Команда вчених Медичної школи Стенфордського університету виявила, що 373 види білків у нашій крові не тільки визначають старіння, але можуть бути його причиною. А різкі зрушення в їхній кількості припадають на три фази життя людини: молодість, пізній середній вік і похилий вік.

Дослідники проаналізували плазму – безклітинну рідку фракцію крові – у 4263 осіб у віці 18-95 років.

«Білки є робочими конячками складових клітин організму, і коли їх відносні рівні істотно змінюються, це означає, що ви змінилися теж», – пояснює один з авторів дослідження, професор неврології і неврологічних наук, доктор медичних наук, професор і один з директорів Стенфордського дослідницького центру Тоні Вісс-Корай.

«Ми давно знаємо, що вимірювання кількості певних білків в крові може дати інформацію про стан здоров’я людини. Наприклад, ліпопротеїни розповідають про стан серцево-судинної системи. Але з’ясувалося, що кількість різних білків помітно змінюється з віком. За їхнім рівнем ми можемо отримати уявлення про те, що відбувається в організмі», – пояснює учений.

У ході дослідження вчені дійшли висновку, що фізіологічне старіння не відбувається  рівномірно, поступово змінюючи наш організм. У нього є три переломні моменти в життєвому циклі людини. В середньому, ці три точки бувають у віці 34, 60 і 78 років.

Запис Вчені з’ясували, коли старіє людина: Це 34, 60 і 78 років спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вам весь час радять подорослішати, бо вам уже «за двадцять»? Але ж і ви самі не відчуваєте себе дорослою людиною? Це нормально! Психологи й психіатри стверджують, що людина не стає «дорослою», поки не сягне 30 років, повідомляє BBC.

Хоча у багатьох країнах людина вважається юридично повнолітньою по досягненню 18 років, науковці стверджують, що дорослішання – це дуже індивідуальна річ.

Професор Кембриджського університету Пітер Джонс вважає, що чітке визначення того, коли закінчується дитинство і починається доросле життя – абсурд.

«Цей перехід повен нюансів і може зайняти три десятиліття», – каже він. І додає, що системам освіти, права та охорони здоров’я просто зручно мати чіткі норми.

Дослідження вказують на те, що у 18 років мозок людини ще переживає зміни, які можуть впливати на поведінку. У цьому віці ви можете пити алкоголь, одружуватися, брати кредити, але Джонс стверджує, що досвідчені судді чудово бачать різницю між 19-річним обвинуваченим та рецидивістом «за 30».

«Система поступово адаптується до того, що людям не подобається ідея чітких критеріїв про вік, у якому «гусінь перетворюється на метелика», – каже професор. Також він додає, що немає дитинства, а потім відразу дорослого життя. На його думку, людина рухається в життя не прямою дорогою, а траєкторією.

Запис Людина не дорослішає у 18. А коли? Пояснюють науковці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ритмічність – базова біологічна закономірність, якій підпорядковується все живе на Землі і людський організм зокрема. Про те, як визначити індивідуальні типи добових біологічних ритмів і розробити рекомендації з їх підтримки, радить Софія БОШТАН.

Найперше, прислухайтеся до роботи власного організму, усвідомте важливість і необхідність дотримання режиму дня, бо цим зміцните і надовго збережете здоров’я.

Уперше про те, що наші життєві процеси підпорядковані біологічним ритмам, люди дізналися років 40 тому, відтоді слово «біоритми» увійшло в наш лексикон.

Що ж таке «біоритм»?

Вчені називають так зв’язок між нашим самопочуттям, настроєм, активністю – і зовнішніми впливами: фазами Місяця, часом доби або пори року тощо. Існує  кілька класифікацій біологічних ритмів.

За розміром коливань: мікроритми; мезоритми; макроритми.

За тривалістю в часі: добові, місячні й багаторічні.

За сферою прояву: фізичні, емоційні та інтелектуальні.

Більшість дослідників сходиться на тому, що за певні часові відрізки наш організм проходить повний цикл змін. Із початком кожного такого періоду наші можливості зростають, потім настає стабілізація, далі настає спад, а потім – знову зростання. Вчені вважають, що програма біоритмів закладається в людини з народження і навіть стверджують, що наші біоритми так само індивідуальні й неповторні, як відбитки пальців. На думку багатьох дослідників у цій сфері, головним для людського організму є 24-годинний біоритм – добовий. Саме в добовому ритмі дуже яскраво проявляється закон чергування протилежних функціональних станів людини – сну і неспання, фізичної активності та спокою.

За характером добових біоритмів фізичної активності все люди поділяються на три типи: ранковий («жайвори»), вечірній («сови») і денний («голуби»). У «сов» пік добової активності зміщений на більш пізні години, а у «жайворів» – на більш ранні. Тому люди-«сови» полюбляють уранці поспати і не можуть заснути, якщо рано лягають. А люди-«жайвори», як правило, прагнуть лягти спати раніше, оскільки до вечора дуже втомлюються і вже нічого не можуть робити, а підводяться вранці дуже рано, бо не можуть довго спати. У «голубів» же пік активності припадає на середину дня. Вчені з’ясували також, що приблизно 20% людей мають досить чітко виражений ранковий або вечірній тип активності, і розробили тести, за якими можна визначити індивідуальний хронотип людини.

Як існують люди різних хронотипів?

Уявіть собі, що було б, якби всі люди-«жайвори» в цілому світі лягали спати, наприклад, о 20:00, люди-«голуби» – о 22:00, а люди-«сови – о 24:00. Яким би був наш світ? Страшно подумати. Тож біологічний ритм, з одного боку, повинен бути стійким і не залежати від випадкових впливів і станів організму, з іншого боку – людина має підлаштовуватися до конкретних умов середовища, щоби забезпечити можливість адаптації організму. Неузгодженість внутрішніх ритмів організму із зовнішніми фізичними датчиками часу (наприклад, якщо людина-«жайвір» змушена працювати в нічну зміну) призводить до розладів у роботі органів і систем, що врешті-решт проявляється у хронічних захворюваннях. Причинами такої неузгодженості можуть бути зміна ритму роботи того чи іншого органу або системи при захворюванні, стресові ситуації, порушення режиму харчування в різних життєвих ситуаціях. Для нормальної роботи організму необхідно, щоби всі біоритми були узгоджені між собою, тільки тоді забезпечується оптимальний рівень здоров’я і найкращі адаптаційні можливості.

При порушенні узгодженості функцій настає десинхроноз. Вчені виділяють два його види: внутрішній, коли порушена робота будь-якого органу або системи, і зовнішній, коли захворювання переходить у патологічний процес і робота багатьох систем організму втрачає узгодженість із зовнішніми датчиками часу.

Як симптоми десинхронозу можна визначити порушення сну, підвищену втомлюваність, дратівливість, зниження концентрації уваги, зниження творчого мислення, нестійкість настрою, дискомфорт травлення, зниження апетиту, в’ялість, почуття розбитості після сну, головний біль, серцебиття, біль у ділянці серця.

Лінн Лемберг у книзі «Ритми тіла» наводить найбільш типові фізіологічні та соціальні наслідки десинхронозу: сон коротшає й дає менше відпочинку; частішають випадки розладів травлення; зростає кількість проявів серцево-судинної патології; збільшується кількість профзахворювань; зростає травматизм, частішає кількість нещасних випадків; збільшується вживання медикаментів; погіршується емоційний стан; ймовірне зменшення тривалості життя.

Як зберегти здоров’я протягом усього життя?

Зміна або порушення режиму дня (режиму сну і неспання) – один з головних чинників, які впливають на систему біоритмів. До інших чинників  відносять штучне подовження світлового дня (використання світла увечері), неправильне харчування, неправильно організований режим дня, стомлення і перевтома.

То що ж допоможе нам зберегти здоров’я протягом цілого життя? Очевидно, що перш за все  треба дотримуватися індивідуального режиму дня, на якому лікарі раніше наполягали, а сьогодні про нього забули. Система добових біоритмів недостатньо гнучка для нинішніх умов життя, тож для збереження здоров’я слід свідомо підтримувати здорові біоритми, раціонально організовувати свою діяльність, дотримуватися раціонального харчування, підтримувати стабільний психоемоційний стан, фізичну активність, загартовуватися, частіше бувати на свіжому повітрі, приділяти більше уваги профілактиці захворювань і заняттям спортом.

Софія БОШТАН, асистентка кафедри фізіології ім. Я.Д. Кіршенблата БДМУ

Запис Біоритми та здоров’я людини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За матеріалами 24tv.ua

Запис 22 КВІТНЯ – ДЕНЬ ЗЕМЛІ: ЧИМ ТИ МОЖЕШ ДОПОМОГТИ ПЛАНЕТІ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Машини зі штучним інтелектом можуть стати новим видом, вважає відомий британський астрофізик Стівен Гокінг.

Гокінг попередив про небезпеку штучного інтелекту 

Британський астрофізик Стівен Гокінг заявив в інтерв’ю журналу «Wired»: наділені штучним інтелектом (ШІ) машини можуть перевершити людей. Наразі інтерв’ю недоступне в онлайн-версії видання, але про нього пише «Daily Mail».

Учений пояснив:  якщо зараз люди створюють комп’ютерні віруси, то незабаром може бути розроблений  ШІ, який «покращуватиме і відтворюватиме себе».

Гокінг наполягає, що людству слід зосередитися на розробленні космічних технологій, які дадуть змогу колонізувати інші планети, оскільки Земля «стає дуже маленькою» для свого населення.

Цьогорічного липня  засновник «Facebook» Марк Цукерберг заочно посперечався із засновником «SpaceX» і «Tesla» Ілоном Маском про штучний інтелект. Маск, виступаючи перед Національною асоціацією губернаторів США, закликав владу замислитися про небезпеку штучного інтелекту і, можливо, ввести обмеження на розроблення в цій сфері.

Цукерберг назвав побоювання Маска необґрунтованими і сказав, що штучний інтелект тільки допомагає розвитку людства.

Та, може, фантасти мають рацію, коли показують нам війну людей і машин? А штучний інтелект і справді є ворогом людини?

Запис Стівен Гокінг: Боюся, що штучний інтелект невдовзі замінить людей спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дарма хвилюються, мабуть, ті, хто підозрює, що Партія регіонів «підіймає голову» після революції. Видима, зовнішня активність її представників на телеекранах цілком перекреслюється її бездіяльністю на місцях.

Цими днями до редакції звернувся наш читач Степан Петрович БЕРТ, який хоче офіційно вийти з Партії регіонів, але не має змоги це зробити… через фактичну відсутність ПР у Чернівцях.

Степан Берт – член ПР від 14 лютого 2012 р. До того був членом партії Тигіпка «Сильна Україна», працював членом дільничної виборчої комісії від цієї політичної сили. Коли «Сильна Україна» влилася в ПР, пан Степан не вступив до нової партії. Але 2012 йому надійшла пропозиція знову попрацювати в комісії  – цього разу від ПР. Попрацював. На дільниці конфліктів і фальсифікацій не було, результати в цілому відповідали загальним тенденціям у місті. А вже після виборів чоловікові запропонували вступити до лав партії. Так і вступив. Був рядовим партійцем: жодних заходів не проводив, у зборах участі не брав. А згодом поїхав на роботу до Польщі, тож за діями «своєї» партії спостерігав по телебаченню. Особливо – за розвитком подій на Майдані.

Повернувшись в Україну в середині лютого, одразу почав розшукувати представництво ПР, щоби вийти з неї. Прийшов на тодішню Червоноармійську, де розташовувався міський партійний офіс – двері зачинені, вивісок нема. На Міцкевича, де був обласний офіс – так само. Відвідав міське та обласне управління юстиції – там його запевнили, що юридичні адреси цих офісів не змінювалися та й змін до статуту відповідні парторганізації не подавали, як і жодної інформації про закриття чи розпуск партії не надходило.

Зібрався надіслати заяву про вихід з ПР до Києва, до центрального офісу Партії регіонів. Але попередньо розшукав через Інтернет адреси і телефони – за жодним номером ніхто так і не взяв слухавки. Тож відправляти листа туди, звідки він, найімовірніше, повернеться адресатові, не бачить сенсу.

– Я не хочу бути схожим на героя фільму «Весілля в Малинівці», який обертав шапку залежно від зміни влади, – каже Степан Берт. – У мене немає жодного інтересу до перебування в партії, я не входжу до державних структур, не чекаю реваншу цієї партії. Хочу вийти з неї з внутрішніх переконань, і хочу зробити це офіційно.

Юридична освіта і досвід роботи юристом підказує пану Степанові дещо екзотичний вихід з ситуації: – У цивільному праві є таке поняття, як «заочне рішення суду», – ділиться Степан Берт. – Людині, яку викликають до суду, тричі відправляється повістка. Якщо не виходить особисто її доставити – подається оголошення  у місцеву й центральну газети: оголошення долучаються до цивільної справи, відтак вважається, що людина попереджена і не має права оскаржувати рішення суду, яке приймалося без її присутності. То, можливо, якщо не вдається знайти партію, аби з неї вийти, то можна оголосити про свій вихід через ЗМІ, і це буде зараховане?»

Редакція спробувала допомогти читачеві. Звернулися до офіційного сайту Партії регіонів. На жаль, там немає кнопки «контакти» або «зворотній зв’язок». Зате в розділі «О партии» знайшли «Руководство партии». Там зазначається, що «Председатель партии – Азаров Николай Янович». Відомо, що він за межами України, тож пошукали заступника з відповідних питань. Серед «заместителей главы партии» знайшли потрібного: «Дмитрий Алексеевич Шенцев – заместитель Председателя ПАРТИИ РЕГИОНОВ по организации работы в регионах». Знайшли його в соціальній мережі Фейсбук, повідомили про ситуацію. На час, коли друкувалася газета, відповіді не отримали.

До одного з місцевих керівників ПР вдалося додзвонитися. Голова виконкому Чернівецької обласної організації Партії регіонів Матвій Куцак на запитання кореспондента, що ж робити людині, яка хоче вийти з ПР, пояснив: – Хочу запевнити, що незабаром мрія цієї людини збудеться і все буде нормально. Так, фактично якийсь час наша партія в Чернівцях не працює, тому що офіси були пограбовані. Нехай ця людина вийде на зв’язок з керівником районної організації за місцем проживання і віддасть йому заяву.

Того, що рядовий член партії не знайомий особисто з керівництвом і, тим паче, не має номерів мобільних телефонів, п. Куцак, очевидно, не припускає.

Тим не менше, рекомендації п. Куцака переказуємо нашому знайомому та іншим бажаючим вийти з Партії регіонів. Але, про всяк випадок, надаємо йому можливість заявити про свій вихід публічно. Щоби потім ніхто не мав підстав включати його в списки членів партії і списувати на нього певні суми. Бо така ймовірність випливає з оприлюднених нещодавно документів місцевої ПР.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис «Хочу вийти з ПР офіційно, та партія… зникла» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А доброчинності в області сьогодні потребують 136 онкохворих дівчаток і хлопчиків. На допомогу чекають Юрко МАТЕЙЧУК з  Путильського району, Валерія ЄСИПЧУК з Чернівців,  Назар ГРАБ з Вижницького  району,  Ангелінка ТОДОРОВИЧ з Кіцманського району та багато інших. У їхніх батьків немає десятків тисяч гривень на дорогі препарати, без яких лікування неможливе. І Микола Бучко як поет і громадянин попри таку біду байдуже пройти не може. Людина з громадянською позицією, він ще понад 30 років тому організував перше незалежне громадське об’єднання інтелігенції – «Оберіг». І нинішній його вчинок – це просто нормальний людський прояв.

Та повернімося до філармонійної зали. Від першого номера – композиції «Аве Марія» у виконанні неперевершеного колоратурного сопрано Олени Урсуляк – артисти тримали глядачів у приємній напрузі. Ювіляр читав свої вірші. Під гучні оплески лунали пісні  відомих на Буковині виконавців – Марини Тимофійчук, Надії Буйної, Василя Данилюка, Надії Селезньової, Лариси Бережан – на слова Миколи Бучка.  Теплі і щирі слова привітань з побажаннями творити, жити і бути щасливим ювіляр приймав від представників творчої інтелігенції краю.

На завершення вечора академічний камерний хор під керівництвом Надії Селезньової заспівав ювіляру «Многая літа». Зал підспівував стоячи.

Вл. інф.

Запис Микола БУЧКО: «З доброти виростає людина» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Воєнні роки

– Народився в місті Лодейне Поле під Ленінградом. На батька прийшла похоронка, мати залишилася сама з трьома дітьми на руках. Пізніше ми дізналися, що насправді він живий, лежав поранений з відірваною ступнею в снігу близько трьох днів… Уже після війни я розшукав батька в одному з госпіталів.

Портрет у юності

– Від самого дитинства їздив Радянським Союзом. Де тільки не бував. До школи пішов у Сибіру, куди сім’ю вислали під час війни. Згодом переїхали до Полтавської області. В Білорусі мене віддали до дитбудинку. Школу закінчив уже на Вінниччині…

Після сьомого класу поїхав до Києва поступати в художнє училище при Лаврі. Але там був невеличкий набір. Та ще вступало багато демобілізованих фронтовиків: їх брали у першу чергу. І я не пройшов за конкурсом, хоча й успішно склав всі іспити. Відтак мені вручили документ, з яким я міг поступати до будь-якого художнього училища. Тож приїхав до Чернівців, де було відоме на всю Україну училище №5. Приходжу з документами, а мені кажуть: у нас набір закінчився! І я поїхав вчитися до Ленінграда. Вступив, але не закінчив, бо тяжко захворів. Повернувся до Чернівців, зустрів дружину, то так тут і залишився. З нею поїхав у село Рідківці, працювали разом у школі: вона викладала математику, а я – малювання. Там же й закінчив вечірню школу.

Олівець і пензель не пересваряться

– Хист до малювання проявився ще в школі, у 10-11 років, коли вчителька малювання поставила мені п’ятірку з плюсом. Після того однокласники почали просити, щоби я їм щось намалював. Від того все і почалося.

Після закінчення десятого класу вечірньої школи став студентом Львівського поліграфічного інституту.  У нас були дуже хороші викладачі. Наприклад, талановитий художник-графік Василь Касьян. Він одразу сказав, щоби ми фарби та пензлі до рук не брали, малювали олівцем на папері, бо це згодиться нам у видавничий справі. Отак я й став художником-графіком. Хоча й не розділяю графіку та живопис. Роблю і те, й інше.

Газетні будні та… Євген Євтушенко

– Близько 15 років я працював художньо-технічним редактором в Управлінні по пресі Чернівецької обласної ради. А потім тодішній художник газети «Радянська Буковина» Михайло Молдаван запросив мене до себе. Сказав: «Кращого художника, ніж ти, знайти не зможу». І я погодився.

У «Радянській Буковині» я розробляв макет газети, малював ілюстрації до статей, карикатури до фельєтонів, ретушував фотографії. Адже «фотошопа» тоді не було. А потім і сам захопився фотографією. До мене ще й донині звертаються журналісти і просять ту чи іншу фотографію. Усім допомагаю із задоволенням. Такий у мене принцип. Бувало, приходить фотокор до редактора і показує фото, а той йому каже: «Чому таке темне фото? Не підходить, йди переробляй!». А фотографію треба здати уже в цей номер. От і підходить до мене бідолаха й каже: «Рудольфе, допоможи». Ну, я беру те фото і ретушую.

Паралельно виготовляв концертні афіші для ВІА «Карпати», Назарія Яремчука та інших відомих буковинських виконавців. Оформляв книги багатьом відомим письменникам та поетам, наприклад, Тамарі Севернюк, Євгенові Євтушенку… До речі, Євтушенку я подарував дві свої картини. Одну, що намалював 50 років тому, подарував на 50-річчя, кажу: «Їй теж 50 років». А другу – на 70-річчя.

Одна з книг, над якою я працював, – спогади в’язнів концтаборів, розійшлась по найбільшим бібліотекам світу. Мені навіть після того прийшла подяка з Бібліотеки Конгресу США.

Вербовий період

– Чому я малюю вербу? Тому що вона має гарну скульптурну будову. А я, як графік, це чудово бачу. До того ж мені просто подобається верба. Це дерево з надзвичайно величезною життєвою силою: скільки його не ламай, скільки не нищ – все одно виживе. У мене є багато різних пейзажів. Але вербу малювати – набагато приємніше.

Поза майстернею

– Люблю подорожувати. Часто їду в Карпати. Інколи телефоную друзям-художникам: «Сьогодні гарна погода. Гайда малювати!» Беремо етюдники і виходимо на природу.

А ще я захоплююсь збором цілющих рослин. Заохотила до цього мене донька, вона чудовий фітотерапевт. Зараз у моїй шафі близько 300 банок з лікувальними травами,  і я знаю, в чому кожна з них помічна.

Нині працюю над музейними експонатами, реконструюючи їх, готую експозиції. Продавати картини не ставлю за мету, працюю для душі. Як художник, я просто зображую красу. Бо інакше не можу…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Шкіци життя Рудольфа Лекалова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Постійні читачі газети добре знають заслуженого майстра народної творчості України Івана Назаровича Снігура: інтерв’ю з ним регулярно друкуються у «Версіях». Відомий він і багатьом буковинцям – своєю невтомною працею і любов’ю до рідного краю. Його яскраве життя заслуговує на цілий роман або художній фільм. Тим часом – про головні віхи непростої біографії талановитого митця, справжнього народного філософа, якому напередодні Дня міста присвоїли звання почесного громадянина Чернівців.

З подачі американців до різних сучасних мов потрапив вираз «self-made man», що означає «людина, яка сама себе зробила». Цей вираз влучно характеризує активну особистість, що долає вкрай несприятливі обставини і постійно рухається вперед, здобуваючи суспільне визнання.

Коли 1929 року в селянській родині Снігурів, що мешкала у селі Грозинці на Хотинщині, народився хлопчик, якого назвали Іваном, доля не обіцяла бути до нього ласкавою. На нього чекала важка селянська праця, нестерпний національний гніт – наш край тоді перебував під владою румунського короля. Шовіністи з Бухаресту давили українську мову, культуру. У споконвічно українських Грозинцях школа була румунською, але й її Іванко не встиг закінчити: треба було заробляти на життя. Тож почав навчатися ковальству, виготовленню візків.

А тут – війна. Коли у 1944 р. повернулися «совіти» і батька мобілізували до Червоної армії, Іванові довелося на собі відчути, що таке виснажлива праця під гаслом «все для фронту, все для Перемоги!». З війни батько повернувся інвалідом, прогодувати родину вже не міг. А біда насувалася: Радянська влада почала створювати колгоспи і 1946-го Бессарабію охопив голод. Щоби заробити на харчі, Іван пішки пішов до Чернівців. Паспорта селяни тоді не отримували – і він не мав. Тож й влаштуватися на постійну роботу в місті не міг. Спочатку розвантажував вагони на станції, ночував тут же, серед таких, як сам. Довелося пізнати найтемніші боки життя. Особливо врізалися у пам’ять безрукі й безногі інваліди війни, яких цинічно називали «самоварами». Вони жебрали на вокзалі, тут же пропиваючи отримані гроші. Через деякий час нещасних вивезли з великих міст у безвість, щоби не псували картину «щасливого радянського життя»…

Історик і краєзнавець: зліва направо Ігор Буркут та Іван Снігур 

Жебрак і художник

А хлопцеві й самому довелося жебракувати, аби не померти з голоду. Проте він все ж таки знайшов собі заняття: з бляшаних банок від консервів робив терки й продавав їх. Раптом поталанило: Івана упізнав далекий родич, допоміг йому зробити документи і влаштуватися на постійну роботу.

Різні професії опановував Іван Назарович, але викристалізувалася головна – художника. Йому треба було здобувати вищу спеціальну освіту, однак відсутність атестату не дозволяла це зробити. Тоді художник пішов до вечірньої школи, отримав потрібний документ і поїхав до Північної Пальміри. Там розпочав навчання у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В. Мухіної. Проте не завершив його. Але перебування в культурній столиці багато дало художникові. Від природи мав неабиякий талант і великий художній смак, а глибоке знайомство з експонатами Ермітажу та інших музеїв дозволило розвинути ці якості.

Російські фахівці гідно оцінили знання свого молодого буковинського колеги. Згодом Іван Снігур офіційно отримав статус експерта Державного Ермітажу – одного з найвідоміших музеїв світу. Постає питання: як простий хлопець із Грозинців, без спеціальної історичної й мистецтвознавчої освіти зміг отримати таку високу оцінку фахівців? Тож слід розповісти про головне захоплення Івана Назаровича – його дивовижну колекцію.           

Колекція зі… смітника

Тривалий час на Буковині накопичувалися значні культурні багатства як тутешнього походження, так і завезені з європейських країн. Але під час Другої світової війни край опинився у складі СРСР. Нові господарі не володіли іноземними мовами і викидали на смітник книги, що зберігалися у зайнятих ними «буржуйських» квартирах. Туди ж відправлялися ікони – атеїстам непотрібний був «релігійний дурман». Викидали вони й «мазанину» незрозумілих «простій радянській людині» західних художників. Опинялися на сміттєзвалищах і ті предмети побуту, що були незвичними для Ваньки-Маньки з рязанської «дярєвні». Цілі пласти культури виявилися непотрібними «робітничо-селянській владі». Викинуте ж і збирав Іван Снігур.

Він з любов’ю реставрував чудові речі, зберігаючи їх для майбутнього. Антикварні меблі, прекрасний посуд, зразки скульптури, вишукані гасові лампи – все це вдалося врятувати від варварського знищення. І ще тисячі різноманітних поштівок опинилися в альбомах Івана Назаровича, а не потрапили у вогнища, розпалені сучасними вандалами. Нині врятовані ним старі поштові листівки ілюструють солідні наукові видання, підготовлені чернівецькими істориками.

Непосидючий від натури, художник-колекціонер увесь вільний час проводив у мандрах. Мабуть, немає на Буковині жодного села й навіть хутора, який він оминув би у своїх подорожах. З мандрівок приносив шедеври народної творчості. Селяни поступово відмовлялися від домотканого одягу, купуючи собі фабричні вироби. А вишиванки, кептарики, сардаки, пояси домашнього виробництва поповнювали колекцію Снігура. Потрапляли туди і традиційні знаряддя праці, що вийшли з ужитку. Предмети селянського побуту доповнювали міські речі. Зрештою, колекція перетворилася на справжній музей, експонати якого дозволяють усебічно відтворити минулі історичні епохи. Понад сто тисяч предметів зберігається у цій унікальній колекції!             

Збирач народних традицій – «Білий птах з чорною ознакою»

Та Іван Снігур збирає не лише зразки матеріальної культури. Він ретельно записує народні легенди, історії, шедеври народного гумору. Зустрічаючись з цікавими людьми, записує їхні розповіді. Близько восьми тисяч інтерв’ю зберігає він, час від часу використовуючи цей матеріал у своїх книгах. А спілкувався Іван Назарович з багатьма, в тому числі й з геніальним кінорежисером Сергієм Параджановим, іншими видатними людьми. Як до консультанта, до Івана Снігура часто зверталися кінематографісти, і помітним є його внесок у створення тринадцяти кінофільмів. Зокрема, це знакова для українського поетичного кіно стрічка «Білий птах з чорною ознакою», де використані предмети з колекції художника.

Завдяки невтомній праці Івана Снігура було зібране все потрібне для відтворення спаленої під час війни хати-садиби Юрія Федьковича у Путилі. На відкритті цього музею у 1974 р. мені пощастило познайомитися з Іваном Назаровичем. За багато років нашого знайомства не перестаю дивуватися енергії цієї людини, її інтересу до життя і людей. Багато несправедливостей випало на долю художника-колекціонера. Нині чимало наших краян ідеалізує брежнєвську епоху, а саме тоді Івана Снігура було заарештовано ні за що й кинуто за ґрати. Його катували, били на допитах – намагалися звинуватити у неіснуючих «злочинах», щоби пограбувати колекціонера. Ще й досі не покаялися ці «правоохоронці» з персональними пенсіями у знущаннях над талановитим художником.

Проте не вдалося їм зламати волю чесної людини, зберіг Іван Назарович усі найкращі якості своєї душі й у нелюдських умовах. Правда перемогла: ще за радянських часів  його випустили достроково і скасували несправедливий вирок. Художник знову взявся за улюблену справу. Він є визнаним майстром лозоплетіння, створив понад 800 зразків художніх творів із лози. Свої знання передає молодому поколінню у школі художніх виробів з лози, яку сам і створив. Виставки його творів завжди привертають увагу широкої громадськості.

Мрією Івана Снігура є відкриття у Чернівцях музею на основі власної колекції, щоб ознайомитися з нею могли всі бажаючі.

Чернівчани вітають Івана Назаровича із заслуженою нагородою і висловлюють побажання якомога швидше відкрити музей імені І. Снігура. Це був би найкращий подарунок Почесному громадянинові нашого міста і самим Чернівцям.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис «Людина, яка сама себе зробила» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В арт-кафе «Shelter» журналіст Сергій Воронцов презентував «Книгу з повітря». Актори Незалежної театральної лабораторії допомогли автору «матеріалізувати» щирі життєві історії про чернівецького хлопчика, щасливішого за банкіра, та про вулицю Панську, про похорони сутенера і шкідливість алкоголізму, а також про внутрішній голос і… гостре бажання інтелігентного журналіста жбурнути каменюкою у вікно ОДА… 

Щоправда, презентував Сергій Воронцов книгу поки що віртуальну, адже методично ходити владними кабінетами та вибивати гроші на друк авторові забракло сил і бажання. Тому журналіст запропонував охочим купити права на книгу і видати її… чернівецьким контрабандистам!

Автор обіцяє невдовзі викласти електронний варіант книги в інтернеті.

– Купуйте книгу – це продюсерська пропозиція! Мені здається, це більш вигідне вкладення, ніж, скажімо, купівля ларків на Турецькій площі. Не знаю, як кому, але мені нецікаво бігати кабінетами, щось вибивати, а потім стояти зі сльозами зворушеності в очах, тримаючи в руках дорогоцінний томик… Я люблю ходити до лісу, а не до кабінетів. І вважаю, що марнославство – найсмішніше, що може трапитися з людиною…

За словами журналіста, бути автором книги – не його мрія.

–  Моя мрія – дізнатися, чому ми живемо, чому вмираємо і що означає слово «я», – зауважив Сергій Воронцов.

Сергій Воронцов: «Книга з повітря» – про наше провінційне містечко і його драму. Про наших земляків, які змушені були покинути місто, про те, як вони перетворилися на попіл і поставали з попелу. Про те, як раптово катастрофа вириває з міщанського життя і занурює у світ великих пристрастей і великих питань…»

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Сергій Воронцов шукає контрабандистів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відомий серед прихильників оперного мистецтва цілого світу, наш земляк Василь Герелло відсвяткував у чернівецькому готельно-ресторанному комплексі «Георг Палац» свій ювілей. Щоби потрапити у своє свято на Буковину, йому довелося скасувати чергові гастролі у Парижі.
Та, попри те, що йому аплодують у найбільших оперних театрах світу, рідну публіку він цінує найбільше. Щоліта в кінці серпня навідується на Буковину. Удома під виноградом столи заставляються тарілками у кілька шарів, ставиться бочка з вином. Приходять люди, випивають, закушують, співають безупину.

А 2008-го року Василь на честь 600-річчя Чернівців співав на площі Філармонії під зливою. Могло ж й апаратуру «закоротити». І для голосу це погано. Та екстрим не злякав буковинця, який через два роки привіз до Чернівці своїх добрих друзів – солістів театру «Ла Скала» – на відкриття оновленого приміщення обласної філармонії.
…Перебуваючи у Чернівцях, Василь Герелло любить прогулюватися вулицями міста, сидіти у затишних кав’ярнях і спостерігати за буковинцями, яких вважає людьми особливими – душевними та працьовитими. В репертуарі співака твори Чайковського, Верді, Рахманінова, інших видатних класиків, проте артист зізнається, що часто виконує перед закордонною публікою українські пісні. Його навіть прозвали «першим Фігаро в українській сорочці».

Довідка: Василь ГЕРЕЛЛО народився 13 березня 1963 року в селі Васловівці Заставнівського району Чернівецької області. 1991 року закінчив Санкт-Петербурзьку державну консерваторію ім. Римського-Корсакова. Нині народний артист Росії, заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів, соліст Маріїнського оперного театру, відомий у світі баритон. Ще на третьому курсі був запрошений до трупи Маріїнського театру. Лауреат вищої театральної премії Санк-Петербурга «Золотий софіт», музичної премії «Fortissimo». Виступав на таких відомих сценах, як «Опера де Бастіль» (Париж), «Земперопер» (Дрезден), «Дойче Опер» і «Штаатсопер» (Берлін), «Метрополітен-опера» (Нью-Йорк), «Штаатсопер» (Відень), Королівський оперний театр «Ковент-Гарден» (Лондон.)

«Із Санкт-Петербурга до Києва ми прилетіли літаком, а вже звідти їхали до Васловівців машиною майже 11 годин. Слава Богу, що взяли японський джип, бо інакше могли не доїхати. Українські дороги, навіть на головних трасах, просто страшні – ніби після бомбардування. Таких я не бачив ніде». Цим враженням Герелло поділився з кореспондентом «МБ» Надією Будною.

В різні роки Василь Герелло багато спілкувався з «Версіями»:

«Мій прадід – італієць з Неаполя. Потрапив на Буковину за Першої світової  війни й  залишився, бо покохав українську дівчину. Тож у моїх жилах тече й італійська кров. Але голос – наш, український, з Васловівців. Його ми Італії не віддамо! (сміється)»

«Знаю безмежну кількість українських пісень. Ще підлітком співав і грав на акордеоні – трофейному німецькому «Хохнері» – на весіллях. Інструмент був величезним, затуляв мене майже до підборіддя. Це був подарунок батька. Коли вручив мені акордеон, сказав:  «Завтра прийду з роботи – щоби ти заграв мені «Несе Галя воду». І я заграв.
Потім опанував інші  інструменти – гітару, трубу, саксофон… В армії грав у духовому оркестрі. Згодом заробляв:  увечері – в ресторані, вранці – на похороні. Провчився рік чи півтора в Чернівецькому музучилищі – і поступив до Ленінградської консерваторії. Просто так, без диплома. Навчався в класі Ніни Серваль, якій дуже вдячний: вона зробила з мене людину. А вже від  третього курсу співаю в трупі Маріїнського театру»

«Співав перед багатьма президентами, серед яких і Білл Клінтон, і Володимир Путін»

«Сучасний співак живе в режимі спортсмена. Сьогодні Мюнхен, завтра Нью-Йорк, далі Токіо – і скрізь треба бути у формі. А в твоєму розпорядженні лише дві маленькі голосові зв’язочки, які повинні  витримати таке навантаження. Найважче звикати до змін часових поясів. Вечеря – в Петербурзі, сніданок у Нью-Йорку… А для голосу найкраще живлення – сон. Недоспав – голос не звучить. В Італії, Іспанії, де для голосу найкращий клімат, я  навіть ніколи не розспівуюсь перед спектаклем. У Петербурзі  ж клімат не вельми… Тут треба  більше спати, менше вештатися холодними вулицями.

В Маріїнському театрі працюю за контрактом. Я одним із перших пішов на контракт. Було незручно мало співати й отримувати в театрі гроші. Тепер працюю ще в «Метрополітен-Опера», у Відні, в «Ковент-Гардені», в «Опера Бастиль», в «Дойче Опера», в «Ла Скала»… Постійного театру немає… І поки що не повинно бути! Доки є можливість так працювати, треба рухатися. Мій театр – уся земна куля!»

«При середній зарплаті у 250 доларів саме 100-доларовий квиток робить оперне мистецтво елітарним. До того ж і попса лізе з усіх щілин. Вона споганила весь світ! За радянських часів були чудові естрадні пісні – там і мелодія, і текст. Їх співали виконавці з прекрасними голосами – Магомаєв, Кобзон, Софія Ротару. Зараз голосять: «я тебе поцілую, ти мене ні». І все. З екранів телевізорів, з радіоприймачів суне жахливий потік музичного товару найнижчої проби. Ця машина пожирає все і робить бідну оперу з її чарівною музикою мистецтвом елітарним. Але: «Проходит все, и нет к нему возврата. Жизнь мчится вдаль мгновения быстрей…». І це минеться»

«Краса людини – чесність, скромність і повага до людей. Коли ти хоч трішки сноб, уся краса одразу ж зникає»

«Кажуть, зірок багато – співати нікому. Зірки, про яких ідеться, світять високо. Вони далеко, публіка повинна до них тягнутися. Я інший – і не можу себе змінити. Як на мене, ми повинні бути тут, на землі. Любити, поважати одне одного. Зірковість – це хвороба»

«Якщо й маю ворогів, то нехай будуть здорові. Життя – штука добра. Навіщо набундючуватися й влаштовувати собі проблеми? Хоча, зрештою, улюбленцем ніколи не був, до комсомолу не вступав, бувало, й бандерівцем називали. Коли почався обмін студентами, міг поїхати навчатися до Америки. Не пустили. Нічого страшного, потім я з власної ініціативи стажувався в Америці, Італії. Мене радянська влада зачепила, та я на неї не ображаюсь. Адже навчався у чудових педагогів»

«Нині людям живеться нелегко. Стрес – їхній постійний супутник. Свого часу мистецтво якось допомагало людині вберегтися від відчаю. Та нині воно стає все недоступнішим, все елітнішим або ж стає просто профанацією…

Потрібно пропагувати добро. А це, я вважаю, завдання усіх публічних людей. Коли ми провели газову трубу, від неї має бути всім добре, а не окремим особам»

«Про погане намагаюсь не думати. Зневіра – великий гріх. Сьогодні часто говорять про депресію. Психологи нині – одна з найприбутковіших професій. Вийти на грядку, прополоти пару гектарів – депресія пройде. З чорних смуг треба виходити швидко»

«Море не люблю: дуже спекотно. Люблю закинути вудочку з катера десь у наших широтах – в Карелії, Фінляндії… Якось у Вашингтоні ловив рибу з афро-американцями майже біля самісінького Білого дому. Рибка ловилася добре. А щороку в серпні їду на Буковину до батьків. Кращої природи немає! Такого нічного й вечірнього неба я ніде не бачив, навіть в Італії, навіть у Неаполі. В Україні небо – на віддалі простягнутої руки, але воно не тисне: оксамитове й бездонне»

«Маю дружину Альонку, 8 жовтня буде 30 років, як ми з нею разом. Одружився у 20 років, їй було 17. Вона найкраща жінка у світі! І в нас є син  Андрійко, наш, так би мовити спільний витвір… Дай Боже їм здоров’я! Це дуже важливо, щоби нашому брату-музиканту пощастило із сім’єю. А з таким тилом, як у мене, я можу за своє майбутнє не боятися!»

Людмила ЧЕРЕДАРИК, Ольга СКЛЯРЧУК, «Версії»

Запис Фігаро у вишиваній сорочці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– З іменем усе просто – мене назвала мамина сестра. Вона була тоді в захопленні від фільму «Чаклунка» за мотивами «Олесі» Купріна, а головне – від Інґи, головної героїні у виконанні Марини Владі. І заявила: коли в мами народиться дівчинка, її обов’язково треба назвати Інґою.  Оскільки мама була впевнена, що народиться хлопчик, погодилась (сміється – авт.) А от прізвище… В дитинстві я трохи його соромилася – бо не таке, як у всіх. Пізніше намагалася дослідити, звідки воно походить. Виявляється, воно має кельтське коріння, адже на Буковині були кельтські поселення. Зокрема, і в тих місцях, звідки мій тато – на Вижниччині. Найімовірніше, це були військові поселення. Є навіть гіпотеза, що городище поблизу вижницького Карапчіва – це і є відомий історичний Хмелів. Там досі багато хмелю росте. Тож хай історики з мене сміються, а інтуїція підказує, що так і є. Про це досі свідчить манера поведінки людей у тій місцевості, стосунки між ними. Там загартовані жінки, і ніхто надто не лізе в чуже життя. Там немає того шокуючого, що є в інших буковинських селах – цих жахливих практикувань у чорній магії, що загалом дуже властиво Буковині. Там зовсім інші стосунки між людьми. Я їх не ідеалізую. Там люди багато в чому жорсткі і навіть іноді цинічні, але, безумовно, є свої особливі норми поведінки.

Тож прізвище моє кельтське, але коріння його давньоіранське, це було ім’я хтонічного бога, який охороняв підземні води і скарби, а ще так зветься Сатурн – бог часу. Я дуже люблю своє прізвище і не змінила його із заміжжям.

– Чоловік не наполягав?

– Ні, він знав, що це марно. Ми з ним дуже давно знайомі, до того, як почали зустрічатися, років чотири були просто друзями без будь-яких натяків на романтичні стосунки. Він знав усі мої переконання. Я дуже свободолюбива людина і не витримую, коли мені наступають на хвіст. Життя, звичайно, змушує в якісь моменти йти на компроміси. Але не з совістю. Свободолюбивість – це моя найбільша проблема.

– Чому – проблема?

– Очевидно, чого найбільше мені бракує – це свободи. І свободи руху у моєму житті. Свободи – взагалі, у всіх відношеннях. І руху як потреби. Рух внутрішній – він завжди відбувається. А мова про інший. Про потребу «зміни старої шкіри». На жаль, цього я не можу собі дозволити. Я дуже мало мандрувала у своєму житті…

– Де бувала? Що тебе вразило?

– В піонери мене разом з усім класом приймали в Бресті (сміється – авт.) То була дуже непроста мандрівка: багато дітей, радянський комфорт… але досі пам’ятаю. Була якось на конференції в Дрогобичі – на початку 2000-х, і це містечко мене тоді дуже вразило – старими церквами, доглянутістю. Але бачу на теперішніх фотографіях – не доглядають його… Це надзвичайно прикро.

А ще була якось на конференції в Луцьку. Зовсім інша енергетика, автентика, Замок… Побувала в підземній церкві. Вдихаєш сконденсовані шари старовини… А коли піднялася на стіну, то якоїсь миті мене охопила така паніка, що я просто почала притискатися до стіни. Спочатку подумала, що це страх висоти – трохи маю такий. Та потім зрозуміла: я йду в напрямку тієї вежі, де чекали на страту. Це був страх на клітинному рівні: здавалося, мене зараз рознесе…

А загалом, у мене періодично змінюється любов-нелюбов до  міст, наприклад, до Києва. Була там взимку – все чуже. Потім навесні сама ходила містом, і здавалося, що Київ мені каже: ну полюби мене, подивись же, який я гарний місто! (сміється – авт.) І справді, там чудові вулички, особливо район Рейтарської, Софія, яку я дуже люблю, Золоті ворота – ото справді енергетично «моє місце».

– За кордоном бувала?

– Ніколи. У мене навіть немає закордонного паспорта (сміється – авт.).

– А як ставишся до Чернівців? Це «твоє» місто?

– Звичайно, я чернівчанка і Чернівці люблю. Не знаю, чи була би такою, якою є, без Чернівців. Чернівці – досить «загерметизоване» місто, попри те, що воно – на перехресті доріг і вітрів. Воно має свою містичну ауру. Чернівці – це живий організм, це місто дуже ревниве. Мені навіть здається, що воно мене закапсулувало в собі і просто не хоче відпускати. Почуваюся іноді комахою забурштиненою… Але здається, що Чернівці зараз трохи страждають. Тому що тут з’являється багато стороннього, невластивого їм. Але думаю, що місто – як топос – завжди відвойовує те, що для нього прийнятне. І те населення, яке йому за якимось «частотними хвилями» найбільше підходить, і будівлі, і їхнє розташування… Я навіть не сприймаю депресивно панельки в Чернівцях. А вони самі вписуються і, здається, обростають якимось енергетичним мохом чи плющем, що мені видається: їх уже не можна сприймати як «мертві».

Я народилася і довгий час жила в мікрорайоні на Проспекті. Це  старокиївські проекти багатоповерхівок: щось подібне до «хрущовок», довгі «бараки», і дуже зелені подвір’я… А коли вже потрапила до чоловіка в район «Кварцу», то спочатку ніяк не могла звикнути. Та згодом знаходиш якусь родзинку в усьому. Навіть недобудований спорткомплекс, який бачу з вікна – дуже жвавий, живе своїм життям, там ходять-бродять люди зі своїм самодостатнім світом, напрямками руху, там дуже багато бомжів, це зовсім інший рівень життя – і це ж життя! Я ніби живу в іншому, але це все дуже відносне.

– Ти нещодавно звільнилася з університету, в якому викладала добрий десяток років. Чому?

– Це своєрідна потреба «змінити траєкторію». Я науковець, це моя природа. За останні кілька років я не змогла зреалізувати жодної ідеї, тому що не мала на це ні часу, ні сил, ні можливостей. Ну і фінансів, звичайно, теж. Хоча річ не у фінансах – головне, що просто не було часу підняти голови і зупинитися, зосередитися. А ідей дуже багато. Прописані навіть плани, структури робіт. Я бачу, що мені відкривається те, що не відкривалося іншим. Мені б не хотілося нехтувати подарунками Всесвіту.

– Як гадаєш, чи зміниться з твоїм відходом від ЧНУ «траєкторія» університету?

– Не думаю. Університет іде своїм курсом, я свій курс бачу іншим. Я зійшла з цього поїзда і пішла своєю стежкою. За цей час через мої руки пройшло чимало студентів. Сподіваюся, що на когось я вплинула певним чином. Є люди, які досі мене знаходять, прагнуть спілкування. Мабуть, це теж показник. А загалом моя «роль» навряд чи вплине на історію Чернівецького університету. Я насправді дуже непомітна людина і не мала часу для якихось «подвигів» в університеті. Робила свою справу – чесно і відповідально – і вважаю, що не маю чим собі дорікнути. Завжди дуже любила студентів, для мене першопочаткове і основне – те, що вони люди. Вони могли би там навіть щось недовчити. Бо щось недовчають усі, а вже життя навчає, у житті людина добирає те, що їй потрібно.

– Як науковець, ти досліджуєш літературу зламу ХІХ-ХХ століть. Чим вона тебе приваблює?

– Цього періоду не переросла ще вся наступна література в Україні. Якщо порівняти з системою координат – то це своєрідний нуль, досконалість! Поєднання всього, це божественне – навіть так! Ця література об’єднала в собі минуле, різні рівні існування свідомості, і вона дивилася в майбутнє – це ж надзвичайно потужна візійна література! Там багато передбачень! Хто переріс Коцюбинського у світовій літературі, хто зайняв місце Стефаника, Миколи Чернявського? Ніхто. Хто в драматургії зайняв місце Спиридона Черкашенка? Вони СВОЄ писали, той же Винниченко! Я не беруся говорити про нього як про політика, тим більше засуджувати  – тому що він був творчою людиною, мав харизму, але не завжди адекватно все сприймав. Коли такі йдуть у політику – то проблема, вони плутають емоції з реальним життям. А як письменник він дуже сильний, потужний, потрясний! І цей ряд можна продовжувати! Міхновський, Бачинський, Ярошинська, Галіп… Як ми сміємо від цього відмовлятися? Кобилянська – письменниця такого високого світового рівня, що її порівнюють з лауреатом Нобелівської премії Кнутом Гамсуном. А я вважаю, вона вища за нього – хто би що мені не казав! У нас багато скептиків, які плюють на своє. Коли називаєш ім’я Кобилянської – чомусь це викликає скепсис. Чому так має бути? Це письменниця європейського рівня. Її «За ситуаціями» хтось із цих скептиків знає?  Хтось «Природу» її прочитав? Її «Некультурну», «За готар»? Треба читати, щоби говорити про щось…

– Ти цікавишся і суч. укр. літ. процесом…

– Так, я заступник головного редактора «Буковинського журналу», намагаюся щось зробити… Працюємо з Мирославом Лазаруком над тим, щоби журнал став цікавішим, щоб його більше піарити. Готуємо зараз останній номер року.

– …і сама пишеш… Мабуть, поезія – це «щось на клітинному рівні»?

– Так, поезія – це для мене далеко не просто «складання слів», це щось більше. Якось так вийшло, що я усвідомила: живу в ритмах поезії. Не знаю, як визначати себе, не можу себе назвати поетом. Просто живу в ритмах поезії, скільки себе пам’ятаю. Я так мислю, не можу по-іншому. У мене ж різні вірші: є чіткі строфічні, є силабо-тоніка, але більше верлібрів. Тому що той ритм виникає раніше, ніж моє усвідомлення його, і він змушує жити за своїми законами.

– Твої книги «Тремтіння сфер» і «Коли Бог приходить» побачили світ в електронному вигляді. Це твоє ноу-хау, чи за електронними книгами майбутнє?

– Насправді я більше люблю паперові книги. Вони пахнуть, це живі істоти. Але читаю все в будь-якому вигляді, як виходить. Електронний варіант книги я зробила для презентації, яку тривалий час пропонував провести в Івано-Франківську Степан Процюк. А мені хотілося щось показати людям. Виникла ідея електронної книги. Навіть не уявляла, наскільки це реально. Можна людям подарувати, а не просто розсилати електронний варіант текстів, накидати віршів якихось і сказати: от читайте, люди добрі. Концептуально це важливо. Книга – це ж концепція. Для мене важливо було, щоб ілюстрації були відповідні, передмови. Ми розробляли дизайн. Тобто все, що творить КНИГУ як таку. Візуально бачиш книгу – ілюстрації Андрія Гречанюка, дві передмови – туди ж увійшли дві книги «Тремтіння сфер» і «Коли Бог приходить».  Це передмови Миколи Рачука, якого я дуже люблю і думку якого дуже ціную. Він – справжня віддушина у Чернівцях. Микола Свиридович – це та людина, з якою я можу годинами розмовляти.

– Як не дивно для науковця, викладача університету, ти – прихильниця року.

– Насправді це дуже органічно. 80-ті диктували свої умови, пробудження зовсім іншої свідомості. Пробивалися гурти з андеграунду, ми тоді переважно слухали російськомовні гурти – ДДТ, «Алісу», само собою «Кіно», відомий і дуже деструктивний «Сектор газу», який мені, чесно кажучи, не дуже подобався… Потім відкрила для себе «Кому вниз» і «Вій» – це було для мене приємне потрясіння, адже це було українською мовою! «Арахнофобію» коли я почула… Це взагалі шикарні речі. Та, безумовно, більше слухала англомовної музики. Заради музики й англійську почала вчити.

Дуже любила «Metallica».  Зараз цим нікого не здивуєш, але мені здається, що вони так і залишилися на вершині досконалості у своєму жанрі, треш-, спід-метал. У них дуже багато драматургії, вони просто потрясно вміли все поєднати. Багато хто вважає, що вони своє уже віджили, але у них уже стільки є, що вони можуть уже «йти на пенсію» і жити на тому, що зробили. Адже теми, які вони піднімали –   у своїх піснях, кліпах, привертали увагу до дуже важливих соціальних моментів, екзистенційних зрештою – дуже важливі. Попри те, що таку музику називають не гуманістичною, вони проповідували саме гуманістичні ідеї!

І ми не лише слухали. Разом із двома двоюрідними братами, які надзвичайно близькі мені, мали своє середовище. Я навіть мала бути вокалісткою в одному місцевому гурті. Та не склалося…

– Від року ти прийшла до мюзиклів. Ти – авторка лібрето до першого в Україні мюзиклу.

– Мюзикл – це не тільки музика і пісні, це ще й театралізоване дійство. У Чернівцях немає можливості це повноцінно втілити, на жаль. А тепер я вже й не знаю, чи на часі. Тому що робота над мюзиклом з автором музики Євгеном Воєвідкою закінчилася дуже давно – 2002-го. Це був перший мюзикл в Україні. З Воєвідкою нас познайомив Володимир Оксентійович Вознюк, до якого Євген прийшов з ідеєю зробити такий твір. На жаль, ця ідея не мала тієї реалізації, яка мала би бути. Євген багато їздив – і до Києва, і до режисера Вовкуна. Але, мабуть, у Вовкуна були інші плани… (сміється – авт.) А робота була справді цікава і нова, адже раніше я хоч і писала тексти на музику – та на іншу. Тут музика складна, її треба було структурувати, щоби побачити усе дійство. Тому що спочатку то були просто якісь шматки. А вже разом ми робили своєрідний «конструктор» цього всього, впорядковували. Цікаво писати тексти на музику. Багато хто вважає це неприйнятним. А насправді ти пишеш і вже чуєш текст, відчуваєш, як «щось» для «чогось» народжується. Очевидно, що ці тексти уже є попередньо в музиці.

– Чи немає в тебе ідеї створити якийсь «закритий клуб для культурних людей»?

– Завжди була мрія літературно-мистецької кав’ярні, де би вільно, спокійно, без будь-яких обмежень спілкувалися люди. Але, окрім ідеї, існує питання матеріальної реалізації. До того ж, я не прихильниця закритих клубів. Як на мене, будь-який клуб передбачає дискусію. Ми ж не будемо  гратися в масонів (сміється – авт.) Але, попри те, що я маю доволі широке коло спілкування, живу в дуже «загерметизованому» світі. Я завжди була певною мірою маргіналізована людина. Так виходило. Свого часу життя диктувало такі умови, а я якось звикла. Ніколи бурхливо не відзначаю свят, не маю компаній, люблю спокій. Є люди, з якими я час від часу спілкуюся, до яких добре ставлюся і яким довіряю. У мене одна-єдина подруга, яка живе зараз в Німеччині – з нею я почуваюся дуже вільно, бо вона відверта і чесна, завжди скаже мені те, що думає – чи погане, чи добре. Ці стосунки в нас іще з університету.

– Оскільки ти противник творчих людей у політиці, то сама, очевидно, в політику не збираєшся. Але нещодавно заявила: «Якщо жоден чоловік у цій країні так і не зможе стати активним, маскулінним лідером – стратегом, який зумів би об’єднати Україну, я почну проект під назвою «Трипільська ідентичність» з акцентом на матріархаті». Наскільки це серйозно?

– Це більше їдка іронія (сміється – авт.). І це мій виклик чоловікам. Тому що в Україні я не бачу чоловіків, чесно. Які б мислили холодно, раціонально. Україна – це жіночна нація. А її ототожнюють переважно лише з негативними жіночими рисами. Але ж у жіночному дуже багато позитивного. І до того ж, усе у світі потребує балансу. Жіночна нація потребує кого? Чоловіка. Сильного, стратега, який би зміг скерувати, спрямувати і нейтралізувати якісь негативні риси. Або жінки з таким розумом, нехай так. Зрештою, жінки у нас завжди виявлялися більш мужніми… Я не хочу образити чоловіків. Але я констатую факт (сміється – авт.)

І я не дарма говорила про трипільську цивілізацію – тому що, на мою думку, це була наша золота епоха, яка об’єднувала все дуже важливе для людини, і насамперед – можливість внутрішнього розвитку, існування. У той же час, вони вже побудували соціум! Вміли жити в гармонії зі Всесвітом. Нам важко зрозуміти їх і не можна підходити до них суто матеріалістично. В них були зовсім інші пріоритети – духовно-енергетичні. Сучасній людині важко мислити в таких межах. Вона не просто матеріалізована, а й речовинна. Це такий час, його треба перерости, речовина мусить у щось трансформуватися. Для цього її треба структурувати.

– Ти обурена ідеями «галицької ідентичності».

– Чому говорять про галицьку ідентичність? Тому що сирники найсмачніші на Галичині? Вибачте, але мені це байдуже. Я можу обійтися без сирників, черствим хлібом, але хочу, щоби моя дитина почувалася гідно в світі. Щоб нас не вважали злочинцями чи жебраками. На нашій землі з нашою культурою – прекрасні люди. Я не хочу, щоби їх називали рагулями. Тому що вони не рагулі. Зробіть щось, аби вони не були рагулями – ви ж інтелігенція! Робіть!Кожен на своєму рівні! Я -робила.

– Твоя любов до кішок – прояв волелюбства?

– Насправді я люблю собак (сміється – авт.). Дуже. Те, що собаки розумні – нікому не треба доводити. Розумніші за людей. Та я взагалі тварин люблю. У мене була потреба мати біля себе тварину. І оскільки не було можливості тримати собаку – вирішила завести кішку. Вона мені приснилася. Кішка з кошенятами, одне з яких було чорно-біле, решта – сірі. Це кошеня в моєму сні стрибнуло і вчепилося за мій одяг. За кілька днів усе один в один повторилося в реальності: на базарі до мене підійшла кішка, почала ластитися. Продавчиня розказала, що ця кішка в них живе і має кошенят. Серед них я побачила своє, яке мені наснилося. Я ще місяць чекала, коли вони підростуть, і тоді забрала кошеня. Це просто котопес! У неї всі собачі повадки, вона кусюча і дряпуча. Чоловік каже, що вона така ж, як і я. Не любить, аби її брали на руки. Тільки коли сама прийде і ластиться. Я така ж. Не терплю будь-якого насилля.

Кішки для мене відкрилися з нового боку. Вони настільки розумні! Але розумні для себе! Вона не покаже, що розумна, коли цього не хоче – щоби це не використовували. А дитину – сина – жодного разу не подряпала і не вкусила. І при цьому всьому вона ще й «говорить»! Сприймає себе як частинку нашої сім’ї, наслідує звуки. Досить чітко «вимовляє» «мама», «ні» (це перше слово, яке вона сказала), «мені» і «нема». Причому «вимовляє» це доречно. І це дивовижно.

– У тебе є страхи?

– Страхів завжди багато. Дуже не люблю такі відчуття. Можу сказати, що несподівано для себе здолала страх темряви. Страх висоти є, але це не найстрашніший страх, я думаю. Найгіркіший страх – це страх втрати. З усіма рештою страхів можна боротися. А цей особливо властивий жінкам. Страх відпустити дитину в цей світ. Я сина досі за руку вожу, чоловік свариться… Це просто жахливо, але ти мусиш себе постійно переконувати: на все Божа воля. Треба жити, а не боятися..

– Ти сама помітила, що твої вірші наперед розповідають про тебе. Що буде?

– Певною мірою розповідають. Не знаю лиш, чи усі. І чи конкретно про мене, чи про спосіб мого існування у світі, чи про світ. Але одкровення трапляються. Важко сказати, які плани у моїх віршів на мене. Але я сподіваюся ще жити – попри те, що я така дуже межова людина. Звичайно що хочеться жити, і жити повноцінним життям. Не знаю, які плани у Всесвіту щодо мене, але я отак завжди з ним розмовляю і думаю: так, звичайно, Ти основний режисер і сценарист, я це розумію, як і те, що я такий непокірний і примхливий персонаж… Але потім думаю: напевне це просто Він, Всесвіт дозволяє мені думати, що я непокірний і примхливий персонаж. А робить в результаті так, як Він вважає за потрібне. Я сподіваюся, що у Всесвіту щодо мене якісь гарні плани.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці і чернівчанка спершу з'явиться на Медіа-Версії.