На превеликий жаль, правда нині нікого не цікавить. Спеціально чи випадково (в останнє віриться важко), народний депутат Максим БУРБАК дуже цікаво написав про виділення квартир для учасників АТО, які є внутрішніми переселенцями. Ось його текст у Facebook: «Провели робочу нараду з питань забезпечення житлом учасників АТО-ВПО. Нашим парламентським Комітетом було вперше закріплено в законодавстві даний термін та передбачено в бюджеті 41 млн гривень для компенсації вартості житла людям з таким статусом. Прикро, але до Чернівецької області гроші не дійшли, хоча й були передбачені.

Тому що чиновники не змогли вчасно підготувати документи. Окремо проговорили питання виділення земельних ділянок в Чернівцях для воїнів АТО. Дане питання неодноразово порушував в Верховній Раді. Хлопці зі мною згодні. Будемо далі боротись».

Цей посил підхопили колеги, і на БукІнфо з’являється ця ж інформація, але з дещо поглибленою інтерпретацією, завдяки заголовку та підзаголовку: «Через бездарність команди Фищука Буковина не отримала жодної гривні компенсації вартості житла ветеранам АТО» і далі – «Новий подвиг очільника краю».

Безперечно, добру справу зробив Максим Бурбак, закріпивши через ВРУ таку можливість, як безоплатне отримання квартир внутрішніми переселенцями – учасниками АТО. Але саме нардеп, як ніхто інший, знав про умови того, як потрапити до списків щасливців. До речі, на одне помешкання виділяється понад 1 млн грн.

А тепер буде не тільки чесно, а й справедливо надати слово голові Чернівецької облдержадміністрації Олександру ФИЩУКУ. Він і розставив усі крапки над «і»:

– Звинувачення у тому, що чиновники невчасно підготували документи є, м’яко кажучи, неправдивим. І, головне, Максим Юрійович Бурбак знав про це, бо заступник начальника управління соціального захисту п. Півень озвучив ситуацію під час круглого столу. На 1 квітня, коли потрібно було подати документи, в Чернівецькій області не було людей, які підпадали б під цю категорію. Адже була вимога, щоби внутрішні переселенці – учасники АТО протягом року стояли на обліку в реєстрі переміщених осіб. У нас таких не було. Натомість уже на 1 вересня з’явилися люди, які перебували в реєстрі протягом року. Тож  саме вони потраплять у другу чергу на виділення компенсацій за квартири.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Як народжуються фейки або Правда про квартири для переселенців-учасників АТО на Буковині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чому в квартирі холодно, сиро і віють протяги? На це питання жителі багатоповерхівок часто не можуть знайти однозначної відповіді. Бо щоб зберегти тепло в квартирі, слід враховувати всі можливі причини втрати тепла і більшість заходів з утеплення квартири краще проводити теплої пори року. Готуй сани влітку!

Щоби батарея ефективніше обігрівала кімнату, не закривайте її шторами і не накривайте. Для збіль­шення тепловіддачі від неї між стіною і батареєю поставте картон, обклеєний металевою фольгою, прокладіть алю­мінієвий утеплювач чи пофарбуйте стіну за батареєю металевої фарбою. Теплові промені від батареї відбивати­муться в кімнату, а не обігріватимуть зовнішню стіну. Можна пофарбувати батарею в темний колір, тоді вона від­даватиме на 5-10% більше тепла.

Якщо батарея не гріє, а стояк гарячий, можливо, секції батареї за­билися іржею, і натиск води послабив­ся. Після закінчення опалювального сезону батарею необхідно прочищати. Якщо виникла необхідність поміняти батарею, не поспішайте з вибором, проконсультуйтесь у фахівців. Дуже часто старі чавунні батареї гріють набагато краще гарних модних раді­аторів.

Батареї гріють на повну потуж­ність, а в кімнатах всеодно холод­но? Особливо часто це відбувається в кутових квартирах. Щоби вітер «не гуляв» по квартирі, треба закривати міжкімнатні двері.

Перевірте ві­кна на герметич­ність за допомоги свічки або запаль­нички. Проведіть во­гонь уздовж рам: де полум’я «заколивало­ся», є щілина. Утепли­ти вікна можна різни­ми способами: заткнути всі щілини поролоном або газетами, заклеїти малярським скотчем, або прокласти спеціальні уте­плювачі й герметики. Старі дерев’яні рами варто замінити на пластикові склопакети, це суттєво зменшить втра­ти тепла в квартирі.

Багато тепла втрачається через балкон або лоджію. Якщо балкон погано засклений або відкритий, дуже складно утримувати тепло.

Зверніть увагу на вхідні двері, якщо виявите щілини, також прокла­діть утеплювач.

Можна поставити також другі двері, між ними утвориться повітряний прошарок, який буде зберігати тепло.

У вашому будинку розбиті чи не за­чиня­ються вікна, на­встіж відкриті двері? Холодне повітря постійно потрапляє до вашої квартири й вистужує її. Меш­канці першого поверху стикаються з проблемою холодної підлоги, бо в на­ших будинках утеплення підвальних приміщень не передбачається. Щоби зберегти тепло в квартирі, слід уте­плити підлоги. І, швидше за все, Вам доведеться це зробити за свій рахунок.

Якщо протягом зимового періоду Ви точно визначилися з причинами, з яких у вашій квартирі холодно, – не відкладайте рішення проблем до на­ступної зими.

Запис Як зберегти тепло в квартирі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– вул. Зарожанська, 2 (озеро);

– вул. Дзержика, 59;

– вул. Комарова, 1;

– вул. Кармелюка, 115;

– пров. Ентузіастів, 3;

– бульвар Героїв Сталінграду, 5 Б;

– вул. Кармелюка, 43;

– вул. Авангардна, 7, 9;

– вул. Червінського, 8;

– вул. Південно-Кільцева, 1;

– вул. Д. Загула, 4;

– вул. Л. Українки, 8-10;

– вул. П. Мирного, 15;

– на розі вул. Дзержика та вул. Станіславського;

– вул. Тургенєва, 3, 5, 11;

– вул. Залозецького, 29 А;

– а також Центр та район Соборної площі.

Запис Сотні квартир у Чернівцях сьогодні без води спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Хоча учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни з кожним роком стає менше, коштів на покращення їхнього життя витрачаємо більше»,  – запевнив чиновник.

Станом на 1.01.13 на Буковині під опікою органів соціального захисту населення перебуває понад 49 тис. інвалідів. Скільки ж реально ветеранів та інвалідів ВВВ в області на сьогодні,  чиновник відповісти журналістам  не зміг, пояснивши,  що ці дані управління  статистики надає лише раз у рік.

За словами Юрія Півня, кожен ветеран та інвалід має багато  пільг, зокрема, безкоштовне отримання ліків за рецептом, стовідсоткову знижку за користування житлом та комунальними послугами, позачерговий безплатний капітальний ремонт власних житлових будинків і квартир (21 м кв.), безкоштовне зубопротезування.

Ветерани війни та інваліди мають також право на отримання квартир та автомобілів згідно державної черги, і не важливо скільки людині років,  все  відбувається згідно списку. Зараз авта  отримують ветерани та інваліди, що стали  на чергу  2003 року. Серед позачерговиків діє  своя черга.

Юрій Півень також зазначив, що від початку 2013 року 19 інвалідів області отримали ключі від спецавтомобілів. Для інвалідів ВВВ першої  групи  торік придбали 6 квартир, ще 3 сім’ї отримають квартири цьогоріч.

Усього на покращення  життя соціально незахищених буковинців передбачено майже 120 млн. грн.

На запитання ж, коли нарешті зроблять ремонт хати  ветерана ВВВ з села Тисовець Сторожинецького району Олександра Коліснека, дах якої от-от обвалиться, Юрій Півень відповів: «Цю проблему має вирішувати місцева, тобто районна влада».  Без коментарів…

Галина ЄРЕМІЦА, «Версії»

Запис Соціальні виплати для ветеранів та інвалідів ВВВ постійно зростають спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Люди без певного місця проживання – не завжди такі, як ми собі стереотипно уявляємо. Серед них, як і в будь-якому середовищі, є різні. Хтось мріє лише про гарячий обід, комусь для щастя потрібна пляшка, а хтось не цурається будь-якої роботи.   

Дві героїні нашої розповіді

Ауріка, в минулому швея 5-го розряду, а нині,понад 10 років, – двірник з офіційною роботою, змушена мешкати в соціальному гуртожитку громадського об’єднання «Народна допомога». «Це добре, що люди мені допомагають, – каже Ауріка. – Але навіщо тоді я стільки років працюю, щоби не мати свого кутка, а користуватися благодійністю?»

У 4-х кімнатах соціального гуртожитку «Народної допомоги» мешкає 24 особи, які пройшли переломний період і не бажають жити на вулиці.

53-річна Ауріка живе тут другий рік. Вона – швея 5-го розряду, працювала у швейному цеху на «Арніці». Вона й тепер шиє за потреби – фартухи, рукавиці, безрукавки. Але це вже на замовлення, а не на зміні. З віком через зниження зору знайшла роботу двірника. Тут можна мати слабкі очі, але треба мати сильне тіло. Тож ні на вік, ні на стан здоров’я нарікати Ауріці не доводиться.

Жінка росла в інтернаті. Тато був циганом, тож вона знає циганську мову. Як і румунську та молдавську – бо з Герци, українську та російську – бо ж в Україні живе. Розуміє італійську. Питаю, чому не пішла свого часу працювати двірником на вулицю Кобилянської – адже там обіцяли зарплату аж три тисячі і вимагали знання трьох мов. «Я тоді працювала в іншому ЖРЕПі, де мала гуртожиток. За прибирання вулиці Кобилянської гуртожитку не пропонували, не хотіла лишитися без житла». Згодом таки змушена була змінити ЖРЕП, і як наслідок – втратити кімнату в гуртожитку. Тому й опинилася в  «Народній допомозі».

«Якщо маю зарплату 1000 грн., а за зйомну квартиру треба заплатити 800 – то на що жити? – питає Ауріка. – Мені не багато треба, куточок 2 на 2 метри, я згідна на напівпідвальне приміщення. Але я  – жінка, мені треба принаймні вмитися, мати мило й білизну. Це добре, що люди мені допомагають. Але навіщо тоді я стільки років працюю, аби не мати свого кутка, а користуватися благодійністю?»

Так сталося, що Ауріка кілька років прожила в Одесі, тим часом її сестра продала мамин будинок, і жінка залишилася ні з чим. Десятиліття нелегкої праці не принесли омріяного житла, лише хвороби. Нещодавно перенесла важку операцію, дякує «Народній допомозі» за вчасну доставку її, напівпритомної, до лікарні і допомогу в процесі реабілітації.

«Тут недалеко перед виборами був прийомний кабінет Михайлішина, – каже Ауріка. – Він приїжджав сюди, зустрічався з людьми. Я теж хотіла поговорити, але була в двірницькому жилеті – не допустили. Хотіла спитати, як мені бути далі – адже не можу я в «Народній допомозі» жити вічно. Роботу не лишу, брудною і опущеною по вулицях ходити не буду. Переселюся, мабуть, у ту будку з дощок, де тримаю інструменти, віники й мітли. Але тоді вже скличу все телебачення – хай покажуть цю ганьбу усім».

39-річна Людмила  потрапила до «Народної допомоги» завдяки пораді знайомого. Каже – «щоб жити тут і робити». Раніше ходила по людях, шукала роботу. Вона сирота, після досягнення повноліття вийшла з Колінківецького дитбудинку на Хотинщині з настановою «Йди куди хочеш, ти вже виросла». Хоча в школі подавала надії, була спортсменкою.

У дорослому житті бомжувала, працювала по людях, була на зоні. Про ув’язнення говорити не хоче: «Це моя жизнь, – каже. – Прожила її так, що нікому не бажаю. Всяке було. Хліб з асфальту піднімала і їла…»

Люда живе в «Народній допомозі» другий рік. «Вони дали прописку, зробили паспорт. Якби не вони – хтозна, де була б зараз. Ставляться добре. Я роботи не боюся. Ремонтую взуття, можу лавочку вам зробити, свічки вмію робити, з конями орати. Жінку на руках понесу, чоловікові можу в морду дати (сміється – авт.) Шити не можу – зір поганий. Не п’ю – в мене алергія на алкоголь. Якщо людина п’є – що вона зробить? Якщо схоче, щоб їй було добре – не буде пити. Хочу всім, таким як я, сказати: працюйте! Буде хліб і до хліба! А не чекайте, щоби з неба впало. Бог дав руки і ноги, щоби працювати».

Анастасія Анохіна, директор «Народної допомоги»

Наша організація надає широкий спектр послуг людям без певного місця проживання:  від нічлігу, харчування й душу – до соціального супроводу, відновлення документів, соціальної адаптації. Заклад розрахований на 44 особи. Тут працює нічліжне відділення (на 12 осіб, але цієї зими бувало і по 18, і по 20 людей); реінтеграційне (на 8 осіб, які перебувають у перехідному стані, тобто вже не хочуть бути на вулиці); соціальний гуртожиток (24 особи, які вже пройшли переломний період. Це 4 кімнати: дві чоловічі і дві жіночі); кухня, їдальня. Це єдиний в Україні регіон, де є всі щаблі соціальної роботи з бездомними.

Відчуваємо зростання потреби в трудотерапії. Частина людей збагнула необхідність самостійності і потребує трудової зайнятості. У нас працює меблева майстерня, свічна майстерня, кулінарні курси (де шеф-кухар вчить не лише готувати, а й планувати бюджет, купувати продукти – адже частина наших клієнтів втратила елементарні життєві навички або взагалі не мали їх).  Коли людина дійсно хоче – вона знайде роботу. Наші клієнти, які мають досвід роботи сантехніками, плиточниками, штукатурами, досить легко працевлаштовуються.

Минулого року під час Петрівського ярмарку ми відкрили Благодійну крамничку. Люди здають сюди речі – по сезону. Одяг, білизну можуть використовувати і ті, хто приходить до нас лише на нічліг, а також можуть купувати за символічну плату ті, хто на шляху соціальної адаптації. Переважно вони й самі намагаються залишати за них пожертву – не хочуть брати задарма.  

Речі можна приносити до нас за адресою: вул. А.Барбюса, 6. Тут ми чекаємо й тих, хто потребує нашої допомоги, наш телефон (0372)585-156.  

До питання про багатотисячні черги на отримання житла.

Нещодавно народний депутат Роман Ванзуряк оголосив список рішень виконкому Чернівецької міськради, які не були оприлюднені для загалу, про виділення житла посадовцям міста й області. Чи й не тому житла так бракує, що його отримують ті, для кого воно не є вкрай необхідним?

Серед зазначених рішень міськвиконкому – документи про передачу житла раднику в.о. міського голови Михайлішина Довгалюку Роману Петровичу,  заступнику директора департаменту житлово-комунального господарства Манчуленку Василю Івановичу, голові Першотравневої районної в місті Чернівці ради Мельничуку Віктору Анатолійовичу,  головному державному санітарному лікарю міста Чернівці Торському Сергію Івановичу, прокурору в Чернівецькій області Ковалю Петру Андрійовичу, першому заступнику прокурора в Чернівецькій області Мовчану Геннадію  Володимировичу, начальнику відділу прокуратури Чернівецької області Марковському Ігорю Анатолійовичу, судді чернівецького окружного адміністративного суду Ковалюку Ярославу Юрійовичу… На сайті міської ради ці рішення чомусь не оприлюднені…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Хто працює – той … не отримує житло? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– На Буковині проживає 19 863 особи, які мають статус постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи, – розповіла на селекторній прес-конференції Наталія ТИМЧУК, начальник відділу з чорнобильських виплат Департаменту соціального захисту населення обласної державної адміністрації. – У порівнянні з минулим роком ця кількість зменшилася на 109 осіб.

До області з державного бюджету вже надійшло 2,5 млн. грн. для чорнобильців. Для забезпечення спеціалізованим лікуванням цьогоріч для області передбачені видатки в сумі 358 тис. грн., а на пільгові ліки та зубопротезування з обласного бюджету передбачено 743 тис. гривень.

Наталія Петрівна наголосила також, що торік три сім’ї, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастроф, отримали житло. Це були дві трикімнатні квартири, які надала будівельна фірма «Чернівціжитлобуд», вартістю по 399,081 тис. грн. і одна однокімнатна квартира від будівельної організації ВКФ «Зірка», вартістю 200 тис. грн.

Одну з трьох зазначених квартир спіткала сумна доля. Черговик-чорнобилець, не дочекавшись уже близької радості новосілля, наклав на себе руки. Відтак причина його смерті вважається непов’язаною з наслідками Чорнобильської катастрофи і за сім’єю загиблого новонадана квартира не залишається. Вже прийняте рішення про надання зазначеної однокімнатної квартири іншому черговику з числа чорнобильців.

Наразі ще 249 сімей перебувають на квартирному обліку та чекають на обіцяні квартири, серед них 79 переселенців із радіоактивно забруднених територій. За словами очільниці служби, близько 6 років кошти на придбання житла для чорнобильців державою не виділялися. І лише торік було виділено 1 млн. 27 тисяч гривень і троє сімей забезпечені квартирами.

Щодо змін у сфері оздоровлення, то тепер чорнобильці можуть вільно обирати санаторії для лікування. Для цього їм слід у заяві, яку подають на оздоровлення, зазначати бажаний термін лікування – весна, літо чи осінь.

Пані Наталя не заперечувала, що відсоток забезпечення путівками дорослого населення досить низький. Щодо путівок для дітей із матерями, то тут черг практично немає, адже всі охочі оздоровлюються, та далеко не всі задоволені вибором санаторію. Щодо дорослих, то минулого року була потреба у 300 путівках, а виділили тільки третину біля ста путівок. Чимало путівок для дорослих виділяють в східних регіонах, тому багато людей відмовляються від них, через незручне сполучення та розміщення санаторіїв біля промислових районів. Чорнобильці хочуть оздоровлюватися переважно в західних регіонах – Трускавці, Моршині, Хмільнику, полюбляють теж санаторій «Україна», що на Хмельниччині в селі Маків.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Чорнобилець, не дочекавшись квартири, наклав на себе руки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1914-1918 роки не тільки зруйнували той світ, який складався впродовж ХІХ – початку ХХ століть, а й знищили впевненість людей у швидкому історичному поступі. З’ясувалося, що під тоненькою цивілізаційною оболонкою прихований середньовічний варвар, здатний на жахливі злочини. Переживши страхіття війни, чимало людей із сумом згадували передвоєнне життя. Особлива ностальгія була за 1913-м. А рік цей і справді був дуже цікавим.

Отож, які вони були – звичайні чернівчани 1913-го, сто років тому, напередодні Першої світової війни? Про що мріяли, як жили, чим пишалися? Про це розповідають професійні історики та краєзнавці, закохані в рідний край.

Закон і порядок

А почнемо з розповіді про життя чернівчан того далекого вже 1913 року. Своїми знаннями ділиться відомий буковинський колекціонер, майстер народної творчості Іван Назарович СНІГУР. Чому для початку ми обрали саме Чернівці? А тому, що в нашому місті, розташованому на перехресті шляхів з Центральної Європи на Балкани та в Росію, сконцентровано було чимало типового для тогочасної Європи. Інколи дослідження однієї краплини дає знання про весь океан. Так і Чернівці – столиця австрійського герцогства Буковина, могли 1913 року слугувати прикладом європейського міста, яке поєднало в собі типові риси життя різних регіонів Старого континенту. Чимало матеріальних решток того життя збереглося в колекції І. Снігура.

– Іване Назаровичу, 1913-го у Чернівцях не було великих підприємств з тисячами робітників. А чим же тоді займалася більшість чернівчан?

– Так, великих заводів тут не було, лише ткацька й швейна фабрики, пивзавод, цегельні тощо. Багато міщан займалося комерцією та ремеслом. Тут була велика кількість магазинів і крамниць, які потребували не лише продавців і прибиральниць, але й охоронців. На вулиці Панській (нині О. Кобилянської) розташовувалися розкішні магазини, серед них ювелірні, що ретельно охоронялися. Охоронці мали між собою постійний зв’язок, тож порядок на вулиці підтримувався завжди і все було під контролем. За Австрії існувало правило: закон і порядок, і йому намагалося слідувати суспільство. Власники магазинів контролювали сторожів, видаючи їм перед нічною зміною спеціальні прилади, подібні до кишенькових годинників. Там заведена пружина намотувала паперову смугу, а сторож повинен був періодично натискати спеціальну кнопку й на смужці робилися проколи – коли на міській вежі годинник відбивав час. А вранці власник закладу перевіряв, чи охоронець бува не пропустив сигналу, не проспав.

На тій же Панській вулиці чимало роботи знаходилося й для інших простолюдинів. Пани тримали слуг – садівників, покоївок, двірників. Панство мало кінні екіпажі: автомобілів у місті тоді було небагато. А громадським транспортом користувалися здебільшого прості городяни. Трамвай у Чернівцях пустили ще 1897 року, а перший автобусний маршрут з’явився 1914-го – на Садгору. Вищі верстви населення їздили у каретах і фаетонах. Напередодні Першої світової війни 23 двори вулиці Панської мали власні карети. Дотепер у колишніх каретних заїздах збереглися невеличкі кам’яні стовпчики, якими правилися колеса карет. Біля коней працювали конюхи, роботи в них було багато.

У місті працювали майстерні кінних екіпажів – карет, фаетонів, кабріолетів. Виробляли вони і різні типи саней, у тому числі й дорогих, якими користувалися заможні люди. Упряж для коней робили лимарі, а підковували коней ковалі. Знаходилося ковалям і чимало інших занять. Так, вони виковували металеві ворота, що прикрашали ошатні будівлі. А будувалося у Чернівцях на початку ХХ ст. чимало, і на будівництві було зайнято багато мулярів, тинькарів та інших фахівців. Цілі бригади або окремі особи займалися й ремонтами помешкань. Напередодні Першої світової війни в будівельній галузі Буковини працювали тисячі робітників.

Австрійському двірнику довіряли ключі від квартир

Чернівці будувалися не за рахунок державного бюджету Австро-Угорщини, а за гроші приватних підприємців і фінансистів, а також коштами Православного релігійного фонду Буковини.

Йому належали великі земельні маєтки, ліси, кінні заводи і різні підприємства. Фонд розпоряджався значними коштами, які дозволяли зводити у місті величні будови.

Зауважимо, що опалення в міських будинках було тоді здебільшого пічним. А це потребувало великої кількості дров, і містом ходили чоловіки, що пиляли і рубали дрова. Оскільки через димарі виділялося чимало сажі, їх треба було періодично чистити. Сажотруси носили спеціальний чорний одяг і мали пристосування для чищення димарів. Городяни вважали, що зустріч із сажотрусом на Новий рік приносить щастя,  й щедро обдаровували представників цієї професії. Деякі хитруни спеціально переодягалися сажотрусами, щоби заробити «легкі» гроші для зустрічі новорічних свят. Ходили містом і точильники ножів та ножиць.

Шанованою професією у Чернівцях тоді була двірницька. На відміну від Російської імперії, де двірник мусив постійно доносити поліції на мешканців його будинку, в Австрії двірник був справжнім господарем вулиці. Йому довіряли ключі від квартир мешканці будинків, і він за їхньої відсутності поливав квіти і слідкував за порядком у помешканні. Двірник отримував цілком пристойну зарплату з комунального бюджету, йому надавалася досить простора квартира. У місті діяло Товариство двірників, цій професії навіть спеціально навчали у Відні.

У 1913 році в Чернівцях існувало безліч різноманітних ремісничих майстерень: слюсарів, бляхарів, склярів, шевців та інших. Багато було кравців, особливо з євреїв. Представники цієї національності переважали також серед перукарів і кондитерів. А чимало українців підробляло біля ринків, де вони чекали своїх клієнтів із двоколісними ручними візками, щоби за скромну оплату відвезти їхні покупки додому. Люди шукали можливості підробити і бралися за будь-яку роботу.

Старшим – вино, молоді – інтелектуальні заняття

– Зрозуміло, що багато кому доводилося працювати тяжко й багато. А як чернівчани відпочивали після роботи?

– Увечері багато городян відвідувало кав’ярні або винарні. Наприклад, на вулиці Руській від Рінг-пляц (сучасна Центральна площа) до мосту через залізницю було 11 винних підвалів. У кожному був чималий вибір вин. Оптовому покупцеві дозволяли навести пробу на вина різних сортів, чим намагалися скористатися деякі спритники. Покуштувавши все, вони купували лише склянку вина на виніс, щоби «краще розсмакувати вдома». Тут не лише пили: на клієнтів у таких закладах чекали й повії.

До винарень ходили люди старшого й середнього віку, щоби спілкуватися і проводити вільний час. А молодь напередодні війни мала інші зайняття, насамперед у численних товариствах, члени яких зобов’язувалися не вживати спиртних напоїв і не палити. Молоді хлопці тоді захоплювалися технікою, особливо автомобілями. Займалися спортом, музикою, співами. Разом з дівчатами виконували ролі в аматорських спектаклях, співали у хорах, грали в оркестрах. Лише українських товариств на Буковині тоді було 590.

Якщо представники нижчих соціальних верств вільний час проводили у винарнях, то мешканці вулиці Панської влітку відпочивали у власних двориках і садах. Там вони пили каву, чай або міцніші напої, і вели бесіди з людьми свого кола. Панство також полюбляло відпочинок на природі, особливо полювання…

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Панське місто трударів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Там може трапитися що завгодно. І ніхто ні від чого не застрахований. Навіть, якщо сьогодні ти почуваєшся паном – доглядаєш за старенькою бабцею, отримуєш півтори тисячі євро, справно надсилаєш зароблене додому і пишаєшся, що можеш забезпечити рідних, завтра все може обернутися доволі несподівано, й тоді виявиться, що все може бути інакше…

Відчувати себе батраком – ще не найгірше в чужій країні. Там, у пошуках кращого життя, за уявним добробутом для наших людей нерідко відкривається зовсім інша реальність. Бо ж не одному українському заробітчанину довелося пережити ситуацію, коли, не знаючи мови, без засобів до існування, безправний і нікому не потрібний, залишаєшся просто на вулиці.

«Будь-що намагаємося триматися разом…»

Галина Біжик в Італії вже більше 10 років. Виїхала туди, коли її родина мала потребу в розширенні житлової площі, а грошей на це не було. Знайти роботу й адаптуватися Галині допомогла сестра, яка вже була там на час її приїзду. 2002 року Галі пощастило отримати «пермессо» – вид на проживання, тож разом із ним вона здобула право легально перебувати в Італії і вільно подорожувати між рідною домівкою в Україні і місцем роботи на чужині. Коли заробила суму, достатню, здавалось би,  для купівлі більшого житла, і повернулася додому, виявилося, що квартири значно подорожчали. Тож коштів не вистачило і довелося знову їхати до Італії. Через кілька місяців забрала туди чоловіка й дітей і досі мешкає та працює там із родиною. У Чернівцях залишилися батьки…

За ці роки Галя цілком звикла до свого нового дому: добре володіє мовою, має багато друзів-італійців, призвичаїлася до тамтешнього способу життя. І сьогодні, коли в неї з’явилася така можливість, реалізує свою мрію: допомагає в скруті таким як вона – заробітчанам. Кому – правовою консультацією, кому – порадою, а кому – й просто увагою та добрим словом, якого так потребують ті, хто далеко від рідного дому.

2009 року науковці вперше провели дослідження міграційного феномену і дійшли висновку, що в Італії перебуває від 400 до 600 тисяч українців. Переважна більшість – нелегальні мігранти. Тому італійські фахівці ведуть мову про невидиму громаду, і зазначають, що вона – одна з найбільших.

Мешкає Галина неподалік Мілану – в невеличкому містечку Варезе, де проживає 83,6 тис. осіб. Там і створила Асоціацію «Анна-Софія» – громадську організацію, яка гуртує українців у Варезе та його околицях. Трудові іммігранти з України мають змогу спілкуватися, разом відзначати свята, організовувати, долучатися й брати участь у культурно-мистецьких заходах, а також підтримувати земляків.

Щоби працювати з людьми, Галина закінчила в Італії спеціальні курси, де навчали психології, італійських законів, пройшла співбесіду в Посольстві з питань оформлення документів для легалізації.

– Нашій організації вже 5 років і працюємо ми безкоштовно, – розповідає вона. – У Варезе 3500 українців, тож кожний може звернутися до нас: ми обговорюємо новини, розповідаємо про новації в українському та італійському законодавстві, співаємо, танцюємо… І прийти до нас може кожна людина, незважаючи на те, перебуває вона в країні легально чи нелегально: ми не видамо її поліції.

В Італії з Галиною можна зв’язатися за номером 349-750-89-72. Проте допомогти вона може лише тим, хто знаходиться в Варезе або десь неподалік – усім іншим надає контакти аналогічних громадських організацій у тому місті, де перебуває людина.

– Телефон у мене майже не замовкає, – каже пані Галина. – Бо ж хто правової допомоги потребує, хто психологічної, а з багатьма ми вже затоваришували і є просто як одна родина, тож ділимося одне з одним усим, що з нами відбувається.

«Буває все: і щастя, і сльози…»

Кожна людина – окрема доля, окрема історія… І переживання її в рази сильнішають, коли немає підтримки й розради. Вдалині від дому і радість набуває додаткових відтінків, і болеві додається барв.

– В околицях Варезе наша землячка, порядна й щира жінка, доглядала стареньку бабцю, – згадує Галя. – На зустрічах нашої організації ми ділилися думками й переживаннями. Вона розповідала, як їй живеться, працюється… Як і багатьом, їй було не з медом: недоїдала, недосипала, холодної пори року доводилося носити дрова, щоби хоч якось обігріти свою кімнатку, бо ж мешкала у напівпідвальному приміщенні, де було холодно й вогко. Три роки жінка пропрацювала в цих господарів, і працювала б і далі, якби не сталося нещастя: старенька, яку доглядала, впала з ліжка і померла, а її син звинуватив «баданте» (так в Італії називають доглядальниць), що та вбила його матір, вигнав її з дому, не заплативши грошей, і заявив до поліції. Що й казати, жінка була в розпачі: таке звинувачення, втрата роботи, у кишені жодної копійки та ще й погане знання мови… Навіть подруги, яких вона мала в Італії, від неї відвернулися. Не знаючи, куди податися, вона приїхала до Варезе й звернулася за допомогою до Асоціації. Члени організації взяли її на квартиру, я ж поспілкувалася з італійцем, у якого вона працювала, з правоохоронцями. Поліціянти провели спеціальну експертизу, яка не підтвердила обвинувачень, тож жінку виправдали, а роботодавець виплатив їй гроші, які заборгував. Потім ми допомогли жінці знайти роботу в порядних людей і нині вона доглядає хлопця-інваліда, який задоволений її роботою і добре про неї відгукується.

А іншій українці Асоціація допомогла… знайти кохання. Коли погожого недільного дня жінка з гарним настроєм після творчого виступу членів організації на площі Варезе поверталася додому, її побачив італієць і… закохався в неї з першого погляду: чорнява струнка сеньйора просто не могла залишити його байдужим. З часом вони одружилися і тепер це дуже гарна сім’я, розповідає Галина.

 Середньостатистичний іммігрант з України до Італії – це жінка з Західної України віком близько 48 років. Абсолютна більшість працює в секторі надання послуг сім’ям: 51% – доглядальницями, 28% – хатніми робітницями, 3% – бебі-сіттерами. Абсолютна більшість працівниць (69,3%) мешкають разом із родинами, де працюють. 10,7% – винаймають квартиру, 9,7% – орендують кімнату, 8% – частину кімнати.

– А іноді можна стати людині у пригоді навіть доброю порадою, – каже Галина Біжик. – Був випадок, коли жінка працювала в Італії впродовж 5 років. За цей час вона придбала синові в Україні квартиру й машину. І вже планувала назовсім повертатися додому. Саме в цей період у неї закінчувалося «пермессо» на перебування в Італії, тож їй треба було подати документи для його продовження. Коли ми з нею спілкувалися, я їй порадила, незважаючи на те, що до Італії вона більше повертатися не збирається, все ж таки продовжити «пермессо» – раптом знадобиться.  Вона дослухалася моєї поради, зробила документи і тільки після того поїхала додому. А згодом у неї й справді склалися такі обставини, що вона була змушена знову їхати до Італії, щоби заробити гроші: треба було рятувати сина від в’язниці.

Щоби бути багатшими, треба ощадливіше жити

Про це Галя добре знає з власного досвіду. Бо ж має, з чим порівнювати…

– Багато хто з українців, які живуть удома, жаліється, що не вистачає грошей, – говорить Галина. – От і зараз, будучи в Чернівцях, спілкувалася з товаришкою, вона показувала мені свої сукні: червону придбала на одне весілля, жовту – на інше, а квітчасту –ще на одне. Я була вражена! Бо навіть заможна італійка такого собі ніколи не дозволить. Та й загалом, за кордоном не заведено, якщо цього року у моді довгі сукні, то конче треба таку придбати й собі. Я навіть більше скажу: в Україні тепер не те, що сукні, які вийшли з моди, викидають, у нас тепер викидають вікна – бо сусід собі поставив кращі! І це, щиро кажучи, просто смішно.

Під час однієї з прогулянок центром Чернівців, коли Галина показувала місто італійським друзям, товариш запитав, чому на вулицях, у кав’ярнях, ресторанах найчастіше можна побачити молодь, а жінок 50-річного віку – вкрай мало. Галя була спантеличена. Бо й справді, що йому відповісти? Що так розкошують діти тих жінок, які ледь не цілодобово гарують в Італії, доглядаючи за старенькими, прибираючи чужі квартири, заощаджуючи кожен цент, аби «дитина нічого не потребувала»?

І матеріально діти заробітчан справді не потребують нічого, ні в чому собі не відмовляють, ні чим не переймаються. Але згодом брак батьківської уваги і виховання перевтілюється на брак людяності і честі : черстві та егоїстичні, вони знають і чують тільки власне «я».

– Я теж шкодувала собі на морозиво в вихідний, – говорить Галя. – І я точно знаю, що так само чинять усі наші жінки в Італії. Вони важко працюють навіть у суботу й неділю, щоби заробити ще 25 чи 50 євро і передати їх додому, не дозволяють собі навіть вийти з маєтку роботодавця бодай на 2 години, аби відволіктися, а їхні діти в Україні не шкодують ані кревно зароблених грошей, ані тієї праці.

Українців в Італії об’єднує мрія про повернення додому: про те, що в Італії вони лише тимчасово, заявляє абсолютна більшість опитаних. Вони обов’язково повернуться, але не зараз, а колись, у майбутньому. Лише 4% українців вирішили залишитися в Італії назовсім.

Старші жінки їдуть до Італії, щоби заробити для дітей, які, часто-густо, вже давно стали дорослими… Кажуть: «Я не мала, то нехай моя дитина має…». Проте чи подякує вам завтра ваша дитина за вашу жертовність? Чи замість очікуваного «Дякую, мамо», ви отримаєте болючого ляпаса по обличчю у вигляді дещо інших слів: «Лишайся там!»?

 … Убила словом…

…Півтора роки важкої роботи в Італії, не розгинаючи спини й не підводячи очей… Усі гроші, копієчка до копієчки, – донечці до Чернівців, передачі щомісяця, переживання й сльози: щоби тільки там, удома, в єдиної рідної людини все було гаразд.

Та одного дня світ перевернувся: страшний діагноз «рак», різке погіршення самопочуття, з будинку роботодавців у піжамі – на лікарняне ліжко, надважкий стан, складна операція… Ні документів, ні грошей, ні сил… Жити лишалося не більше двох місяців.

Коли члени Асоціації «Анна-Софія» зателефонували доньці жінки в Україну, щоби порадитися, як краще транспортувати її додому, у відповідь почули шокуюче: «Не треба мені маму сюди відправляти, нехай сидить там!»… і телефонні гудки у слухавці…

Українки допомогли-таки організувати відправку жінки на Буковину – нібито додому. Та чи вже був той дім справді її домом? Там на неї вже не чекали: немічна і безпорадна, вона виявилася непотрібною тій, для кого ладна була віддати, і віддала, найдорожче – життя…

За 2 місяці вона померла…

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис У ЗАРОБІТЧАН ЧЕРСТВИХ ДУШ НЕ БУВАЄ спершу з'явиться на Медіа-Версії.