Август Рот. Портрет Олександра Василька. 1894. Полотно, олія. Чернівецький художній музей

Август Рот. Портрет Антона Кохановського. 1894, Полотно, олія. Чернівецький художній музей

Август Рот. Тополі. 1911. Полотно, олія. Австрійська галерея Бельведер. Відень

Август Рот. Медея. 1941. Картон, олія. Приватна колекція

З Промислового, Буковинського крайового та Музею церковного мистецтва до Краєзнавчого й Художнього…

Портретне мистецтво Буковини цікавить багатьох відвідувачів Чернівецького художнього музею. Ці твори привертають увагу майстерним виконанням і різноманітністю стилістичного вирішення – від академічної манери до експресіоністичних автопортретів і портретів. Їхніми авторами є митці ХІХ-ХХІ століть. Сьогодні експозиція Чернівецького обласного художнього музею знайомить із портретами, серед яких твори як офіційно-представницького напрямку, так і психологічного характеру, а також автопортрети й композиції з портретними зображеннями.

Згадаємо деякі імена митців австрійського періоду:  Е. Бучевський, А. Кохановська, Є. Ліпецький,  Є. Максимович, а також Л. Копельман, І. Розеншток, А. Файстауер, Г. Бьолер, А. Кольнік тощо. Відомо, що переважну частину цієї збірки складають предмети мистецтва, які зберігалися у фондах Краєзнавчого музею, який, своєю чергою, постав на базі кількох чернівецьких музейних установ – Промислового, Буковинського крайового і Музею церковного мистецтва. Як видно з історії, деякі мистецькі пам’ятки пройшли чималий та непростий шлях до колекції сучасного Художнього музею. Це, зрозуміло, позначилося на якості інформації про низку музейних предметів австрійської доби, які надійшли з фондів Краєзнавчого музею. Скажімо, більшість портретів замовного характеру отримані без записів про авторів і без прізвищ портретованих. Відтак, виникає необхідність визначення або уточнення їхніх імен.

Одним з прикладів є установлення факту створення шести портретів знаним живописцем Е. Бучевським, які за документами проходили як портрети невідомих митців. Таким був результат атрибуції* 2011 року, здійсненої завідувачкою науково-експозиційного відділу образотворчого мистецтва Марією Ільків. Непоодинокими є й інші ситуації. Приміром, в акті передачі музею «Парадного портрета Франца Йосифа» не було імені автора, а його прізвище записане з помилками. Саме це й завадило отримати достовірні дані про художника протягом тривалого часу.  На початку 2020-го відомості про цей твір мистецтва середини ХІХ століття були опрацьовані: він належить пензлю Карла Леммермайєра (див. Т. Дугаєва, «Версії», ч.7, 2020). 

Атрибуція в дії: допоміг часопис «Bukowinaer Post»

Сьогоднішня розповідь – про атрибуцію ще двох портретів, які музей отримав 1989 року.  Йдеться про встановлення автора та зображених осіб. Один з них, за документами, належав невідомому художнику. А в документації іншого експоната прізвище автора, як виявилося, було вказане неправильно як українською, так і німецькою мовами. І таке хибне написання залишилося в облікових записах Художнього музею. Тому тривалі спроби визначити особу художника не давали результатів. Але звернення  до часописів австрійського періоду допомогло виявити й виправити цю помилку, а також дізнатися про інші твори митця.

Йдеться про надзвичайно цікавий матеріал, який міститься на шпальті чернівецького видання «Bukowinaer Post» від  31 липня 1894 року. В дописі «Портрети маршалків» розповідається про те, що  крайовий голова (маршалок) Іван Лупул підписав постанову Буковинського крайового сейму про створення живописних портретів маршалків сейму, замовивши їх художнику з Відня Августу Роту, (нім. August Roth). Йшлося про поясні портрети митрополита Євгена Гакмана, баронів Євдоксія Гурмузакі, Антона Кохановського та Олександра Василька, які тепер є цінними художніми документами епохи, а водночас – витворами мистецтва.

Отже, газета понад 120-річної давності повідомила нам справжнє ім’я віденського митця. Ми також дізналися і про його авторство щодо двох музейних експонатів:  репрезентативних портретів голови буковинського крайового сейму Олександра Василька фон Серетського і визначного бургомістра Чернівців Антона Кохановського фон Ставчана.

Про художника й винахідника ручного друку

Працюючи над цими портретами, Август Рот виконував замовлення на створення зображень представницького характеру. Тому, вибудовуючи  образи, автор акцентував  увагу на зовнішності особи, позі, одязі, атрибутах, підкреслюючи її суспільне становище, репутацію тощо. Таким чином художник формував уявлення про особливості діяльності портретованих людей і враження від них.

Так, образ Олександра Василька виконаний з особливою дбайливістю. Його постать подана в парадній уніформі високопоставленої особи. Темно зелений мундир прикрашений розкішним золотим шитвом. У пишному орнаменті використані великі пальмети з мотивами дубового і лаврового листя. Ошатно виблискують орден на стрічці на шиї та ґудзики. Портретна подібність, ретельно прописані деталі, гладке письмо з нанесенням напівпрозорих (лесировочних) шарів фарби – все це відповідає класичному академічному малярству.

Цей твір і напрочуд вимовний портрет Антона Кохановського, урочистість якого підкреслена відтворенням австрійських нагород, вирізняє витончений малюнок і майстерне моделювання рис обличчя.

Тепер, знаючи ім’я митця, стало можливим дізнатися його біографію, про творче становлення й особливості почерку. Август Рот (1864-1952) навчався в Академії мистецтв у Відні. Його вчителями були Леопольд Карл Мюллер і Крістіан Гріпенкерл.

Він був членом  мистецьких об’єднань «Гагенбунд» і «Сецесіон», а також Австрійського товариства Будинку художників «Künstlerhaus». Прикметно, що в каталогах виставок ім’я Августа Рота зустрічається водночас з іменами чернівчан Оскара Ласке, а також Едуарда  Амеседера. Можна додати також, що твір молодшого колеги А. Рота по Академії мистецтв, учня К. Гріпенкерла, також є експонатом нашого Художнього музею. Йдеться про художника Антона Файстауера і його роботу, яка придбана 1994 року. До слова сказати, вона також атрибутована і тепер має назву «Автопортрет».

Однією з істотних рис творчості А. Рота є його різносторонність. Він вправно демонстрував, що добре знається на академічному живописі. Наступними роками, на відміну від замовних портретів, Август Рот створив низку настроєвих і психологічних портретів. Як художник-модерніст, він також звертається до пейзажів та фігуративних композицій. Їх вирізняє темпераментна імпровізація, імпресіоністична жвавість мазка, багатство нюансів кольору тощо. У деяких полотнах живописець тяжів до символізму.

Відомі також і технічні пошуки митця: Август Рот є винахідником ручного друку. Про свій метод тиражування творів без друкарського станка  він розповів у публікації 1921 року «Der Künstlerhanddruck».

Твори Августа Рота зберігаються в Австрійській галереї Бельведер у Відні, Національній галереї в Празі, Будинку мистецтв Брегенц, з’являються його роботи й на світових аукціонах.

Виправлення помилок у музейних записах минулих часів повертає нам авторів музейних експонатів і збагачує таким чином знаннями та враженнями прихильників мистецтва Буковини й відвідувачів Художнього музею.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавиця,  членкиня Національної Спілки художників України

Запис Таємниці Художнього музею Чернівців: як знайшли автора  двох музейних експонатів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Науково-дослідницька виставка про життя і творчість  Йозефа Адольфа Ланга відкриється в Чернівецькому обласному художньому музеї 10 грудня. Чернівчани і гості міста вперше побачать репродукції численних творів монументального мистецтва, графіки, дизайну, живопису, реставрації і дізнаються про факти з біографії митця. Матеріали виставки підготувала Тетяна ДУГАЄВА. Їй слово:

Чарівність у деталях

Винятково ошатна сецесійна будівля Художнього музею є особливою прикрасою  Чернівців. Щоразу милує око віддавна знайома нам алегорична композиція на її фасаді, яка, за задумом зодчего Г.Ґесснера, була найкращим вирішенням для архітектурного компромісу між історизмом і модерном. Цей твір особливої емоційної сили незримо просвітлює настрій. Навіть мимохідь милуєшся урочистим і вишуканим виглядом зображених постатей. Граціозна жінка в  білому уособлює Буковину. Її святкове сяйво задає всій композиції піднесений тон процвітання і тріумфу: білосніжне вбрання усипане золотими зірками і декороване  гербом буковинського краю. В руці величної красуні букова гілочка. Своєрідна декоративність і символіка цілої композиції утворена не лише гармонійним зіставленням кольорів і ліній, а й мальовничими атрибутами міфічних персонажів, які, за задумом автора, представляють імперські землі Австро-Угорщини. Чимала принада цього підглазурного живопису – в окремих і напрочуд промовистих деталях. Перш за все у різновидах розет – символів сонця, життєвої сили, енергії, влади, – а також коло з перехрещеними променями всередині, знак світла і поклоніння богині перемоги.

Творам сецесії, до яких належить панно, притаманне й зображення елементів природи – квітів, листя, птахів. Серед них – здавна знайомі людям: букова гілочка з листям і букові горішки, прикмети потужної сили, здоров’я й обереги від негоди; в’язка пшениці, надія на врожай; білий кінь, символ мужності та родючості; голівка сови, знак мудрості, знань. А крім могутніх розгорнутих крил, що надихають торжеством перемоги і влади, є ще й пташка на верхівці кадуцея та крило птаха – символи торгівлі, швидкості, прагнення примирення. Глечик вказує на повне життя, барвінок розцвічує настрій радістю і коханням.

Майоліку за оригінальним ескізом австрійсько-німецького художника Йозефа Адольфа Ланга виготовили на керамічній мануфактурі Жолнаї в угорському місті Печ (1900). Понад 70 років, як не стало митця, але це не зупиняє інтересу до його творчості.

Що ж нині знаємо ми про автора, який прикрасив наше місто майолікою, що стала справжньою візиткою Чернівців?

Вітражі

Ескіз дизайну фасаду Буковинської ощадної каси в Чернівцях Ланг створив на злеті успіху. Є вагомі підстави вважати, що вітражі в інтер’єрі чернівецької будівлі належать теж йому. Думка про ймовірність цього зміцніла після ознайомлення з репродукціями ескізів вітражів Ланга із зображенням квітів і яблуні край дороги – експонатами «Німецької національної художньої виставки» 1902 року. В каталозі експонату дається схвальна оцінка – «високому сучасному вікну з квітковим малюнком яскравих кольорів. Дизайн цієї чудової скляної картини розроблений Й. А. Лангом і демонструє всі достоїнства цього блискучого художника» (Г. Стофферс. Каталог виставки. 1903, стор. 331).

Зіставлення цих репродукцій з першими світлинами інтер’єру Буковинської ощадниці в журналі «Der Archtikt» (1903 р.), упевненюють у авторстві вітражів. Йдеться і про характерний флоральний мотив вітражів і тотожність малюнка квітів, листя тощо. 2011 року в Художньому музеї проведено реставрацію понищених часом вітражів, в результаті якої класичні сецесійні твори  Й. А. Ланга врятовані від подальшого руйнування.

Стінописи

Час не надто поспішає відкривати нам більше відомостей про талановитого майстра, але, на щастя, це роблять його творіння. Тому, завдяки навіть невеликій кількості монументальних творів Йозефа Адольфа Ланга, які збереглися або доступні нам в репродукціях, є можливість зіставити їх з чернівецькою майолікою.

Сьогодні ми можемо збагнути творчий почерк митця, дослідивши можливо єдині стінописи, які збереглися. Їх можна оглянути в інтер’єрі будівлі Кайзер-Фрідріх-Галле, зведеної 1901-1903 рр, – визначної пам’ятки німецького міста Менхенгладбах, поблизу Дюссельдорфа.Там жив тоді Ланг. Попри пожежі, багато типових для стилю модерн деталей споруди вціліли. Збереглися і два твори монументального (настінного) малярства цієї епохи.

2015 року співробітники Кайзер-Фрідріх-Галле люб’язно відгукнулися на прохання про допомогу і надіслали автору цієї публікації фотографії тих настінних розписів. На одному з двох творів чітко прочитується авторський підпис: «Jos. Ad. Lang». Йозеф Адольф Ланг вирішив тему алегорії текстильного виробництва в динамічній композиції, гармонійне багатство яскравих кольорів якої нагадує нам чернівецьку майоліку.

Йозеф Адольф Ланг отримував важливі замовлення на стінописи в новозбудованих універмагах та банках. Відомо щонайменше про 3 такі його роботи, на жаль, жодна з них не збереглася. На щастя, існує чорно-біла фотографія стінописного твору Й. А. Ланга в універмазі Тіца, збудованого на зразок розкішного палацу (1909). 1943-го його було вщент зруновано бомбардуванням.

Біографія в словниках

Отже, в процесі роботи над темою твір за твором поступово додавалися до перших відомостей про митця. І сьогодні ми можемо сказати більше про життя і творчість Ланга та простежити головні етапи його становлення. Необхідним є звернення до мистецьких словників, в статтях яких коротко сформульовані основні біографічні дані митця. Вражає розмаїття видів мистецтва і технік, у яких він працював, що свідчить про універсальний характер його творчості.

Приміром, словник Мюллера («Allgemeines Künstler-Lexicon», 1922, т.6, С.171) подає наступне:

«Ланг, Йозеф Адольф, живописець і графік, нар. 18 грудня 1873 р. у Відні, учень місц. акад. (Румплера та Мача); працює в Мюнхені. Л. виконав фрески в універмазі Тіца в Дюссельдорфі».

В словнику монограм додано, що митець був «монументалістом, графіком, літографом, плакатистом, займався оформленням книг, працював у галузі книжкової графіки, декоративно-прикладного мистецтва та створював вітражі».

Пізнавальним є і словник художників Бенезіта  (Emmanuel Bénézit. «Dictionary of Artists». Tom 8, 2006), який повідомляє про Й. А. Ланга: «Живописець. Автор стінописів. Ескізи вітражів. 1911 р. оселився в Мюнхені, продовжив створення фресок, олійних і літографських портретів, в тому числі, портрет Бетховена. Він також виконував ескізи для розписів на кафелі та вітражів».

Мистецька освіта. Школи – Відень, Академія – Мюнхен

Доводиться визнати, що ми не маємо джерел, які прямо вказували б, де Ланг отримав мистецьку освіту. Вичерпною є лише інформація про його навчання в Мюнхенській Академії мистецтв.Та аналіз дозволив з’ясувати, що Йозеф Адольф Ланг навчався у трьох мистецьких закладах: у двох мистецьких школах у Відні (художній і вищій)  і в Мюнхенській Академії мистецтв. У виданні «Neues Wiener Journal» за 8 лютого 1896 р. в статті  про карнавал в Кунстгевербешулє  розповідається: «Студенти в Кунстгевербешулє Австрійського музею вчора провели костюмовану вечірку…, для якої Йозеф Адольф Ланг …створив запрошення-буклет з малюнками».

Цей факт підтверджує довідка з архіву Кунстгевербешулє від 25 вересня 2019 року (на запит авторки дослідження). Документ засвідчує навчання Й. А. Ланга в віденській Школі декоративного і прикладного мистецтва (Кунстгевербешулє): «На жаль, документів цього часу практично немає. У нас є тільки так звані каталоги класів, які надають інформацію про тривалість навчання і фах. Надсилаємо Вам підтверджену програму отримання диплома Йозефом Лангом (народився у Відні)». В документі зазначено, що він навчався в цій школі в класі живопису професора Франца Мача від 1894 до 1897 включно. Принагідно згадаймо, що саме в ці роки студенткою цього навчального закладу була і чернівецька художниця Августа Кохановська.

(До речі, Вікіпедія вказуює, що Ланг закінчив Академію мистецтв Відня, однак документального підтвердження цього не знайдено. Хоча в книзі «Joseph M. Olbrich; das Warenhaus Tietz in Düsseldorf» є згадка про те, що Ланг перед переїздом до Дюссельдорфа (1900) «відвідував Академію мистецтв у Відні»).

Важливу для нас розповідь про Ланга залишив Карл Кузмані, автор статті «Молоді австрійські графіки» в журналі «Die Graphischen Künste» (1909, 32, С.75).  Він зазначив,що Йозеф Адольф Ланг походить з купецької родини. За підтримки цінителя мистецтва, директора музею він міг потрапити до  Академії. Та спершу «він ознайомився з модернізмом в Школі декоративного і прикладного мистецтва завдяки професору Францу Мачу (Matsch). Мач не лише викладав декоративний живопис, а й давав знання щодо різноманітних матеріалів у декоративно-прикладному мистецтві». Це дозволило Лангу прийняти 1900 року замовлення на створення майоліки на фасаді в Дюссельдофі. Підглазурний живопис був популярним серед модерністів. Навчання у Школі стало визначальним у творчій долі молодого Йозефа Адольфа Ланга. І вичерпним поясненням універсальності митця.

1900 року Й. А. Ланг переїздить до Німеччини. Молодий художник постійно виставляв твори на різних виставках. У роки членства в мистецькому об’єднанні «Малькастен» (1906-1914) митець брав участь у виставці християнського мистецтва в Дюссельдорфі (1909). Преса відразу відгукнулася, і в №2 журналу «Kunst und Kunsthandwerk…» того ж року читаємо про Йозефа Адольфа Ланга як про «здібного художника, який має великі заслуги». А про особливості його мистецького хисту наголошувалось, що він успішно займається «настінним живописом в Рейнських землях, а також прикладним мистецтвом,  практикується в опануванні змішаних стилів, орнаментів, відбитків, які вільно створюють просторову фантазію…».

Відтак, Ланг сформувався і як художник-монументаліст, і як дизайнер. А як живописець, митець працював в історичному жанрі й портретах дещо пізніше, вже після навчання в Мюнхенській Академії мистецтв.

Книжкові ілюстрації, журнальна графіка

Ланг був також зосереджений на  графіці, різновидами якої він вправно володів з молодих літ. З його ранніми творами книжкової ілюстрації ще студентської пори нещодавно вдалося ознайомитися за участі працівників архіву Австрійської Національної бібліотеки. Завдячуючи їх люб’язній допомозі, тепер є можливість оглянути  графічні фігуративні композиції, виконані Й. А. Лангом 1896 року для книги «Favianis» – роману доби переселення народів, видання якого тепер є справжнім бібліографічним раритетом (Dirnböck-Schulz, J.; Favianis. Roman aus der Zeit der Völkerwanderung. Wien, 1898). У книзі йдеться про Священомученика і Папу римського Фабіана, який жив в Римі від 200-го до 250 року. Він став одним з перших, кого жорстоко переслідували за християнську віру. Для цього видання Йозеф Адольф Ланг оформив обкладинку і створив 4 ілюстрації.

Після навчання в Кунстгевербешулє Ланга неможливо було впізнати. Його творчий почерк набув виразності сецесійного мистецтва, в якому лінії модерна були чарівні й неповторні. Декоративність стала головною характеристикою його почерку. Митець часто співпрацював з мистецьким журналом «Die Rheinlande. Monatschrift für deutsche Kunst)», обличчям кількох випусків якого був малюнок Ланга з ростовим зображенням величної жіночої фігури – алегорії ткацтва. Для масштабної Національної німецької виставки 1902-го він розробив обкладинки двох брошур з символами мистецтва. А диплом виставки оформив витонченою фігуративною композицію з музами художньої творчості.

Плакати, прикладна графіка

Одним з перших успіхів Йозефа Ад. Ланга у плакаті була незрівнянно-експресивна композиція для виставки 1902 року «Вільне мистецтво». А за плакат-афішу для виставки «Дюссельдорф. Мистецтво та ландшафтний дизайн» (1904) Ланга було нагороджено першою премією. Цей друкований плакат і в наші дні має великий успіх і протягом років з’являється на мистецьких аукціонах. Зауважимо, що його пластичний і образний лад дивовижно перегукується з чернівецькою майолікоюЙ. А. Ланг отримував замовлення різних видань і на міні-плакати (серія на тему моди 1905 року), і на картки-запрошення 1905 року («Raum für Schrift», «Concert»). Ескізи зберігаються у Нью-Йоркській публічній бібліотеці. Завдяки інформації журналу «Die Kunst: für freie und angewandte Kunst», 1903, вип. 7 дізнаємося про твори Ланга і в галузі прикладної графіки, поширеній в середовищі художників сецесіону. Так, наприклад, за ескізи етикеток до шоколаду він отримав 4-премію відомої фірми «Stollwerck».
Станкова графіка: «Бетховен на троні в хмарах»

У творчій спадщині Йозефа Адольфа Ланга є унікальний за виразністю твір – графічний аркуш з образом Людвіга ван Бетховена. В цій композиції своєрідно проявилися риси непересічного образного мислення автора і його особливого шанування Бетховена. Художник сприймав композитора як титана музики, якого талант підносить над повсякденням і надихає на високі й світлі помисли.

Робота з успіхом експонувалася у виставковому центрі Будинку художників (каталог виставки 1907 року в Künstlerhaus, Відень), про що повідомляв мистецький журнал «Mitteilungen der Gesellschaft für vervielfältigende Kunst» (1908, 32): «Заслужені похвали лунали на адресу великої літографії «Бетховен» художника Йозефа Адольфа Ланга, який приїхав з Дюссельдорфа». А сам твір, виконаний у техніці акватинти, зберігається в бібліотеці Будинку-музею Бетховена в Бонні під назвою «Бетховен на троні в хмарах». На сайті музею читаємо: «Бетховен не представлений музикантом чи натхненним композитором. Це образ титана Прометея або Юпітера, царя богів, який є високо над світом людей».

Навчання в Академії, воєнні роки, реставрація фресок

Успішний художник Йозеф Адольф Ланг вдосконалював свої знання і 1911-го став студентом Мюнхенської Академії мистецтв. Цей факт засвідчує запис в метричній книзі Академії, в якій занотоване прізвище студента Ланга та його педагога – відомого портретиста професора Гуго Габермана. Та невдовзі розпочалася Перша світова війна, яка багато змінила в житті і творчості Ланга. Якщо ранній період творчого життя митця ми вже можемо простежити, то про події подальших 15-років хотілося б знати більше. Тим часом удалося встановити наступне.

З початком  війни сліди Йозефа Ланга губляться. Звернення до списків воєнних художників дещо прояснює ситуацію. В цій групі, сформованій при  імператорскій Воєнній прес-службі (KPQ), знаходимо прізвище «оберлейтенанта запасу Йозефа Ланга, художника». Далі дізнаємося, що як воєнний художник він певний час працював у Моравії. У річнику об’єднання моравських художників «Umělecký list» (1920 р.) читаємо статтю, в якій ім’я Ланга звучить у зв’язку з реставрацією фресок гарнізонного костелу в Оломоуці, Моравія. Публікація знайомить з деталями реставрації стінописів 1916-1918 років, яку за наказом генерала австрійської армії Адама фон Бранднера виконувала група чеських воєнних художників на чолі з «лейтенантом Лангом, художником з Відня». Автор статті детально розповідає про «залізну дисципліну», яку встановив Ланг для художників. Він зауважив також, що Ланг «собі обрав для реставрації композицію в бічній каплиці Св. Павлини, покровительки міста». Зрозуміло, що саме тут йому якнайкраще згодилися набуті знання з техніки реставрації фресок в Школі прикладних мистецтв у Відні.

Знайомство з дипломними роботами сучасних випускниць університету міста Оломоуц також виявилося дуже корисним. Інформація і рідкісні кольорові фотографії фресок у цих текстах є надзвичайно цінними. Наприклад, молода дослідниця Моніка Главата з філософського факультету цікаво і детально розповідає про барокові стінописи костелу початку 18 століття і про роль «віденського художника Йозефа Адольфа Ланга в реставрації і керівництві групою художників».

Ланг був причетний також і до відновлення стінописів костелу в Граці, зведеному в XV ст. Випускниця університету в Гільдесгаймі (Німеччина) Tjalda Eschebach присвятила дипломну роботу реставрації фресок на зовнішніх стінах Домського собору міста Грац. Вона наводить тексти документів від 1924 року з описами характеру пошкоджень стінописів і пропозиції спеціалістів щодо осушення стін. Значної уваги авторка надає характеру рекомендацій, які висловив Йозеф Адольф Ланг: «Пошкодження країв композиції… сьогодні гостро потребує відновлення»  І продовжує: «Йозеф Ланг у ході свого розслідування дійшов висновку, що композиція перебуває в стані повного знищення. Її необхідно відділити від стіни (зняти разом з шаром тиньку) й перенести в середину церкви або до музею».

До 1920-х років належать дві пейзажні роботи, які Йозеф Ад. Ланг виконав у техніці літографії:  «Джерело Богоматері» і «Лижник». Твори мають авторський підпис. У них не знаходимо стилістичних аналогій з роботами Ланга перших років його творчості. Але, як і раніше, відзначаємо майстерність автора: в делікатній узгодженості пастельних кольорів засніженого гірського мотиву, у передачі прозорості повітря, в дивовижній точності рухів, з якою пензель художника торкається паперу, зображуючи вкриту м’яким пухнастим снігом ялинку…

Копії класиків. Виставка в Мюнхені

Згідно з музейним документом від 1920 року, Йозеф Ланг був уповноваженим представником музею Фердинандеум (тепер Тірольський державний музей). А мешкав неподалік Інсбрука в місті Галль-ін-Тіроль. Дізнаємося про це з повідомлень місцевих газет за 1924 рік. Там же читаємо, що «Йозеф Ланг з міста Галль-ін-Тіроль написав три чудові копії…, які експонуються в  Мюнхені в виставковому залі «Glaspalast». У каталозі виставки живописні копії «Пастух» (Брейгель), «Портрет дитини» (Рубенс), «Натюрморт» (Де Хем) у виконанні Ланга мають позначку, яка означала, що твори продаються. Адже в ті часи, як і в давнину, копії класиків світового живопису мали великий попит.

Живопис. Парадні портрети

Вочевидь саме цього періоду художник зосередився на портретному живописі, виконуючи твори на замовлення.З матеріалів про творчість  Альфреда Оффнера, який написав значну кількість портретів аристократів Куденгофе-Калергі, дізнаємося, що представники графської родини відтворені  багатьма митцями. Прикрашали замок у Побєжовіце і твори художника Йозефа Адольфа Ланга. Вочевидь у кінці 1920-х-початку 1930-х років митець виконував їх на замовлення останнього власника замку графа Йогана. На це вказує у своїй публікації зберігач пам’ятників з м. Пльзень Томаш Штумбауер: «Широка предківська галерея картин, створена художниками Йозефом Адольфом Лангом і Альфредом Оффнером, є однією з останніх таких всеосяжних концептуальних портретних галерей аристократії в Богемії»
Низка історичних портретів предків шляхетного роду роботи Й. А. Ланга переконує, що в портретному жанрі манера митця проявилася по-новому. Він майстерно писав парадні портрети, пройшовши академічний вишкіл у відомого портретиста Г. Габермана в Академії мистецтв в Мюнхені. Історичні портрети роботи Ланга мають класичний репрезентативний вигляд: з гармонійно утвореною гамою кольорів, бездоганним малюнком, ретельно прописаними деталями, точним відтворенням фактури тканин, металу, мережива, перлів тощо. Автор майстерно підкреслював героїчні характери моделей та їхню авторитетність.

На цьому завершимо розповідь про Йозефа Адольфа Ланга, який залишив і чернівчанам свої незабутні твори в інтер’єрі та на фасаді Художнього музею.
Не стало уславленого художника 7 листопада 1936 року. Газета «Der Wiener Tag» надрукувала некролог, залишивши нам в кількох рядках світлу пам’ять про нього: “Відомий портретист Йозеф Адольф Ланг помер від інфаркту у вівторок у своїй студії. Лангу, учневі Румплера і Габермана, було 63 роки. У нього є будинок на вул. Apollogasse, який він заповів Академії образотворчих мистецтв, щоби створити фонд для студентів. Похорон починається сьогодні о пів на другу вдень. Після церемонії прощання в Карлскірхе (соборі Святого Карла Борромея)  тіло буде доставлене до сімейного склепу в м. Коттінгбрюнн поблизу Бадена”.
Прикметна деталь. У цьому місті неподалік від кладовища є колона Святої Трійці з двома святими. Дивлячись на скульптурне зображення Св. Флоріана, стає очевидним, що саме з нього Йозеф Адольф Ланг зробив малюнок для обкладинки книги «Favianis». Тоді художнику було лише 23…

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавиця, членкиня  Національної Спілки художників України

Автор цієї публікації висловлює щиру подяку за допомогу і консультації співробітникам Віденського університету декоративного і прикладного мистецтва (в минулому Кунстгевербешулє), архіву Австрійської Національної бібліотеки, замку-музею Горшовски Тин, Кайзер-Фрідріх-Галле м. Менхенгладбах, а також угорському досліднику Мерені Дьорді.

Запис Сецесійне сяйво Чернівців: Відомий і невідомий Йозеф Адольф Ланг спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українське мистецтво – і та його галузка, що розвивалася поза межами самої України (достатньо, мабуть, згадати тих митців, що жили й творили у Франції – хоча б  Олександра Архипенка чи того ж Темістокля Вірсту), і та, що мала свій розвій на теренах самої України – надзвичайно самобутнє у кожному своєму прояві. Як усе феноменальне, воно доволі глибоко й багатогранно вивчене – і залишається все ж таки незбагненною загадкою.

Одна з найзагадковіших фігур у цьому сонмі богів – звичайна сільська жінка, яка на усіх відомих фото постає перед нами у сорочці та в хустці, вже й  не надто молодою…

Марія Примаченко в образотворчому мистецтві українців – фігура, можливо, найбільше ні на кого не схожа. Минулої п’ятниці виповнилося 110 років від офіційної дати її народження – 12 січня 1909 року. Хоча мистецтвознавчі розвідки подають навіть кілька дат – 30 грудня 1908, 1,2,3 січня… Більшість серйозних дослідників зупиняються все ж таки на даті 12 січня.

Тож і прізвище її в різних джерелах існує у двох варіантах – Примаченко, як вона підписувала картини, і Приймаченко. Приймаком, усиновленим, був її батько, від чого, за сільською традицією, пішло й подальше прізвище роду. У селі, стверджувала художниця, казали «примак». Хоча бульвар її імені у Києві пишеться як «Приймаченко». В усіх документах на державні нагороди (а це й ордени, і звання народної художниці УРСР, і Шевченківська премія) фігурує також прізвище «Приймаченко». Але  ці різночитання – мабуть, найдоступніші із загадок художниці.

Народилася Марія Овксентіївна уселі Болотня на Київщині. 

Її батько, Овксентій Григорович, займався теслярством і різьбленням по дереву, бондарював, майстрував дворові огорожі у вигляді  давньослов’янських  споруд. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання, сама одягалася і одягала сім’ю у власноруч вишиті сорочки. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Від них і перейняла художниця вміння створювати той чарівний український орнамент, у якому, цитуючи Гоголя,«птахи виходять схожими на квіти, а квіти – на птахів».

Серйозно малювати Марія почала у 17-річному віці. Вона знайшла синюватий глей, яким розмалювала власну хату. Це сподобалося усій околиці – незабаром на Марію чекало перше замовлення. За розмальовану хату сусідів Марія отримала винагороду – порося. Згодом, саме це порося допомогло усій її сім’ї вижити в голодні часи.

Більшу частину свого життя Марія Приймаченко жила дуже скрутно. Це зараз за її картини пропонують тисячі доларів. Марія Овксентіївна не продавала свої картини – лише дарувала. Та навіть присуджену художниці Шевченківську премію художниці не віддали, а, нібито на її бажання, передали у фонд миру. І це тоді, коли художниця з сином роками будували новий будинок, бо в старій хаті жити було вже навіть небезпечно. А 2006 року її будинок, у якому жив син художниці Федір, пограбували. Винесли понад 70 картин, кожна вартістю до 10 тисяч доларів. Частину правоохоронним органам вдалося повернути, частина ж вважається втраченою і ймовірніше за все перепродається на чорному ринку.

Картини художниці демонструвалися на міжнародних виставках у Варшаві,Софії,Монреалі, Празі. Вона створила Чорнобильську серію картин. Марія Примаченко була сучасницею багатьох з нас. Померла у віці неповних 88 років, там же, у Болотні й похована.

Життя Марії Овксентіївни дивним чином зробило повне коло біля Києво-Печерської лаври.

1935 року тут заснували майстерню народного мистецтва, де 26-річна Марія починала з вишивки.  І тут, у лаврі розташований нині Національний музей українського народного декоративного мистецтва, де й проходила експозиція, присвячена 110-й річниці від дня народження мисткині. Кураторка виставки – науковиця музею й багаторічна дослідниця творчості художниці Олена Шестакова.

У чарівному саду Марії Примаченко нас зустрічають дивовижні звірі, які нібито й асоціюються з тими тваринами, яких ми знаємо в світі реальному, – і дивовижно не схожі на все, що нам знайоме. Зауважимо, Марія Приймаченко малювала з власної уяви, жодного разу не була в зоопарку, наприклад.

Особливої уваги заслуговують твори художниці, на яких можна побачити українських парубків та дівчат у вишитих строях. Марії Примаченко не треба було виголошувати, як вона ставиться до України, до її народу – цей патріотизм видно з її картин…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Ювілеї 2019-го: Дивовижний світ Марії Примаченко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Обласна виставка-конкурс творчих робіт учнів художніх шкіл і шкіл мистецтв «Буковинський розмай», яка відкрита у Центрі культури «Вернісаж» (вул. Франка, 15) – проект із багаторічною історією, один із найбільших не тільки у Чернівецькій області, а й в Україні, – проводиться  у 37-ме.

Це своєрідний звіт творчих напрацювань початкової професійної художньої освіти в області. В експозиції представлені академічний рисунок, графіка, живопис, композиція, рекламний плакат, скульптура, твори декоративно-ужиткового мистецтва, роботи з пленерів.

Проведення такої виставки є важливим заходом для формування патріотичного виховання у дітей: як окрема номінація оцінюватимуться роботи, присвячені 780-й річниці перемоги русичів над хрестоносцямиДобжинського ордену біля міста Дорогичин під орудою князя Данила Галицького.

На виставці представлено понад 1000 робіт від  550 юних художників.

Нагородження переможців відбудеться 21 грудня об 11:00.

Запис «Буковинський розмай» розквітнув у грудні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Steinbarg Gallery&Cafe (вул. Університетська, 11), відкрилася незвична й дуже сучасна виставка Андрія Пілата «Homo plasticus». У своїх композиціях молодий автор виріщує подвійну мету: дає «друге життя» пластиковим відходам і таким чином відстоює позицію антиспоживацтва – чи антиконсюмеризму (від англійського anti-consumerism).

«Homo plasticus» – невтішна назва для нинішнього людства, багатоликий портрет якого в епоху екологічної кризи через неконтрольоване споживання ресурсів подає автор, зображуючи індивіда як продукт культури масового споживання. Андрій Пілат знайомий із проявами споживацтва не теоретично, адже 2012-го закінчив Чернівецький комерційний технікум за спеціальністю «інженер-технолог харчової продукції».

У якості автора надсучасних образотворчих робіт виставлявся у Львові, Києві, Хмельницькому, Івано-Франківську. Виставка триватиме до 5 грудня.

Вл. Інф. Фото Василя Салиги

Запис Андрій ПІЛАТ проти «HOMO PLASTICUS» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ірина Величковська з чоловіком Павлом Шухевичем. Фото. Чернівці. 1913 р.

Буковина з її центром – Чернівцями – саме ті місця, де сходяться шляхи багатьох непересічних особистостей,  і видатних, і тих, чиї імена є менш відомими. Беззаперечною залишається вагомість їхнього спільного внеску в історію краю. В різні історичні періоди тут мешкало чимало славних родин, які прислужилися духовності та культурі рідної землі. Втім, про життя та діяльність багатьох із них довідалися тільки нещодавно: на заваді стояли багаторічні переслідування, репресії та замовчування в комуністичну добу. Серед таких і священики та громадські діячі  Величковські, чиї долі переплелися  з іншими відомими українськими родинами.

Через Галичину й Буковину – до Нью-Йорка

Життя і творчість портретистки та іконописця Ірини Величковської-Шухевич (1885-1979) пов’язані з Галичиною, Буковиною та Чернівцями. Вона серед тих, чиї імена відкриваємо для себе лише тепер: змушена була покинути і Галичину, де народилася у с.Вишнів (нині – Івано-Франківщина), і Буковину, яка залишилася яскравою сторінкою її біографії. Поодинокі твори мисткині й досі залишаються в Україні, та майже весь її мистецький спадок і сімейний архів зберігають нащадки у Штатах.

Малювала Ірина змолоду і протягом цілого життя. А було воно довгим і багатим на події та зміни: 93 роки прожила вона і похована на українському цвинтарі св. Духа у Гемптонбурзі (шт. Нью-Йорк). В українській діаспорі вона була найстаршою за віком художницею. Газета «Свобода» на першій сторінці випуску (21 лютого 1979 року)  писала: «Померла … мабуть перша українка з високими академічно-мистецькими студіями, член Об’єднання Мистців Українців у Америці» («Свобода» – одна з найстаріших українських газет у діаспорі, офіційний орган Українського Народного Союзу – авт.).

Ірина Величковська.

Портрет отця Костянтина Балицького. Полотно, олія. 1913 р.  З приватної колекції внука о.Балицького Андрія Бабія, Коломия.

До високих студій і митрополичої стипендії

У Вишневі на Івано-Франківщині й досі пам’ятають про славну  малярку. За порадою родича, українського художника Модеста Сосенка, Ірина розпочала навчання у львівській приватній школі відомого живописця Станіслава Качора-Батовського, заснованій 1903 року (принагідно згадаємо, що саме він був автором олійної композиції завіси для сцени Польського дому у Чернівцях). Як замолоду, так і пізніше Величковська перебувала у мистецькому середовищі, пов’язаному з іменами таких корифеїв української образотворчості, як Олена Кульчицька, Святослав Гординський, Яків Гніздовський, Петро Мегик тощо.  Їхні шляхи перетиналися  і під час навчання у Львові, і в українських мистецьких спілках та на виставках – вже у Польщі, Німеччині та Америці.

Своїм професійним становленням та освітою Ірина Величковська зобов’язана митрополиту Андрею Шептицькому. Завдячуючи стипендії славнозвісного українського мецената, вона здобула західно-європейську мистецьку освіту. Не маючи можливості вступити до Академії мистецтв, бо тоді жінок туди ще не приймали, вона пройшла дворічний курс навчання (1911-1912) у Кракові, у Школі красних мистецтв для жінок, отримавши диплом та похвальну грамоту. Цей один з найкращих приватних освітніх закладів очолювала польська художниця  Марія Нєдзєльська. Педагоги, відомі митці, водночас викладали в Академії мистецтв у Кракові.

За навчальною програмою проводилися щоденні шестигодинні навчання або пленер, щотижня дві години анатомії та історії мистецтва, тиждень пейзажу на природі, щодва місяці конкурс та щорічна виставка учнівських творів.

Принагідно розповімо, що одна з випускниць цієї школи, польська художниця Софія Стриєнська, не бажала змиритися із тодішньою забороною для жінок здобувати вищу освіту й зробила спробу здолати цю перешкоду. Одягнена хлопцем, вона реалізувала свою мрію і розпочала навчання в Мюнхенській Академії мистецтв. Та через рік її викрили. Додамо, що й  Августа Кохановська не мала можливості вступити до академії, натомість навчалася  у Школі прикладного мистецтва у Відні.

Ірина Величковська. Портрет доньки художниці Лідії Шухевич-Ленцик. Полотно, олія. 1944 р.

Родина, творчість, українство

А по закінченню навчання Ірина Величковська вийшла заміж і переїхала до Чернівців. Павло Шухевич, її чоловік, був суддею. згодом прокурором на Буковині та в Галичині. Згідно зі списками мешканців, у Чернівцях вони мешкали за адресою Elisabethplatz (площа Єлизавети, нині Соборна площа), 12-а. Наступними роками родина часто переїжджала. Певний час Величковська та її чоловік мешкали в Коломиї, потім на півдні Польщі, у Кракові. Під час Другої світової війни перебували в Мюнхені. А 1949 року емігрували до США й оселилися у Нью-Йорку. І в усіх цих країнах Ірина Величковська була тісно пов’язана із професійною українською митецькою спільнотою: у Львові  вступила до Української Спілки образотворчого мистецтва (УСОМ), у Кракові, крім об’єднання «Заграва», була членкинею Союзу українок і продовжила цю участь у Америці, де належала ще й до Об’єднання митців-українців (ОМУ).  Протягом років з її творами знайомилися відвідувачі виставок у багатьох європейських містах та в Америці. Серед помітних міжнародних оглядів варто згадати експозицію 1934 року з нагоди першого Світового Жіночого конгресу у Станіславі (нині Івано-Франківськ). А по Другій світовій  великий огляд українського мистецтва відбувся 1947 року в Мюнхені, у Німецькому Національному музеї. Про це повідомляв альманах «Українське мистецтво» (Мюнхен, 1947, ч.1,2).  Серед таких відомих імен учасників виставки, як Я. Гніздовський, Св. Гординський, знаходимо й прізвище Ірини Величковської та репродукцію її пейзажу. Одна з найбільших ретроспективних персональних її виставок  відкрилася 1963 року у Виставковій залі Української жіночої ліги Америки (UNWLA) у Нью-Йорку. Про цю подію повідомляв журнал «Наше життя» (№1, 1964): «Пані Шухевич – найстарша українська художниця, що живе у Вільному світі. Виставка включала в себе її колишні та недавні твори. Багато відвідувачів переглянули її картини і висловили щиру вдячність великому таланту».

Ірина Величковська.

«Матір Божа під яблуневою гілкою». Полотно, олія. 1912 р.

З приватної колекції внука о.Балицького Андрія Бабія, Коломия.

Вірність красі природи й людини

Художниця Ірина Величковська працювала у різних жанрах. Про її пейзажі можна судити за двома ранніми етюдами, які збереглися у приватній колекції в Коломиї, а також зображенням церкви в Долині (Національний музей у Львові). З репродукціями творів «Галявинка перед будинком священика в Долині», «Будинок священика в Молодятині»,  «Літній день у Баварії», «Гірський потік» знайомив журнал «Нотатки з мистецтва», який видавав виходець з Буковини Петро Мегик у Філадельфії. У жовтневому номері за 1979 рік читаємо про Величковську: «У своїм малярстві була вірна красоті природи, а в своїх портретах, які радо малювала, старалася передати внутрішню й зов­нішню вартість і духовну красоту української людини. (П. М.)». Дійсно, про її ранні портрети, створені ще під час навчання у Кракові, схвально відгукувався уславлений польський живописець Яцек Мальчевський: «…Ви не знаєте, скільки доброго є у ваших портретах» (журнал «Наше життя», 1982, ч.4).  У творчому доробку мисткині є твори, просякнуті психологізмом і прагненням передати яскраві риси характеру близьких їй людей. Йдеться про портрети матері, Ольги Величковської, та дочки, Лідії Шухевич-Ленцик (1944). А в роботі над портретом свого родича,  отця Костянтина Балицького (1913) вона досягла переконливої портретної подібності. Твір написаний у період його служби в чернівецькій греко-католицькій церкві від 1908 по 1918 рік. Життя цього священика, літератора, громадського діяча осяяне дружбою з Ольгою Кобилянською. Дослідники визнають, що саме о. К. Балицький став прототипом образу Захарія у романі Ольги Кобилянської «Апостол черні». Портретну подібність художниця ставила за мету, працюючи над портретами активістів українських організацій: професора Українського Католицького Університету в Римі Михайла Тершаковця (1960-і), І. Вергуна (1969) та багатьох інших.

Ірина Величковська.

Пейзаж. 1919 р. Полотно, олія.

З приватної колекції внука о.Балицького Андрія Бабія, Коломия.

Ікони – творчість особлива

Ірина Величковська була не лише вправною портретисткою. Яскраві сторінки її творчої біографії пов’язані з іконописом. Величковська опановувала це мистецтво  у львівській  майстерні свого двоюрідного брата, талановитого художника Модеста Сосенка (1875–1920). Він був автором церковних стінописів і монументальних настінних композицій, створених  у стилі українського модерну. Під час їх численних спільних подорожей селами Галичини, Буковини, Поділля митці оздоблювали храми, створюючи ікони, відтворюючи стінописи за архівними матеріалами та літературними джерелами. Разом із братом мисткиня замальовувала древні храми для архіву Національного  музею у Львові. Кілька її малюнків репродуковано у книзі В. Січинського «Дзвіниці і церкви Галицької України XVI-XIX ст.» (Львів, 1925). Після смерті М. Сосенка Ірина Величковська і далі писала ікони. Її роботи й дотепер можна побачити на Тернопільщині та Івано-Франківщині. У церкві села Молодятин (нині Коломийський район Івано-Франківщини)  є дві ікони, які, за свідченням місцевого священика, пов’язують з іменем Ірини Величковської. Ікони письма Величковської є і в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в Долині, де протягом 30 років служив батько художниці, о. Теодор Величковський. Дарувала мисткиня свої ікони і храмам Буковини. Наприклад, церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Чернівцях та, ймовірно,  церкві у Садгорі. Віднедавна ми маємо можливість познайомитися з її композицією  сакрального характеру «Матір Божа під яблуневою гілкою», створеною  1912 року.  В цій рідкісній роботі яскраво простежується вплив наставника мисткині – новатора в новітньому іконописі – Модеста Сосенка. Йдеться насамперед про його естетику модерну у поєднанні з національними орнаментальними мотивами. В еміграції І. Величковська також писала образи для греко-католицьких храмів Кракова, Парижа та для збірки Блаженнішого Патріарха Йосифа в Римі. Написані нею в Америці ікони зберігаються у таких містах, як Ютіка, Рочестер, Південний Бруклін, та в монастирі Глен-Коув.

Збережена пам’ять

Репродукції творів Ірини Величковської, створені у період її перебування в Чернівцях,  уперше з’явилися в сучасному українському виданні лише 2016 року. Цю унікальну інформацію, пов’язану з іменем художниці, оприлюднили автори монографії «Два століття служіння Богові і нації: УГКЦ на Буковині» Нестор Мизак і Андрій Яремчук. Із книгою, в якій дослідники надали важливі відомості про Ірину Величковську, можна познайомитися у чернівецькій Муніципальній бібліотеці ім. Анатолія Добрянського.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Сердечна вдячність автора директору Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського Лесі Щербанюк, за ініціативи та за активного сприяння якої стала можлива поява цього матеріалу; а також кандидату історичних наук Андрію Яремчуку – за надання цінних консультацій, що збагатили  роботу над дослідженням творчості мисткині.

Запис Художниця Ірина Величковська знайшла натхнення на Буковині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

   

 – Усе життя, понад 30 років, я працювала лікарем. І роботу свою любила. Та, як не дивно, з виходу на пенсію почався найщасливіший період мого життя, – каже чернівчанка Наталія Довганюк, у дівоцтві Бурковська, яка учора презентувала свою першу персональну виставку в Художньому музеї.

У Чернівцях п. Наталія раніше не виставлялася, та її картини у складі виставки «У нас єдина доля – ім’я їй Україна» вже побували у Києві, Івано-Франківську, Кам’янці-Подільському, а ще у Греції та Ізраїлі.    

Родина у пані Наталії лікарська. Разом із чоловіком вона вчилася в Чернівецькому  медінституті, вже після закінчення вишу та перших років роботи побралися, мають двох синів-стоматологів і трьох онуків.

… Колись, у іншому житті, ми разом відпочивали в Болгарії. Відтоді й подружилися. Бо дуже пам’ятними були тижні, проведені на Сонячному Березі. Наталка надзвичайно гарно співала й танцювала, та ще й характер мала веселий і заводний. Боже, як нам тоді було весело! Як ми утрьох – ще з однією колежанкою, Жанною Кантор, яка нині мешкає у США, – розважалися!  До слова, мама Наталії, Катерина Варфоломіївна, викладала у мене в 7-й школі (тепер гімназія №1) російську мову та літературу.

Незабутні молоді роки! Після повернення ще протягом кількох років зустрічалися, а потім життя якось розкидало…

Після того не бачилася з Наталкою практично все життя.  Хіба що раз чи два – випадково. Аж раптом телефонує, пропонує зустрітися. І до редакції буквально влітає та колишня Наталія – сповнена творчого горіння, підйому, радості. Вручає запрошення на персональну виставку… своїх живописних творів. У мене – шок! А вона, як і колись, розповідає цікаво, захоплюючи візаві несподіваними, але переконливими аргументами:

– Здається, банально звучить фраза : «На пенсії життя лише починається». Та це про мене. І це притому, що я не можу скаржитися на своє минуле життя. Воно було чудове, насичене, цікаве й складне. Та десь у глибині душі я завжди мріяла навчитися… малювати. Водночас сама сприймала цю свою мрію як недосяжну. Бо усвідомлювала, що медицина – це ремесло, а творення картин – мистецтво. Але так хотілося бодай наблизитися до того храму.

… Перед виходом на пенсію я дуже хворіла, мабуть, давалася взнаки вага. Натомість нині забула про недуги, схудла на 30 кілограмів і, якщо відверто, почуваюся щасливою. Щодня! Як лікар, я усвідомлюю, що мені допомогла арт-терапія. Нині я можу годинами дивитися на троянду, споглядаючи її красу та зосереджуючись на ній. Я постійно слухаю пташок… Це своєрідна медитація. Почала читати книжки про духовність, це допомогло мені розібратися в тому, де, як і на чому ставити життєві акценти. А перша освіта  зорієнтувала мене на правильне харчування. До слова, невдовзі змінилася й моя зовнішність. Втрата кілограмів різко позначилася на ній – у кращий бік, зрозуміло.  А ще – і це чи не головне – мої очі завжди сяють!!! А життя таке прекрасне, що навіть бракує слів!

На порталі незалежних художників чернівчанка Наталія Довганюк позначена як перспективний художник.  Серед живописних технік полюбляє олію та пастель. «Акварель – не моє», – каже. Пише здебільшого пейзажі та натюрморти.

Людмила ЧЕРЕДАРИК , «Версії»

Рання весна на Цецино.

У німецькому тримовному журналі «Along the Line», який виходить раз на 3 місяці, випуск за червень-серпень присвячений, практично, нашій землячці. Крім її картин у ньому її тексти. Одне слово, художниця спробувала і своє перо.

Отже, Наталія Довганюк – про себе.

 Наталія ДОВГАНЮК: Пенсія – не кінець, а свобода й відновлені барви життя

 Час, уперед!

«Усе моє свідоме життя тісно пов’язане з медициною. Юність і найкращі роки зрілого життя присвячені були служінню науці та людям. Лікарська праця поглинала цілком, не залишаючи місця роздумам, а час усе підганяв: «Уперед! Уперед!».

Народження дітей, сімейне життя важко завойовували своє «місце під сонцем» у душі та в думках.  Навіть уночі не полишали сумнів з приводу правильності діагнозу  чи призначеного лікування.

Історії хвороб пацієнтів, історії їхніх життів тісно сплелися із моїм життям, заступаючи світ із його реаліями та барвами. Викладання в університеті вносило свою дещицю роздумів і хвилювань, забираючи залишки вільного часу».

Дністер.

Лівійський досвід і ностальгія за домівкою

«Була в нашому житті й зміна декорацій: на три довгі роки поїхали ми з чоловіком до Лівії, де працювали в лікарні швидкої допомоги і де по-справжньому зрозуміли, як це «падати з ніг від утоми». Це були яскраві, але важкі сторінки. З одного боку самобутня природа, цікава культура, інші люди, інша мова, побут, отже – усе. З іншого боку – відірваність від домівки, від близьких, величезна відповідальність за життя пацієнтів і постійне відчуття своєї «чужерідності», нездоланне бажання потрапити до рідних місці, де йде дощ, шумлять крони дерев у лісі й шарудить під ногами опале листя… Ностальгія. Ми пізнали її повною мірою.

Із поверненням додому усе повернулося «на круги своя». Знову потягнулася вервечка лікарських буднів, змінювалися нескінченною чергою обличчя пацієнтів, лекції, практичні заняття із студентами… Де вже тут шукати місця для краси й романтики?

І все ж таки, малювати тягнуло завжди. Споглядаючи квіти із блискітками роси, вишні, вмиті дощем, чи божевільний захід сонця, що запалив пожежею півнеба, так хотілося інколи вигукнути: «Зупинися, мите, ти чудова!».

У Лівії, крадькома, як змогла, зробила я свою першу замальовку старого фігового дерева, яке зачарувало мене вигинами стовбура й молодим листям…»

Стара поличка.

Живопис як двері до нового життя

«Здавалося, мрії моїй збутися не судилося: живопис, перед яким я уклонялася, так і залишався для мене недосяжним. Та настав час, коли довелося попрощатися зі звичним медичним світом, у якому я провела тридцять років. Я здобула… волю. Помінялися запахи й звуки, розкрився неосяжний барвистий світ, який і тепер хотілося закарбувати. Про мою потаємну пристрасть давно вже знав мій чоловік. Саме він допоміг мені зробити крок, на який я сама ніколи б не зважилася, бо вважала, що час мій минув і можливість навчитися малювати для мене назавжди втрачена. Я ніколи б не зателефонувала б до художньої студії. Зателефонував туди чоловік, домовився про зустріч і пішов зі мною як «група підтримки».

Як зараз пам’ятаю перший момент, коли дві пари темних очей із подивом уп’ялися на мене. Подружжя викладачів дитячої художньої школи, вельми здивувалися, дізнавшись, що приватні уроки малювання давати треба буде мені, а не моїм онукам!

Пауза була тривалою… Далі мені запропонували намалювати щось удома й принести до студії. Я намалювала троянду (цей малюнок і досі зберігається в мене в особливій папці. Художники подивилися й… вирішили дати мені кілька уроків малювання – задля експерименту».

Нарциси.

Чи можна зупинити мить

«Ніхто з нас не знав тоді, що навчання моє триватиме п’ять років, що я, не вміючи буквально нічого, не маючи уявлення, що таке композиція, глибина й перспектива, писатиму великі та яскраві натюрморти й пейзажі, братиму участь у виставках і конкурсах   отримуватиму дипломи й запрошення від відомих галерей.

Наше знайомство перейшло у дружбу, а моя вдячність цим чудовим людям, які навчили мене усього, що я вмію, які відкрили для мене цей казковий світ,  не має меж! Адже тепер у мене є нове життя, нові перспективи. Нарешті я не лише вигукнути можу «Зупинися, мите!», я таки можу зупинити її – у малюнку, в картині, в слові…»

Іриси в індійській вазі.

Очима художниці: один день в Ізраїлі

«У цій словесній замальовці – саме спроба зупинити мить.

Усе почалося в Єгипті, на березі ласкавого й теплого Червоного моря, куди ми з чоловіком перенеслися з холодної української осені. Наш гід запросив нас на один день відвідати Ізраїль. Про знайомство із цією древньою землею мріяли давно, та що, мовляв, можна побачити в країні за один день? І все ж таки ми погодилися, і ось уже автобус мчить нас крізь темряву єгипетської ночі до «землі обітованої». Уважні обличчя митників, довгі години очікування… Нарешті ранок золотить зубці гір довкола мертвого моря. Це наша перша зупинка. Купання в шості годині ранку в Мертвому морі – це круто! Ми й насправді не топимося в цьому концентраті солі й мінералів, а лише комічно ковзаємо, як поплавки, водною гладдю… Далі змиваємо з тіла дивну маслянисту рідину й поспішаємо назустріч Аліку, гідові, який везе нас до Єрусалиму.

Алік одразу підкорює доброю посмішкою, зеленою парасолькою, взятою на випадок дощу, своїм улюбленим вигуком «Лю-у-ди-и-и!» і безмежними знаннями, якими він щиро ділиться з нами упродовж дня. Це не просто сухі факти. У кожному слові відгук подій, які відбувалися тут, на цій землі… Наш автобус перетинає Єрихонську долину. Невдовзі ми вже омиваємося водами Йордану, про що мріяли з дитинства. Групи людей з цілого світу, з усіх континентів, вливаються, немов струмки, у води цієї ріки, куди веде їх одна-єдина думка – опинитися  у тому святому місці, де ступала нога Ісуса…

Ізнову за вікном автобуса тече скелястий ландшафт, розміновані поля із плантаціями молодих пальм, на які Алік гордовито показує із вигуком: «Святе місце порожнім не буває!».

Ще один пагорб і – о диво! Ось він, древній та вічно молодий, загадковий, оспіваний поетами багатьох поколінь сяючий Єрусалим! Місто, розкидане на пагорбах священної землі, багато разів зруйноване і знову відроджене, як фенікс із попелу. Місто контрастів, у якому стародавні храми сусідять із сучасними будівлями і де час уповільнює свій біг…

Алік не замовкає ні на хвилинку. Історичні відомості про старовинні замки, храми, стіни фортець ллються з його вуст потоком.

Церква Різдва Христового у Віфлеємі вражає нас своєю пишнотою. Під нами печера, де народився Ісус, а погляди наші прикуті до ікон у золотих шатах, багато з яких були подаровані високими особами.

На нас дивиться лик Божої Матері, вдягненої в ризу у вигляді блискучої зірки. Голос гіда не змовкає. Його сірі очі виблискують від збудження, і ми забуваємо про перше враження від нього, про відбиток несправджених сподівань на його обличчі, як нам здалося спершу. Де поділися незграбність і опасистість цієї людини? Навіть безглузда парасолька в його руках  наразі нагадує швидше жезл, а голос причаровує та уводить нас усе далі в глиб століть.

Храм Гробу Господнього в Єрусалимі вразив нас своєю красою та монументальністю,а також воістину вавилонським нашестям людей з усього світу, дороги яких зійшлися в цьому місці. Ми заходимо до гробниці Ісуса, піднімаємося на Голгофу, запалюємо свічки від Незгасимого Вогню і в думках переживаємо скорботні часи. Далі, ніби стрімкі ручаї, різнобарвні та різномовні, ми несемося за дороговказною парасолькою Аліка, видною  попереду, на ходу розглядаючи товари, викладеними обабіч вузеньких вуличок, що виходять на площу. Пістряві хустки й бронзовий посуд, прикраси з каменю, спеції, солодощі – усе проноситься повз, ніби миготіння кадрів у казковому кіно. І ось ми вже біля Стіни Плачу. Поки наш гід розповідає про неї, ми пишемо записочки із заповітними бажаннями, а потім шукаємо щілинки в стіні, щоби сховати там наші послання, адресовані небесам.

Блакитні гортензії.

Люди на площі, як і всюди в Єрусалимі, дуже різні: зграйка японців із цікавістю споглядає костюми хасидів, поляки уважно слухають священнослужителя, болівійці набирають води у сріблясті чаші мармурового фонтану…

Сонце котиться на захід. Нам час повертатися. Кладемо гроші до ніг старого музиканта, який грає щось дуже сумне й задушевне, й поспішаємо до свого автобуса, який за кілька хвилин повезе нас назад до Єгипту. Наш день в Ізраїлі закінчився, та все побачене залишиться із нами назавжди.  Ми не забудемо тебе, Єрусалиме, як і нашого гіда, джерело знань, із його вражаючою парасолькою і закликом до єднання: «Лю-у-ди-и-и!».

Зупинися, мите!»

 Український переклад – від «Версій»

Запис «Найпотужніші ліки – полотно і фарби» –  Наталія ДОВГАНЮК, жінка, з якої пенсія зробила художницю спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Літературний клуб «Дебют» при Чернівецькій обласній бібліотеці імені М.Івасюка у середині зливного червня запросив на чергову зустріч у нещодавно запровадженому форматі. Третьою за відліком героїнею «Несподіваних зустрічей» стала безмежно талановита й доброзичлива, і вже кількарічна учасниця «Дебюту» Раїса РЯЗАНОВА. Художниця, ілюстраторка, поетеса, комп’ютерна дизайнерка, і в усіх іпостасях – непересічна особистість із власним поглядом і обличчям, що запам’ятовується. І ще одна особливість: друзям зазвичай важко називати Рязанову Раїсою Леонідівною, бо для всіх вона… Раєчка.

А для мене особисто Раєчка дорога тим, що повертає мені час від часу подив. А ми, як відомо, живі, поки ще вміємо дивуватися. Несподіваній римі, цікавому образу, певній драматургії кожного вірша, легкості графічного штриха, умінню побачити особливе у, здавалося б, загально відомому – що відбивається й у віршах, і в серії портретів учасників клубу «Дебют»… Думаю, «дебютівці» погодяться, що мати такий живий і знову ж таки доброзичливий портрет – честь для зображеного.

Чернівчанкою Раїса Рязанова стала за збігом життєвих обставин, але нині люди довкола неї навіть не згадують про це: вона – наша. Інтелігентна, освічена, дружня й… так, саме це чернівецьке слово – толерантна.

Поруч із графічними пейзажами Чернівців присутні на «Несподіваних зустрічах» побачили види Львова, Києва, деяких міст Ізраїлю…

Картини Раїси Рязанової

Усі, хто зустрічаються з нею на різного штибу мистецьких заходах, неодмінно стають її особистими друзями. І варто наголосити, що надзвичайно завантажена роботою, Раїса Рязанова знаходить час для всіх: піти на виставку, на концерт, на творчу зустріч, просто посидіти у кафе, вислухати наболіле й самій поділитися…

У книжкову культуру Чернівців Раїса Рязанова увійшла, коли армійські структури, в яких у різних точках вона служила десятки років, як то кажуть, «наказали довго жити».

“Прикордонне” минуле

Раїса  пішла на комп’ютерні курси й узялася за олівці та фарби. Відтак освоїла книжкову верстку… Ніби недавно все це починалося, але вже 14 років – і вже близько півтори сотні оформлених нею книг. Працювала за цей час з різними видавництвами: «Букрек», «Золоті литаври», «Прут», «АНТ-лтд», київська «Педагогічна думка».

книги, оформлені Раїсою Рязановою

Особливість її як ілюстратора в тому, що Рязанова не просто робить окремі ілюстрації чи обкладинку, вона надає кожній своїй роботі невловимого шарму  – і свого, й автора, з яким працює. І ця співпраця так само переходить у багатолітню дружбу. Серед «її» авторів уже, на жаль, покійний, Володимир Михайловський, Іван Нагірняк, Тамара Севернюк, Василь Кукульняк… Журналістка Валентина Мацерук довірила Рязановій оформлення дорогого для неї видання – книги творів чоловіка, який пішов у кращі світ в 27 років, Григора Мацерука «По кому росте трава».

Найменші вдячні слухачі

Дебютівські зустрічі дали старт серії книжок для дітей від Галини Пелепюк-Мрихіної, Наталі Куконіної, Алли Чобан… Особлива частина її творчості – оформлення шкільних підручників. Чесно кажучи, щоразу жалкую, що в наші часи не було таких цікавих і гарно оформлених, спрямованих на дитяче та підліткове сприйняття, підручників.

“Дебютівці”

Вірші, які Раїса Рязанова читала на «Несподіваних зустрічах», написані за останні 2 роки, крім першого, з якого почала виступ, бо він і досі звучав актуально. До слова, деякі з поезій переклала українською Валентина Мацерук.

Так, у житті багато несподіваного, але нічого… випадкового. Вервечка плететься далі.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Раїса РЯЗАНОВА: Перо, і пензлі, і комп’ютер – творчість в усьому спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Учора в Чернівецькому художньому музеї відкрито виставку творів заслуженого художника України Леоніда Гопанчука (1955-2013). Митець визнаний одним з найкращих портретистів Європи, він створив образи видатних українців Тараса Шевченка, гетьманів Івана Мазепи, Богдана Хмельницького, Івана Виговського. Його роботи можна знайти у приватних колекціях 20 країн світу. Хоча художник майже не продавав своїх робіт на історичну тематику, адже хотів зберегти колекцію.

Леонід Авакумович був і майстром пейзажу, натюрмортів, полотен на релігійну тематику. Його роботи були представлені на багатьох виставках в Україні та за кордоном.  Художник пішов з життя 2013-го, тож його роботи в різних містах України презентують його удова й син.

Вл. інф.

Запис До Чернівців дістався Леонід ГОПАНЧУК спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецька обласна бібліотека запрошує 21 квітня 2018 року, о 15.00 відвідати   презентацію виставки художніх робіт Яніни Фотокакіс «Там, де живе сонце!» – як частину проекту «Звичайні люди незвичайного міста»  

Яніна Фотокакіс –  багаторічна учасниця арт-студії «Музеум» створеної, на жаль, нині вже покійною, Оленою Михайленко, член громадської організації молодих художників «Art-Nuova», учасниця  численних всеукраїнських виставок, конкурсів, арт-фестивалів і  пленерів.

Художниця захоплюється графікою, самостійно оволоділа технікою колажу. Кожна художня робота Яніни несе в собі філософське розуміння світу,  додає нам усім від авторки настрій на позитивні зміни та рішучий поступ на шляху розуміння та саморозвитку.

В імпрезі звучатимуть музичні композиції у виконанні  лауреата численних міжнародних та республіканських конкурсів, фестивалів Станіслава Нагорного.

Любов ШИЛЮК, завідувачка  відділу мистецтв обласної бібліотеки

Запис Яніна Фотокакіс знає, де живе сонце спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22 березня (четвер) о 17:00 відкриється персональна виставка картин тринадцятирічного хлопчика Данила Гулька під назвою “Моя Вода”. Захід відбудеться за адресою: м. Чернівці, вул. Штейнбарга, 23.

Запис У Чернівцях відкриють виставку талановитого 13-річного художника Данила Гулька спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Художній альбом «Чернівці. Czernowitz»

На обкладинці: О. Ласке. Чернівці. Площа перед Ратушею. 1930-ті р.р.

Йозеф Главка (1831–1908). Митрополичий корпус. Резиденція буковинських  митрополитів у Чернівцях. 1867, папір, акварель.

Альбом присвячений чернівецькому урбаністичному пейзажу. Це майже 350 пейзажних творів живопису й графіки, створення яких охоплює 200-річний період. До збірки увійшли як раніше відомі мистецькі твори, так і чимало оприлюднених уперше, які стали справжнім відкриттям. Список авторів налічує більш як 120 художників з понад десяти країн світу і різних міст України – і серед них низка раніше невідомих митців різних епох і напрямків. Роботи зібрані з фондів музеїв і бібліотек, архівів та інституцій, а також приватних колекцій. Пошуку й дослідженню якнайкраще сприяли широкі можливості Інтернету з його необмеженим доступом до численних джерел інформації.

Ідея мистецького видання творів у жанрі чернівецького міського пейзажу належить історику Сергієві Осачуку. Саме з його ініціативи альбом «Чернівці. Czernowitz» – результат нашої 2-річної співпраці – побачив світ у «Видавництві 21» наприкінці 2017-го. Альбом є двомовним українсько-німецьким виданням. Передмова написана Раймундом Лангом (Гамбург), а макет і дизайн – від Володимира Гиндича й Михайла Висоцького.

Насиченому візуальному ряду альбому передує історія розвитку чернівецького міського пейзажу в аналітичному огляді авторства Тетяни Дугаєвої. Розглянуті види та художні особливості  урбаністичних творів: від панорам-пейзажів, мотивів площ та вулиць, архітектурних пам’яток – до жанрових сцен та живописних куточків міських парків або берегів Прута тощо.  На сторінках альбому красномовно простежується спадкоємність художніх традицій, які гідно підтримують і розвивають сучасні митці-пейзажисти.

Михайло Молдован (1921–2001), Чернівці.

Чернівці. Близько 1968, папір, туш, ручка.

Відновлені імена авторів

Під час роботи над матеріалом здійснено низку атрибуцій – установлення й уточнення авторів творів. Серед них, приміром, Станіслав Кобєльський (Бізанц), Ф. Гьоллерер (монограма FH), Бела Крон,  Карл Йобст тощо. Варто зауважити, що й після завершення роботи над макетом дослідження тривало: визначені імена ще двох митців, які в альбомі залишилися невідомими (стор. 52, 70).  У пошуках інформації про єдине відоме нам художнє зображення лютеранської кірхи «Євангельська церква в Чернівцях» з’ясувалося, що його створив літограф Франтішек Лібіш 1861 року. А ліногравюра «Панорама Чернівців» поч. 1880-х років є роботою художника Йоганна Варроне. Цей чудовий пейзаж із символами історії та слави Чернівців 1883 року прикрашав заголовну частину перших чотирьох номерів двох польських газет у Чернівцях. А 2007 року сучасний щомісячник «Gazeta Polska Bukowiny» повернув твір Й. Варроне на  свою титульну сторінку.

Урбаністична палітра Чернівців видається різноманітною, змістовною і напрочуд багатою. Відтак протягом роботи над альбомом не полишало особливе почуття вдячності кожному художнику, який звернувся до відтворення образу міста. Адже кожний з тих митців – картограф чи ілюстратор, військовий художник чи майстер пейзажних зображень – свого часу залишили в живописних чи графічних зображеннях Чернівців дещицю власних мистецьких душ. Та, водночас з емоційністю, подані роботи є надзвичайно інформативними, оскільки несуть відомості про розвиток міста, особливості його архітектури та історичні події, зрештою дають відчути своєрідний колорит, який надає Чернівцям вишуканої неповторності.

Анатолій Лимар (1937–2009), Чернівці.

Миколаївська церква після пожежі. 1993, полотно, олія.

Чернівці, яких уже немає

Серед репродукованих творів привертають увагу композиції з зображеннями Чернівців, яких уже немає. Це рідкісна можливість познайомитися із залишеним нам художником Карлом Йобстом єдиним відомим зображенням інтер’єру  каплиці Св. Іоана Сучавського із вівтарем у Резиденції митрополитів, яку було знищено пожежею 1944 року. І одноповерховим готелем «Russie», на місці якого височить чудова будівля Буковинської ощадниці, нині Художнього музею (композиції Р. Бернта, А. Борковського, Ф. Емері, Ф. К. Кнаппа). Йдеться й про такі унікальні пам’ятки, як церква Успіння Пресвятої Богородиці біля Турецької криниці та Євангельська церква (твори Й. Шубірса, Ф. Лібіша, Л. Копельмана), стара єпископська резиденція (Р. Бернта), купальня в Народному саду (Ф. К. Кнаппа, Й. Шубірса), пам’ятник «Австрія»  (В. Катцлера), Темпль (О. Ласке та Е. Арно), будівлі на площі Ринок (Б. Клінгофера ), початок вулиці Поштової із біржею (В. Волкова) тощо. Цікаво розглядати зображення мостів через Прут і  бачити, як змінювалася їхня конструкція: наплавний (на човнах) або понтонний у творах А. Ланге, Е. Грайпеля, естакадний (на палях) – у Й. Шубірса, А. Мальхуса, а також зруйнований 1914 р. залізничний міст у літографії фронтового художника Б. Крона.

Віктор Волков (1937 р. н., Росія-Ізраїль.

Ідея Д. Маргуліса, Чернівці-Ізраїль).

Чернівці 1911 року. Вид з вулиці Поштової.  2013, полотно, олія.

«На схилі південного берега річки Прут»

На принади Чернівців та їхні чудові панорами здавна звертали увагу мандрівники, чиновники, письменники. Ще далекого 1805 року британець Адам Ніл зауважив, що  місто мальовничо вивершується «на схилі південного берега річки Прут». Меценат Анатолій Демидов, який мешкав у Європі, 1840 року був захоплений Чернівцями та їхніми елегантними церквами. А письменнику-емігранту Василеві Кельсієву 1868 року «надзвичайно сподобалися круті вулиці Чернівців, чудовий вид на Прут та останні відроги Карпат». Він із хвилюванням занотував у своїх мандрівних листах, що мало є міст, гарніших за столицю Буковини із її панорамою. Власні враження про місто та його краєвиди записав 1897 року Август  Бьом: «На високому правому березі виблискують куполи архієпископської резиденції і проглядаються всі вежі міста…, а також культові споруди в різних стилях, зі смаком поєднані».

Зображення пейзажів Чернівців здавна полюбилися і митцям, що знайшло своє втілення на сторінках альбому. Живописні полотна, акварелі та графічні аркуші вражають гармонійною красою композицій і манерою виконання. Серед авторів ХІХ сторіччя – Е.Грайпель, А. Ланге,  А. Мальхус, А. Кайндль, Й. Шубірс, Й. Кірхнер, Ф. К. Кнапп, А.Бріоші, А. Кайль, Й. Варроне, В. Журковський. Це й сторінки творчості художників ХХ – початкуХХІ століть (Л. Копельмана, М. Совєтова, Р. Рігетті, К. Флондора, Є Удіна, О. Криворучка, В. Волкова, А. Присяжнюка, І. Балана, О. Любківського, Б. Макаренка тощо).

Сергій Колісник (1965 р. н.), Чернівці.

Морозний ранок. 2002, картон, левкас, жовткова темпера.

Перлина Буковини – і медаль у Парижі

Домінантою багатьох композицій є архітектурний комплекс Резиденції буковинських митрополитів.  Відкривають цю чудову образотворчу галерею чи не найперші її зображення, виконані 1867-го, тобто третього року від початку її спорудження. Акварельні композиції створив автор проекту архітектурного ансамблю, уславлений чеський зодчий Йозеф Главка. Його роботи виконані у вражаючому форматі: скажімо, зображення семінарського та митрополичого корпусів мають понад метр заввишки та близько двох метрів завширшки. 1867 року вони експонувалися на Всесвітній виставці в Парижі, де автор отримав високу відзнаку й медаль за проект у Чернівцях. Наше нинішнє видання надає рідкісну можливість побачити ці п’ять раритетних акварелей. Фотографії для їхнього екслюзивного репродукування на сторінках альбому надані Національним технічним музеєм (Музеєм архітектури та цивільної інженерії) у Празі. Твори зберігаються у фондосховищі цього музею.

Навіть звичних до вигляду Резиденції чернівчан акварельні композиції Йозефа Главки полонять урочистою величчю, казковою стрункістю й чіткістю тонкого малюнка та цілісністю колористичного вирішення. Дивовижна енергетика невимовно хвилює космічним відчуттям безмежності й глибини простору й збурює  неймовірне емоційне піднесення. Захоплює й зображення інтер’єру Синодальної (Мармурової) зали, яке сяє сонячним світлом та майстерною передачею ошатного декоративного оздоблення.

В альбомі репродуковано й акварель «Вірменська церква в Чернівцях» (1869 р.), яку Й. Главка створив у рік закладки наріжного каменя, приблизно за два роки до початку її будівництва. Твір зберігає вигляд ще не збудованого храму, згідно з проектом, який пізніше було змінено. В акварельній композиції емоційно акцентована вишуканість цієї вкритої орнаментованою черепицею споруди, яка, за задумом її творця, мала збагачувати неповторний образ міста й промовисто увиразнювати його панораму.

 У міських пейзажах – історія давня й новітня

Під враженням від акварелей Й. Главки міцніє відчуття, що творення архітектурних образів Чернівців є вишуканою насолодою. Ця радість творити знайома й сучасному поколінню митців, для яких найбільш популярним та улюбленим мотивом є зображення архітектурних пам’яток Чернівців. Урбаністична образотворчість наших днів збагачується енергією багатьох художників. На сторінках альбому цікаво представлені О. Криворучко, Н. Ярмольчук, Ю. Удін, Г. Горбатий, Р. Лекалов, О. Гармідер, В. Санжаров, О.Любківський, А. Лимар, Л. Богдан, Е. Нейман. У збірці розміщені й репродукції міських пейзажів Ю.Гушкевича, І. Хілька, С. Солдатова, С. Колісника, М. Рибачук, В. Краснова, О. Карлової, О. Карлова, І. Юр’єва, І. Балана. Знайомить видання і з  живописцями та графіками інших міст України: Є. Удіним, Б. Макаренком, В. Козубом, К. Рудаковою, В. Варвянською, М. Рудською,  А. Копчаком тощо.

Виняткова аура міста та його характер відчувається  в численних жанрових сценах на площах з їхнім жвавим повсякденним життям або з велелюддям історичних подій, а також у вуличних замальовках та зображеннях чернівецьких подвір’їв. Усі ці теми популярні у творчості як художників минулих століть, так і сучасних – Є. Удіна, Б. Тутельмана, О. Літвінова, О. Криворучка, О. Вайсмана, О. Гармідера, М. Круглова, В Козуба, А. Лимаря, М. Рибачук, Н. Лісової.

У виданні репродуковано також кілька інтер’єрів, які виразно передають атмосферу міста та особливості того часу. Це відчувається у промовистих творах А Борковського (1830-і – 1840-і роки), А.Дагані (1942), Л. Копельмана (1957,1960), П. Грицика (1974). Про інший бік життя міста розповідають індустріальні пейзажі, які набули особливої популярності в роки панування соцреалізму.

Сучасному місту – сучасні технології творення

Портрет міста та його дихання увиразнюють пейзажі Чернівців, створені засобами цифрового мистецтва (Digital Art) за допомоги спеціальних комп’ютерних програм, що характерно для нашої епохи інформаційних технологій. Так, дизайнер та ілюстратор киянин Сергій Майдуков володіє різними образотворчими техніками, а також створює електронні композиції. В альбомі репродукована його робота «Чернівці. Найкраще місто 2008 року». Промовисті твори у техніці цифрової акварелі створює колишній чернівчанин з Росії Валентин Буковинець. Альбом представляє також твір японської мисткині, дизайнера та графіка Мідорі Харада «Чернівці» із зображенням Руської вулиці. Її авторський стиль «спокійних європейських пейзажів» відомий як  Aire Verte.

Подані в альбомі твори живопису та графіки несуть в собі не лише багату історичну інформацію, але є яскравими й виразними художніми висловлюваннями. Цей альбом, який досліджує розвиток чернівецького урбаністичного пейзажу, багато значить для його авторів. І сподіваємося, що для буковинців він також стане особливим.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис «Чернівці. Czernowitz» – виставка-альбом, яку можна зберігати вдома спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Біограф Ієроніма Босха (1450-1516) Лінда Харріс вважає, що її герой мав хист передбачення. У своїх картинах, стверджує вона, Босх прогнозував майбутні війни, епідемії та екологічні катаклізми. Щось таке передбачали багато хто: не треба бути антропологом, аби розуміти, що хворіти й воювати люди будуть аж поки не вимруть. Однак Босх не просто передбачав нинішній наш «апокаліпсис», він достеменно знав, як цей апокаліпсис виглядатиме. Достатньо придивитися до його картин пильніше, аби переконатися: Босх гідний входження в історію не лише як великий художник, але й як автор страшних у своїй конкретності прозрінь.

Світова геополітика

На перший погляд, картина «Фокусник» (бл.1502) – нехитрий зразок жанрового живопису. Катала дурить простака старим як світ трюком із наперстками. Поки той зачаровано стежить за руками, вуличний злодюжка «підрізає» його гаманець. Один з глядачів, скориставшись тим, що загальна увага прикута до столу фокусника, мацає дівку. За тим, що відбувається, із живою зацікавленістю споглядає сова, спеціально навчений песик і перевдягнутий на монашку Путін: він має тут свій інтерес… 

Кручу-верчу, світового панування хочу: Босх точно спрогнозував, як виглядатиме у наш час геополітична «заварушка». Тут і черговий секс-скандал, і дресировані лобісти, і мовчазне покровительство духовенства. Та головне – суть. Поки на сцені показують фокуси із кредитами, санкціями й рештою гіпнотичних реструктуризацій, хтось у когось щось віджимає: найцікавіше завжди відбувається за лаштунками.

Сальвадор Далі

Існує думка, що картини Ієроніма Босха були для Сальвадора Далі могутнім джерелом натхнення. Інші вважають, що Сальвадор просто запозичав у Босха персонажі, сюжети й інтонації. Набагато цікавіша теорія, що Босх не лише передбачив виникнення сюрреалізму в живописі, але й спрогнозував появу його головного героя. До прикладу, деякі гарячі голови бачать недвозначний натяк у фрагменті «Саду земних насолод» (1490-1510). Це ключ, борідка якого нагадує латинську «S», а загальний силует – букву «D». Утім, навіщо відшукувати ініціали, коли на лівій частині свого триптиха Босх намалював самого Далі. ГМО

Полуниця розміром зі стодолу, синичка-переросток, летючий оселедець, який справив би враження на Хемінгуея та Спілберга… Усе те, чим невдовзі пишатимуться сучасні генетики, у Босха колосилося, кишіло й плескалося вже 500 років тому. Як і належить справжньому католикові, навряд чи він був у захваті від ідеї підправити задум Творця. У тому, що сьогодні генетика виростила величезну кукурудзину й сперечається з іншими науками за статус найголовнішої, Босх вочевидь бачить прикмети завтрашнього апокаліпсису. «Не вбивай, не кради, не модифікуй» – застерігає він нащадків, вимальовуючи наслідки поїдання трансгенів.  

Реаліті-шоу

Голі люди за склом? Якимсь незбагненним чином – через роки, через відстані – Ієронім Босх не лише побачив розквіт реаліті-ТВ, але й передбачив назву одного з найперших і найбільш резонансних шоу. Узагалі, «Сад земних насолод» – це доволі точне відображення сучасного телебачення, можна сказати, повна програма мовлення. Ліва частина триптиху – це ефір офіційних імперських каналів. Тут панують висока краса й процвітання. І коли вже хтось когось їсть – то лише заради зміцнення національної ідеї, відновлення історичної справедливості й решти богоугодних завдань. Центральна частина – розважальний сегмент із інтелектуальними атракціонами на кшталт «Дому-2», «Останнього героя» та «Пекельної кухні». А права частина – це, звісно, новини й серіали.    

Іпотечна криза-2007

Коли подивитися на картину «Спокуса святого Антонія», далеко на задньому плані можна розгледіти цілком сучасні для нас будівлі. Мабуть, це хмарочоси Волл-стріт, а Антоній – свята людина, яка лише одного разу піддалася спокусі й узяла іпотеку. На середньому плані судові виконавці виносять майно Антонія (до речі, один з предметів так нагадує супутникову антену!). Але й це ще не все: Антоній з усіх боків оточений кредиторами, один з них навіть явився із молотком. Антоній глибоко замислився, в усій його позі читаються запитання: «Де я помилився», «Коли все пішло не так?». Насправді ринок нерухомості здавався таким стабільним… І тільки Босх у ХVI столітті знав, чим це все закінчиться. До слова, темі фінансової кризи присвячено багато робіт Ієроніма Босха. Чи не тому його герої бідно вдягнені й часто мешкають у дуплах…

І це лише кілька мотивів з живопису Босха. Його багатофігурні композиції можна читати як книгу, за кожною фігурою – чи предметом – навіть не натяк, пряме застереження. Чи правомірно так тлумачити Босха? Ну, ми ж погоджуємося із тим, що молодший сучасник Босха Вільям Шекспір – який, до речі, й помер одного року із Босхом – 1516-го, – написав усе про нас…

Запис Назад у майбутнє: передбачення у картинах Ієроніма Босха спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Сонце й море Провансу чернівчанам від Марини Рибачук спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нинішня виставка картин Анатолія Житарюка лірична й камерна, з навіюванням певних настроїв – так само приурочена до святкування Дня міста. Якщо ви втомилися від святкового натовпу й гучних промов – вам саме на вулицю Б. Хмельницького, 68, до Артінфоцентру Czernowitz.

Виставка триватиме до 25 жовтня, тож за бажання ви ще встигнете підслухати  й підгледіти «Магію осені» в мелодіях картин цього художника.

Запис Анатолій Житарюк чарував «Магією осені» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На ці події в Чернівцях очікували вже давно, адже останніми роками роботи художника перебувають здебільшого за кордоном. Експозицію «Місто, що колись називалося Czernowitz» спершу побачили у Страсбурзі, потім у Базелі й Цюріху, навесні її експонували у Національній галереї мистецтв Львова і тільки тепер вона нарешті дісталася того Міста, що колись називалося Czernowitz.

Від романтизму до сарказму

Саме образ Чернівців, його загадковий полікультурний міф – незмінна тема у мистецтві Олега Любківського, якій він присвятив 30 років творчого життя.

Кожна робота – наче момент істини на зламі часів. Коротка мить краси й абсурду, руйнування й народження нового. Спогад про високе й невимовне, стерте з обличчя Чернівців людиною й часом і навіки збережене у картинах.

Художник пригадує, що перші міські краєвиди починав малювати наче з висоти пташиного польоту. Місто, що здалеку нагадувало старовинну гравюру, на якій неможливо розглядіти деталі, хотілося показати романтичним і привабливим. З роками погляд автора ставав глибшим та іронічно-філософським. Велич і краса поряд із абсурдом сучасного сформували карикатурну дійсність, на яку перетворюється матеріальна культура Західної Європи.

– Ми не можемо бачити світ тільки під одним кутом. З часом у моїх картинах з’явилося своєрідне заперечення романтизму, – розмірковує Олег Любківський. – Хоча протягом усіх років між роботами існував певний логічний зв’язок. Я пишу свої картини, наче письменник пише книги. Кожним штрихом, кожним рухом пензля відображаю власне ставлення до ситуації чи предмета, його походження та зміст. Часто вони виглядають парадоксально, іронічно, іноді просто сміхотворно. І суть зовсім не в публіцистиці – «бережіть місто». Треба відчувати й розуміти глибинність цієї теми, адже йдеться не лише про Чернівці, а про матеріальну культуру Західної Європи загалом. Зміни архітектурних тенденцій, захоплення бізнесом, намагання вкласти кошти у нові архітектурні споруди. Подібні проблеми існують у старих кварталах Праги, Києва та інших європейських міст. У Швейцарії люди сприймають сюжети з Чернівцями як, власне, продовження Швейцарії. У Страсбурзі навіть відбулася конференція, що так і називалася – «Околиця Європи».

Картини слід читати

Вимогливий і самовідданий у власній роботі, художник досить суворий і до глядача. Часто зауважує, що його мистецька мова й теми його творчості краще зрозумілі в Європі, де освіченість та інтелектуальний рівень публіки вищі. Тому в рідному місті роботи він виставляє не часто.

– У Чернівцях немає широкої аудиторії, яка могла би побачити й справді оцінити ці картини. Я просто роблю те, що вважаю за потрібне, те, що мені небайдуже, не чекаючи високих відгуків та оцінок. Література, поезія, живопис існують для певного кола людей, освіченої частини суспільства, що потребує духовної інформації та відчуває потребу осмислювати щось, окрім матеріального. Картини треба читати, а не просто споглядати.

У композиції «Модернізація стилю модерн» бачимо будинок з вагнерівськими елементами декору, зведений на початку минулого століття. У наш час ця споруда переживає нову модернізацію: тепер тут продають кури-гриль, а розгледіти у споруді якісь ознаки сецесії дуже складно.

Театр, який завжди був архітектурною перлиною міста та осередком його культурного життя, роками спотворювали ремонтами, у будівельних лісах на даху ворони звили гнізда й літають над ними темними хмарами, навіюючи думки про занепад як зовнішнього, так і внутрішнього світу театру.

Саркастичні сюжети Любківського поєднують якусь шокувальну реалістичність із суто авторським баченням певних деталей, що дає можливість відчути цінність кожного уламку.

Окрім особливого, глибинного бачення, роботам Любківського надає мистецької сили надзвичайно високій рівень художньої майстерності та унікальна авторська техніка поєднання акварелі з графікою, яка не має аналогів.

– Моя власна техніка – це досягнення мого життя, – каже художник. – Це те, що дає мені спокійно жити і, можливо, дозволить спокійно померти.

Художник, який працює щодня, не розуміє, що таке… натхнення

Творчість та життя за її межами рухаються паралельно. Художник розповів, що мистецтво може бути результатом подолання труднощів, проте життєві події не позначені на картинах і не повинні зумовлювати періоди творчого піднесення чи занепаду, адже шлях до втілення задуму безперервний і потребує щоденної роботи. Тож поняття натхнення стає досить абстрактним.

– Для самодіяльного художника натхнення – це щось таке унікальне, – каже Олег Любківський, – коли людина відчуває незвичне осяяння й починає працювати, вона знає, що до неї прийшло натхнення. Художник, який працює щоденно, не розуміє, що таке натхнення. Він розуміє, що є задум, є ідея, є бачення художнього образу, який потрібно втілити у реальність. Я починаю одну роботу, а завершуючи її, вже думаю про третю і четверту. Часом працюю над кількома паралельно. Відкладаю на деякий час, потім повертаюся. Деякі сюжети моментально формуються як образи й одразу малюються, а інші роками чекають на свій час.

Костел Серця Ісуса я малював майже два роки, але не міг завершити і просто покинув. Через півроку я знову повернувся до споруди і почав шукати в ній щось таке, чого не побачив. Раптом помітив, що на циферблаті вибитий шматок скла і цифра зламалася – це сталося протягом того часу, коли я працював над цією картиною. Я повернувся в ательє і зобразив останню деталь. Саме цього символу розбитого часу не вистачало в картині для її завершеного образу.

Співмірність із вищою сутністю

– Художник, який щось створює, потребує зіставлення своїх думок із якимсь більш високим ідеалом. Для мене таким завжди були Карпати. Коли якась робота зупинилася, я вирушаю в гори, щоби відчути цю співмірність із вищою сутністю. Коли засинаю в наметі, думаю про те, чого не побачив і не осягнув. У горах думки очищуються, тому їх можна перевірити.

Саме з Карпат починалося моє розуміння метафізичності існування. В юності я багато малював гірські краєвиди і навіть бачив себе художником Карпат, проте самої природи було замало, треба було зрозуміти середовище, в якому ми живемо. Гори магічно приваблювали, проте коли їхні таємниці трохи мені відкрилися, я так само захотів осягнути і таємницю міста. Боротьба за право на існування та розуміння, пошук себе у мистецтві і своєї програми на все життя був дуже довгим, тихим, але безкомпромісним. Гадаю, що автор, який не присвятив себе певній окремій темі – це випадковий художник, який малює від випадку до випадку, нічого не залишаючи в душах людей. Поль Сезанн усе життя робив одне і те ж, знаючи, що його не приймуть і не зрозуміють. Він був відлюдником, не любив спілкуватися й давати інтерв’ю, просто робив свою справу. Малював, поки не помер. Його почали цінувати вже не схилі літ. Згодом творчість цього порівнювали з працєю міфічного героя Сізіфа, якому все ж таки вдалося установити свій камінь на горі, як пам’ятник відданості мистецтву. Мабуть, це і є мій мінімум – чи мій максимум…

Ольга СКЛЯРЧУК, спеціально для «Версій»

Наталія Богомаз, галерист:

Виставку Олега Любківського відвідало дуже багато людей і сприймали її дуже осмислено.
Інтелігенція, яка залишилася у місті, і яка підростає, давно очікувала на цю подію.
Біля кожної картини відвідувачі стояли дуже довго.
Навіть люди, які не знаються на мистецтві, зупиняються біля роботи і не можуть зрозуміти, що із ними відбувається. Чому вони так довго вдивляється у картину, що їх так хвилює. Це мистецтво дуже високого рівня і вони відчувають його навіть на підсвідомості, адже у кожному з нас є творче начало. Чернівцям це дуже потрібно, тому мене не дуже влаштовує думка, що тут немає кому оцінити. У галерею приходять невипадкові люди. Я гадаю, що у Чернівцях є справжні поціновувачі творчості Олега Любківського.

Запис Олег ЛЮБКІВСЬКИЙ: «Я пишу картини, як письменник книги» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Першого лютого їй виповнилося б 60 років. Та вже майже два десятиліття її немає серед нас. Тож на юбілей мисткині – художниці й письменниці – у бібліотеці №21, що на Проспекті Незалежності 115, у літературно-мистецькій вітальні зібралися Любині друзі, рідні, колеги.

…Коли через роки поглянула на її твори, виставлені у книгозбірні, серце защеміло:  скільки могла б іще написати! Вдивіться в них: попри те, що Люба була особистістю яскравою, веселковою, феєричною і любила життя, вже з ранньої юності тяжіла до його філософського осмислення.

А листья уносит осень.

Уносит, чтоб не сберечь.

…Я снова стою меж россыпей

Надежд, ожиданий и встреч.

Її внутрішнє життя було насиченим і чомусь.. трагічним. Кажуть, поезія знає про нас більше, ніж ми самі. Можливо, передбачала, що піде завчасно від нас, залишивши по собі картини, вірші і прозові твори та… однорічного сина Павлика.

Пам’ятаю Любочку років з 12-ти, саме тоді вона прийшла до нашого 6-А середньої школи № 7, нині гімназії №1. Висока, худенька і дуже скромна. Ніхто навіть не здгадувався, що її тато був головним редактором телебачення. На ті часи це було, мабуть, зрідні космонавту.

…Вона завжди була у пошуку –  чогось кращого, неймовірного, казкового. Дуже багато читала. А коли чогось торкалася, то перетворювала це на красу. В її майстерні було чимало чудернацьких, але дуже оригінальних речей. Окремі з них вона знаходила… на смітнику. Люди позбавлялися від старого непотребу, а вона ці викинуті раритети помічала скрізь. Особливо гордилося вищуканими міні-диванчиком і кріслом кінця ХІХ століття, які сама реставрувала. Загалом її майстерня нагадувала помешкання чародійки, воно не мов магнітом приваблювало та затягувало до себе її колег по цеху, журналістів, письменників, одне слово, особистості творчі. Хоча серед її друзів були люди різноманітних професій. Тепер, згадуючи та аналізуючі ті часи, починаю усвідомлювати, що люди тягнулися до неї, бо вона дарувала їм щедрість і тепло своєї душі. До неї забігали висповідатися, поплакати, знайти розраду – як жінки, так і чоловіки. А тягнулися тому, що відчували рятівну силу Любиної щирої любові та  співчуття. Пригадалося чиєсь класичне: творить і перемагає любов, а сила тільки завойовує.

Усі ці думки зринули в мені, коли побачила на зустрічі у бібліотеці Любині картини. Вони навіяли спогади і жаль. Адже практично весь її творчий доробок роз’їхався усім світом. Лише кілька картин із своєї домашньої колекції подарувала Художньому музею наша однокласниця Гертруда Завада-Гафіца…

А того ж таки дня до бібліотечної літературно-мистецької вітальні, якою керує Галина Скиданюк, завітали літератори та прихильники красного письменства на чолі з патріархом буковинської журналістики, батьком Любові Ревуцької Михайлом Олександровичем Ревуцьким. Книгу про нього «Садівник саду божественних пісень» презентував її автор Юхим Гусар. Але це вже інша історія життя, втім не менш насичена і трагічна…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Та, що любов’ю перемогла забуття спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що об’єднує такі, здавалося б, різні речі: буковинськ, гірські й міські чернівецькі пейзажі, горян у народних строях і витончених пань у ремінісценціях з історії, святість ікони та лукавинку повсякденного життя?

«Якби тато був музикантом – може, грав би на якомусь інструменті»

У буковинських селах учитель завжди був фігурою помітною та шанованою. Саме в учительській родині в Горішніх Шерівцях на Заставнівщині на Петра й Павла влітку 1956 року народився хлопчик. Не назвали його, утім, ані Петриком, ані Павликом: тато був на виду, викладач фізики й математики, згодом голова сільради. Мама теж викладала математику. Закінчили вони різні вузи, а познайомилися й побралися вже тут, у буковинському селі.

Зрештою, Олександр – теж гарне ім’я, тим паче, що його носії – зазвичай люди непересічні, навіть амбітні, яскраві й творчі, за що б не взялися.

Малий Сашко, єдина дитина в родині, поводився тихенько лише коли вмощувався коло татка й споглядав, як той малює: навчався бачити світ у світлі й кольорі. Учитель фізики  брався до малярства самоуком, писав пейзажі навколо Шерівців та робив копії відомих картин:

– Я дуже любив татка, мені подобалося займатися з ним однією справою. Тож, якби тато був музикантом, може, я теж навчався б грі на якомусь інструменті, – зізнається художник.

А згодом  синок і собі щось почав малювати. Уже школярем постійно черкав щось на першому-ліпшому папірчику, навіть поїздив трохи до художньої студії в Будинку піонерів, та невдовзі кинув, як зізнається, «через лінощі» і через те, що керівник студії, якого він досі тепло згадує, поступив на навчання до Академії мистецтв у Ленінграді.

 Господь, подарувавши Сашкові Гармидеру любов до батьків, до родини, не забув ще про дві речі: талант і працелюбність. Із цим аж ніяк не сперечається власне твердження художника про лінощі, воно позначає лише віхи на шляху…

Утім, майже ідилічні дитинство й юність тривали недовго: коли Олександр вчився у 9-му класі, батько, давно хворий на сухоти, помер. А далі було Вижницьке училище прикладного мистецтва, яке успішно закінчив 1980 року.

– Поступаючи в училище, – розповідає Олександр Гармидер, – свідомо обрав відділення ткацтва: тут у розкладі було найбільше навчальних годин із живопису. Ось тут я взявся за роботу всерйоз. Тоді в училищі панувала здорова обстановка. Усі навчалися за здорової змагальності і без жодних заздрощів. Але я старався, багато працював. І нарешті прийшов день, коли відчув: думки зрослися з роботою, рука з головою стали єдиним інструментом – і це дало позитивний результат.

 До членства в Національній спілці художників України залишалося ще 25 років.

 «Ким у житті були оті мадонни?»

Навчаючись у Вижниці, Олександр встиг, поміж живописом і ткацтвом, ще й у «Смеречині» потанцювати.

Служити в армії довелося далеко від рідного краю, в Росії. І там багато малював, але при черговій перевірці казарми усе намальоване позабирав старшина: «Нє положено!».

Там же, у Вижницькому училищі Олександр знайшов музу своєї творчості, Галю. Після армії одружився. Їхньому союзу – понад 30 років. До речі, дружині Олександра Гармидера, дуже пасує її ім’я: гарна, ставна, темноока й темнокоса, вона ніби й справді вийшла з українських пісень. Її обличчя ввижається серед буковинок, постає на портретах, то й не диво, що найкращий серед своїх жіночих образів – «Буковинську Мадонну» – Олександр теж писав з неї.

 Якби я зустрілася з цією картиною десь за кордоном або зовсім без підпису, і тоді назвала б її безпомилково так, як сам художник. Навіть коли б жінка була зображена на ній не в буковинській вишиванці. Дуже характерне обличчя на цьому портреті: буковинське й материнське. І що ж може бути величнішим, ніж образ матері з дитям на руках?!

Звертання художника Гармидера до ікони, сакральність багатьох його полотен – тема особлива. Це не данина моді, не кокетування вивертами пензля. Зображення буковинських храмів, в усіх архітектурних подробицях, водночас і самі стають іконами. Стежечка до церкви між квітучих яблунь – чи не образ тієї самої Дороги до Храму? Як відомо, вона в кожного своя, та художник ніби запрошує: ступи, йди, рухайся.

І жодної удаваної величі. От як вийшло в Олександра Гармидера в серпанку зимового дня побачити в одній картині (навіть із деяким порушенням топографії – утім, це не дратує, а навпаки, гармонізує) силуети усіх чернівецьких храмів? Символ величезної любові до Чернівців – і символ єдності світу Божого: Господь же один!

Мимоволі напрошується паралель із нещодавно відреставрованою в Художньому музеї паломницькою іконою «Град Єрусалим»: інші канони живопису, але таке ж стремління показати на одному полотні всі святі місця християн.

Є в доробку Гармидера й авторські ікони. І коли «Святий Георгій» все ж таки ближче до канонічних зображень цього святого, то «Благовіщення» – без сумніву авторське полотно, живе, динамічне – і неймовірно чисте у рухах і помислах!

 «Найперші мої уподобання в живописі – буковинські, карпатські мотиви та образ Чернівців»

Нові полотна, виставки, пленери… Художник скаржиться, що ідей дуже багато, не вистачає часу, аби все втілити. Та тут же додає: «Коли нічого не робиш – закисаєш».

Спробуйте порівняти пейзажі й так звані жанрові сцени Олександра Гармидера із світлинами. Мандруючи Карпатами, Олександру нецікаво зображувати гарний, але сталий момент життя. Він і сам непосидючий, тож і на картині йому потрібний рух. Динамізм підкреслюється завершеною композицією, мазками й кольорами настільки, що придивившись до кола гуцулів чи до учасників Маланки, побачиш, як вони кружать у танці! І «Молодята» його – живі. Це потім пара ця замре на фото з сімейного архіву чи етнографічного альбому. А наразі ходять селом, примовляючи: «Казали тато й мама…».

І мчать у шаленому колі коні в «Тінях забутих предків»:  історія персонажів так і не завершилася, вона триває, поки ми дивимося на них.

А дубки на гребені схилу? Щойно по них пробігся порив вітру, гілки ще не піднялися, листя ще тріпоче. І вода в річках Гармидера ллється й дзюрчить. Скажете, вигадую? А ви постійте й прислухайтеся.

 Хто знає, як виглядав Олекса Довбуш? Відомі зображення подають нам чоловіка не надто молодого, чорноокого, з кучмою темного волосся… Типовий гуцульський чоловік, може, лиш в очах щось невпокорене… Тож чи треба дивуватися, коли на полотні із назвою – рядком з відомої «Пісні про Довбуша» «Ой, попід гай зелененький» – побачите автопортрет художника?

І може, найголовніша загадка Гармидера – наші Чернівці. Тут кожному глядачеві такий простір для фантазії!

… Темні, майже без освітлення, двори, задні фасади величезних будинків, у яких чернівчани час від часу упізнають ті, якими доводиться ходити – і яскраве вуличне освітлення центральних вулиць, сяючий трамвай гримить повз ратушу, фігури перехожих у легкому флері часу… Дощ, чи сніг, чи минулі роки розвішали над містом цей (туман, серпанок, димку?). Хто вони, ті що входять на полотні Олександра Гармидера до кафе «Габсбург» чи поспішають мимо ринку, за яким угадується силует «Бристоля»? Ми не знайдемо тепер їхніх імен, але прочитайте будь-що про старі Чернівці – і знатимете їхні долі! А зважаючи на те, скільки змінилося в Чернівцях з точки зору архітектури, полотна Олександра – безцінні свідоцтва нашої історії.

 «На жодній моїй картиніпід фарбою не знайдете й сліду олівцю»

Загальне враження від картин митця – неймовірна впевненість його пензля. Чудово відчуваючи простір, пропорції, перспективу, Олександр не переймається геометричною точністю. Та будинки його стоять несхибно, а все, чому належить рухатися, не завмирає ні на мить. При цьому Гармидер пише без ескізів і не накидає на чистому полотні олівцем чи вугіллям контурів майбутньої картини. Між тим, на його полотнах немає зайвих порожнин, а будинки, кожний сам по собі – архітектурне свято, виглядають один із-за одного: чи то показатися поспішають, чи нас розгледіти хочуть.

Олександр Гармидер – художник пожадливий: він хоче показати нам якнайбільше. Може, тому чернівецькі міські пейзажі виповзають на поля картин, сплітаються по кілька у диптихи й триптихи.

Вибаглива впевненість ліній,

Вигадлива перспектива:

В історії, ніби незмінній,

Залишений простір для Дива…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Олександр ГАРМИДЕР – художник, якому затісно на полотні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Стіна Олени Афанасьєвої

Чернівецькі імпрези Арт-студії відвідую більш-менш регулярно. А від заснування студії 1999 року, крім Чернівців, студійці «засвітилися» понад десяток разів. За ці роки дівчата (в нинішній  виставці – лише вони) виросли – як митці, як особистості. Колись вони ще зовсім дітьми потрапили «до рук» Олени Михайленко – так разом і зростали під пильним оком наставниці, якій вистачило мудрості не формувати юних художниць «під себе» (на що часто грішать художники-педагоги), а леліяти кожну в її творчому злеті.

На відміну від великого іспанця, чий «сон» породжував монстрів, картинки, запозичені одинадцятьма учасницями в їхніх «снах», світлі, барвисті, схожі лише спільним настроєм – бажанням ділитися своїм радісним сприйняттям світу денного – відкритого і прихованого – нічного.

Переказувати зміст картин – невдячна річ, поділюся лишень кількома враженнями.

Урочиста ніч, з темним фоном у золотавих зірочках… Незабутні враження від чужих міст… Це гратографії Яніни Фотокакіс. Не описуватиму процесу виконання цих робіт, але враження неповторне: свято ночі, суцільне Різдво, запрошення у казку, але цілком реальну, яка присутня в нашому світі.

Дерева й квіти буяють пастозними, майже чоловічими мазками – поруч симпатичні фігурки дітей (янголів?), змальовані тонкою лесировкою. У Крістіни Карвацької це поєднання виглядає цілком органічно.

Відвідувач замилувався картиною Дар’ї Сєдової

У різних техніках працює Ольга Легусова, але впадають в очі не так її філософські етюди зі снів, як рудий бешкетник-кіт: живе, ненадумане диво.

Відкрита і беззастережна у світі кольорових снів Даша Сєдова, її «Квітковим ярмарком» хочеться пройтися!

Наталія Гаврилець не стільки розповідає свої сни, скільки намагається показати, що відбувається в місті, коли усі сплять…

Сни чи мрії, реальність чи ілюзія, космічні мандри чи рідна земля? Широкий вибір на картинах Ольги Кушпетюк. А Інна Халай запросить вас на чудернацьку прогулянку снами.

І ви не зможете не затриматися біля розкішної пави Юліани В’юги. Це ж нічого, що в природі самочка павича – сіра й непоказна. Уві сні вона – горда цариця птахів.

Із превеликим гумором і без жодної містики сприймаються самоіронічні картинки любительки поспати Галини Кравченко: недаремно ж найкращий день для неї – субота!

І отак рухаючись «по сонцю» вздовж стін, навмисне насамкінець залишила собі Олену Афанасьєву. Мені завжди здавалося, що вона не давала собі часу на розгони та дебюти, завжди ставлячись до себе вимогливо й прискіпливо. Це біля її картин підслухала розмову дорослих художників: вони стверджували, що Олена пише як чоловік, на відміну від «дамського живопису»… Я сформулювала б інакше: Олена пише як… художник.

Лариса ХОМИЧ, «Версії», фото Ігоря Константинюка

Запис Грайливі сни білого дня в музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На відкриття виставки зібралося чимало друзів, колег митця, поціновувачів його творчості – виставкова зала художнього музею ледь умістила всіх охочих долучитися до мистецької імпрези.

Колекція робіт дуже достойна і відтворює різні етапи розвитку мистецької особистості Ореста Криворучка, – говорить завідувач відділу образотворчого мистецтва Чернівецького обласного художнього музею Олена ГУЖВА. – Ми просто не могли не показати її, бо ж деякі робити Ореста Івановича є тільки у нас.

Зокрема, тільки в художньому музеї можна побачити полотна Ореста Криворучка раннього періоду – періоду його становлення як митця, художника, графіка – коли він тільки заявив про себе. Це роботи 70-их років, які мистецтвознавці називають своєрідною «візитівкою буковинського мистецтва», 80-90-их років та вже ХХІ століття. Представлені роботи у різних жанрах, техніках, в яких працював і працює Орест Іванович. Він успішно реалізує себе як графік і живописець – на виставці є і станкова графіка, і екслібриси, і живопис, і друкована графіка, і мала пластика.

Екслібриси – те, що вдається художникові чи не найкраще. Цією технікою він захопився у 80-их роках. З того часу, виробив свої власні, відмінні особливості роботи в екслібрисі – багату на колір техніку глибокого друку «інкорель». Тематика екслібрисів Криворучка – історія нашого краю, архітектурні набутки. Він – буковинець. І це повновимірно втілюється в його роботах. Також художник пише історію та етапи розвитку держави, серед робіт є індустріально спрямовані: пейзажі, портрети робітників, будівельників. Для його картин характерні лаконізм, продумана мистецька концепція.

– Для цієї експозиції я відібрав найкращі роботи, які зберігаються у фондах художнього музею. Більшість із них упродовж років я дарував музею, частина – були закуплені. Так і назбиралася ціла колекція, – каже заслужений художник України Орест КРИВОРУЧКО.

Точну кількість своїх робіт Оресту Криворучку назвати складно – настільки їх багато. Перевести мистецтво в циферію вдається тільки частково: 587 екслібрисів, а ще ж є мала графіка, більше 50 книжок, які оформив майстер, театральні плакати, етикетки, які робив колись на замовлення… Значну кількість робіт Орест Криворучко зберігає вдома.

– Місця небагато, тому я поскладав їх: які за шафою, які під диваном, які на стелажі… Вже й нема куди розкладати, – ділиться митець. – Щось дарую, щось купують – так з’являється ще трохи місця для інших робіт.

Вже зараз художник готується до обласної виставки, яку буде презентовано до Дня Незалежності, та завершує писати ще одну роботу – акварель «Чернівецький мотив». Каже, що найбільше надихається природою та архітектурою, бо ж і буковинська природа, і архітектурні пам’ятки Чернівців не можуть не надихати.

Орест Криворучко – заслужений художник України, лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. С. Воробкевича. Вражає діапазон його творчих пошуків: від оригінальних живописних робіт – до малої графіки. Працює в різних видах живопису (в різних техніках і стилях, має свій почерк) і графіки (станкова графіка, прикладна графіка, плакат, книжкова графіка, екслібрис, мала друкована графіка, поштова графіка, геральдика і фалеристика, експериментальна унікальна графіка, акварель).

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Геніальний художник зберігає свої картини… за шафою спершу з'явиться на Медіа-Версії.