме лекторій, демонструватимуться кінострічки, серед учасників будуть і іноземні літератори. У суботу глядачі насолодяться іронічною поезією від чотирьох письменників (Андрія Боднаря, Олександра Ірванця, Юрка Позаяка, Артема Полежаки). 5 травня виступить гурт «Один в каное». Упродовж фесту триватиме персональна виставка «Бездомні краєвиди» Анатолія Дністрового (окрім цього, він ще й презентує свій роман «Б-52»), фотовиставка заслуженого журналіста України Олега Снітовського, присвячена народному художнику України Івану Марчаку (нею офіційно відкриють фестиваль сьогодні увечері). Деталі – у програмі фестивалю.

Запис Чернівчани беруть участь у сьомому літературно-мистецькому фестивалі «Ї» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото provse.te.ua

І хоча функціонування електронного продукту відрізняється від паперового, друкованого – правила медіа-ринку для них спільні. Тому пропонуємо нашим читачам витримки з його міркувань, озвучених під час лекції на літературно-мистецькому фестивалі «Ї» в Тернополі.

«Рік тому відбулося те, що поміняло моє життя: перший ефір у межах проекту Skrypin.ua.

Рік тому здавалося, що багато речей неможливі і авантюристичні – наприклад, що ми цілим бусом, компанією приїдемо сюди і будемо щось розказувати. Але сьогодні не стільки читаємо лекцію, скільки святкуємо день народження…

Тепер за рік ми виробляємо 15 годин на тиждень відеоконтенту 5-6 разів на тиждень. Робимо не в телебаченні, не в кабельних мережах – навмисно. Робимо все, аби уникнути спілкування з державою у дозвільній формі. Виходимо там, де закон не передбачає ліцензування. Ми не закликаємо порушувати закони – закликаємо їх розумно обходити.

Медіа-ринок сьогодні – це «медіа-базарчик». Аби досягти тут успіху, ми мусимо «подивитися за обрій» – випереджаючи на 1-2 кроки всіх, користуючись тим, що є у всіх. Ютуб, соцмережі, інтернет – це нерегульована сфера, вільна для конкуренції. І тут головне бути на сторожі, аби нардепи не почали його регулювати.

Перше, з чим стикаємося – потрапляєте в конкурентне середовище. Тут важливий не тільки унікальний контент, а й вивчення ринку, який постійно міняється, важливий маркетинг. Неможливо продукувати унікальний контент як «гарячі пиріжки», робити такі собі «новини з пальця». Неможливо штучно створити тренд. Дуже зле намагатися бути не собою і видавати щось, яке ти «десь бачив».

Найголовніше питання: творчий потенціал. Можливостей, передумов для створення медіа завтрашнього дня безліч, але відсутнє базове: ринок.

Можна прийти до олігарха, або взяти гранти. А внутрішньоукраїнського інвестування немає. Але може з’явитися.

Наші амбіції полягають в тому, що коли виходиш на ринок – пропонуй людям продукт на умовах співвласності. Даю собі на це 3-5 років.

Канал YouTube, на якому ми виходимо, дуже зручний для дослідження рейтингування – ми бачимо, скільки людей нас подивилися, з якого регіону, як довго дивилися і т.д. – аж до конкретного користувача. Бачимо весь список своєї аудиторії і навіть можемо з нею спілкуватися. І цим гріх не користуватися.

На телебаченні інакше. У 2500 помешкань вмонтовані піпл-метри. Кожен член родини має свій пульт. Вся інформація збирається і надається телевізійникам, вони за це платять. Там крутяться політичні гроші. Але ми не хочемо того робити.

Ми плануємо досягнути на сьогодні стелі зростання. Не бігати по пустелі у пошуках води, а творити свою воду, свій світ».

Маріанна АНТОНЮК, “Версії”

Запис Роман СКРИПІН: Медіа-ринок сьогодні – це «медіа-базарчик» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Непланова дитина, народжена війною»

«Ця книжка, так би мовити, «непланова дитина», – каже Забужко. – Я її писати не збиралася, і я її в якомусь сенсі не дуже люблю – саме тому, що вона непланова, і що ця книжка народжена війною. Коли ти певні речі мусиш писати, покинувши якісь свої плани, покинути роман, який в тобі зріє, мерехтить і ніжно роїться в свідомості – а мусиш робити це, бо в реальності довкола тебе оприсутнюються ті страшні і ганебні речі, які ти як письменник бачиш за родом занять і за оптикою твого бачення. Тому що насправді – якщо хтось цього ще не чув – ця війна – є не просто війна Росії проти України, а Росії проти цілого світу, і не тільки Росії, а можна сказати – авторів проектованих нових тоталітарних режимів проти цілого світу. Це дійсно світова війна, тотальна».

За словами письменниці, йдеться не лише про розуміння цього в Україні, а й у цілому світі. Вона наводить приклад зі спілкування з колегою-американцем, з яким спілкується напередодні цьоготижневоого «літературного Євробачення» в Києві – Книжкового  Арсеналу. Американець,  «шокований появою Трампа і оприсутненням появи отих російських політтехнологій уже в американській політичній реальності», пише пані Оксані: «На тлі нашого Трампа ваш Янукович виглядає на Авраама Лінкольна». І додає: «Ми ніколи не думали, що це може з нами трапитися».

«Раптом відбувається зміна параметрів і координат, – пояснює Забужко, – коли культурні еліти заходу опритомнюють собі, якого формату виклики сьогодні стоять перед людьми, і перед ними в першу чергу – як перед письменниками. Письменники мусять проговорювати певні смисли і бачити певні речі раніше, ніж їх бачить абсолютна більшість людей, професійно незаангажованих».

“Людство виявилося не готове до реанімації тоталітаризму в нових формах…”

«На сучасній мапі світу, в глобальній культурній топографії якісь речі нам випало зрозуміти, а значить і осмислити – хоч ми їх і погано осмисляємо, але якось треба це робити, – констатує письменниця. – Людство виявилося в цілому абсолютно не готове до реанімації тоталітаризму в нових формах, версіях постмодерної диктатури, цих постановочних війн, фейкових сценаріїв глобальної війни, яка видає себе за низку розрізнених регіональних конфліктів…

Людство прогледіло становлення імперії спецслужб, цю нову оруелівщину, думаючи, що ми це вже «проїхали», що це було колись і зараз зовсім інші виклики. Вле це ті самі виклики, тільки в інших костюмах і в інших декораціях! І не осмисливши те, що трапилося з нами в 20-му столітті – будемо залишатися безпорадними дітьми, тими «червоними шапочками», які весело гуляють по лісу і годують вовка капустою, бо їх не попередили, що вовк може кусатися».

Книга Оксани Забужко «І знов я влізаю в танк…» має підзаголовок «Вибрані тексти 2012-2016». Авторка обгрунтовуєтТакі часові рамки: «Десь приблизно з 2012-го я загалом уже цілком свідомо і усвідомлено вважала себе що називається «солдатом інформаційного фронту»… Тут різні тексти, але книжка цільна, вибудувана архітектонічно. Деякі з текстів публікувалися в Україні, а деякі ні – є такі, що українською друкуються вперше – бо я їх писала для західних видань. Якісь речі я побачила раніше, ніж більшість моїх земляків, саме тому, що останні 10 передвоєнних років я продовжую мати паралельну кар’єру на Заході як найбільш перекладуваний україномовний автор – це понад 20 країн світу (десь по одній книжечці, а десь я справді мейнстрімовий автор). А це означає, що я там працюю – приїжджаю на презентації, бачила ситуацію зсередини. Я є там інсайдером. Тож з 2006-го року я бачила, як народжується війна. Як масовано через купу пропагандистських ресурсів оббріхували Україну, готуючи думку західного обивателя, що Україна розпадеться на Схід і Захід. Я бачила, як це тісто замішувалося і як цей пиріг пікся. І на події в Україні у мене також була «подвійна пара окулярів». І ця книжка демонструє вже цю оптику, зведену докупи – демонструє Україну в контексті глобальних історичних викликів.

Сьогодні до нас приїздять, світ співчутливо ставиться до України, ми принаймні утвердили себе у факті нашого існування, і тепер решті світу залишається  тільки відкривати, які ми чудесні. А 2012-го перед Євро 2012 в усіх Західних ЗМІ пройшла препотужна інформаційна кампанія «В Україні розгул фашизму, ксенофобія, б’ють-убивають-ріжуть іноземців» і т.д. Було чорне пропагандистське кіно, після якого сотні тисяч британців побігли здавати квиток. А в Україні про це – ні звуку. ДОомене звернулися тоді кілька західних видань написати, чому ТРЕБА приїздити в Україну. Сідаєш і пишеш західній аудиторії, розповідаєш «українську сторі», яку нема кому розповісти – бо за тебе в той час говорить пропагандистська машина іншої держави. Тож починаючи з 2012-го ця книжка і писалася – під тиском цих скорбних історичних обставин. Хто її прочитає – тому вона допоможе зрозуміти багато що в сучасному світі: як він влаштований і як він працює.  Якщо я уже вгатила свій шматок життя, щоб  відстрілюватися від усіх цих речей – значить, воно того варте.

«Лірична біографія моєї персональної мобілізації»

«І знов я влізаю в танк» – це автоцитата з мого вірша, «Диптих 2008 року». Вірш був написаний тоді, коли мені, і не тільки мені, було абсолютно очевидно, що готується війна. Казала про це в інтерв’ю – що «ми наступні, ми на черзі після Грузії». То були дуже некомфортні роки. Дуже навдячна роль Кассандри… І ці сюжети досі не розв’язані. Війна триває і триватиме доти, доки не буде усунуто першоджерело – тобто доки Росія не розпадеться. Йдеться про час, коли Україні відмовили в ПДЧ в НАТО на Бухарестському саміті, Україну і Грузію негласно віддали у сферу інтересів Росії. Це певним чином така лірична біографія моєї персональної мобілізації. Цю книжку можна читати як певний нон-фікшн роман, де головним героєм є автор, і автор цей – письменник.

*Документальна література, нон-фікшн (англ. Non-fiction) — особливий літературний жанр, для якого на відміну художній літературі характерна побудова сюжетної лінії винятково на реальних подіях.

Чому це важливо? Письменник має те, що називається по-простому «чуйкою». У одного з найкращих воєнних письменників колишньої Югославії Міленка Єговича є історія про початки війни (він свого часу змушений був тікати з Сараєва – так, як у нас відбувалася історія з Донецьком), про собаку, який відчував війну задовго, рив підкоп, криївку, схованку. І є там гарна фраза: «Те що трапилося, могли передбачити або дуже лихі люди, або дуже добрі пси». Письменник має бути отим «добрим псом», у якого є чуйка на ті струми історії, які крізь нас проходять, і ти бачиш ту інженерію зла, рукотворність отих сценаріїв, реконструкторство, так би мовити, як це вибудовується, як ця машина піднімається у тебе перед очима. І що тобі залишається: гавкати, як і належить псові.

Ця книжка є насамперед таким людським документом із внутрішньої відмобілізованості перед лицем історії. Це мій досвід оцього перебування з історією сам-на-сам, яким я можу поділитися з читачами. За відгуками читачів, вона багато речей ставить на свої місця в оцій закаламученій реальності, в якій багато що робиться навмисно, аби ми нічого не розуміли.

«Шевченко, який завжди був символом нашого визволення – мав бути використаний як знаряддя нашого закріпачення»

Оксана Забужко поділилася історією, почутою на презентації перевидання «Шевченкового міфа…» від міністра культури Євгена Нищука. У Каневі йому показали «заморожений» довгобуд – новий палац культури, будівництво якого почали за Януковича, а «заморозили» вже під час Майдану, а на даху палацу передбачався вертолітний майданчик. «Усі знали, що він будується для Путіна – відкриття передбачалося на 9 березня 2014 року, – переказує письменниця почуте від Нищука.  – 200-ліття Тараса нашого Григоровича мало відзначатися підписанням президентами Путіним і Януковичем документу «про дружбу і сотруднічєство мєжду Україною і Росією». Під 200-ліття мало бути підверстане наше входження в «Таможенний союз» – тобто реставрація СРСРу! Якщо знати це, і  подивитися ретроспективою, що говорилося, писалося, знімалося, показувалося про Шевченка, як відбувалася переакцентування Шевченка – стає зрозумілим, як його «одягали» і обряджали на «пісатєля двух народов», «видатного Петербурзького художника», «видающєгося графіка пєтєрбургской школи,  інтєлігента», який в силу свого малоросійського походження писав іноді вірші українською, але «щоденник-то, який писав для себе – російською!» Скільки разів ви чули це за останні 10 років? Але ж насправді це не щоденник – це журнал! Це «блог» 19-го століття. Це публічна комунікація, це репортажі, адресовані друзям, це його особиста реабілітація – він його писав, коли готувався повернутися зі своєї цієї «10-літньої пустині», з отого «ГУЛАГу-лайт». На 10 років його викинули в пустелю, і хтозна, що там відбувалося в світі – коли лише двічі на рік пароплав привозить пошту… І як має відбутися реабілітація людини, оте повернення в столичне товариство? Оцей журнал і був репортажами, писаними для друзів, це була його психологічна реабілітація. Це те, чого потребують зараз наші хлопці після року в АТО…

Тож Шевченко, який для українців «на автоматі» завжди був символом нашого визволення – отут мав бути використаний як знаряддя нашого закріпачення… Але розпочався Майдан. Нищук сказав: у мене таке було відчуття, що Шевченко не витримав. І справді: як по-новому, несподівано зазвучав Шевченко на Майдані! Відбулася гальванізація якихось смислів, які в школі не звучать і не сприймаються – та й як це в школі може таке засвоїтися? Я сама «в’їхала» в нього «на нерві» уже десь маючи під 30 років! Тоді мене «пробило» і я зрозуміла, про що це – а не тоді, коли якісь віршики тобі тато-мама розказують, на шкільних ранках щось читаєш, а ти нічого не розумієш, крім чистого звуку, фоніки, фонетики – «сонце гріє, вітер віє», це красиво звучить. А що воно означає і що за цим стоїть? Тут вже треба і досвід якийсь нажити. І саме на Майдані цей досвід і зазвучав, і тепер Шевченко звучатиме голосом Сергія Нігояна… стільки символів, таке їх плетиво і мереживо…

Атаки на «Шевченків міф…» як перша спроба темного реваншу

«Критичні тексти на мою книжку, вся ця дискусія довкола Шевченка – це дуже  цікавий пам’ятник не тільки українській думці, – міркує Забужко. – Тоді одночасно пішла така перша – і ми тоді теж не розуміли, принаймні я – саме тоді й була перша спроба самого темного реваншу. Головна лінія, по якій мене атакували, за що мене критикували – це зовсім не те, що я його деміфологізую. Бо до мене вже його деміфологізували – Грабович, Леонід Плющ… Атака ішла на інше. як сказав один  з атакуючих, «нічого тягнути Шевченка у снобістське і вельможне панство. Ніякими фройдами і шпенглерами і шопенгауерами його не виміряти. Про нього треба писати так само просто, як він сам писав». Заатакований був сам принцип застосування до Шевченка західних літературознавчих і культурологічних методологій. Критикувалося, що Шевченка можна аналізувати на таких самих правах, як Данте, Гьоте і т.д.…

Треба було Шевченка «утримувати в шкільній програмі» 70 років радянської влади – і досі його таким утримують – у статусі «селянського письменника», «дядька в кожусі». Хоча вперша ідея, що до нього можна застосувати західні методології, зародилася в середовищі київських «шістдесятників», і першим висловив її Василь Стус. Якби довше пожив – він би це реалізував. Зрештою, це й реалізували Грабович, Плющ… Це нове філософське шевченкознавство. Я вже йшла в його руслі. Але вилізли агітатори, які почали кричати «Руки геть від нашого Шевченка». Це була кампанія, масштабів якої я не оцінила. І коли до неї серйозно поставились Сверстюк і ті хто роки відсиділи, щоби ми не були додатком до вєлікорускої культури – я ще по наївності вважала, що вони «старі діди», що ширше треба дивитися на речі, нащо вони там з цим возяться, то вже пройшло, то вже минуло… А потім то минуле вибиває нам двері чоботом і заявляє, що хоче бути нашим майбутнім. І щоб так не було – читаймо книжки, які допомагають нам зрозуміти, де ми є.

«Чому ми читаємо класиків? Тому що вони пишуть довготермінові програми»

Оксана Забужко з гумором сприйняла запитання із залу про те, що ж вона передбачає на майбутнє – передбачивши свого часу текстами книги «І знов я влізаю в танк» війну на сьогодення. Але до відповіді підійшла надзвичайно серйозно: «Ця книжка не про минуле. Не про те, що я передбачала. Це відтворення способу бачення крізь події безпосередньо, який освоївши, ви теж навчитеся передбачати. Не в тому річ, який письменник крутий і як він передбачає – це його робота. Якщо не бачить, і не передбачає, і не відчуває – він нічого не вартий як письменник. Література – навіть історичний роман – це завжди не про минуле, а про майбутнє. Чому Шевченко? Чому ми читаємо класиків? Тому що ці люди пишуть «довготермінові програми». Насправді те, що ми маємо – ота дійсність, в якій ми живемо – вона є результат проективного мислення наших предків і 100, і 150 років тому. Ви як індивід і ви як народ отримуєте від життя, історії, світобудови в принципі те, що їй замовляєте. Треба вміти замовляти. Треба вміти хотіти і вміти усвідомлювати свої бажання. Це проективне мислення і вкладена у нього воля – це і є те, що творить сьогодні історію.

Це абсолютне безумство російської верхівки, російських політичних еліт – це, за великим рахунком, і є комунізм, який вони нам обіцяли.  Вони справді собі побудували комунізм, але не для всіх. За їхнім уявленням (конкретного образу ж не було, окрім того, що це «общєство абсолютного благодєнствія» – коли, згрубша кажучи, «у нас все є і нам за це нічого не буде») – ось цей розгул пострадянського, феодального, бандитського олігархату – ось це насправді втілення комуністичної мантри, в яку вірили їхні попередники. Ось воно і втілилося.

А мені якось у зв’язку подіями останніх днів (і Євробачення, і майбутній Книжковий Арсенал, і інше) подумалося: ніби ми вже вийшли, і нас уже видно у світових культурних контекстах. Це все з’явилося на віку мого покоління, і це те, про що я, будучи молоденькою дівчинкою, в глибокому замурованому совкові, я мріяла, що воно колись воно буде! Пригадую, як зовсім юною я їздила в метро, дивилася на станції (Ленінська, Жовтнева, Жовтневої революції, ще якісь) і у свої 16 років ці станції подумки переіменовувала… І вони переіменовані!

Все, що ми довкола маємо – це втілені, оприсутнені, опредмечені мрії, плани, енергії, зусилля поколінь людей, які жили навколо нас. Це оприсутнені мрії. Яким буде майбутнє – залежить, наскільки ми вміємо мріяти і вкладатися у свою мрію».

Записала Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Оксана Забужко: «Україна виявилася на передовій, і ми самі цього не сильно свідомі…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.