Назву однієї з понад десятка поетичних книг українського поета, журналіста, члена Національної спілки письменників України Миколи Бучка – «При світлі Слова» – обрали організатори для вечора-спомину  про нього у мистецькій світлиці «Місце зустрічі» Центрального Палацу культури Чернівців.

Стіни чернівецької «Текстилки» пам’ятають Миколу Івановича протягом багатьох років – і як кореспондента радіо об’єднання «Восход», і як поета на різних поетичних вечорах, і як організатора однієї з перших у Чернівцях і в Україні, як тоді казали, неформальної громадської організації – товариства «Оберіг»… Саме тут, у фойє першого поверху прощалися з Миколою Івановичем чернівчани перед його Останньою дорогою…

І дата для зустрічі обрана невипадкова: День Святого Миколая був улюбленим для поета, який багато разів організовував для наших містян, а надто для дітей, чудові свята, на яких давав змогу зустрітися з публікою вихованців різних чернівецьких студій. Тут звучали пісні, плавно рухалися танцюристи, схвильовано виголошували перші рядки юні поети…

У мистецькій світлиці під модеруванням доцента філологічного факультету ЧНУ Лариси Бережан брали участь митці, друзі та побратими поета, колеги-філологи, поети, музиканти, художники. Розпочав Імпрезу академічний камерний хор «Чернівці» під орудою заслуженого діяча мистецтв України Надії Селезньової – «Молитвою» на слова Миколи Бучка. Разом з автором музики до багатьох поетичних творів Надія Селезньова виконала кілька вокальних номерів. Має у своєму доробку пісні на слова Бучка і  співачка Лариса Белова. Так зійшлося, що музику до однієї з них написав заслужений діяч мистецтв України Леонід Затуловський, якого теж днями проводили в останню путь.

Варто зауважити, що просити когось виступити не довелося: всі, хто в житті, у своїй поетичній, пісенній та музичній творчості зустрічалися, дружили, разом працювали з Миколою Івановичем, охоче влилися у вечір-спомин. З цих спогадів поставав не показний парадний портрет, а жива людина з усіма сильними і слабкими рисами, людина, яку ми всі знали й поважали, якої нині нам не вистачає, хоча, як по-різному, але схоже висловилися поети Борис Бунчук та Мирослав Лазарук, справжнє розуміння місця Миколи Бучка в українській поезії, ще попереду…

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з Інтернету

Запис При світлі Слова Поета Миколи Бучка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

***

слово

побігло

кудись

і тільки про нього

і думка 

й душа

поранитись

може

упертим сучком

недовіри

байдужим камінням 

зневаги

і поглядом темним

намови

воно ж бо

недавно

народжене

мною

Кажуть, добре вино залишає по собі тривалий післясмак… Не знаю, чи можна застосувати цей образ до поезії, але з плином часу відкриваю все нові нотки, відтінки, відлуння у Поета Миколи Бучка.

Цієї неділі, на Спаса, Миколі мало би виповнитися 70. Лише 70. Хоча він майже на 2 роки пережив обіцяні колись дружині Світлані (жартома чи не дуже?) 67. Коли пишеш про Друга, важко втриматися від того, щоби поруч із цією особистістю не сказати щось про себе. Я не є ні біографом Миколи Бучка, ні дослідником його творчості. Та один раз все ж таки процитую сама себе. Колись, ще на першому курсі безапеляційно (як усе, що тоді казала чи робила…) заявила Анатолію Добрянському (мабуть, не треба пояснювати, хто це):  – Ми всі пишемо вірші. А Поет серед нас лиш один…

Сказала й забула це на довгі роки, аж поки не надійшли ці ювілейні дні – вже без Миколи. Згадується різне за понад 50 років. Але на першому місці – дбайливе, навіть трепетне ставлення Поета до Слова. Микола не обмежувався у своїй творчості лише натхненням, він шукав Слова як першовідкривач, гарував над своїми листочками, вишукуючи єдиного правильного, оглядав свою думку з різних боків, поки не збиралася вона у фокусі, як Світло… Недарма ж і книгу свою, і серію поетичних вечорів називав «При світлі Слова». Недарма ж і видання творів своїх студійців назвав «Світлослов». Невипадково ж наважився до першого речення Святого Письма – «Споконвіку було Слово,/ і Слово в Бога було,/ і Бог був Слово» додати власне, усіма його пошуками підтверджене «І Слово про це знає»…

Микола дуже обережно піднімався поетичними сходами до образу Тараса Шевченка: спершу були Майстер вуличних світлин, Моцарт, Євангеліст Матвій… Усе особистості непересічні, творчі і – нехай дарують мені цю навіть банальність – усе це було й про самого Миколу…

Поема Миколи Бучка про Шевченка названа «Пророк, або Остання ніч Шевченка». Ретельний, мало не експертний опис останніх годин життя Кобзаря дивує поетичним розширенням: думки, згадки, передостанні марення переносять Шевченка з холодного Петербурга до рідної України. Тут у Петербурзі до вікон підступає вода,  там, далеко «несмертну воду із Дніпра спиває несхитне небо…». Образ української пісні проходить через цілу поему, ніби показуючи нам, чим Кобзар тримався у кріпаччині, солдатчині…

Твір цей свого часу був представлений на здобуття Шевченківської премії. Не судилося. Мабуть, кон’юнктури поету Бучкові не вистачило, наближеності до певних кіл…

Сам він пережив це… іронічно. Ця іронія, до речі, дуже часто допомагала поетові переживати найрізноманітніші життєві колізії. А далі захопився новим, як тепер кажуть, проектом: став збирати книгу віршів-присвят «Замість поеми». Ніби йшло до видання, навіть якісь гроші виділила влада… Не володію ситуацією, чого не вистачило цього разу – грошей чи знову-таки кон’юнктури, але принесли автору книги  навіть не 15 авторських – один-єдиний примірник, виконаний у форматі покетбук, як видаються детективи й любовні романи. Чи існувала взагалі решта тиражу – історія замовчує…

А обсяг рукопису зростав усі останні роки життя Миколи Бучка. Написавши вірша, автор, чию присвяту мати – велика честь, чемно телефонував людині й запитував, чи вона не проти, щоби їй автор присвятив саме цього вірша. Усі, хто хоч раз чув або читав у газетних публікаціях ці вірші, знають – це висока поезія.

Посмертних віршів Микола не включав до цього рукопису, але за ці роки з понад 150 осіб, кому вони присвячені, до 2 десятків уже немає з нами. Як ото недавно – Тадея Сулятицького не стало… У кілька останніх, датованих весною 2017-го, увійшла… війна. Навіть усамітнений хворобою на ліжку, Микола не втомлювався любити свою Україну.

Дуже хочу почути від ще живих друзів, однодумців, колег… Яким чином нам усім скинутися та видати – нехай вже посмертно і навіть не до ювілею – але до Поезії – цю книгу?

Повторюся, Микола Бучко  не ставив собі за мету бути провидцем чи пророком. Він просто жив і писав вірші. І вірив у силу Слова – мовленого, проспіваного, написаного:

«Співає хтось./Себе виспівує…/На ясні зорі/ і на тихі води…»

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис До 70-річчя від дня народження Миколи БУЧКА: «Ми – лише подорожні, лишень перехожі…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А доброчинності в області сьогодні потребують 136 онкохворих дівчаток і хлопчиків. На допомогу чекають Юрко МАТЕЙЧУК з  Путильського району, Валерія ЄСИПЧУК з Чернівців,  Назар ГРАБ з Вижницького  району,  Ангелінка ТОДОРОВИЧ з Кіцманського району та багато інших. У їхніх батьків немає десятків тисяч гривень на дорогі препарати, без яких лікування неможливе. І Микола Бучко як поет і громадянин попри таку біду байдуже пройти не може. Людина з громадянською позицією, він ще понад 30 років тому організував перше незалежне громадське об’єднання інтелігенції – «Оберіг». І нинішній його вчинок – це просто нормальний людський прояв.

Та повернімося до філармонійної зали. Від першого номера – композиції «Аве Марія» у виконанні неперевершеного колоратурного сопрано Олени Урсуляк – артисти тримали глядачів у приємній напрузі. Ювіляр читав свої вірші. Під гучні оплески лунали пісні  відомих на Буковині виконавців – Марини Тимофійчук, Надії Буйної, Василя Данилюка, Надії Селезньової, Лариси Бережан – на слова Миколи Бучка.  Теплі і щирі слова привітань з побажаннями творити, жити і бути щасливим ювіляр приймав від представників творчої інтелігенції краю.

На завершення вечора академічний камерний хор під керівництвом Надії Селезньової заспівав ювіляру «Многая літа». Зал підспівував стоячи.

Вл. інф.

Запис Микола БУЧКО: «З доброти виростає людина» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тарас Шевченко

ПРОРОК

Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей, 
Послав на землю їм пророка; 
Свою любов благовістить, 
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий, 
Слова його лились, текли 
І в серце падали глибоко! 
Огнем невидимим пекли 
Замерзлі душі. Полюбили 
Того пророка, скрізь ходили 
За ним і сльози, знай, лили 
Навчені люди. І лукаві! 
Господнюю святую славу 
Розтлили… І чужим богам 
Пожерли жертву! Омерзились! 
І мужа свята… горе вам! 
На стогнах каменем побили. 
І праведно господь великий, 
Мов на звірей тих лютих, диких, 
Кайдани повелів кувать, 
Глибокі тюрми покопать. 
І роде лютий і жестокий! 
Вомісто кроткого пророка… 
Царя вам повелів надать!

У програмі: хорові та вокальні твори на тексти Тараса Шевченка у виконанні артистів Академічного камерного хору “Чернівці”.
Художній керівник і головний диригент Надія СЕЛЕЗНЬОВА, диригент-хормейстер Володимир ШНАЙДЕР, концертмейстер – Лілія ХОЛОМЕНЮК.
Солісти: Тетяна КИШКАН, Тетяна ШПОРТА, Іван КУЄК.
Поему “Пророк, або Остання ніч Тараса” читав автор: лауреат літературних премій, Член Національної спілки письменників України, поет Микола БУЧКО.
На вечері виступили журналіст Жанна Одинська, поет, доктор філології Борис Бунчук, голова Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Остап Савчук.

Фрагмент концерту – http://youtu.be/05PuNkKjPLE

Фрагмент концерту –  http://youtu.be/zqRgxolHb2I

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис «Слова його лились, текли і в серце падали глибоко!…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бучко Микола Іванович народився 19 серпня 1948 р. в селищі Удич Теплицького району Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Автор збірок віршів «Сонячні сходи», «Назустріч літу», «Після десяти заповідей або Вірші для сина». Лауреат премії імені П.Усенка.
Пісні на вірші Миколи Бучка виконували Софія Ротару, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Назарій Яремчук, Павло Дворський. І ще Павло Дворський написав музику до близько 20 віршів поета, є твори у виконанні камерного хору, романси, балади.

Життя уголос

як діти
замурзані
болісною родинною пам’яттю
спотикаємось
стернею
пересохлих приголосних
вітрами
гривастих голосних
вчимося
говорити
як діти
умиті
терпкими родинними надіями
хочемо
дорости до високої миті
життя
уголос

Синові

Лиш на декілька митей втечу од зіниць
Сього древнього міста, каміннього древа
На самісіньке дно негучних таємниць –
В лабіринти забуті підземного мрева…

Наді мною двигтітиме згорблений день
З молодими й старими тугими горбами,
З голосами авто незнайомих людей
І з важкими од хмар дощових небесами.

І – немовби тектиме аж синій гудрон,
А бруківка світитиме всім наготою, –
І висітиме журно завмерлий балкон,
Попрощатись хотітиме він з висотою…

Лиш на декілька митей уперше втечу
Від буденних утіх і невтіх небуденних.
В підземеллях легенд засвічу я свічу –
І вони не сховають нічого від мене…

Проведуть крутосходами праглибини
Від пракоренів строгих, пречистої глини…
Душу міста, її сподівання і сни,
І тривоги любитиму більше, ніж нині…

І – поважно пливтиме Університет
Із минулих сторіч у майбутні сторіччя…
І якийсь ще незнаний хлопчисько-поет
Зазиратиме місту моєму у вічі.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис «Душу міста, її сподівання і сни, і тривоги любитиму більше, ніж нині…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це була психологічна революція

Такий потужний музичний супровід поетичного вечора – не випадковість. У 70-х молодого поета знайшов Валерій Громцев, керівник одного з перших українських вокально-інструментальних ансамблів, – ВІА «Карпати». Він запропонував Миколі спробувати писати українські тексти до популярних зарубіжних пісень. Так і розпочалася плідна співпраця двох митців. Зокрема, Валерій Громцев на слова чернівецького поета створив пісні «Чекання», «Вже дощі зупинились», «Дивоцвіт», «Івана Купала»…

ВІА «Карпати» був створеий 1967 року в Чернівцях при Будинку культури текстильників під керівництвом студента місцевого музучилища Валерія Громцева. До першого складу входили: колишній директор Центрального палацу культури Віктор Обдуленко, музикант Євген Тарнавський, солістка Світлана Юрченко (нині Кобевко), поет Микола Бучко.

Цікаво, що попервах хлопці навіть самотужки виготовляли деякі музичні інструменти. «Карпати» давали власні концерти, а іноді акомпанували вокальному жіночому ансамблю «Марічка», створеному Степаном Сабадашем.

– Валерій Громцев попросив мене, щоби я на мелодії, популярні на заході, написав власні оригінальні тексти, адже робити переклади було ризиковано, – каже Микола Бучко. – «Карпатівці» слухали те, що можна було слухати (бо багато було забороненого), підшуковували собі сучасний репертуар, намагалися створювати щось «попсове», – тобто те, чого ми зараз соромимося. Тоді ж і поняття такого не було – попса. Просто люди пробували ставати особистостями в тоталітарному суспільстві, це була психологічна революція…

До 1979 року Радянський союз (і В’єтнам) не підписував міжнародну конвенцію з авторських прав – друкував усю світову літературу, не платячи жодної копійки!

– Якось за кордоном Назарій Яремчук на концерті виконував мою пісню «Христина» на музику югославського композитора. Мені надійшло повідомлення, щоби я приїхав отримати гонорар – 20 доларів за разове виконання – до Москви, у Внешторгбанк. Проте я так і не поїхав, бо порахував, що мені дорога обійдеться дорожче, – згадує пан Микола.

Коли я писав «Шевченка», до мене повернувся біль

Проте іноді гроші (тобто, гонорари) таки «знаходили» автора в Румунії. В Бухарестському університеті, – а також Люблінському, Варшавському, Краківському – Микола Бучко намагався на прикладі творів Нью-Йоркської групи поетів (Бойчука, Андієвської, Тарнавського) розповісти студентам, як будується поетичний твір.

– Це була спроба погляду зсередини, – каже пан Микола. – Чому цей текст саме такий? Чому автор розгортає свою думку саме в такий спосіб, шукає контакт із читачем саме через такі слова, через такі метафори? Тобто, це структурний аналіз поетичного твору, поетична механіка, конструктор…

– Що спричиняє рух цієї поетичної механіки всередині людини? Як назвати цей творчий імпульс? Чи це бажання самовиразитись, сублімація усього, що накипіло всередині, чи просто бунт?

– Швидше, сублімація… Хоча усяке може бути, тут усе перемішане. Про психологію творчості є море книжок. Але те все абсурд. Те не підлягає ніякому поясненню. От чому я пишу? Чую якусь фразу, зачепилося слово… Щось за тим стоїть, мене мучить, мучить, потім – все: орієнтуюся, починаю писати, писати, але не знаю чим закінчиться! Причому спочатку думаю – мало би ось так закінчитися. Проте далі ще щось додається, не знаю навіть звідки це береться! Ліна Костенко казала, що поету не треба нагород, його доля нагородила. Я б додавав: тяжким ярмом, від якого не можна відчепитися. В ті моменти, коли я писав Шевченка, – «Як важко дихати! Не тільки тіло, а й душа холоне, моя душа самотняя…» – до мене біль повернувся. Біль, якого вже не було. Відтоді як я лежав пластом у квартирі на вулиці Гагаріна. Сусід побачив мене з веранди, розбив скляні двері, бо я не міг дотягнутися до знеболювального…

Під час служби в тодішній армії Микола Бучко отруївся парами ракетного палива – на полігон солдати-транспортувальники впустили ракету. Через деякий час розпочався тривалий період боротьби за власне життя…

– В армію мене не брали, бо я був один у мами, а вона – пенсіонерка. Тато помер коли мені було ще 10 років. Проте я сам написав заяву, мовляв, як це – здоровий хлопець, і не відслужить у армії, – каже Микола Бучко. – Хоча в дитинстві я був невеличким. В одинадцятому класі на фізкультурі стояв передостаннім за зростом. Виріс уже в університеті, за рік – на 17 сантиметрів! Чи це на мене так зміна клімату вплинула, не знаю…  Мав велику проблему з одягом. Щомісяця додавав кілька сантиметрів зросту. Штани – закороткі, відпускав їх, доки міг, весь час знизу. Здавав кров, щоби відпустили на три дні додому, їхав негайно до мами за одягом, бо стипендії у 28 карбованців заледве вистачало на гуртожиток, зошити, чорнило, авторучки…

Вірші Микола почав писати з десяти років. Відтоді ж і друкувався – у гайсинській районній газеті «Трибуна праці» та інших газетах.

– Я тоді думав: «треба писати як Рильський чи Тичина (не ранній, бо раннього я не знав того часу) – урочисті, висновкові вірші:

 Кожен порух і кожен подих,

Кожне слово, що кличе до бою,

Найвеличніше, навіть подвиг,

Ми вимірюємо добротою.

Бо життя – це не випадковість,

І довіра твоя не хвилинна.

З доброти виростає совість,

З доброти виростає людина.

«Я півдня думала, що ти мав на увазі», – сказала мені мама. Але вірш їй сподобався. А потім я написав:

Скоро старість, немічні турботи,

В грудях біль нестерпно цебенить,

(це я накаркав собі, – Бучко.)

Скоро зойкне з півдороги потяг,

Обірветься молодості мить.

Чумака засуджено до страти,

В Симоненка з горла сірий дим.

Вже й мені пора, либонь, вмирати,

Щоб зостатись вічно молодим.

– І я отримав «рецензію» від мами, – згадує Микола Бучко. – Вона взяла рушник, намочила його, скрутила, потім вхопила мене за чуба – і по спині рушником, по спині: «А подумав, на кого ти мене залишиш?!» Я образився страшенно. Вирвався і в сльозах вигукнув страшні слова: «Почекай, я до тебе доросту!» Вже коли студентом університету приїздив на канікули, і бувало відмовлявся від якоїсь роботи, то мама мене питала: «То що, уже доріс?» І постійно плакала… І от, мене стільки років гризло: нащо я такі слова сказав. Але вже студентом університету до мене дійшло: людина, яка повірила, що я був справжній – то була моя мама! І той рушник – то була моя перша рецензія…

Хто такий Бандера, я дізнався в КДБ

– На філфаці, де вчився, був головою літературної студії університету. Мав через це проблеми. 69-го року організовували вечір пам’яті Василя Симоненка. Він тоді був дуже популярним. Студенти зачитували про нього реферати, читали напам’ять його вірші. 40 студентів-учасників, викладачі… І от один зі студентів на вечорі прочитав фрагменти з щоденника Василя Симоненка. Ніби позитивні речі, які «підходять» радянській дійсності. Але ніхто ж не знав, що щоденник Симоненка заборонений! Василь був спеціальним кореспондентом робітничої газети в Черкаській області, газети ЦК Компартії України. І записував у щоденник різноманітні ситуації, які були «не для радянської газети». Його в Мюнхені, у видавництві ім. Степана Бандери надрукували: «От ваш Радянський Союз справжній, а не те, що ви пишете в газетах»…

– Хто такий насправді Бандера, я дізнався вже в КДБ, – каже Микола Бучко. – Адже я виріс в такому середовищі, що для мене Бандера – це або місто Бендери, або прапор іспанською (бандера роса – червоний прапор).

Мене чи не щоранку викликали до КДБ, тягали по зборах: комсомольської групи, українського відділу, потім курсу, університету, закриті партійні збори… Дійшло до того, що в мене вдома, на Вінничині, в селищі Удич, у школі були закриті партійні збори, куди запросили мою маму і обговорювали питання: «Як сталося, що я, мовляв, з радянської сім’ї, став українським буржуазним націоналістом?!» То була неймовірна напруга, адже вся країна готувалася святкувати наступного року сторіччя Леніна.

– Я іду з одного корпусу до іншого, зупиняється машина, а звідти: «Коля, старий, привіт! Сідай, треба поговорити!» Здається, ніби якісь хороші знайомі, а насправді це – КДБ. Коли вранці вони приїздили в гуртожиток перед парами, Міля Померанцева, мати Ігоря Померанцева, тихенько мене будила: «Коля, за тобой приехали». Вона тоді в гуртожитку вахтером працювала. Більшість тих хлопців з КДБ я знав ще з істфаку, ми разом ходили на гімнастику в університеті. Щоби влаштуватися на роботу, вони негайно одружувалися, їм давали квартиру – і от вони вже КДБ.

Від КДБістів я почув і про інших учасників вечора – що родичі деяких студентів, які читали вірші, були виселені до Сибіру. Бо таких як я, зі східної чи центральної України, в університеті вчилися одиниці. Наприклад, уся рідня моєї дружини виросла в Комі СРСР. Бо в сусідньому з їхнім селі Угриніві народився Степан Бандера. Відповідно, усі довколишні села відправили до Сибіру, «замели» усіх…

Паровози не писав

– Як вам удавалося не писати віршів на замовлення? – запитую Миколу.

– Так звані політичні вірші я писав, – каже Микола Бучко. –  Наприклад, до дня Перемоги про жінку, яка чекала сина з війни, чисто ліричні речі… Не писав ура-патріотичних віршів. До річниці Жовтня тощо… Мене і не змушували: не те що жаліли, але якось по-людськи ставилися. Хоча були жорсткі вимоги… У мене з першою книжкою були проблеми. Я хотів назвати збірку «Доброта». А редактори – «Сонячні сходи». Мовляв, експресія, так по-сучасному. Хоча російською ж незрозуміло, чи то про «ступеньки» йдеться, чи про «всходы». І ще – потрібен був «паровоз»: перший вірш у збірці мусив бути а-ля «Вперед заре навстречу». Проте «паровози» я не писав… Я пишу вірші. І згадую першого рецензента – маму.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Микола БУЧКО: «Першу «рецензію» я отримав від мами. По спині… Мокрим скрученим рушником…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Він поет, якому, – принаймні, в Чернівцях, у близькому ареалі – немає подібних, – рішуче презентував автора Мирослав Лазарук, головний редактор «Буковинського журналу», а також директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, де, власне, і відбувалося читання поетичних текстів автором з його книги присвят «Замість поеми».

– Цю книжку видали ще 2008 року, – нагадав присутнім Бучко. – Але невеликим накладом, тому я сподіваюся дожити до того часу, коли перевидам її. Тим паче, що я дописав кілька десятків нових речей, і тут уже зібралися вірші майже для 200 людей, дорогих мені. Багато з них є знаковими для нашого міста, для нашої духовності, культури, і я радий, що маю таку можливість – написати їм посвяти. Вони і так уже записані в історії, і без моїх віршів… Але мені хотілося, щоби і в такій формі вони були більш підтримані, означені в наш такий збайдужіло-збандюжілий час…

– Більшості з них я телефонував і запитував, чи подобається їм твір, а потім казав: «Якщо дозволиш, я тобі його присвячую». Це твори не про цих людей. Це просто художні твори, – зауважив автор.

Науковець, композиторка та співачка Лариса Бережан представила увазі публіки «омузичений» вірш Миколи «Самота».

– Мене підкупив цей вірш насправді, – зізналася пані Лариса. – Це не тому, що Микола Іванович захотів, щоби з нього була пісня… Але вірш зроблено фахово, майстерно, в поєднанні форми і змісту. І ця майстерність Миколу Івановича вирізняє з-поміж багатьох поетів. Він справжній естет і гурман. Тобто, не боїться естетизувати свою творчість, прагнучи розвивати свого читача, тому що мізерного і дріб’язкового так багато в цьому світі…

– Я давно стежу за його творчістю, – каже Борис Бунчук, декан філологічного факультету. – Мені подобається, що Микола росте, що він націлений на експеримент, він постійно на гребені нового. Це видно і за його прекрасним звукописом, і надзвичайно цікавими синтаксичними прийомами…

– Якщо говорити про минуле століття і теперішнє, то більшість із тих, хто прийшов сюди слухати Миколині вірші – це люди минулого століття. Бо саме там була юність, дитинство, той пласт, у якому ти перебуваєш усе життя. А потім, коли вступаєш у нове століття, і навіть – нове тисячоліття, то робиш вигляд, що ти теж тут свій, що ти при ділі, але воно вже не зовсім так, тому що це століття, тисячоліття – інші. Але, що цікаво: те, що я сказав, віршів Миколи не стосується. Вони однаково добрі і для минулого століття, і для цього. Вони однаково сильні. Ми звикли до цих виразів: «поет для народу, для людей, для читача»… Микола Бучко більше поет для поетів. Мені здається, що це – вищий пілотаж, – резюмував професор Борис Бунчук.

А Мірча Лютик, відомий румуномовний поет і перекладач, зауважив:

– У подібній атмосфері творяться душевні речі… Сьогоднішня зустріч нагадує ті інтимні поетичні салони, які колись влаштовували французькі символісти. Це були читання поезії перед публікою, яка розуміється на поезії, яка любить і вміє цінувати її…

Проте найоригінальніше підбадьорила поета Надія Бабич, науковець, професор ЧНУ:

– Мені здається, те слово, якого я боюся в поезії Бучка – «самота», – сьогодні тут не має місця. Бо які люди сьогодні прийшли… Вони все покинули – і прийшли! Це означає, Миколо Івановичу, що ви не саменький, – заявила пані Надія. І з посмішкою презентувала автору тортик «Капризуля». – Хай Микола Бучко і поет для поетів, естет і гурман, але часом буває і… капризулею!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Микола БУЧКО, поет для поетів, естет і гурман: «Я – майже ровесник міста Чернівці. Їм – 604, а мені – 64» спершу з'явиться на Медіа-Версії.